Мариля Родович — одна з найпопулярніших співачок сучасної Польщі. На її рахунку — майже 2000 пісень, понад 20 дисків польською мовою, а також альбоми, наспівані англійською, чеською, німецькою, російською мовами.
Компакт-диски Марилі Родович розійшлися загальним тиражем близько 15 мільйонів одиниць. Вона виступала по всьому світу — в Європі, Америці, Австралії та Азії. В Україні співачку нагородили титулом "Людина року" за активне сприяння успішному проведенню футбольного чемпіонату "Євро-2012" Україною та Польщею.
Про 50-річчя перебування на сцені, секрет творчого запалу, майбутній альбом, оригінальний подарунок від фанів та про сентименти до України поспілкувалася з Марилею Родович у Варшаві ведуча програм Українського радіо Галина Бабій.
Дякую вам за зустріч. Колеги з України не вірили, що нам вдасться зустрітися.
— Мені дуже приємно, завжди з радістю зустрічаюся з журналістами з України, українцями. Декілька років тому я співпрацювала з гуртом Kozak System. У вас була революція, ми, поляки, це сильно переживали, були зворушені. Пам’ятаю ті страшні дні. Я сиділа біля телевізора, дивилася трансляції з Майдану і постійно плакала. У вас відбувалися страшні речі. Саме тому я заспівала з "Козаками" пісню для України. Ми зробили це на фестивалі польської пісні в місті Ополє. Перед цим я була в Києві на врученні однієї нагороди. Мене відзначили як іноземну артистку.
Це була премія "Людина року"...
— Так, "Людина року". Я пережила тоді ще один шок. У Києві була страшна зима. Ми приземлилися в аеропорту, після нас вже нікому не дозволяли сідати. Була настільки сильна й несподівана завірюха. Випало два метри снігу (це було 23 березня 2013 року — ред.) Відстань від аеропорту до готелю ми подолали за чотири чи навіть п’ять годин.
Ми навіть не могли вийти з автівки! Такі великі кучугури височіли довкола. Це було щось неймовірне. Я бачила, як люди їздили вулицями Києва на лижах! Через погані погодні умови деяким гостям не вдалося приїхати на церемонію нагородження. Особливо гостям з інших країн. Пам’ятаю, як дехто приходив до красивого палацу в чоботах і там, на місці, перевзувався… У Польщі також пам’ятаємо таку атаку зими, але це було 1979 року.
Ви півстоліття на сцені. Але й далі працюєте, постійно записуєте нові пісні. Як ви змогли розподілити свій потенціал і зберегти такий запал?
— Мій секрет — мати багато ентузіазму. Розумієте, мені постійно хочеться робити щось нове. Зараз я працюю над новим альбомом. Моя остання платівка вийшла два роки тому. В мене шалене життя. Наприклад, увесь наступний тиждень розпланований. Завтра в мене концерт у місті Ольштин. Треба поїхати, виступити, повернутися.
У понеділок — гала-концерт. Вручатиму там нагороди. Концерт відбудеться у голлівудському стилі, тому й вдягнутися треба відповідно. Я надіну золоту сукню, взую туфлі на підборах, хоча й не дуже їх люблю. Після гала-концерту їду виступати до Кракова. У вівторок у мене наступний концерт на бенефісі відомої польської тенісистки Аґнєшки Радванської. Там буде двадцять тисяч глядачів. У середу повертаюся до Варшави, наступного дня лечу до Ґданська. Там почнуться репетиції фестивалю. Отаке у мене життя.
Як Ви відновлюєтесь? Коли відпочиваєте?
— Я підтримую себе у формі. Щодня протягом двох годин граю з персональним тренером у теніс. Зізнаюся, це велике навантаження. Коли повертаюся додому після тренінгу, ледве підіймаюся сходами в спальню. Але саме завдяки цьому я у добрій фізичній формі. Окрім цього, намагаюся добре виспатися. Для мене це дуже важливо.
Мені треба спати щонайменше десять годин. Краще одинадцять. Всі знають, що до 12.00 я не призначаю зустрічей. Зараз готуюся до важливого польського пісенного фестивалю в Ополє. Я вирішила, що виступлю там у дуже короткій спідниці. Я щоденно дивлюся на неї і кажу собі: "Чи ти збожеволіла? Ти справді в такому віці вийдеш у цьому на сцену?" А таки вийду! У цьому році виповнюється 50 років з моменту мого першого виступу на фестивалі у Сопоті. 50 років тому я теж співала у дуже короткій спідниці, яку мені зробила мама. Вона вирізала зі срібної фольги пластинки й пришивала їх до сукні. Я вирішила, що цього року знову виступлю в срібному міні. Для цього мені навіть зроблять срібну гітару, яка нагадуватиме дзеркало. Сподіваюся, що не перелякаю глядачів своїм виглядом (сміється).
Гадаю, молодь вас ще наслідуватиме.
— Думаю, що частина ЗМІ мене критикуватиме. Частині людей сподобається. Пригадую, як 1977 року я виступила на фестивалі з піснею "Кольорові ярмарки". Я вийшла тоді на сцену з папугою, барабаном — зробила майже театральну інсценізацію. Тоді теж були різні реакції. Сподіваюся, що зараз публіка не буде занадто суворою, не зреагує тишею.
Як до вас завжди ставилася преса: ганила чи хвалила?
— Я співаю вже 50 років, то ж бувало по-різному. Зараз з’явилося дуже багато молодих журналістів, нових радіостанцій, інтернет-порталів, які мною цікавляться. Колись же не було Інтернету, а нині все інакше. Знаєте, я їду на фестиваль і буду там найстаршою артисткою. Це страшно! В Польщі немає старших за мене артистів. За кордоном є ще Мік Джаггер, тільки він старший за мене. В нього були проблеми з серцем, та його прооперували. Вчора я дивилася в Instagram, як він кумедно рухається, готується до нових концертів. Я теж на концерті багато рухаюсь, але він кращий за мене. Хоча й старший!
Ви підтримали українців під час революції, потім записали звернення з нагоди дня нашої Незалежності. Звідки у вас такий сентимент до України?
— У мене сентимент до країн за східними кордонами Польщі. Зворушено згадую свої концерти в Україні, Росії, Грузії, коли ще був СРСР. Вони тривали по два місяці. Я виступала від вівторка до неділі. У понеділок був переїзд до іншої столиці. Наприклад, ми грали тиждень у Києві. Найчастіше виступали на стадіонах, на спортивних аренах. Але були й філармонії. Завдяки концертам я зустрічала неймовірних людей. Бо вже мій молодший син вчився у США і Англії, зі слов’янських мов він знає лише польську. Йому складно зрозуміти ваших людей, культуру. Я брала його із собою у Київ, у Білорусь, та йому було важко.
А я в Україні — як риба у воді. У мене східна душа, попри те, що люблю літати до Лондона чи Нью-Йорка. Не знаю, чому так. Можливо тому, що моя бабця народилася біля міста Ліда, на території сучасної Білорусі. В Барановичах. Колись там була Польща, потім їх захопила Росія, тому бабця змушена була ходити до російської школи. Мій батько народився на території сучасної України. В Станіславові. Зараз це Івано-Франківськ. Мама родом з Вільна (Вільнюса). Інша бабця народилася в Тулі. Я добре почуваюся серед ваших людей, у нас споріднені душі. Переконана, що моє походження має на це вплив.
У вас є друзі-музиканти?
— Я приятелюю з Аллою Пугачовою, Валерієм Леонтьєвим. Нещодавно ми бачилися на "Слов'янському базарі". В Алли маленькі діти, новий чоловік… Ми спілкувалися у неї в гримерці. На чотирнадцятому поверсі нашого готелю був бар і ми там щоденно зустрічалися, пили горілку. Дуже добру білоруську горілку. Найкращу, яку я куштувала.
Ви любите горілку?
— Це найкращий алкоголь. Щоправда, я змішую її з колою. Для мене це краще, ніж вино.
Артист часто залежить від політичних вітрів. Ви це відчували на собі?
— Я ніколи не втручалася в політику, не була в жодній партії. Зізнаюся, різні партії до мене зверталися, особливо перед виборами. Політики просили, щоб я взяла участь в їхній кампанії, та я ніколи цього не робила.
Колись для вас писала тексти Аґнєшка Осецька. Ви самі пишете?
— Я не пишу пісень, попри те, що зараз це дуже модно. Музиканти пишуть тексти, та, скажу чесно, це такі собі вірші. Це дуже занижує рівень. Я знаю хороших авторів. Навіщо мені писати абиякі тексти! Моя остання платівка була дуже ностальгійною. Такий у мене був настрій. І тексти були чудові. А тепер буде гарячий танцювальний альбом! Веселий, ритмічний!.. Тексти ще не написані, та вже уявляю собі, хто б це міг зробити.
У вас є своя студія? З ким ви працюєте?
— Шукаю для цього альбому продюсера. Таку музику я ще не грала. Точно буду співпрацювати з молоддю. До речі, мене постійно оточує молодь. Всім менше тридцяти років. У березні я записала сингл, який робив 24-річний юнак. Моєму піарнику — 28 років. Музиканти також молоді. Ті, хто не дуже молоді, — фарбують волосся (сміється). Краще, щоб артист не був сивий. Хоча є Браян Мей (гітарист Queen – ред.), йому личить сиве волосся.
Вам подобаються нові звуки, синтезаторні семпли? Чи віддаєте перевагу традиційним акустичним інструментам?
— В останньому альбомі грав струнний квартет, акустична гітара, електрична гітара, були вокалізи. Багато артистів співало бек-вокал. Наприклад, Кая. Вона до мене зателефонувала і сказала, що хоче записати для мене бек-вокал. Я здивувалася, що артистка такого високого рівня хоче мені підспівувати. Кая приїхала до студії, ми увімкнули їй кілька пісень. Вона так розчулилася, що почала плакати. Цей альбом справді дуже зворушливий, ностальгійний. Так ось, Кая спочатку поплакала, а потім записала бек-вокал до трьох чи навіть чотирьох пісень. Вона так чудово співає! Для мене це честь. Ще кілька молодих артистів заспівало на цій платівці. Наприклад, Славек Унятовський, Роберт Ґавлінський. У тому альбомі було багато гарних голосів, живих, акустичних інструментів, а зараз буде і трохи семплів.
Музиканти Вас люблять! А вдома ви гостинна господиня?
— Я дуже люблю робити вечері для друзів. Сама готую. Мені не привозять їжу кейтерінги. Приходять артисти. Ми сидимо, спілкуємося, співаємо. Можливо, наприкінці червня зроблю таку вечірку, коли буде вже тепло. У мене дуже красивий сад. Я відкрию усі двері в сад, запрошу багато гостей. Ми будемо співати, танцювати. Можливо, запрошу струнний квартет. Я просто обожнюю звучання струнного квартету! До речі, колись мій фан-клуб зробив мені нетиповий подарунок: у грудні, у день мого народження, хтось біля паркану зателефонував. Я запитала: "Хто там?" "Струнний квартет. Ми — ваш подарунок на день народження від фанів". Це щось неймовірне!
У вас є фан-клуби?
— Так, дуже великий. Вони постійно нагадують про себе, хочуть зустрічатися. Я намагаюсь хоча б раз на рік після якогось концерту робити з ними велику зустріч. Навіть сьогодні один фан питав мене у месенджері, чи на фестивалі у Сопоті буде цьогоріч фан-зустріч. Кілька років тому ми сиділи з фанами до 5 чи навіть 6 години ранку. Потім пішли на пляж. Там було пусто, людей взагалі не було, їхав чомусь тільки трактор. Я запитала, чи можемо покататися. Тракторист погодився. Я сіла за кермо і в’їхала у море. Ми не могли виїхати (сміється). Дуже кумедна була зустріч. Це все було якраз у Сопоті, куди я невдовзі поїду, тому фани питають, чи буде чергова зустріч. Мабуть, хочуть знову піти на пляж. Треба щось вигадати.
Ви авантюристка? Любите пригоди?
— Ні. Я б сказала, пригоди мене люблять. У моєму житті трапляються дивні ситуації, та я їх не шукаю. Наприклад, не люблю подорожувати, кудись їхати. Я щаслива, коли можу сидіти в саду, проводити часі з моїми чотирма котами і собакою. Собаку звуть Мерилін Монро, я кличу її Мері. Інколи моя помічниця по дому, коли я приїжджаю, виходить з собакою і мимохіть до собаки звертається: "Мері, ходи сюди, Мариля повернулася з концерту". Нам дуже весело!
Ви написали книгу "Niech żyje bal". Я дуже люблю вашу однойменну пісню. Що ви особисто вкладаєте у ці слова?
— Це дуже ностальгійна пісня. В ній я співаю про те, що бал — це наше життя. Вдруге нас сюди не запросять. Пісня починається словами: "Життя, коханий, триває стільки ж, скільки танець". Це сумні слова. Я співатиму цю пісню в Сопоті у рамках своєї ювілейної програми. Вийду в міні, з рожевим волоссям, заспіваю попурі моїх пісень. Те, що виконувала протягом своїх виступів на цій сцені.
Прослухати ефір повністю.
