Про своє соцмережне та офлайнове життя, ставлення до булінгу та зрадофільство, а також про те, чому українцям необхідна українська мова, в ефірі програми "Соціум.com" на Радіо Промінь розповіла журналістка, блогерка Роза Туманова.
Ведучі:
Ольга Бродська, Тетяна Кононенко
— Чи часто тобі доводиться бути заручницею свого соцмережного образу?
— Мені навіть не подобається таке формулювання, як "ФБ-образ", тому що я його не створювала. Мені подобається те, що я можу ділитися своїм життям. Це можуть бути якісь погляди — нехай вони не збігаються, але це моє бачення. Це можуть бути емоції, які я відчуваю, і можливо, хтось вважає, що ними не потрібно ділитись. У мене є таке внутрішнє відчуття, що це мені потрібно, я хочу цим поділитися.
Я не хочу створювати "картинки", я хочу себе передавати. Тому я роблю це максимально щиро.
— З якими проблемами ти зустрічалася у соцмережах? Можливо, у тебе були блокування, викрадали сторінки?
— Блокування були, але пов’язані вони були, найімовірніше, з націоналістичною позицією, зокрема за слово "москалі". Були навіть якісь просто смішні випадки, коли вживала не образливе слово, воно виглядало адекватно і нікого не ображало, але мене блокували вже лише за вживання цього слова, і сторінку закривали на місяць.
Одного разу взагалі був кумедний випадок. Я — людина, яка дуже погано орієнтується на місцевості. Я хотіла розповісти про ситуацію, пов’язану з топографічним кретинізмом, тому що я у трьох березах можу загубитися. І виходить, що я навіть про себе по контексту не можу написати, що в мене топографічний кретинізм, бо я себе ображаю. А Фейсбук цього не дозволяє.
— Виходить, не можна вживати слова "кретинізм"?
— Спробуйте.
— Наскільки ти переживаєш за свою репутацію у соціальних мережах? Що б ти ніколи не опублікувала на своїй сторінці?
— В принципі, у мене немає якихось абсолютно закритих тем. Я не буду вдаватися до приниження якихось людей, обливання їх брудом, бо це не відповідає мені, і це так само не може бути на моїй сторінці.
— Як ти реагуєш на булінг та ненависть у соцмережах? Чи тебе це не торкається?
— Це не може не торкатися, навіть якщо ти це прокручуєш і розумієш, що людина неконструктивна, просто кидається словами, бо ставить на меті образити тебе.
Якщо людина спрямована на те, щоб просто викинути якусь свою негативну енергію, то конструктиву з цього ніякого не вийде. Зазвичай, якщо я бачу, що людина не зупиняється, я намагаюсь її якось попередити, адекватно реагувати на це, а не емоційно, і якщо це не діє, тоді доводиться банити людей.
— Була ситуація, коли один із слухачів нашої програми додався до мене в друзі, ми почали листуватись. А потім його щось "перемкнуло", і він під кожним моїм позитивним постом, наприклад, про безвіз, почав писати про зраду, погані дороги тощо. Я його раз попросила так не робити, другий, а потім його не стало у мене в друзях.
— Так, є не тільки хейтери. Загалом багатьом українцям притаманне зрадолюбство. Не дай їм хліба, але дай їм зрадоньку. У мене колись був формат, я намагалась щотижня зібрати 5 новин. Це насправді складно у нашій країні — щотижня формувати підбірку з п’яти позитивних новин.
Ти пишеш, ти стараєшся, ти це оформлюєш, ти це подаєш. І однаково у цьому доброму знайдуть зраду. Вони скажуть: "Життя таке, тут не може бути нічого доброго!"
І мені шкода, тому що потрібно зважувати, що у нашій країні є негатив, але є й позитив. І до цього потрібно ставитися об’єктивно. Якщо вважати, що в цій країні все погано, тоді я не знаю, для чого жити у цій країні. Виїжджайте туди, де вам буде ліпше, і можливо, ви не бачитимете зради.
— Цього тижня набув чинності закон про мову. Як ти ставишся до цього?
— Усвідомлення себе на своєму місці починається з мови. Саме мова є ідентифікацією нашого "я", найособистішого і найглибшого. Я з Полтавщини, там більше поширений суржик. Усвідомлення того, що я українка, пішло в мене не від батька і не від матері — все почалося з книжок і самоусвідомлення. Я свою мову почала очищати від бур’яну суржику з 8 класу, сама.
Мене надихали українські письменники, українське слово. У 1990-х був вибух української музики, це також важливо. Мені здається, що усі ці якісь моментики вибухові спрацювали точково.
У 17 років вийшла одна з моїх перших статей "Чому ми не українці". Це запитання ніхто у моєму оточенні собі не ставив. У нас були уроки української мови, але вони були для галочки. Ми вчимо її — і все. Але у тому не було душі, не було навіть усвідомлення, хто ти є, що я — українка, і моя мова — українська.
Головне — зараз це не втратити. Тому що це були зусилля багатьох людей, це наша ідентифікація. Не буде мови — не буде нас.
