Як зараз відбувається комунікація між владою та людьми, які залучені до війни?
На мою думку, комунікації з людьми війни не спостерігається. Наскільки я пам’ятаю, ми не бачили прямих яскравих звернень чи то президента України до військових, чи то якихось можновладців. Ті речі, які раніше здавалися неймовірними, неприпустимими, неприйнятними для людей, які включені у війну, зараз досить активно вводяться в дискурс. Розведення військ, відступ, здача територій — це все створює емоційний фон у людей війни. Зміна настроєвого фону є очевидною. За моїми відчуттями, армія ніби трохи в стороні. Зараз говорять про мир, домовленості, але армію як учасника цього процесу не дуже до цього залучають.
Що зараз можуть відчувати люди війни у зв’язку з цим? Вони думають, заради чого це все було?
Це можна розглядати як класичну реакцію на травму. Моя подруга демобілізувалася як військовий психолог і нещодавно сказала, що це схоже на класичні стадії: заперечення, агресію, депресію, прийняття, торг. Люди війни можуть мати набір таких реакцій: агресію, депресію, страхи, частина людей заперечує, деякі мають активну позицію проти всіх. За моїми оцінками більшість людей війни проти цих незрозумілих і сумнівних мирних ініціатив, тому реакції дещо негативні. Мало хто займає позицію заперечення: "Все добре, ми нормально все робимо".
Як відбувається процес прийняття війни? Перебудовується мислення?
Не одна наукова праця розробляється на тему впливу війни на суспільство в цілому. Явище війни настільки глобальне, що воно не може не впливати. Інша справа, як люди на нього реагують. Чи це активне визнання та взаємодія, пов’язана із переживанням війни, вболіванням за військових, чи, власне, участь у бойових діях чи громадському русі. Це — одна частина людей. Друга частина так само переживає війну і на неї реагує. Просто вони реагують запереченням.
Уникнення, заперечення, казати "це не про мене" — це теж одна з реакцій. Ніхто не може обійти війну, бо це важливе суспільне явище. Ми всі є громадянами країни, яка воює. Говорити "я не помічаю" — це теж форма реакції на війну. Заперечення війни — це теж певною мірою спосіб впоратись з реакцією на це явище, може не найбільш конструктивний та єднальний. Заперечення війни — один із сильних механізмів, навіть більше, це захисний механізм, якому досить важко протистояти. Наприклад, людина всіма силами уникає війни, а тут військові ходять вулицями. Деякі говорять: "Люди у формі для мене пов’язані з небезпекою, бо нагадують мені про війну". Більше є пасивного уникнення. Люди засвоюють якісь стереотипи — наші захисники, воїни світла, сонечки. Спрощення інформації — це теж спосіб взаємодіяти зі складною для людини інформацією. Не проблема людей, що вони зреагували, як люди. Проблема нашого суспільства та держави, що ми не запропонували інших форм реакцій чи включеності.
Військові і цивільні — два світи? Чи починаємо шукати перетин?
Не можна говорити, що це два світи, бо світ — один. Всі ми реагуємо на війну. Інша справа, що це, дійсно, конфлікт ідентичностей. Якщо я ідентифікую себе як людину війни (ветеран чи той, хто переживає), то це є моєю реакцією на війну. І є інша людина, яка ніяк себе не ідентифікує чи не бачить війни. Її захисна стратегія — не побачити чи уникнути війни, не стикатися з нею зайвий раз, бо це боляче та неприємно. Насправді це спектр: від повного заперечення війни до повного включення. І ми всі є на цьому спектрі. Чим полярніші форми переживання, тим більша ймовірність конфлікту. Бо хтось говорить: "Я цим живу", а інший відповідає: "Те, чим ти живеш, неважливо (або його не існує)".
Як війна формує наш світогляд та цінності?
Люди, залучені до війни, бачать те, що люди, не залучені до війни, бачать за своє життя кілька разів, може до 10-и. Наприклад, скільки разів за своє життя ми стикаємося зі смертю? Це щось виняткове для нашого життя. Скільки разів ми маємо справу з тим, що ми чи нас хтось рятує? Скільки разів ми маємо справу зі зрадою, від якої залежить ваше життя? Всі ці екзистенційні цінності є в нашому житті. Ми їх переживаємо. Вони стають подіями нашого життя. Проте на війні вони дуже концентровані. Навіть якщо людина на 3–4 лінії оборони, працює військовим в тилу, волонтер чи просто спостерігає за війною як небайдужа людина, то вона безпосередньо у це включена. Вона переживає це багато-багато разів. Що впливає на зміну світогляду та системи цінностей. Дуже сильно поляризуються поняття "свій-чужий", змінюється ставлення до важливості того, що ти робиш. Наприклад, досить важко буває з молодими ветеранами. Вони повертаються, життя попереду — а вони вже зробили щось значуще. В мирному житті від твоєї буденної діяльності не так багато чого залежить. І цей життєвий досвід він повинен вкласти у цивільне життя. Це велика трансформація, яку він проходить. І це — один із найбільших викликів війни. Не ПТСР, який заслуговує уваги, а цей ціннісний злам. Чому говорять про соціальну адаптацію? Бо у людини на війні змінилося життя: від місця проживання до ціннісних речей, які він спостерігає. Братерство, "свій-чужий", близькість до смерті, ціна життя та ціна помилки — це все переживається на війні і потім має бути вбудоване в систему цивільного життя. Як правило, воно успішно проходить, але потрібен якийсь час. Це залишає відбиток. І тут велике питання до суспільства: як поважати та цінувати цей досвід, адже він є безцінним? Його потрібно не відсувати, а приймати.
Читати також: "Набагато краще нічого не зробити, аніж якусь дурість" – експерти розповіли, як допомогти ветеранам та колишнім полоненим
Поговорімо про полярність. З одного боку, всі обов’язково герої, з іншого — відбувається демонізація наслідків. Говорять, що "в усіх ПТСР", "ніхто не повертається нормальним".
Є люди, які були героями. Але від того вони не перестають бути людьми. Є люди, які мають розлади після війни. Проте говорити, що всі мають розлади після війни чи всі герої — це деструктивний стереотип, в межах якого ти є дуже негнучким, ти нічого не можеш зробити. Якщо всі ветерани хворі, то як же ти будеш з ними взаємодіяти? Якщо всі герої, то так само ніяк не зможеш взаємодіяти, бо суспільство не зможе нормально комунікувати. Як комунікувати, коли в тебе 300 000 тисяч героїв?
Олег Сенцов попросив не писати політичним в'язням "тримайтесь", бо це дратує. В умовах ізоляції не знаєш, за що взагалі триматись. Бувають такі моменти, коли хочемо зробити добре, а насправді робимо зле. Є поради, як цього уникнути?
Коли ми бачимо військового чи політв’язня, то це викликає у нас сильну емоційну реакцію. Емоційна реакція викликає у нас сильний підрив щось зробити чи щось сказати, тобто якось відреагувати. Перше, що ми робимо, — швидко реагуємо якимось стереотипними діями, які є далекими від коректних. То виходять якісь настанови "не треба було лізти", "будь обережний", чи стереотипи на кшталт "ви — хлопці-герої" . Хороша стратегія — просто взяти паузу. Також хорошою стратегією є говорити від себе. "Мені шкода, що так сталося", "я дуже за вас вболіваю", "я поважаю, що ви робите" — це важче, аніж кинути штамповану фразу. Це прості висловлювання, які дуже непросто сказати, адже вони дійсно потребують чесності з собою. В США є дуже гарна формула: "Дякую за службу", яка у них на рівні стереотипу відлітає від зубів. У нас немає в культурі дякувати та говорити про свої почуття. У нашій культурі заведено кидатися стереотипними фразами. Фраза "тримайся" — це перекладати відповідальність. Деякі військові кажуть: "Нехай би людина чесно сказала, що вона не пішла на війну, бо не змогла". Це викликає розуміння, адже військові знають ціну своєї роботи й розуміють, що вона не для всіх. Проте це вимагає визнання того, що ти не зміг. "Я дякую", "я поважаю", "я переживаю" — це потребує трохи більше роботи, ніж кинутись штампом. Проте ці слова дуже потрібні військовим і дуже потрібні нам.
Джерело: Фейсбук
