"Я не збиралася писати цю книгу, адже зовсім нещодавно була видана попередня праця і я хотіла займатися тільки живописом. Проте видавчиня дуже наполегливо просила написати про 90-ті роки. Та й загалом це десятиліття ніби провалилося: "шістдесятники" зробили свою благородну справу і не дали загинути інформації про мистецтво тих років, про "семидесятників" писати ті ж самі "шістдесятники" як про глухі часи, у 80-х роках мав місце Чорнобиль, гласність, перебудова. І власне друга половина 80-х та 90-ті роки фактично не висвітлені в нашому мистецтвознавстві та культурології зовсім", – розповіла Ольга Петрова.
За словами художниці, наприкінці 80-х років з’явилося дуже цікаве й бунтівне покоління художників, які мали гарний вишкіл: "Львівські митці були більш патріотичними, тоді як київські – богемно-міщанські. Столичні художники жили в атмосфері постчорнобильській, коли вже всі постулати Радянського Союзу обвалилися і в них вже ніхто не вірив. Пізніше прийшов період руйнування Берлінського муру, що стало міцним проривом для думаючої когорти інтелектуалів, поштовх для звільнення. Якщо говорити суто про художників, то до 1991 року соціалістична система з її догматами, яку представляла Спілка художників України, тримала свою руку на горлі мистецтва".
"З тих, хто вирвався, в першу чергу треба сказати про групу, яка називалась "Паризька комуна", яку згуртував мистецтвознавець Олександр Соловйов. Вони взяли на озброєння систему бунту проти всього, перейнялися волюнтаризмом, природу якого я розумію, адже вона містилась у тодішньому суспільно-політичному кліматі. Тому у книзі я описую цехове мистецтво на широкому соціально-політичному тлі, що й становить інтерес цієї праці. Адже 90-ті роки – це період жорсткої, хоча подекуди й невидимої, боротьби старої системи, яка не хотіла відходити, і нової, яка ще не сформувалася", – поділилась авторка книжки.
Також поряд з "Паризькою комуною" Петрова виділяє й групу "Живописний заповідник", сформовану під ослоною Тиберія Сильваши: "Їм було легше працювати, тому що вони не відкинули всього попереднього й стояли на принципах класичного авангарду й розвитку пластичної форми, не втручаючись у політику. Проте загалом молодь, яка піднімалась в посткомуністичному вареві, боляче реагувала на оточення й своїми бунтівними жестами протиставляла себе іншим. Але поряд з тим, це покоління дуже інтенсивно навчалось: вони читали філософів, заборонених авторів".
"90-ті роки – це дуже строкате мистецтво і в цьому його принада, тому що поряд з групою "Паризької комуни", яка була переважно подразнююча, з сексуальними темами, епатажна, існував психологічний злам молодого покоління, який викручували руки в академії. Наприклад, дуже цікавим та яскравим був художник Олег Голосій", – розповіла художниця.
Ольга Петрова звернула увагу, що її книжка структурована за роками: "Наприклад, в ній є розділ "Принади ринку", де йдеться про формування художнього ринку, перші ринкові відносини на Андріївському узвозі. Нинішній узвіз є комерційним ярмарком, а тоді на узвіз виходили Тетяна Яблонська, Сергій Григор’єв, тобто серйозні художники, які мріяли про Монмартр, але ніколи там не могли би бути. Тоді Андріївський узвіз став нашим Монтартром, першою провісткою свободи творчості".
Також авторка книжки торкнулась й питання заборонених технік чи сюжетів, які існували в ту епоху: "В радянський період були, безумовно, заборонені й певні техніки. Існував Художній фонд, де художники брали гроші, адже продавати картини тоді не можна було, приватних колекціонерів не було або були заховані у підпіллі. Так от, в Художній фонд приходили замовлення від заводів, колгоспів, партійних установ. Здебільшого йшлося про портрети Леніна, Брежнєва, як робочі перемагають усіх на світі. Тобто набір сюжетів, які роздавалися художникам, які за гонорар виконували цю роботу. Після цього художники йшли до себе в майстерню і створювали своє вільне мистецтво. відтак ця роздвоєність була дуже типовою для мистецтва 70-80-х та початку 90-х років".
