Після визнання Константинопольським патріархатом нещодавно Українську церкву визнали п’ятнадцятою серед рівних Грецька церква та Олександрійський патріархат. Кілька днів тому Ви повернулися з Греції, куди здійснили перший паломницький візит. Це перше офіційне паломництво після визнання ПЦУ грецькою церквою. Наскільки це важлива подія?
– Це перше паломництво, яке досить велика група прочан з України, священників і мирян на чолі з двома єпископами здійснила до святинь елладської православної церкви, яка першою по-сестринськи протягнула руку Православній Церкві України, визнаючи її канонічний статус.
На сьогодні ми позбавляємося якоїсь меншовартості, яка була властива багатьом священникам, єпископам і, можливо, мирянам, яких обманювали і обманюють з нашої братньої церкви – Російської Православної Церкви, представники якої говорили, що не буде визнання. Ми маємо визнання від решти православного світу. І ми це відчули, коли мали можливість відвідувати святині Греції.
Ми назвали це паломництво "Великим". "Велике" – не лише тому, що багато людей було, але й тому, що воно є першою такою поїздкою.
Це було офіційне запрошення від елладської церкви?
– Ні, це була паломницька поїздка. Офіційного запрошення на такі поїздки не береться. Береться благословіння у предстоятеля. А офіційним буде перший візит блаженнішого митрополита Епіфанія до глави елладської церкви, блаженнішого архієпископа Ієроніма. В Афінах відбудеться перше співслужіння божественної літургії, і це вже буде офіційний візит. Не знаю, коли він буде, але цей візит планується
Проте євхаристійне спілкування та визнання ми маємо, тому як паломники, а не як офіційні представники церкви, ми звершуємо такі візити. Співслужили з ієрархами в єпископському сані елладської православної церкви, відбувалася божественна літургія.
Яке це значення має для держави?
– Не політики роблять політику великою політикою. Для того, щоб політика була нормальною, мають бути взаємостосунки між віруючими, між ієрархами, щоб ми могли обмінюватися досвідом. Тоді стираються кордони. Саме люди, прості люди це роблять. Маленькими кроками.
Як відбувається дифузія, так завдяки паломництву відбувається духовна дифузія, і це може допомагати нам пізнавати одне одного.
Чому в Україні досі не всі сприймають автокефалію?
– На жаль, ми маємо певною мірою рабську психологію, яка була випрацювана у нас за 300 років перебування в Російській імперії в церковному плані, і ще за 70 років вавілонського полону радянської імперії. У нас серед віруючих і духовенства є якесь благоговіння. У віруючих – перед священником: як батюшка скаже, так і має бути. Немає власного євангельського підходу до канонічного осмислення процесів, які відбуваються у нашому житті. У єпископату – страх перед Священним Синодом, що їх переведуть з кафедри або позбавлять місця, у священників – перед єпископом…
Я просто сподіваюся, що ця рабська психологія вже відсутня у Православній Церкві України. І на мою думку, так мають чинити і ті, хто перебуває під московським патріархатом. Україна є прикладом у політичному плані, коли архистратиг Михаїл підіймає над Києвом меч гідності і свободи, звільняючи нас від пут тоталітаризму. Так само, я сподіваюся, буде і з церковним життям.
На сьогодні ми маємо повноцінну автокефалію, ми абсолютно ні в чому не залежні від Константинополя, ми абсолютно рівноправна церква-сестра, як і Константинопольська.
Яка наступна церква може визнати ПЦУ?
– Феноменально, що у такий короткий час дві православні церкви – Грецька та Олександрійська – слідом за Константинополем визнали автокефалію. Дивлячись на них, я думаю, що у решти православних церков, які не так залежні від політики Росії та Кремля, немає жодних перешкод хоч завтра оголосити, що вступають в євхаристійне спілкування та визнають Православну Церкву України п’ятнадцятою в сім’ї православних церков.
Коли ми були в Греції, у отця Серафима, котрий нас приймав в Афінах, владика Симеон запитав: "Як Ви думаєте, чого Ваші греки так тяжко і довго нас не визнають?" Він мав на увазі під греками грекомовні церкви: кіпрську, єрусалимську, албанську… На що отець Серафим каже: "А це Ви не у мене запитуйте, спитайте у Путіна".
Як Україні вибудовувати свої стосунки з Російською Православною Церквою?
– Швидше за все, це буде співіснування ПЦУ як української церкви і РПЦ в Україні.
До чого сподвигають закони, які були прийняті, але, на жаль, не реалізуються: внести до назви релігійної організації її конфесійну приналежність. Тобто церква має декларувати свою залежність від Москви.
Перед кожною громадою рано чи пізно постане це питання. І тоді треба буде назватися, чи ти Православна Церква України і приєднатися до автокефальної церкви, або ж написати у статуті, що ти представник Російської Православної Церкви в Україні. Це доведеться визнати та оформити юридично. І тоді виникатимуть уже запитання у прихожан.
Якби не було агресії Росії відносно України, не було Криму, не було війни на Сході, ми могли б говорити, що так, будь ласка, будь-яка юрисдикція має право на існування і Бог один, власне кажучи. Але коли ми говоримо про те, що проповідується у тій чи іншій юрисдикції, коли гинуть люди.
Як Ви ставитеся до заяви соратника президента Володимира Зеленського, голови СБУ Івана Баканова про те, що він ходить до Свято-Введенського монастиря? "Цей храм належить до Московського патріархату, якого насправді не існує і який видумали політики для поділу на своїх та чужих, цинічно використовуючи віру у політичних ігрищах. Я можу помолитися і в синагозі, і в мечеті – людина йде до Бога, а не до патріархату", – говорить він.
– Абсолютно з ним згоден, але у мирний час.
Чи не шкодували Ви про те, що приєдналися до Автокефальної Української церкви?
– Жодним чином. Я ні хвилини не шкодував про те, що власне було лейтмотивом усього мого свідомого церковного життя в Українській Православній Церкві.
