Оксана Жолнович: Кожен із нас від природи наділений різними можливостями. Показовою картинкою щодо рівності є високий і низький хлопчик. Якщо кожному дати однаковий стілець, то вони не зможуть виглянути у високе вікно. Але якщо високому нічого не давати, а нижчому дати два стільці, то вони отримають рівну можливість подивитися з рівним обсягом. Ми повинні поважати кожну людину з її рівнем можливостей, вибору, багатоманітності, але забезпечувати їй рівне право для реалізації в усіх аспектах життя – і на освіту, і на доступність, і на культуру, і на професію. Щодо інклюзії, то це є включеність у суспільне життя, зокрема, людей з інвалідністю.
Які країни найуспішніше запроваджують принцип рівності, різноманітності та інклюзії? Чи можна говорити, що флагманами є успішні бренди, великі компанії, такі як Google, Facebook, Twitter, Ашан, Uber, IKEA, де створені команди, різні за статтю, віком, расовою належністю, орієнтацією, віросповіданням?
Оксана Жолнович: І в цих компаніях, які ви назвали, і в дрібніших, і загалом у багатьох країнах є своє просування включеності, забезпечення різноманітності, інклюзії. Світова практика показує, що суспільство, яке інтегрує в себе і надає рівні права та рівні можливості абсолютно всім членам, незалежно від функціональних особливостей, гендерного вибору чи інших особливостей, воно більш успішне, оскільки є відчуття задоволення в суспільстві, відчуття реалізованості, відчуття взаємодії, співчуття і сприйняття один одного. Тому ці позитивні тренди, які є в успішних компаніях і в нашій державі, показують, що підприємства, які, наприклад, працевлаштовують людей з інвалідністю, включають їх у свій колектив, створюють для них сприятливе середовище, є успішнішими і більш трендовими. У нас є норматив, так звана квота робочих місць для людей з інвалідністю. На жаль, сьогодні це не дуже ефективний механізм. Ми знаємо факти, коли таких людей наймають на 0,25% ставки, або просто беруть їхні трудові книжки і сплачують ЄСВ, а люди не працюють. Ось приклад неефективності такої норми. У нас бюджетні установи звільнені від сплати адміністративно-господарських санкцій, якщо вони не виконують норму з працевлаштування, що, очевидно, треба переглядати. До нас звернувся працівник одного з університетів у Запоріжжі. Він досягнув наукового ступеня, професор, але має порушення зору. Йому треба було облаштувати робоче місце, придбати устаткування, яке допомагає розрізняти картинки. Одного разу Мінсоцполітики через Фонд захисту людей з інвалідністю вже дотувало цей університет, тобто, надавало безповоротну позику, щоб облаштувати цьому викладачеві робоче місце. І він повторно звернувся з цим питанням. І виникла така ситуація – загалом, ми хотіли б допомогти, але через те, що його університет не виконав квоту, ми порушуємо закон, стаємо заручниками ситуації. Коли людині, яка просить про допомогу, хочемо допомогти, але установа, де він працює, не є чутливою до інклюзії. Тобто, вони утримують цю людину як флагман і не виконують норматив. Ми зараз думаємо над новою моделлю підтримки людей з інвалідністю, щоб вона була більш адресною.
У нас прийнято вважати, що інклюзивна подія – це та, в якій беруть участь люди з інвалідністю. Але насправді це подія, яка є доступною для людей з інвалідністю. Як практично організувати інклюзивну подію?
Оксана Жолнович: Тут варто одразу подбати про те, чого потребують люди з інвалідністю. Якщо йдеться про людей на візку – ширина проїздів, пандуси, столи кейтерингу на рівні візка, відповідно обладнані туалети. Для людей з вадами слуху має бути передбачене або титрування, якщо використовується екран, або бути перекладач жестової мови. Для людей з вадами зору має бути тактильна плитка. Зараз багато майданчиків з такою плиткою зі смугами. Це не так дорого і складно. На разову подію берете наклейки і проклеюєте, причому смуга має бути вздовж, а не впоперек. Також є відповідні телефони, додатки, які дозволяють перетворювати текст на голос і почуватися комфортно на такій події. На жаль, недешевим є облаштування пандусів, чи, наприклад, туалетів. Навіть у Києві таких повністю облаштованих майданчиків мало. Хоча у нас вже є державні будівельні норми, які зобов’язують кожну споруду, кожну архітектурну будівлю зводити доступною, зокрема, для людей на візках. Але це не дуже критично. Ми зараз багато семимильних кроків робимо, тих, які люди в інших країнах десятиліттями робили. Зрозуміло, що не все може бути відразу, потрібно переосмислення, час, але сам рух, де очі бояться, а руки роблять, він відбувається, і сподіваюся, що з кожним роком і таких рухів, і таких закладів, і розуміння буде більше.
