Ольга Цілинко. Колаж на основі фото з особистого архіву та фотографії з відкритих джерел
До підриву росіянами Каховської ГЕС у херсонки Ольги Цілинко був прекрасний будинок. Мальовниче місце за 50 метрів від Дніпра, море квітів. Жінка з сином Назаром та донькою Софією все тут облаштували, як мріяли. У своєму "тихому раї" вони пережили російську окупацію та щасливі зустріли українських воїнів.
Але після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, будинок повністю пішов під воду і 2 тижні стояв затопленим. А коли вода зійшла, він став непридатним до життя. Таким і залишається сьогодні: Дніпро тепер тут значно ширший, ніж був раніше. Тож через близькість до води, навряд чи в оселі доцільно буде робити ремонт. Хіба, якщо греблю відновлять.
Нині ж Ольга Цілинко живе в чужому будинку, вирощує квіти в горщиках, бо багато землі нема. Попри все жінка ще й встигає волонтерити для ЗСУ та опікується родинами, в яких є діти з інвалідністю. 15 років цьогоріч виповнюється її Центру сімейної реабілітації родин, що мають дітей з інвалідністю "Софія"
Родом я із найкращого міста на світі – зі Скадовська. Мала щасливе дитинство. Першу вищу освіту я здобула в Сімферополі – Сімферопольський державний університет, закінчила факультет історії. І потім приїхала здобувати другу освіту в Херсоні. Тоді це був педінститут. За дипломом я психолог. Я не скажу, що я була закохана в Херсон, але Скадовськ ближче. Батьки ближче. І тут відкрився факультет додаткових педагогічних спеціальностей. Тому я приїхала навчатися. Отримала другий диплом і мені тут же запропонували спробувати пройти конкурс. Тоді був дуже великий конкурс в Міністерство внутрішніх справ і я його пройшла, отримавши один з найвищих балів. Пішла працювати в міліцію, служити психологом. Але мене вистачило тільки на 5 років. Я не скажу, що це було дуже важко. Треба мати певний психологічний рівень, певну психологічну організацію для того, щоб могти там працювати. Мені це не дано. І я в такому розбитому стані я звідтіля звільнилася. Рік я взагалі не могла ніде працювати. Я дуже важко реабілітовувалася після міліції. А потім я знайшла свій перший диплом і мені запропонували роботу в нашому краєзнавчому музеї науковим співробітником. Це був чудовий рік. Звідти я пішла в декретну відпустку, народила доньку.
Донька Ольги Цілинко, Софія, народилася з певними фізичними порушеннями. Жінка почала з нею активно займатися, бачила результати і захотіла комусь цей досвід передати. Тож створила організацію, в якій почали гуртуватися інші родини. До слова, нині Софія абсолютно здорова дівчина.
Я почала займатися, оскільки у мене був великий досвід і мені треба було його кудись застосувати. Я розуміла, що батькам немає де його взяти, тому що я по краплинці збирала його по всьому світу. Так з'явилася організація і я почала в ній працювати. Центр сімейної реабілітації родин, що мають дітей з інвалідністю "СОФІЯ". Зараз у нас 55 родин. До 2022 року більше 35 у нас не було, тому що дуже важко працювати з великою кількістю родин. І зараз дуже важко, просто катастрофічно важко, але ми розуміємо, що ситуація в Херсоні безальтернативна, тому об'єдналися і працюємо. Взагалі, за статутом у нас основний напрямок діяльності – це надання соціально-психологічних послуг. І так ми працювали до лютого 2022 року. У нас в штаті були психологи, які працювали з дітьми та мамами. Основна мета – це не дати родинам скотитися в прошарок споживацтва, впливати на стан дитини через батьків. У здорових батьків – здорові діти. Тому у нас в пріоритеті робота з батьками. Це і навчання, які у дітей вади, як з цими вадами працювати, як надавати корекцію тощо. І групова робота з самими дітьми щодо соціалізації, тому що це дуже велика проблема. Діти не завжди можуть спокійно почуватися серед здорових дітей. Тому це треба було пропрацьовувати з дітьми. І взагалі просто, щоб діти мали осередок, де вони могли би спокійно спілкуватися і бути тим, ким вони є. Але з 2022 року ми вимушені були змінити наш вектор і перелаштуватися на просто фізичне виживання. Відтоді основна наша задача – це утримувати наші родини матеріально, фінансово.
Коли росіяни почали війну проти України у 2014 році, Ольга Цілинко почала займатися волонтерством. Разом з однодумцями вона забезпечувала наших військових усім необхідним у складі так званого "Жіночого Автомайдану".
Напередодні повномасштабного вторгнення Ольга Цілинко звично пила каву з друзями у центрі Херсону. Там донька Софія мала приємні клопоти – відкривала свій косметологічний салон. Позаяк їй ще не було тоді 18 років, то пані Ольга, як мати, власноруч підписала угоду про оренду кабінету. А вже наступного ранку Ольга Цілинко прокинулася від численних дзвінків зі сповіщеннями про те, що почалася велика війна.
Чому ми не виїжджали? По-перше, в нас кішка і собака. По-друге, якби в нас була автівка, ми б, можливо, і виїхали. Я не знаю. Але автівки у нас не було, евакуацію не було організовано. Тому у нас не стояло це питання. Я поїхала на роботу і, пам'ятаю, десь об 11 годині, як в автобус вантажили коробки прокуратури, вивозили, видно, документи, і там вже були валізи, діти бігали. Тобто, родини виїжджали. А потім пішла на зупинку на площу Ганнібала, де є невеличкий продуктовий магазин, в якому продавали борошно. І я стала в чергу за борошном, щоб потім хліб пекти. Коли ми побачили колону поліцейських наших машин, ми зрозуміли, що все, місто здають. Місто лишають. Потім зателефонував мій друг дитинства з Лондона, він давно живе в Лондоні. Він надіслав гроші і сказав, що у нього племінниця в східній частині Херсона. Там дівчата, студентки одного з коледжів, вони жили на квартирі, а господарі виїхали. І ці діти залишилися самі, по 17-18 років дівчата. І це близько до мосту, ну страшно їм було. І я тоді сказала, що я їх заберу до себе, бо в нас безпечніше. Вони додому не могли потрапити, тому що треба переїхати Антонівський міст. Їм треба було на лівий берег. І я забрала цих дівчат, і ми жили в одній кімнаті на першому поверсі вшістьох. Ми жили отак два тижні, поки зміг прорватися батько однієї з дівчат і забрав їх. А ми жили внизу всі, тому що на другому поверсі було страшно, вже були обстріли. Ми всі бігали, шукали, у кого які там гроші на карточках були, все це скупалося. Найстрашніше було 1 березня, коли ми в телеграм-каналах, побачили, що вони заходять. А заходили вони з Шуменського мікрорайону, це біля нас. І тут я дуже сильно перелякалася, тому що в мене в домі чотири дівчини до 20 років. Я їм не дозволяла виходити. Сину було 15 років. Ми з Назаром вже бігали по місту.
Ольга Цилінко з дітьми Софією та Назаром. Фото з особистого архіву
Ольга Цілинко зазначає, що під час окупації в Херсоні була серйозна нестача продуктів. Вони з однодумцями різними способами шукали харчі та передавали їх родинам. Люди з підконтрольної Україні території перераховували гроші на карту, а пані Ольга мала їх якось перевести в готівку.
У Херсоні вся торгівля велася тільки за готівку. Готівка була дуже цінною. Навіть на блокпостах окупанти брали гроші. Коли вони відкривають гаманець людини, а в неї там рублі і гривні, то вони в першу чергу брали гривні. І в Залізному порту було кілька пансіонатів, які ще працювали. І вони збирали цю готівку, акумулювали її. А я приїжджала, переказувала гроші з картки, куди вони скажуть, забирала готівку і поверталася в Херсон. Ну така в мене була місія. Ми постійно чекали звільнення і розуміли, що буде знищено Антонівський міст. Тому ми кожного тижня їздили всією родиною, щоб нас не розділили. Тобто, їхали я, донька, син, собака і кішка в переносці. Отак ми їздили туди-назад катером. Тому що ми дуже боялися, що хтось з нас залишиться не на тому березі. В перші дні, коли почалася окупація, я дістала ключі від кількох квартир, звідки виїхали. І порозвозила туди частками всі документи з організації. Якби в мене знайшли документи, що ми громадська організація, що там працюють психологи, то мені були б непереливки. А потім вісім днів вони колошматили нашу Забалку. Кожен будинок обшукали. Звичайно, що і до нас зайшли. У нас з дітьми був план дій на випадок обшуків. Ми знали, що рано чи пізно це станеться. Мій колишній чоловік, батько моїх дітей, учасник АТО. І він прописаний у насв будинку. І у нас був розроблений план, що дітям казати. У нас була скрізь розставлена по будинку консервація. І вони – "Кого кормить будешь?" І я їм сказала: "Як кого? Ви прийдете, вас нагодую. Хочете скуштувати?". Все, вони далі продовжувати не можуть, у них це не заплановано, їх цьому не навчили. Розвертаються йдуть. Вишиванку, звичайно, з шафи викинули, потопталися по ній. "Кем работаешь?" Кажу, "дефектолог" Я для себе придумала повністю легенду. Не можна було говорити, що ти вчитель чи психолог. Громадська організація – це одразу на підвал, тому що для них це політичні спеціальності. Психолог що може зробити? Психолог може впливати на свідомість людей. Я нашим мамам сказала, що жодної громадської організації немає. Все заставлено тільки дитячими іграми, розвивальними матеріалами. Ви – батьки хворих дітей, збираєтеся тут, тому що до війни з вами працювали логопеди, дефектологи, вихователі.
Ольга Цілинко пишається, що жодна з її підопічних мам не взяла російський паспорт, жодна не пішла за гуманітарною допомогою до окупантів і не стала обличчям в пропагандистському матеріалі. А такі випадки в місті були. Перед тим, як Херсон звільнили, у родини тиждень не було ні світла, ні звʼязку. І коли одного разу син Назар сказав, що бачив український БТР, пані Ольга не повірила.
Я його закрила вдома і сказала, нікуди ти не вийдеш, бо ніякий це не наш БТР. Ці мерзотники мабуть взяли нашу техніку, далі одягнуть нашу форму, спровокують людей вийти зараз на площу потім влаштують розстріл, і виставлять це, як українська армія розстрілює херсонців. 11-го числа я нікого не випустила, всі сиділи в хаті. А потім 12-го зранку було чутно вибухи і крики. Малий скочив на велосипед і поїхав. Приїжджає і каже, що бачив наші машини. Я от зараз розповідаю, у мене дрижаки. Ми бігом щось на себе одягли і побігли. Назустріч їде наша машина. І на антенні прапор синьо-жовтий. Я кидаюсь на капот цієї машини, чоловіки зупиняються, щасливі вилітають, обнімаються. Я першому військовому, якого побачила, впала в ноги і почала йому чоботи цілувати. Уявляєте, які це були емоції? Я пам'ятаю завалені пікапи квітами. Хризантем нанесли стільки, що хлопці не могли машину рушити. Люди несли пляшки з водою, для нас вода була дорога, не було ж води в Херсоні. Хто якісь пиріжки, хто біг з каструлею борщу. Просто було щось таке неймовірне. Міст був весь перекритий людьми. Приїхали на площу, а там просто божевілля. Я дуже запам'ятала одну жінку. У неї такі перелякані очі були. Вона до кожного хлопця військового підходила, брала його за руку і запитувала: " А ви ж уже не поїдете, ви ж нас не покинете? ". І де ті люди взялися? Тому що здавалося, що в Херсоні вже людей не залишилося. А люди просто сиділи по хатах.
Ольга Цілинко обіймає українського військового. Фото з особистого архіву
Після того, як пройшла хвиля ейфорії, херсонці заговорили про можливий підрив Каховської ГЕС. Чутки про це ширилися ще під час окупації, а після звільнення Херсону ця загроза стала більш явною. І Ольга Цілинко, яка жила в другому будинку від річки, шукала доступної інформації, що робити, як діяти, коли Каховську ГЕС таки підірвуть. Але адекватних інструкцій не було, а прогнози, які давали фахівці виявилися неправдивими.
На мою особисту думку як людини, яка втратила все, ми були абсолютно неготовими. Не було чітких інструкцій, не була прописана перспектива, що могло бути. З того, що ми знаходили в інтернеті, з тих можливих розрахунків, вчені передбачали максимальний рівень води буде через 5-6 годин і вода на цьому рівні буде стояти три доби. Оце було два основних меседжа. 6 червня ми повинні були з дітьми їхати в Миколаїв на закупи. Ми прокинулися о 5 ранку, щоб раніше виїхати, але тут одразу новини, що о 2:40, здається, підірвали Каховську ГЕС. Я підняла дітей, відправила Назара на річку дивитися який там рівень води. Усе було без змін. У нас двір насипаний, єдиний на провулку вищий рівня дороги, а в інших людей двори внизу. У нас була машина. Дев'ятка. Дочка на ній вчилася їздити. У нас були дві одинокі сусідки старенькі під 80. У них нікого взагалі. І я кажу: "Сідайте, хапайте речі, бо ваш двір у низині, вас затопить в першу чергу ". Дочка сіла за кермо, посадила цих двох сестер, повезла їх до мене на роботу. Тобто, ми почали вивозити. Тому що не була оголошена евакуація. Десь об 11 годині, влада оголосила евакуацію, автобуси підігнали до Корабельної площі. А це тільки початок. Почала прибувати вода, то дорослим кроком до площі іти півгодини. Тобто, старенькі люди взагалі, не всі могли дійти. Тому ми вивезли цих двох сестер, потім їхнього собаку, Соня повернулася, вивезла наших тварин, потім ще якихось там тварин. Вона кілька ходок зробила, вивезла сусідських тварин. Потім бігали діти, відчиняли хвіртки та перебивали сокирами ланцюги, де люди повиїжджали, а тварин залишили. І звичайно, що ніхто нічого не збирав і не збирався, тому що ми по часу подивилися, якщо о 2.30-2.40 був підрив, тобто, пік води повинен бути о 8-9 ранку. Все.
На той час рівень води в річці піднявся, але вона не вийшла з берегів. Ольга Цілинко заспокоювала себе, що все пішло на лівий берег, і в них уже нічого страшного не буде. Але об 11 годині вода почала стрімко підійматися.
Там такі стічні труби, вони пролягали до річки з вулиці. І під цим каналом вода почала підніматися вже сюди до нас на житлові квартали. Ніхто ці канали не засипав, хоча часу було дуже багато. Приїхав екскаватор, люди йому кажуть, гребти землю туди, засипати ці канали, щоб ми хоча б час виграли. А він сказав, що в нього тут електроніка, що все згорить, накриється, розвернуся і поїхав. Чоловіки з лопатами намагалися засипати ці канали, але марно. Там потрібна була техніка. Не було поліцейських машин, які могли з гучномовців говорити людям про евакуацію, про те, що треба забирати всі речі, взагалі нічого не було. Поліцейські стояли нагорі, біля "Мореходки" і перевіряли права, документи, всіх, хто звідтіля виїжджав. Я там ледве не побилася. Дитина-то в мене без прав їхала. А вони туди не спускалися. Тобто, там не забезпечувався взагалі громадський порядок під час того, як люди виїжджали. Там був тільки Червоний Хрест, який вивозив лежачих людей. Все. Не було нікого. Люди самі вивозили. Сусідів і всіх інших. І десь о пів на одинадцяту вода пішла вже дуже сильно. Ми в метражі навіть заміряли – 40 метрів вода пройшла за пів години вздовж по дорозі. Вода йшла дуже швидко, ми думали, що вода ще трішки підніметься, підняли техніку якусь на цеглу. Проте ніхто не думав, що це буде так. Ми навіть фотографії не вивезли. Вони були на другому поверсі. Ніхто не думав, що вода так високо підніметься. Вода піднялася дуже швидко. От вона йшла повільно-повільно, а потім пішла дуже швидко. І вже на другий день рівень води був на рівні підвіконня другого поверху. Тобто, знищене було абсолютно все. Взагалі все. І так вода стояла два тижні. Ми перші ночі ночували, без одягу, без нічого. Донька возила цих собак, котів, бабусь, а малий стеріг коло річки. Ми виїхали взагалі без одягу, взагалі без нічого. Я потім згадала про закордонні паспорти і трудову книжку.
Будинок Ольги Цілинко фахівці визначили таким, що підлягає відновленню. Але нині район Нижньої Забалки постійно обстрілюють та і вода досі дуже близько. Адже до будівництва Каховської ГЕС на цій території був пляж, а вже після того, як земля підсохла, її віддали під забудову. А зараз вода знову піднялася.
У мене будинок взагалі унікальний. Півтора метра вглиб фундамент залитий бетоном, з фундаментних блоків перший поверх, але там де ці блоки стикуються, просто смуги плісняви. Волога завжди знайде собі прохід. Зрозуміло, нам не виплачують компенсацію через те, що ми в зоні бойових дій. Але в мене особисто запитання, чому її не виплачують людям, які готові придбати житло в більш безпечних регіонах? А зараз, крім того, що там зруйновано потопом, цей район – просто як мішень. Ми зараз всі тут живемо, як великий циганський табір. Ми з дітьми пожили в одному будинку. Люди повернулися. Ми їм віддали ключі, забрали свої речі. Нам дали інші ключі. Ми поїхали в інший будинок жити. Я знаю людей, які за два роки вже по шість адрес поміняли. Винайняти в Херсоні житло, щоб платити за нього оренду, нереально, немає доходів у людей. Люди живуть там, де їм дозволяють жити за комунальну плату, як сторожам, як охоронцям. А коли люди почнуть повертатися, херсонці, що ви будете з нами робити? А нас дуже багато, тих, хто залишився без свої будинків. І не тільки внаслідок Каховки, а й від вибухів. Наш будинок стоїть зачинений. Поряд прилетіло, вибило вікна, поїхали, забили. Він стоїть пустий, але там така сирість, що жити неможливо. Люди живуть в таких умовах, і в них будинок такий, як у мене. Але вони його не можуть поштукатурити, тому що все відвалюється. Намагалися обробити стіни, воно все відвалюється, там дуже високий рівень води. А фундаменти цих будинків не пристосовані для такого. Це не Венеція. Тому в Херсоні дуже складна ситуація з цим. Це цілий район, Острів, Нафтогавань. Знищені цілі мікрорайони, куди люди вже не зможуть повернутися. Навіть я не зможу повернутися. Тому що для того, щоб відновити те, що в мене втрачено, треба заново народитися. Якщо відновити Каховську ГЕС, то протягом п'яти років після її запуску вода зійде. Мені зараз 54. І навіть якщо ви мені дасте ще 10 років, років 5 її треба будувати і ще потім років п'ять, це якщо її зараз почати будувати. У 64 я вже не відновлю свій будинок.
.jpg)
Наслідки підриву Каховської ГЕС. Фото з особистого архіву Ольги Цілинко
Нині Ольга Цілинко з донькою так і проживають в Херсоні. В косметологічний кабінет доньки Софії рік тому влучив КАБ. Тож нині дівчина працює в одному з салонів міста. Зайнята також в проєкті з психологічної підтримки жінок. Син Назар навчається в Польщі на автомеханіка.
У 23-му році з сином нас включили в склад української делегації в Давосі. Наша задача була виступити і розказати про окупацію. Я розказувала як доросла, а син давав інтерв'ю як дитина, яка прийшла через окупацію. Нас познайомили і ми спілкувалися з Дудою та Квасневським. І коли у нас це сталося, ми почали просити людям допомогу і вони мені зателефонували. "Олю, а що Назар? " Я кажу, що Назар? Дев'ять класів закінчив, думали, що буде поступати в наш Херсонський політехнікум, а його розбомбили. Тому я зараз про Назара думати не можу. "Відправляй його до нас в Польщу ". Як? Ну, взагалі думки такої не було. " Відправляй його до нас в Польщу ". Оформили ми документи. Курси проходив польської мови. І я його довезла до Львова, посадила в автобус і моя дитина в 15 років поїхала в Польщу навчатися в технікумі. Зараз він там другий курс завершує. Були в Бухаресті на Безпековій конференції країн Чорноморського басейну та Балканського півострова, там виступали з ним. Розказували світу, що таке "рускій мір ". Він додому проситься, але немає можливості.
Ольга Цілинко і надалі опікується своїм центром, шукає різнобічної підтримки, примудряється знаходити спонсорів та волонтерів. У найближчих її планах – реабілітація на Тернопільщині дітей з інвалідністю з Херсонщини. Крім того, незмінною залишається допомога військовим. Жінка з командою досі готує смаколики для одного з підрозділів, який раніше стояв на Херсонщині. Нині ж печиво і пиріжки до солдат доставляють поштою.
