Чи доречно зараз говорити про паніку на тлі пам’яті?
— Безумовно. Тому що основний наратив останніх місяців полягає у тому, що є Майдан і є реванш, є Антимайдан, люди закидають один одному намагання грати на той чи інший бік. Таким чином, після 6 років у нас знову утворилися ці ментальні бар’єри та барикади. Українське суспільство знову розділено. І будь-який дискурс політичних сторін, політичних гравців вибудовується навколо пам’яті Майдану і реальності війни. Можна вказувати на те, що штучно формується дискурс, ті чи інші ментальні барикади, але це не пояснює, хто це робить і для чого.
Ми можемо пояснити, хто це робить і для чого?
— Зазвичай болісні для суспільства теми використовують для того, щоб рекрутувати сторонників для тих чи інших політичних чи громадських груп. І треба розуміти, хто апелює до болісної пам’яті і чи дійсно ця апеляція до пам’яті є адекватною тих пропозицій, які висувають ці групи і ці політики.
Психологічний феномен "наші хлопчики гинули недарма" може бути як на суспільному рівні, так і для кожної людини, яка втратила свою близьку людину. Оце відчуття "заради чого", відчуття ціни, чи не була ціна занадто високою, і потім нічого не сталося — це ж теж те, що ми обговорюємо?
— Розумієте, ми зараз ще в процесі Майдану. Тому що будь-яке загоєння травми неможливе до тих пір, поки не встановлена істина, а встановити її можна тільки в суді. Іншого варіанту немає. Це має бути описано, але щоб воно було описано, істина, якийсь фактаж, загальноприйнятий у суспільстві, має бути встановлений. І встановити його може тільки суд. Розумієте, у чому, наприклад, наша різниця від трагедії єврейського Голокосту? Була встановлена офіційна певна істина у судових процесах. Далі була різниця в різних групах, різних прошарках, народах та країнах інтерпретації, висновків щодо фактів. Але факти ніхто не заперечував. Що стосується нас, не встановлені факти. І тому ми маємо на шостому році після трагедії, яка сталася у центрі Києва, інтерпретацію. Ми не встановили істину. Саме тому відбуваються подібні намагання паразитувати на цій темі.
Додаючи до питання про особистий біль, то, безумовно він є. Родини загиблих протестують проти призначення адвоката, який фігурував у захисті Віктора Януковича, на керівну посаду в Державне бюро розслідувань. Зрозуміло, ці люди не хочуть забувати. Вони не змиряться. Вони не хочуть, щоб якась тінь лягла на саме розслідування. І тут вони в своєму бажанні або небажанні, у своїх виступах, безумовно, апелюють до феномену "наші хлопчики гинули недарма". Це заради пам’яті загиблих близьких тощо. Але апелюючи до цієї пам’яті, вони намагаються простояти заходу в процес якихось контраверсійних осіб. А є ті, хто апелюють до загиблих, намагаючись умовно говорити про тарифи на газ, на світло або по питанню української землі. Але де питання української землі і де загиблі на Майдані? Це і є маніпуляція. Тому у нас є багатошарові процеси, які не на користь нашому суспільству.
Якщо говорити про паніку, то що відбувається з нами? Тому що якщо подивитися на те, що відбувається у соцмережах, то це шельмування двох різних сторін, які нібито на барикадах: одна частина людей не пускає тих, хто їде з Китаю, а інша говорить: "Як ви можете? Ви ж християни". І це ще одна хвиля паніки: паніка на паніку, яка полягає ще й тому, як правильно оцінювати цю ситуацію.
— Оці дві групи, де одні звинувачують один одного в тому, аби приймати чи не приймати людей, які летять з Китаю, з зони епідемії, — це все зміщення акцентів на громадськість. Акцентується увагу на тому, що "бачте, є люди, які не хочуть пускати українців додому". Або є інші, які кажуть: "Слухайте, є певні люди, які закликають нас до миролюбства і толерантності, але ви будете ризикувати своїми близькими?". І відбувається конфлікт, який фактично спровокований неспроможністю державної системи відповісти гідно на абсолютно звичайну кризу. У нас є документи, Конституція, алгоритм дій, як діяти у разі загрози епідемії. Всі ці речі прописано в українському законодавстві: як має діяти влада, як має встановлювати карантин, де є зони карантину, хто приймає, хто опікується хворими або потенційно хворими. У цій небезпечній зоні люди знаходилися ще з січня, їх не вивозили тоді, коли наші найближчі сусіди, наприклад, Польща і Росія, вже вивезли свої громадян. І тепер ми обговорюємо: добрі українці чи погані, пускати чи не пускати. Це зміщення проблематики реакції системи на кризу, на рівень протистояння.
Я насправді розумію, чому сталася паніка. Тому що питання з короновірусом не вирішувалося. Більше того, 18 лютого стався обстріл позицій біля населеного пункту Золоте. І на прес-конференцію виходить президент країни, найпопулярніший український політик, який має найвищий рівень довіри, і на брифінгу, який присвячений РНБО щодо обстрілів у Золотому, більшу його частину він присвячує короновірусу і починає погрожувати, що "ми їх забираємо в Україну і розселимо у Конча-Заспі".
Що в цей момент відбувається в голові у простої людини?
— Є обстріли, і ніхто не знає, чи буде наступ, чи це провокація. Люди переживають. І тут президент говорить про короновірус. Тобто прямий зв'язок: "небезпека-смерть-короновірус-евакуація людей". До цього, коли на Мюнхенські конференції президент сказав про спільні патрулі на Донбасі, які мали б контролювати російсько-український кордон, виходить міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який має пояснити українцям, як це буде діяти, і на одному телеканалі він знову ж говорить про короновірус і про те, що хтось не хоче допускати хворих до України, хоча ніхто ще не знає, чи вони летять і куди. Тобто було два паралельних дискурси: спочатку пояснення Авакова, потім обстріл і Зеленський. Фактично ми бачимо класичну схему, коли асоціативний зв'язок був спочатку вкинутий у суспільство, а потім закріплений. І так на тлі небезпеки я не дивуюся паніці.
Під час будь-якої кризи, яка спричиняє паніку, недовіру і підвищення емоційного стану в суспільстві, коли зашкалюють емоції, росте рівень агресії в суспільстві і дуже сильно падає рівень довіри. Коли є загроза життю, люди не вірять нікому. Для того, щоб знизити рівень паніки та агресії і підвищити рівень довіри, є навіть певний алгоритм побудови офіційного дискурсу — пограничний дискурс. Будь-яка криза — це дві сторони, де є я і щось, що мені загрожує. І в цей момент має бути запущений пограничний дискурс, коли є хтось, хто стоїть між людиною та небезпекою. Цей дискурс конструюється. І у нас відбулась жахлива річ: дві події наклалися одна на одну, а саме — обстріл у Золотому і короновірус. І через те, що не був запущений справжній нормальний механізм реакції держави і системи на загрози і відбулося це зміщення, ми маємо те, що у нас люди на вулицях бояться запускати до свої лікарень та містечок людей, які, може, навіть й не хворі.
Є кроки, які точно варто зробити у цій ситуації?
— Безумовно. Той, хто має владу, приймає на себе відповідальність. Публічно і негайно. і цій ситуації казати, що хтось поганий, хтось підбудує суспільство — це тільки підвищувати градус. Влада має визнати, що помилка була в комунікації. Тому що налякане, нажахане суспільство, на границі між собою і чимось страшним, має побачити того, хто несе відповідальність, хто стоїть на межі між ними і злом.
Ширяться картинки на телебаченні, як на Полтавщині, в Нових Санжарах, стоїть ланцюг, плече в плече, чоловіків, які фактично намагаються стримати автобус. І це такий образ того, що ніби стоїть на межі між мною і небезпекою.
— І суспільство починає довіряти цим хлопцям, бо вони стоять на межі. У річницю Майдану ми бачимо картину Майдану, яка не стосується взагалі цієї теми. Повстання як відповідь на всі питання, на жаль, стає улюбленою травмою українського народу. Але це не проблема людей, це проблема системи влади. Повстання — це реакція, коли інші способи вже використані. Це відсутність представницької демократії, відсутність довіри людини, що це вона тут влада. Ці повстання відбуваються, тому що, хоч ми і демократичне суспільство, ми показуємо дуже непогані результати щодо чистоти виборів і їх незаангажованості, але, на жаль, сама система залучає громадянина до прийняття політичного рішення тільки раз на п’ять років, коли він приходить і кидає бюлетень в урну. А має бути по-іншому.
На фото — Лариса Волошина, facebook.com/lolawolsh
