Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка. Фото: wikimedia.org
Моє звернення — цілком нормальний крок, якщо довго спостерігати за тим, як живуть і в яких умовах працюють колеги. Харків мені не чужий, я там вчився, працював у Харківському театрі імені Шевченка. Ми досі підтримуємо зв'язок із колегами, і я бачу акторів, які виживають за нелюдських умов. Це вкрай принизливо, не розумію, чому влада мовчить. Зараз це навіть злочинно, адже ухвалюються рішення, що перекривають кисень творчості, — а йдеться про українське слово, якого в Харкові не так багато.
Через очевидно правильне розпорядження не дозволяти людям скупчуватися великими групами рада ухвалює рішення закрити театри, не давати збиратися на виставах більше ніж 50 людям, а потім узагалі забороняє грати у приміщеннях театрів — і не розглядає ніяких альтернативних рішень, от у чому річ. Там є підрозділи, які за це відповідають, обласне управління культури мало б на це розпорядження видати ще кілька. Вони мають запропонувати альтернативні майданчики, де можна працювати з меншою кількістю глядачів і акторів. Треба йти до людей, а вони їх просто не бачать. Це їхній обов'язок, надто у такий страшний час. Це мовчання злочинне. Директори, яких вони призначають, теж не виявляють жодної ініціативи, це замкнуте коло.
Митці високої кваліфікації залишаються сам на сам зі своєю творчістю. Вони самі вирішують, де і що їм можна грати. Ситуація дуже складна. Акторам виплачують 2-3 тисячі гривень. Якщо подумати, що на полоненого ворожої армії наша держава витрачає в рази більше, як можна оцінити ситуацію? Яке ставлення у влади? Акторів просто не вважають за людей. Я сприймаю це як особисту образу.
Знаєте, скільки акторів виїжджає з міста і скільки там залишається? Нібито виклично звучить: надати театрам статус критичної інфраструктури. А ситуація насправді критична — у місті, де й далі панує російська мова. Звісно, української стало більше і сприймають її краще, намагаються навіть відповісти українською. Це дуже тішить. Є запит на українське слово, на український творчий продукт, зокрема театральний. Там неформальні театри, які знаходять спосіб давати вистави, перфоманси, приходить молодь. Проте глядачам не дають збиратися маленькими групами, і від влади ми не маємо ніякої підтримки, тепла, уваги.
Олег Стефан. Фото: facebook/oleh.stefan.7
Театри Харкова ще в січні подавали документи на отримання статусу критичної інфраструктури — і жодної реакції. Тому я вирішив звернутися, і не думаю, що це залишиться непоміченим. Мовчання, що триває місяцями, нестерпне. Тішить, що в коментарях до мого звернення майже ніхто не реагував негативно. Не йдеться про бронювання десятків чоловіків, бо вони вже не працюють у театрах. Там працюють пенсіонери, жінки, молоді дівчата. Залишилися одиниці. І тепер вони не можуть заробляти самостійно, хіба виїжджати на запрошення інших театрів України чи за кордон, де їм платять за вистави. Це не існування, а жевріння. Власне те, що люди змушені виїжджати — неправильно, бо вони мають працювати в Харкові, нести слово, яке має проростати. Без українського слова там буде не українська територія. Там швидко проросте бур'ян.
Наскільки реально, щоб театри працювали в тих умовах? Ми не в курсі ситуації, бо не живемо там, але влада не розв'язує це питання. Я схильний вірити, що приміщень, де можна зібрати не більше ніж 50 людей, у місті з 2 мільйонами населення немало. Люди ж ходять на роботу, перебуваючи там у загальній кількості. То чому не дають працювати театрам? Можливо, тому, що їх не сприймають серйозно: мовляв, це розважальні заходи. Не розважальні. Вони прямо стосуються ідеології країни. Що перше робить ворог, заходячи на окуповані території? Знищує бібліотеки. Друге — актори тієї недокраїни привозять тисячі підручників спотвореної історії та літератури. От і відповідь. Нам потрібно зміцнюватися, проростати все більше і більше. Ми й так багато впустили, м'яко кажучи.
