Історія кожної з цих жінок була історією боротьби з величезною кількістю стереотипів, перешкод, як моральних, так і законодавчих. Щоразу ці жінки докладали величезних зусиль, щоб досягти того, чого вони досягли. Це була боротьба не лише з суспільством, не лише з урядовими нюансами, а й з самими собою та своїми страхами. Ці жінки боролися за те, щоб освіта стала доступною не лише жінкам, а усім українцям.
Історії Христини Алчевської та Марії Грінченко – це історії боротьби з імперською машиною. Історії Софії Окуневської і Софії Парфанович – це боротьба з моральною заскорузлістю, стереотипами, упередженим ставленням до жінки як фахівчині, до жінки як лікарки.
Христина Алчевська сама не могла отримати вищої освіти і не мала змоги займатися зі своїми братами. Їй забороняла родина. Вона згадувала, що для її братів за 5 карбованців на місяць наймали бідаку-семінариста, який до них приходив. Коли він займався з її братами, Христина сідала під дверима та слухала. Вона навчилася писати та читати швидше за своїх братів. Тому їй так сильно боліло, що освіта повинна бути доступною усім.
Уже в дорослому віці завдяки своєму чоловікові Олексію Алчевському вона змогла провадити педагогічну та громадську діяльність, якою почала займатися з 60-х років XIX ст. Перше, що вона зробила, як тільки отримала таку можливість, у 1862 році заснувала першу в Харкові жіночу недільну школу. Вона розташувалася вдома у Христини Алчевської, де Христина сама займалася з групами по 10-12 дівчат. Вона розробила програми для елементарної освіти, розділивши дівчат на категорії – зовсім неписьменних, тих, які трішки вміли писати і читати, і тих, які були грамотними, щоб поглиблювати їх знання. Вчителі не хотіли зв’язуватися з цією школою, тому Христині доводилося самій викладати усі предмети.
Втім, владі не подобалася діяльність таких шкіл і в середині 60-х їй довелося піти у підпілля, а відкритися знову вона змогла лише на початку 70-х, тоді школа запрацювала в повному обсязі.
До цього долучилася й Марія Грінченко, дружина Бориса Грінченка, який викладав у школі Алчевської, – для цієї школи вона написала підручники з граматики, української мови, укладала читанки, займалася перекладацькою діяльністю. Втім, у радянській педагогіці ці імена не звучали. Ім’я Христини Алчевсько навіть було заборонене, тому що вона вела україзаційну лінію, а з часом це стало неможливо. Часто зараз педагогічні ідеї, які приписували Сухомлинському, – розділяють. Доводять, що вперше ці речі прозвучали не в Сухомлинського, і не в Макаренка, а в Христини Алчевської.
Більша видимість жінок прийшла в останні десятиліття XIX ст., тому що з’явилися жіночі громадські організації, жіночі рухи, які виникали по всій Європі, і в Україні також. Але попри це упередження залишалися досить сильними протягом першої половини XX ст. І за приходу радянської влади це не змінилося, адже на першому місці мали бути сім’я, дитина та домашній затишок.
Олена Пчілка написала повість “Товаришки”, у якій дві дівчини відправляються здобувати медичну освіту у Цюрих. Великою мірою, ця історія схожа на історію Софії Окуневської.
Софія Окуневська – перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині. Вона здала іспити, отримала медичну освіту у Цюриху та стала гінекологинею. На Галичині Софія окуневська була абсолютною сенсацією, чимось нечуваним та неможливим. Вона також була письменницею, а твори публікувала у “Першому вінку”, альманасі, який видавала Олена Пчілка. Вона товаришувала з Ольгою Кобилянською та Іваном Франком, займалася громадською діяльністю.
Софія Парфанович, яка отримала в Чехії освіту на початку та практикувала як лікарка в народній лічниці. Вона надзвичайно багато зробила для подолання стереотипів. Вона
стала директорською фельдшерсько-акушерської школи, багато уваги приділяла просвіті – видавала бюлетені, альманахи листівки. Вона заговорила голосно про гігієну жінки та статеві стосунки, про які люди знали дуже мало. Поширюючи ці знання, вона спонукала тому, що жінки краще пізнавали самих себе та свої тіла. Вона сама реорганізувала навчання у фельдшерсько-акушерській школі. Це була людина-локомотив, яка провадила цей рух і крига скресала.
Фото: особиста фейсбук-сторінка Ірини Ніколайчук та українська Вікіпедія
