Результат пошуку: Життя в ефірі
Фото: Пресслужба Марії Бурмаки
"Я випустила пісню "Наш веселий Миколай". Насправді це світова різдвяна класика і пісня називається Jolly Old Saint Nicholas. Вона була написана десь приблизно у 1840-50 роках. І зараз її співає весь світ. Я вирішила записати цю пісню і написати український текст. Ідея виникла під час концертів у Німеччині, коли цю пісню співали українські діти, які знаходились там разом з іншими німецькими піснями. І я в кожній країні перекладала пісні, писала українською текст для того, аби діти, які вимушені були виїхати з України, могли співати ці пісні і розуміти, про що вони. І от саме ця пісня, яку ми назвали "Наш веселий Миколай", ми вирішили її записати. Ця ідея виникла в українській школі в Ерлангені. І дітки записувалися разом зі мною. Оскільки це все відбувалося восени, тому і було вирішено зробити реліз. Пісня була на студії Fox Studios. Саунд-продюсером виступив Вадим Лисиця. Саму пісню робив Кирило Скобало. Запис надіслали нам німецькі діти. І це все було зведено. І тоді мені здалося, що ця пісня надихне на якийсь світлий, радісний настрій. І вирішено було зробити відео, оскільки часу залишалось не так багато, то я звернулася до Ірини Орел, яка зробила АІ-анімацію. Вона, власне, автор цифрового контенту і людина, яка вміє креативити і робити таке відео. Я особливо ні на що не сподівалася, але пісня викликала просто такий дуже великий резонанс. Цю пісню вперше київські слухачі зможуть почути на дитячій виставі "Зелена шапочка і волохатий павучок у пошуках справжньої дружби". Ця вистава буде зіграна 20 і 21 грудня в театрі "Сузір'я". Я всіх запрошую на цю арт-терапевтичну виставу. А далі я вже запрошую на багато концертів, де цю пісню обов'язково співатиму. І всім слухачам Радіо Промінь я бажаю світлого Різдва. Я бажаю, аби Миколай прийшов до всіх і кожному приніс подаруночок і диво, аби в Україні наступив мир", — розповіла Марія Бурмака в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Марія Бурмака і Vlad Darwin спільно випустили сингл "Розлюби".
Також читайте Марія Бурмака: "Я відразу почала писати пісні українською мовою. І це моя позиція все моє життя".
Фото: Пресслужба співачки Лея
"Рада вам презентувати свою нову пісню "В твоїх снах". Вона дуже особиста для мене, бо мене надихнула подія з мого життя, а саме вихід із токсичних стосунків, переосмислення їх і переродження мене, як особистості.
Але в моменті зрозуміти справжнє ставлення партнера було тяжко, тому я зрозуміла все тільки з теперішньої перспективи. І цікавий факт – цю пісню продюсував мій теперішній хлопець. Я сподіваюсь, що правильна людина почує цю пісню в правильний момент і вона допоможе комусь впоратися із тяжким розривом. Користуючись моментом, запрошую вас на свій майбутній тур, який відбудеться вже у січні. Я приїду у Львів, Хмельницький, Одесу, Харків, Дніпро та Київ. Квитки можна знайти на сайті Faine Events. Отже, запрошую вас послухати мою нову пісню на усіх платформах, а також перейти на YouTube і подивитись кліп. Він знімався за 0 грн. Я просто примотала свій iPhone до бокового дзеркала в машині і ми проїхались околицями. Але, як на мене, вийшло дуже атмосферно. І наостанок хочу побажати тим, хто це слухає, не втрачати віри попри те, що ми живемо в нелегкий час. І пам'ятати, що коли зачиняються одні двері, неодмінно відчиняються інші", — розповіла Лея в ефірі Радіо Промінь.
Фото: Артемій Янець
"Пісня "Чи правда?" про момент, коли замість переконань з'являються питання, а упередження підмінюють сумніви. Починаючи писати цю пісню, я поставив собі складні питання про наш світ і наше життя. Але, походивши з цією думкою деякий час, я зрозумів, що відповіді є набагато простішими. От і вийшло, що пісня, яка починається з філософських роздумів, прийшла до чогось простого, теплого і зрозумілого. А музично мене надихнули альбом Ніка Кейва "The Boatman's Call" та пісня Beatles "Across the Universe". Так, це два різні світи, але несподівано в цій пісні вони злились в один. Сподіваюсь, вам відгукнеться цей мікс емоцій та референсів. Нехай ця пісня додасть вам трохи тепла у моменти сумнівів", — розповів DYM Дмитро Козинець в ефірі Радіо Промінь.
Фото: Пресслужба Ostrovskyi та Michelle Andrade
"Це чесний, глибокий погляд на стосунки, який витримав головне випробування – час і спільні кризи. Це лірична сповідь про кохання, яке не згасло з роками, а тільки загартувалося і стало безумовним. Це не історія про ідеальну казку, це історія про те, що в реальному житті все буває по-різному. У пісні "По-різному" ми говоримо про справжній спільний шлях, про радість, обійми, про сміх і важкі моменти, позначені болем, сварками, відчуттям піків і падінь. Нам хотілося показати, що кохання – це не тільки романтика, а й дикі емоції, коли ти боїшся втратити людину, але попри все тримаєшся за цей зв'язок. Це про вміння мовчати і розуміти одне одного без слів, про той союз, який формується роками і перетворюється в двох людей на єдине ціле. "По-різному" – трек простий. Не існує формули щастя, є просто люди, без яких ти ніяк. Саме взаємна підтримка і внутрішня мотивація дають змогу партнерам пройти кризи і зберегти кохання, яке доля перевірила не раз. Над треком ми працювали разом, текст до нього написав Андрій Парфьонов. Музику допомагали робити Molodi. Ми шукали звучання, де поєднується ліричність, напруга і сила емоції так, щоб кожен слухач почув у цій пісні частинку себе. Кліп "По-різному" робив я сам, як режисер. Мені дала Мішель ідею. Я надихнувся нею і зібрав команду професіоналів.
І ми зробили дуже і дуже класний кліп, в якому поєднуються і романтика, і сварки. Можна сказати – просто справжнє життя. Ми дозволили собі чесність. І саме вона зробила кліп таким щирим і емоційним", — розповів Ostrovskyi в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні Michelle Andrade випустила сингл "Гравітація".
Також читайте Michelle Andrade: Я не вмію показувати свій біль.
Ольга Карі та Яна Брензей у просторі книгарні "Сенс" та в ефірі Радіо Культура
Коли ви діагностували, що не мають люди жити з радянськими травмами?
Це моя друга книга про 1990. Прийняття Акту незалежності не зупинило в часі дію травматичних подій та досвідів, стигматизації і всього того лайна, яке ми досі тягнемо на собі, десь якось відрефлексовуємо або ні. 2020 року я написала книгу "Компот із патисонів" – символ 1990 – бідності, невлаштованості, бо він мав заміняти компот із ананасів. Ананасів тоді не було. Якщо й були, то заморожені і їх знайти було неможливо. Оце постійне "це на Новий рік! не чіпай! не їж! поділися з усією родиною!" Не можна було сісти і втоптати, тому що тобі хочеться, бо має бути соромно. Наратив сорому з приводу і без – теж дуже радянська річ. Те, що запам'ятала, зафіксувала дитина, буде тягнутися все життя. І це підтвердилося, коли я працювала над цією книгою, особливо над розділом про ляльку Барбі. Тільки починаєш розпитувати дівчат – в них сльози, тому що Барбі – це ж не про іграшку, а про перше зіткнення з реальністю, коли ти, дитина, усвідомлювала, що не всі твої бажання здійснюються. В Радянському Союзі Барбі не було. А в 1990 на полицях почали з'являтися ці рожеві дива, яскраві кольори, яких ми не знали в "совку". Мій класичний приклад – набори фломастерів на чотири і шість кольорів. І це ж було не радянське виробництво, вони були привезені з Болгарії та Польщі. Кольоровий спектр був дуже бідний, скромний. І коли ми побачили це рожеве диво в якихось прекрасних одежинах, яких ти не мала… Ти не вдягалася так класно, як вдягалась ця лялька. І найголовніше, що ми могли порівняти якість одягу лялькового радянських ляльок, яких ми мали, і якість одягу цих дивовижних прекрасних Барбі. Ця Барбі мала речі, яких не мали багато хто з дорослих. Ти дивишся на оце радянське одоробло із зеленою прошитою головою, яка після першого ж купання перетворюється взагалі в щось абсолютно страшне і непридатне до гри. І розумієш, що світ, який вступає в твоє життя, просочує його, він довижний, прекрасний, але тобі недоступний. Тому що ти можеш на цю прекрасну коробку ходити милуватися в якийсь валютний магазин.
Коли ви усвідомили, що це радянська травма?
Дорослою. Спілкуючись з жінками, які розповідали болючі історії про Барбі – це було не про те, що в мами, тата нема грошей, а про твою видимість в родині. Дуже мало хто з батьків радянського виховання підходив до дитини, виважено на пальцях пояснював, що зараз нема можливості, можливо колись… Якийсь діалог вибудовував. Ні! В цій книзі я наводжу приклади, коли дівчина з татом укладають на словах угоду, навіть на папірчику комусь підписали, що він на 16 років їй подарує Барбі. І вона щороку перепитувала, чи буде так. Тато казав: "Так, буде". А коли виповнилося 16, тато сказав: "Та вже яка тобі лялька, свою народжуй". Це про знецінення, про твою невидимість в родині. Це про купу супутніх речей, які, здавалося б – ну, лялька і лялька… Якщо Барбі з'являється, то це не значить, що ти з нею починала гратися. Це був монумент, вся родина поклоняється і ти просто дивишся на неї… Очима грай!!! Бо ти зіпсуєш річ, а вона одна, неповторна. І це ж був не тільки наратив: не чіпай, це на Новий рік, не чіпай цукерки, мандаринки, майонез… Нічого не можна було хорошого чіпати. Хороший одяг тільки за якоїсь нагоди. Лялькою взагалі не гратися, тільки очима раз на рік позирай, може принесеш всі п'ятірки і тобі дозволять коробку в руках потримати. Розпакувати? Ні. Мама і тато забороняли її відкривати. І так 20 чи 30 років та Барбі навіть куплена, здійснена мрія, стояла. Минув час, вже і не хочеться її, і не треба, вже надто багато часу минуло, поїзд поїхав.
Я знаю, що ви купили собі Барбі і навіть почали їх колекціонувати. Чи стало після того легше?
Стало набагато легше. Спочатку перша Барбі, ти боїшся її розпаковувати. Ти реально вже доросла людина, з дорослими грошима купила її – не вкрала, не випросила – сама собі її купила… Ти ще три-чотири дні ходиш, дивишся, роздивляєшся… Я щаслива, що таки дозволила собі прожити цей досвід, якого я не мала в дитинстві – помацати її волосся. З другою було легше, з третьою ще легше. З четвертою взагалі мало не на пошті її розпакувала. Люди досі собі забороняють якісь маленькі радощі, які не здійснилися в дитинстві. Ти зараз можеш собі придбати цю Барбі – встати, піти і купити! І все одно ти зараз знаходиш мільйон причин для відмови… Хай це буде мрія, хай воно мені далі болить… Якщо болить – ідіть купуйте. Ви знайдете, кому її передарувати. Хай стоїть у вас в буфеті, прикрашає, нагадує про ті часи, як воно було. У жінок вилазять прикрі спогади, як комунікували про відсутність Барбі в тебе вдома, що тобі казали, що ти чула, як ти це сприймала, як ти на це реагувала. І я дуже часто помічаю, що купують не собі, а в дітях дограють.
В який момент ви вирішили, що це має бути книжка? І що писання про ці досвіди, аналіз їх вам дало?
Я зрозуміла, що після "Компоту з патисонів" я ще не все сказала. Мені треба ще добігти за собою і доказати те, що я не договорила. Оскільки я почала потроху писати репортажі і колонки про наш досвід травматичний, я зрозуміла, що в нас же ж не тільки Барбі була. У нас була травма бідності. Я вважаю, що моє покоління до грошей на "ви" в кращому випадку. В гіршому ми взагалі ще не визначилися, як ставимося до них. І ця каламуть фінансових становлень, взаємин держави і людини, ці грандіозні втрати, пошук засобів виживання, мандрівки, кочування – хто в Туреччину, хто в Польщу – це все теж визначало наше тло дорослішання. Бо чиїсь мами, тати виїжджали в Іспанію, в Італію – це на 10-20 років діти виростали з дідусем, бабусею. І от травма якихось неадекватних взаємин із грошима відгукується в нас сьогодні не тільки на якомусь особистому приватному досвіді. Ми розуміємо, про що пшонківські інтер'єри, хороми, палати – золото, дорого, багато – це ж теж травма, бо виростало з бідних, темних 1990.
Нам не звикати зараз до відключень – колись була керосинова лампа або одна свічечка. Тепер же у нас павербанки, ми не втрачаємо зв'язок з інтернетом, ми на зв'язку з усім світом. А тоді світло вимкнули, ти сидиш в тиші і темряві, і от тоді це страшенно гнітило. Тому що це було, як вимкнули твій світ, всі фарби, барви, їх ітак було не дуже багато. А тут ти сидиш в змерзлій квартирі і взагалі не бачиш перспектив.
Ця травми нас в чомусь зараз рятує…
Потішитися, що ми загартовані життям, знаємо, як маневрувати, а не просто сидіти. Бо ми вже це проходили. Ми зрозуміли, що якщо дитиною емоційною, вразливою могли з цим впоратися або не могли, але в нас вибору не було. Ми мусили якось щось із цим робити. То вже дорослою людиною ти знаєш, що це ще не кінець, що буде завтра. А тим паче зараз, коли ти доросла людина, маєш і дорослі обов'язки. Мусиш думати не тільки про себе, а щоб заспокоїти дитину, кота чи бабусю. Це не ті 1990, які ми хотіли…
Які б я хотіла 90? Звісно яскраві, насичені. Вони такими були в усьому світі. Це була своя музична культура, до якої ми не долучалися, своя культура в одязі, субкультурах, книжках, серіалах. Світ жив інакше, ніж ми. А ми жили отак.
Як ми маємо осмислити 1990 роки?
Розуміти, що досвід, який нас загартував, приніс травми. Але також і здатність і бажання виживати. Звичка з 1990 мати повну комору… Наша здатність подбати про власну харчову безпеку. Вся історія "совка" і держав, які були колонізовані Росією – це суцільна, а Україна особливо, травма харчової безпеки. Справа ж не тільки в голодоморах і повоєнному, воєнному голоді, а і в дефіцитах. Цей наратив з мови нашої ніяк не піде. Ми повторюємо ці слова, повторюємо звички наших бабусь, бо нарешті ми зрозуміли, що війна – це найгірше, що може статися. Вона була права, що в коморі завжди має бути мішок картоплі та борошна. Це запорука виживання твоєї родини. І краще це попильнувати. Повномасштабна війна дуже міцно закріпила знову словник нестачі їжі, базових продуктів і нашої харчової безпеки.
Звідки взявся примус і насильство доїдати страви?
Це тема каральної гастрономії. Примус, який починався вдома, потім в дитячому садку, школі, заводських столовках. У післявоєнний період дітей не треба було примушувати, бо їли те, що було, тому що їжі не було. Але у 1970-80 роки вже не голодували. Їсти що було. Найбільший удар українці отримали через голодомор. Потім підсилила це війна. І коли ти, дитина мами, яка бачила, як помирала її мама, брати, сестри, а ти починаєш комизитися просто по-дитячому, як всі діти… В юному віці ти намацуєш свої кордони, кажеш: "Мені це смачно, це не смачно". І "ти починаєш викаблучуватися, невдячна… Коли ти сьогодні маєш шмат їжі, а моя мама 10 років тому не мала і тому померла"… То це як плювок в могилу предків. Цього не можна було припустити і це вже включались захисні механізми, говорила травма. Але далі була інерція. Не було тоді книжок про адекватне психологічне виховання дітей. Ця травма примандрувала в 1990. Там вже підсилилась тим, що знов продуктів, їжі нема. І будь вдячна за те, що сьогодні ти хоч з городу щось маєш. І тому сьогодні мами досі хапаються за серце, коли ти кажеш: "Мама, я куплю ту картоплю, моркву".
Олів'є і шуба…
Ти не можеш просто своїм бажанням викорчувати традицію 70 років. Це був салат бідності. Бо вполювати банку майонезу – треба було дуже постаратися. Їх "викидали" приблизно в районі свят. Штучно створений запит на інгредієнти цього салату – те, що він виокремився в обов'язкову страву. Нам треба перевести цей салат із категорії космічного, божественного один раз на рік і ніколи більше в розряд абсолютно побутової, щоденної страви, яку захотів – з'їв цілий тазик, не захотів – не з'їв. І пам'ятати, що це просто картопляний салат. Ми не зможемо примусами, заборонами, наказами, законами, розпорядженнями скасувати присутність олів'є в житті. Чим менше ми будемо напружуватися, щойно чуємо "салат олів'є", тим швидше він спуститься з п'єдесталу і розчиниться в звичайних наїдках. Важко викорінити зі своєї голови, що олів'є – святкова страва, до якої треба морально готуватися. Або коли людина каже: "Як це я цілий торт купляю, а привід який?" Це травма бідності, недостатку і заборони смакувати життям, заборона насолодитися чимось настільки простим, як смак. Бо як це насолоджуватися? Не можна насолоджуватися. Це суворо заборонено. А коли ціла нація собі дозволяє насолодитися їжею, культурою гастрономічною – це взагалі…
Чому в Росії пропагується "совок"?
Росія дуже сильно інвестувала в інформаційну пропаганду, яким був прекрасний "совок". Ніколи б не повірила в маячню, що совєтська ковбаса була зі стовідсоткового м'яса. Ну ми що, не їли ту ковбасу? Ми хіба не пам'ятаємо той смак? А тягання пломбіру, який він був "смачний"? Він же ж був єдиний, доступний, не було іншого морозива!
Який має бути наступний крок? Що має статися далі?
Не передавати цю травму дітям. Не казати дітям, онукам, що "оце не встанеш з-за столу, поки не доїси". Відстежувати в собі оці всі фразочки з радянських книжок. Забороняти дітям дивитися російські мультики. Не розповідати байок і казок про найсмачніший пломбір в дитинстві. Нам воно буде відгукуватися і боліти. Або тоді треба йти в терапію і прям жити в цій терапії. Або сконцентруватися, щоб твоя дитина або онука стали кращою версією тебе, не понесли далі цю травму. Мені здавалося, що на моєму поколінні це вже почало спинятися. Якась крапка була поставлена і далі тільки відлуння. І розповідати про своїх дітей маленьких, як їм бабусі в голови вкладають ці всі наративи про "не чіпай, то на Новий рік". Працювати з дітьми.
Чому писаний в зошиті Акт проголошення незалежності був сильнішим за "тобі що, більше всіх треба?"
Бо травми болять. Ми говоримо не просто про "ляльку не купили", а про травму всіх померлих, примусово забутих, людей з інвалідністю, яких не можна було бачити.
В українців непробачений був голодомор. Він був забутий примусово, але не пробачений. Цей весь пласт українців, примусово запроторених в табори… Вони ж час від часу поверталися. Бо в українців воля до свободи – оце мій город, моя земля, це я і це мої діти – вони сильніші за будь-який радянський наратив "мой адрес не дом и не улица". Це прям класика "совка": без коріння, без роду, без пам'яті.
Ви сподівалися, що на поколінні 40 плюс-мінус вся ця історія, пік цих травм точно піде на спад. Як думаєте тепер?
З харчовою безпекою ми ще будемо довго. Це з нами назавжди, тому що це вже навіть не травма "совка", це травма воєнного і тилового досвіду, досвіду окупації і військових, які на лінії зіткнення. Це буде дуже довго. З війни ми можемо виколупати, що ось що буває, коли ти віриш, що совєтські мультики найдобріші в світі, а пломбір – найсмачніший. Коли почнуть повертатися військові і ми їх будемо бачити, це буде для нас унаочнення: от що таке Росія, от що вона робить з людьми. Це не буде один-два роки і ми станемо всі зцілені, здорові, прекрасні, нетравмовані. Цей процес розтягнеться на десятиліття і ще й війну будуть відрефлексовувати. Це теж 10-50 років. В нас нема шляху назад. Нам тільки вперед треба йти і вигрібатися з болота.
Фото: Софія Максимович
"Раджу сприймати сингл "Рецидив", як намагання повернути себе в стан, якого вже не існує, а, можливо, і ніколи не існувало. Це наче реальність, яка змішалася з уявою, а ми намагаємося зібрати мелодію власного життя з уривків пам'яті. І зліпити з них щось цілісне. Раджу сідати, вмикати цей трек на якихось старих навушниках і хай ця музика не дасть вам зачерствіти. Атмосфера підсилює натхнення львівськими мозаїками. Що видно на обкладинці? Їхня фрагментованість, фактурність, ритм перегукується з ретро звучанням і абстрактним хіп-хопом, які формують основу цього треку. "Рецидив" для мене – це як внутрішній монолог про повернення до чогось, до чого насправді неможливо повернутися. Візуальним продовженням стала обкладинка, на якій можна побачити людину, яка наче складена з фрагментів нашої буденності від якихось старих українських мозаїк, спальних масивів до закинутих заводів. Це як символ середовища, в якому ми щодня існуємо і з якого намагаємося запустити свій власний рецидив прекрасного. Побачитися з вами ми зможемо у Львові 12 грудня на хіп-хоп тусовці DVIR", — розповів beshket в ефірі Радіо Промінь.
У неділю, 23 листопада, об 11:40, beshket стане гостем прямого ефіру шоу Вікенд нової музики.
Нагадаємо, у червні beshket презентував сингл "Свуш".
Також читайте beshket: "Творчість – це залежність, яку не можу відкинути".
Фото: Vera Blansh
"Ми довго вибирали назву між "Різдвяний вішліст" та "Вішліст". І зупинилися саме на "Вішліст", аби не бути прив'язаними тільки до різдвяного сезону, адже бажання, яке ми озвучуємо в цьому треку, вічне. Ідея цієї пісні виникла минулого року, коли я написала рядки: "Мій різдвяний вішліст складається з назв українських міст". Це була просто випадкова фраза, яку я написала в Твіттері, і вона швидко розлетілася соцмережами, потім вийшла на вулиці міст. Ми почали її бачити в кав'ярнях, на плакатах, люди писали у своїх блогах про це. І, звісно, це суголосне бажання всіх українців повернути свої українські міста на мапу актуальної України, звільнити їх від російських загарбників. Кожен з нас має перелік міст, в яких він би хотів побувати ще раз, які будуть звільнені від окупантів. Коли я написала ці рядки, я дивилася на карту DeepState, як просувається ворожа армія. І, звичайно, мені, як і всім, боліло. Боліли ці маленькі назви міст, які раз за разом ставали червоними на цій мапі, так само, як болить сьогодні. І тому, звісно, єдине велике бажання, яке ми всі маємо – це перемога України в цій війні. І саме про це приспів в пісні "Вішліст". Також мені дуже важливою, персональною здається думка про те, що ми перестаємо вірити в дива за останні п'ять років. Ми починаємо більше вірити у власні спроможності і у сили, у любов, у взаємодопомогу, повагу одне до одного. Саме те, на чому тримається українське суспільство: на вірі в те, що ми, як суспільство, набагато краще, ніж суспільство сусіднє. І ми хочемо жити оцим великим ком'юніті, яким є сучасна Україна.
З Ромою Набожняком ми багато років знайомі. Переписувалися просто, як колеги. Він починав музичну кар'єру ще в Черкасах. Потім в нього був свій гурт. І потім він став учасником "Голос країни". І ми якось переписувалися по роботі. Я намагалась давати якісь поради. Йому завжди подобалась пісня "Без імені", тому що він служить з 2014 року, коли був створений цей трек. Ми обговорювали його, що він є суголосний тому, що відчувають військові. І от коли він приїжджав на пару відпусток, ми якось просто зібралися поекспериментувати на базі з хлопцями, просто щоб він підтримував свою музичну форму. Тому що це дуже несправедливо щодо моїх колег музикантів, що не у всіх є можливість займатися творчістю. Для мене це завжди честь давати можливість колегам військовим виступати з нами на одній сцені, тому що я знаю, як вони цінують ці моменти мирного творчого життя. І мені здається, що всі ми – музиканти, які не служать, маємо давати цей простір для наших колег, які зробили вибір піти в Збройні сили України. Мені завжди подобався Ромин голос, і мені здається, що він дуже хороший сонграйтер, він прогресує. Я бачила його ранні роботи і бачу те, що він робить зараз. Мені здається, що якби не війна, він би дуже непогано заявив про себе на українській сцені. Мені дуже легко з ним працюється. Мені подобається, як він відчуває мої музичні ідеї і швидко їх підхоплює. Ми на такому балансі доброму можемо обмінюватися ідеями і включати їх, обирати слова. І для мене це дуже приємна, легка, ефективна співпраця, як для автора. Звичайно, ми маємо підлаштовуватися під його графік, під його короткі відпустки, але от за кілька наїздів Роми до Києва нам вдалося записати інструменти і голоси. Я пам'ятаю, що коли Рома присилав мені демо, він грав своє соло у себе на гітарі вдома. На задньому плані вступила сирена, вона настільки добре лягла в гармонії цій пісні, що ми навіть думали спочатку її залишити в ній, так десь на задньому плані. Але зараз ми всі розуміємо, як українці реагують на звук сирени в музиці. Це надто сильно всіх турбує. І ми потім відмовилися від цієї ідеї, щоби пісня стала такою позачасовою, рано чи пізно тривоги все одно скінчаться, а пісня лишиться.
Я також дуже щаслива, що до роботи над релізом долучились Vera Blansh – відома українська фотографка, вона зараз мешкає в Японії. Також вона багатьом відома як не лише фешн-фотограф, але й як художниця і керамістка. В неї дуже виразний свій стиль, впізнаваний. І я майже три роки вмовляла її попрацювати, вона то не була в країні, то була зайнята, то у нас були у всіх інші пріоритети. Я дуже щаслива, що саме через лінзу її таланту ми змогли побачити оцих двох ліричних героїв, які у нас на обкладинці у нашому виконанні. І у нас настільки велика красива фотосесія, що ми дуже довго вибирали саме той кадр, який нам подобався. І у нас все одно ще є п'ять варіантів обкладинки. Тому Vera Blansh – дуже дякую! І не пропускайте її виставки, коли вони відбуваються в Україні.
Ми плануємо відеороботу на цей трек. Вже отримали трітмент від режисерки. Це буде режисерка. Я сподіваюсь, що все складеться. І зараз просто шукаємо матеріальну базу, можливо грантові кошти на реалізацію її ідеї.
Ми презентуємо цей трек наживо в Дніпрі в клубі Poplavok 23 листопада, а в Києві ви зможете почути і наживо. Я дуже сподіваюсь, що Рома також буде, але це залежить від його командування. 28 листопада у Києві в Origin Stage буде великий сольний концерт "Крихітки" за участі HORROR ХОР. Так чи інакше зима починається, починається різдвяний сезон. Я бажаю всім дочекатися ваших близьких з фронту, одужувати тим, хто отримав поранення, вірити в те, що ми, як суспільство, переможемо у цій війні. І, звичайно, повернути ваші улюблені міста, наші українські міста на актуальну карту України. Всім сил, витримки, тихих і спокійних, щасливих різдвяних свят", — розповіла вокалістка гурту Крихітка Саша Кольцова в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні Крихітка, Ірена Карпа та Ulia Lord спільно випустили сингл "Усі ми прагнемо любові".
Також читайте Саша Кольцова (Крихітка): Яким би не був твій вік, сімейний стан, стать — тобі все одно потрібна любов.
З оновленою піснею і трендом на українське: як Україна готується до фіналу Дитячого Євробачення-2025
Фото: junioreurovision.tv
Світлана Тарабарова: "Я інколи думаю: "Боже, навіщо я пишу такий складний матеріал для дітей, ну можна ж простіше!" А Даня Дємєхін, головний режисер-постановник і хореограф, він обов'язково навалить складної хореографії. Я кажу: "Даня, ми будемо з тобою горіти в пеклі за дитячі номери." Але насправді це створює рівень. Можу сказати, що на дітей з України на Дитячому Євробаченні рівняються"
Привіт вам, дівчата!
Світлана Тарабарова: Привіт. Ранок, звичайно, не дуже добрий, але ми вже звикли бути на позитиві. Так, Софіє?
Софія Нерсесян: Так.
Світлана Тарабарова: Бо ми що? Бо ми сильні, не здаємось, і там весь пакет. [Сміються — ред. ]
Я одразу всі таємниці розкрию: першою в студію прийшла Софія. Очевидно, що вона набагато більш пунктуальна, ніж Світлана.
Світлана Тарабарова: Oh my God! Це взагалі неправда.
А Софія мені сказала, що так завжди. Але це жарти, розслабтесь! Як насправді це відбувається? Я кажу про вашу синергію, про співпрацю. Бо ви зараз багато часу проводите разом. Скільки часу ви на зв'язку одна з одною?
Світлана Тарабарова: Насправді останнім часом я скучила за Софією, тому що Софія нарозрив. Вона дуже багато робить добрих справ, продовжує волонтерити. Не все можна висвічувати, тому що це і Дитяче Євробачення, і тема, яка для нас з вами дуже болюча, вона залишається поза кадром у більшості моментів. Але я скажу, що Софія продовжує давати багато благодійних концертів, у неї то зйомки, то ще щось, і тому до неї не дотягнутись. І сьогодні я рада й щаслива бути з тобою. Бо ця дитина світиться, ця дитина унікальна. Вона чує музику — і для неї світ перестає існувати (добрий, злий, поганий). Вона перетворюється повністю в цю енергію творчості. Я поруч із нею, і мене прям виносить ця хвиля.
Софія Нерсесян: Мене накрила хвиля.
Софія Нерсесян / Photo: Anastasiia Mantach | Suspilne
Софія Нерсесян: "На Нацвідборі у мене стоматит був. Отаке от в горлі"
Софіє, тобі взагалі це не важко? Музика, репетиції, щось вони вимагають, у вас якісь зйомки.
Софія Нерсесян: Для мене це зовсім не важко, тому що я з цього реально кайфую, для мене це, як відпочивати.
Які емоції, крім радості, щастя, наповнення ти ще відчувала впродовж цього періоду? Я кажу про Національний відбір і коли ти перемогла.
Софія Нерсесян: О, емоцій було стільки, все було так змішано, я прям не можу сказати!
Світлана Тарабарова: Просто стільки всього було після Національного відбору. Згадай, це було дуже хвилююче, багато репетицій, діти проводили їх і вдень, і зранку, і вночі. У Софії технічно дуже складний номер. Софія — це той перформер, яка і співає наживо, і бере високі ноти, складні пасажі і всі ці штуки, бо Світлана постаралась, коли писала пісню. [Сміється — ред. ] Я інколи думаю: "Боже, навіщо я пишу такий складний матеріал для дітей, ну можна ж простіше!" А Даня Дємєхін, головний режисер-постановник і хореограф, він обов'язково навалить складної хореографії. Я кажу: "Даня, ми будемо з тобою горіти в пеклі за дитячі номери." Але насправді це створює рівень. Можу сказати, що на дітей з України на Дитячому Євробаченні рівняються. Вони суперпотужні, саме сформовані артисти. Вони діти, але вони одночасно і співають, і танцюють, і складна постановка, складні костюми, це завжди, правда? Згадай Нацвідбір. До речі, на Нацвідборі Софія співала з температурою і з ангіною. Ніхто про це не знав, але дитина встала, зібралась.
Софія Нерсесян: У мене була не ангіна, у мене стоматит був. Отаке от в горлі.
Світлана Тарабарова: В горлі було страшно, всі діти похворіли, як завжди, від нервів, психосоматика. Але вона зібралась, ніхто цього не бачив, і вона була неймовірна, в нас були мурахи.
Софіє, з цього переліку, про який Світлана сказала, що треба і танцювати, і співати, і ще купа завдань, що тобі подобається найбільше? Або де є складнощі, але тобі це цікаво?
Софія Нерсесян: Ой, складнощі, чесно, є в усьому, але подобається мені теж усе. Ця хореографія, цей хук, ця пісня, це прямо вау!
Світлана Тарабарова: Ми запустили потужний тренд, ми на нього орієнтувались, щоб про мотанку дізнались у всьому світі. Зараз у цьому допомагає ТікТок. Бо люди, яким просто сподобався ТікТок, наші сформовані рухи, починають гуглити, що ж таке мотанка. Бо насправді пісня, яка перемогла цьогоріч у Нацвідборі на Дитяче Євробачення, несе потужний і глибокий сенс про дитячий український оберіг. Ми з вами розуміємо, для чого він потрібен. І завдяки цій пісні, завдяки голосу Софії, виникає ось ця потужна магічна енергія. Коли ми бачимо відео Софії, у нас безліч емоцій всередині. І "Мотанка" плюс Софія — це потужний мікс, мені здається.
Світлана Тарабарова / Фото надане співачкою
Сьогодні в ефірі Променя відбудеться прем'єра оновленого звучання конкурсної пісні "Мотанка". Наскільки суттєво ви її змінили? Це питання радше до Світлани.
Світлана Тарабарова: Якщо дозволите, розкажу, як написалась ця пісня. Після нашої "Зіркової школи", яка є на Дитячому Євробаченні тільки в нашій країні, у команди Суспільного, і я дуже дякую за те, що даєте можливість дітям проходити цю "Зіркову школу", набиратись досвіду, я одразу побачила якусь потужну енергію. Я її бачила і в тому році від Софії, але в цьому році я прийшла додому після цього відбору, і в мене в голові крутилось слово "мотанка" й образ Софії. Тобто ця пісня прийшла моментально після того, як я зрозуміла, що Софія в фіналі. Спочатку англомовного тексту в цій пісні не було, тому що я хотіла, щоб почули український меседж "Мота-мота-мотонка моя, збережи, прошу, моє життя". Але Софія дуже любить англійську мову, і вона попросила, щоб там був англомовний приспів. Я його поставила на другу частину, а в оновленій версії ми його переставили на першу частину. Знову ж таки, для того, щоб вся Європа, всі, хто швидше зрозуміє англійську мову, аніж українську, почули оцей основний меседж. До чого це все? Просто Софія є натхненником, вона мені допомагає. Якби не вона, ця пісня б не народилась. А повірте, цю пісню будуть співати і після Євробачення. Вона вже стала для дітей таким оберегом, скажи? Скільки ми отримали кавер-версій, скільки мільйонів охоплень, Софія просто підірвала YouTube. Ми дуже пишаємось, але й дуже боїмось, і нам потрібна підтримка 13 грудня.
Я ще про голос хотів окремо запитати, тому що в Софії рідкісний тембр — другий альт (він глибокий, оксамитовий, доволі низький, словом, не схожий на дитячий). Софіє, а коли ти вперше ось так заспівала? Або коли тобі сказали: "Вау, Софія, це чудово, тобі треба співати частіше?!"
Софія Нерсесян: О, це сталось, коли я заспівала пісню Ельзи. Тому що я тоді була її фанаткою і дуже її любила.
Світлана Тарабарова: Класно, я не знала.
Софія Нерсесян: У мене ж перше відео на YouTube — це кавер на пісню "Into the Unknown". І ось на цьому моменті мені сказали. Тому що в оригінальній пісні співають високим голосом, а я це заспівала низьким.
Світлана Тарабарова: Вона по-іншому відчуває цей світ. Софія відчуває музичний світ. Я ж правду кажу?
Софія Нерсесян: Так.
Світлана Тарабарова: З нею навіть музикою треба розмовляти. Не питати, який у неї настрій, а просто казати: "Тобі сьогодні подобається цей трек?" Вона каже: "Ні, сьогодні мені цей трек не подобається, а мені сьогодні подобається цей трек."
Світлана Тарабарова: "Навіть під час війни ми даємо дітям надію через музику, що все буде добре, не здавайтесь, розвивайте себе. Я навіть можу сказати, що завдяки Дитячому Євробаченню й Нацвідбору з'явився дитячий шоу-бізнес"
Нацвідбір на Дитяче Євробачення і сам конкурс в Україні стають дедалі популярнішими. Фінал українського Нацвідбору на телеканалі Суспільне Культура подивились рекордні 618 тис. українців. Це на 26% більше, ніж минулого року. Загалом цьогорічний фінал продемонстрував найвищі показники з 2014 року. У вас є пояснення, чому все більше уваги прикуто до дитячого Нацвідбору?
Світлана Тарабарова: Є у мене пояснення. Це неймовірна команда Суспільного, яка робить дитячий відбір. Це Оксана Скибінська і люди, яких вона об'єднує. Це людина, яка любить цей проєкт всім серцем, всією душею. От я вже три роки поруч, і для мене це щастя, правда. Я знайшла навіть частинку себе в цьому проєкті. Ці діти, які ростуть на наших очах. Подивіться, Артем Котенко вже став справжньою суперзіркою, вже дає сольні концерти. Він, і не тільки він, а й всі минулорічні і позаминулорічні фіналісти стимулюють дітей не сидіти в гаджетах, а співати. У них міцне ком'юніті. Вони один одному перекидають тіктоки, відеочеленджі вокальні, а не просто танці. Тобто навіть під час війни ми даємо дітям надію через музику, що все буде добре, не здавайтесь, розвивайте себе. Я навіть можу сказати, що завдяки Дитячому Євробаченню й Нацвідбору з'явився дитячий шоу-бізнес. Вони вже стали реально зірками. В цьому році Артем Котенко вперше номінований на премію як прорив року. Такого ще не було в історії. Тому це команда, це люди, які вірять. Це Даня Дємєхін, який робить неймовірно круті танцювальні постановки, а в цьому році він був і як режисер. В цьому році це також Антон Пожидаєв і alyona alyona з цими піснями, а в минулому році Євген Тріплов. Тобто це все команда, яка вірить в дітей, яка робить це від щирого серця.
Софія Нерсесян, Дмитро Захарченко і Світлана Тарабарова / Фото AnnaNersesian
Софіє, за час, доки тривав Нацвідбір і у вас була купа репетицій (а їх і зараз багато, і ти нам по секрету розповіла, що сьогодні в тебе три репетиції), з ким ти потоваришувала найбільше?
Софія Нерсесян: Я з усіма спілкуюсь, як із найкращими друзями.
Світлана Тарабарова: Софія вже почала знайомитись і з європейськими учасниками.
Софія Нерсесян: Вони танцюють "Мотанку", мені дуже приємно. Вони мені пишуть.
Світлана Тарабарова: Наприклад, Софія почала першою переспівувати пісні інших країн. Скажи, якими мовами ти заспівала?
Софія Нерсесян: Дуже багато. Вірменською, французькою. Ой, майже усіма. Але там у більшості пісень англійська.
Світлана Тарабарова: Тобто Софія почала першою співати кавери, виставляти і показувати, що ми налаштовані дружити, тому давайте обмінюватись цією енергією. І діти підхоплюють. Наприклад, дівчинка з Франції, яка також пройшла на Дитяче Євробачення, вона вже навіть тренд "Мотанки" станцювала. І це круто, що ти була першою і дала такий поштовх. Я люблю таке.
Також Софія відома як наймолодша публічна волонтерка України. Вона бере участь у благодійних концертах, збирає кошти для Сил оборони. І вона почала це робити ще з 7-річного віку. Багато хто пам’ятає, як Софія у 2022 році для Фонду Притули передала 14 тисяч грн на "космічний корабель, аби відправити росіян на іншу планету". Зараз ця робота продовжується, часто виступаєш?
Софія Нерсесян: Так, дуже часто. От вчора ми виступали.
Світлана Тарабарова: Так, просто я ж кажу, що коли ти вже береш участь у Європейському конкурсі, на жаль, висвітлювати це не можна, але це й не треба висвітлювати. Є люди, які просто це роблять з 14-го року, наприклад.
Софія Нерсесян / Photo: Anastasiia Mantach | Suspilne
Софія Нерсесян: "Будь ласка, підтримайте мене, голосуйте за номер 6, мені буде дуже приємно!"
Взагалі на Євробаченні у Софії буде можливість звернутись до всього світу, коли тебе почує абсолютно різноманітна аудиторія. Можливо, просто зараз є якісь слова, які б ти хотіла відрепетирувати?
Софія Нерсесян: Чесно, поки що слів немає, але я над цим буду думати. Сьогодні не буду спати, а буду думати, що ж мені сказати?
Світлана Тарабарова: Маєш на увазі, коли номер закінчиться, й треба щось крикнути? Дякую, що підказав, ми це продумаємо.
І зараз у вас є можливість звернутись до наших слухачів. Можете закликати їх, щоб вони 13 грудня підтримали Україну на Дитячому Євробаченні.
Софія Нерсесян: Всім привіт, будь ласка, підтримайте мене, голосуйте за номер 6, мені буде дуже приємно!
Світлана Тарабарова: Україна голосує 13 грудня. Можна голосувати декілька разів, наскільки я знаю. Тому ми можемо об'єднатись, нас дуже багато по всьому світі. Всі ці голоси зараховуються. Перемога Софії — це перемога кожного українця. Музика — це більше, ніж просто музика, музика — це меседж, позиція. І я повністю пишаюсь і цією піснею, і роботою, і дитиною, я впевнена в нашій команді. Ми робимо все можливе для того, щоб знову виглядати неймовірно.
Відеоверсію цього інтерв’ю можна подивитись на YouTube-каналі Радіо Промінь.
Фото: Пресслужба Emuna
"Зазвичай я не пишу пісні за запитом, але ідея цього треку саме так і народилася. Під час прямого ефіру, коли підписниця написала: "Напиши пісню про сильну дівчину, яка йде складною дорогою і всього в житті досягає сама". Пісня "Танцюй сама" не буквально про танець, а про стан "я сама". Коли у фокусі робота, розвиток, реалізація, коли все інше ти ставиш на паузу, тому що обираєш шлях до себе. Другий куплет – це серце пісні. В ньому я звертаюсь не лише до дівчат, а й до кожної людини, яка вчиться приймати себе по-справжньому із різними станами, емоціями, світлими і темними сторонами. Цей фрагмент про внутрішню свободу бути собою. Не підлаштовуватись під очікування, не вимірювати свою силу чи цінність через стереотипи. Тут звучить нагадування, що життя не має готової карти і шлях кожного унікальний. Головне – відшукати справжній зв'язок із собою. Лише пізнавши та прийнявши себе, ти зустрінеш тих, хто з тобою на одній хвилі. Під час подорожі Європою я відвідала Італію, Іспанію, Францію, Монако. І вирішила зафільмувати фрагменти на стару ретрокамеру, які пізніше змонтували для мого YouTube-каналу у форматі мініблогу, як мудвідео до пісні "Танцюй сама". Тому запрошую вас до перегляду", — розповіла Emuna в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Emuna презентувала сингл "Дай мені знак".
Фото: Пресслужба Білого Бо
"В мене вийшов новий трек, який має назву "Один день". Про що трек? Про швидкоплинність часу, про вміння бачити сенс у простих речах. Ідея дуже проста: сьогодні — це всього лише один день, але саме із таких одиничок складається все наше життя. У звучанні "Один день" поєдналися лірика, урбаністичні образи та електронний ритм. Я люблю чесність, мінімалізм і зміст. До треку ми зняли таке собі мудвідео із моїм братом Віталіком Слодиницьким, прогулялися вечірнім містом, повозили камеру на промислово-складському візку, погуляли підземними переходами та покаталися на чорному кубику. Хоч пісня, напевно, по стилю більше лірика і поп, та відео більше реп", — розповів Білий Бо в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Білий Бо видав трек "Стіни".
Фото: Пресслужба Verloka
"Мій новий трек "Я побудую дім" — дуже ліричний, дуже романтичний і дуже щирий. Насправді я його писав і про особисті переживання, про особисте дорослішання. І мені здається, що у кожного чоловіка настає етап, коли він розуміє, що це та сама єдина, з якою він готовий провести життя і часто питає в Бога, чи дійсно він заслужив це, чи дійсно він заслужив це щастя. Ми часто буваємо самокритичні до себе, часто себе в чомусь звинувачуємо. І мені здалось, що такі щирі емоції, таке щире визнання кохання має відгукнутися в серцях. І хочеться, щоб кожен хлопець переслав цю пісню своїй дівчині або дружині і сказав: "Я тебе люблю, це для тебе. Давай бути щасливими. І я готовий для тебе щодня малювати вишневе небо, тільки щоб ти посміхалась"", — розповів Verloka в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні Verloka та TAB спільно видали трек "Бермуди".
Фото надане артистами
"Нам виповнюється 30 років з того часу, як ми брали участь у фестивалі "Червона Рута-95". І наша пісня "Сірко-собака" стала лауреатом фестивалю. Тобто можна підвести таку межу. 30-го числа — 30 років гурту. Люди почують всі наші відомі старі хіти, нові колаборації, пісні, які майже ніколи не виконувались, але були на дисках, на касетах, і люди зможуть відчути це вживу"
Привіт!
Доброго ранку всім слухачам Радіо Промінь! Хочу сказати, що Радіо Промінь — одна з моїх улюблених радіостанцій, тому що я її слухаю, мабуть, років з десяти, ще з батьком в машині (програми "Гарячий компот" і так далі). Приємно вас чути, дякую, що запросили.
Нам приємно, що ти сьогодні з нами. Перед ефіром ми з Лесею говорили, що Радіо Промінь стає містком між різними пластами музикантів. Спілкуючись з молодими реперами, ми часто запитуємо, кого вони слухали в своєму дитинстві? І з останнього, що я пригадую, — це молодий репер рома майк. Він казав, що в нього в дитинстві було дві касети: Тупак Шакур і "Вхід у змінному взутті", альбом "Планове засідання". І він не знав, що йому більше подобається. Тож мені радісно, що ми можемо передати слова подяки від нового покоління артистів. Ви, до речі, спілкуєтесь з молодими артистами, може, 30-го числа на концерті ми почуємо фіти?
Звичайно, ми підтримуємо молоде покоління, де можемо, — комусь записати, комусь аранжування зробити, просто щось порадити. З тими, які найяскравіші, намагаємось співпрацювати. На концерті 30-го числа буде така колаборація з Яшею НКНКТ. Це молодий талановитий хлопець, який займається спортом, боксом, у нього такий позитивний стиль життя. І ми хочемо презентувати нову колабу, нову пісню. Й цікаво, як її будуть сприймати наші фани.
Фото надане артистами
Головне запитання, чому ви вирішили повернутися з концертом? Чи означатиме це, що й надалі буде тривати робота над новими піснями?
Я завжди займаюсь музикою, аранжуваннями, пишу для наших артистів пісні, десь знімаю кліпи, постійно в шоу-бізнесі. Як усе почалося? Напевно, з того, що нам запропонували випустити наші альбоми на вінілі, й ми почали з цим працювати. Вийшло п’ять вінілів (три альбоми і два The Best), і їх почали купувати. Першу партію першого альбому "Планове засідання" ВУЗВ взагалі розкупили якось одразу, і нам запропонували ще додрукувати. Це був перший етап. Потім Вася Котляров (це учасник групи NewZCool, який з нами співав пісні "Штольня", "Просто супер" та інші), який зараз є директором фестивалю "Амбасадор дитинства" (вони безкоштовно по різних містах України проводять концерти й збирають кошти для ЗСУ), запропонував мені там виступити. Я там з'явився, і люди почали просити: "Повертайтесь, приїжджайте до нас з концертами." Це такий був поштовх. І так плавно зібралась команда тих, хто готовий нести цю музику людям. Тому що люди її потребують, кажуть: "Ми вас чекаємо на концертах." Зараз у нас уже восьмеро людей, ми об'єднались у такий собі "Вхід-family". Тобто кожен — це окрема одиниця й може показати свою програму, але й разом ми приїжджаємо, наприклад, в якесь місто і робимо велике шоу.
Цікаво, що ви зібрали команду, тому що в різні періоди у вас були різні люди. Зокрема, Олексій Потапенко. Ви з ним спілкуєтесь, пропонували йому приїхати на концерт?
Ні, взагалі ми давно вже з ним не спілкуємось. Був такий етап, коли Потап ходив ще в школу, слухав наші пісні, потім з нами познайомився, і я взяв його в гурт, були такі творчі експерименти. Потім він пішов до Насті, вони почали співати, і з цього часу ми вже рідко бачились. А після повномасштабного вторгнення ми взагалі не спілкувались. Я не розділяю його думок, його погляди на речі. Я йду своїм шляхом, яким ішов. Я започаткував цей гурт, придумав назву, написав майже всі пісні. Тому, кому подобається стиль "ВУЗВ" — це до мене. Ми робили альбом з Потапом, і, як показала практика, цей альбом, ви знаєте, нашими постійними фанами був не дуже гарно сприйнятий. Вони сказали: "Ні, ні, ні, з Потапом — то не те". Тому ми повертаємось до витоків, це буде олдскул з елементами ньюскула, з елементами гумору, фанку і бум-бепу, скажімо так.
"Думаю, ближче до цієї події ми ще раз вийдемо до вас в ефір і розіграємо декілька квитків на наш концерт. Може, ще буде й мерч. Тому, хто слухає Промінь, — слідкуйте!"
Що саме почують ваші фани 30 листопада? Бо можна й три години концерт робити.
По-перше, нам виповнюється 30 років з того часу, як ми брали участь у фестивалі "Червона Рута-95". І наша пісня "Сірко-собака" стала лауреатом фестивалю. Тобто можна підвести таку межу. 30-го числа — 30 років гурту. Люди почують всі наші відомі старі хіти, нові колаборації, пісні, які майже ніколи не виконувались, але були на дисках, на касетах, і люди зможуть відчути це вживу. На барабанах у нас грає Олександр Муренко, це видатний барабанщик, який також грає з Олею Поляковою. У нас два діджея. Нас підтримує "Papa Dance", це школа танцю. Крім цього, люди побачать на екранах позаду візуалізацію, я саме цим займаюсь, монтую прикольне відео. Тому що одне слово, яке ти чуєш в аудіо, на відео може мати зовсім інший кут зору або інший сенс.
Що ж, координати є. З того, що розповів Олександр, дуже захотілось на концерт!
У нас ще є бажання розіграти в вашому ефірі декілька квиточків. Думаю, ближче до цієї події ми ще раз вийдемо до вас в ефір і розіграємо декілька квитків на наш концерт. Може, ще буде й мерч. Тому, хто слухає Промінь, — слідкуйте!
Будемо чекати. Ще раз нагадаємо, що говорили з засновником гурту "Вхід у змінному взуті" Олександром Стьогановим. І запрошуємо всіх на концерт 30 листопада в Atlas Hall у Києві.
"Вітання з Варшави"
Програми українською мовою з'явилися на польському радіо одразу після проголошення незалежності України ще у серпні 1991-го. А вже через місяць на тодішньому радіо "Polonia" разом з іншими мовними редакціями було створено повноцінну українську редакцію. Українська служба на польському радіо для закордону готувала до ефіру щоденні невеликі україномовні випуски. Але після повномасштабного вторгнення росіян у 2022 році, коли українців у Польщі офіційно стало понад півтора мільйона, назріла потреба в оновленому інформаційному ресурсі, розповідає координаторка співпраці Українського Радіо та Польського радіо для України Світлана Мялик:
"Коли почалась повномасштабна війна, то зрозуміло, що виникла велика потреба в інформації, в тому, аби польське суспільство, європейське суспільство розуміло, що відбувається, знало правду про війну. І зважаючи на це, а також на те, що дуже багато українців, переважно жінок з дітьми, українських родин, стало воєнними мігрантами, біженцями і приїхало до Польщі, то виникла така потреба в створенні такої платформи — великої, україномовної, набагато більшої, ніж просто українська служба Польського радіо, яка до того нараховувала, не можу сказати точно, але можливо 10-15 працівників.
Тож на базі цієї служби було ухвалено рішення урядом Польщі створити таку програму, канал "Польське радіо для України". Головні теми, які висвітлювалися і висвітлюються зараз, — це, зрозуміло, повномасштабна війна Росії проти України, це ситуація на фронті, це українсько-польські, польсько-українські відносини, це економіка, це культура, історія, тобто все те, що єднає наші народи, та проблемні питання, які існують також між нами".
Зокрема, Світлана Мялик почала робити програму "Я у Польщі": її проблематика — життя мігрантів з України.
"На початку повномасштабної війни брались такі теми, як "приїхали, що робити, з чого починати, як жити, тимчасово перебувати в Польщі, як отримати тимчасовий захист, як дитину влаштувати в садочок, в школу, як можна знайти якусь роботу". В програмах все розповідалося, інформували нашу українську спільноту. І навіть був зворотній зв'язок. Люди зверталися з якимись питаннями. Журналісти Польського радіо для України інформували".
Польське радіо для України мовить українською мовою. Якщо запрошуються польськомовні фахівці, то програму перекладають. Позаяк основна аудиторія каналу – це українці у Польщі. Раніше Польське радіо для України можна було почути в FM-діапазоні. Нині ситуація змінилася, розповідає Світлана Мялик:
"Зараз FM-хвилі немає в Польському радіо для України, але можна почути в DABі, можна почути на сайті, можна почути в мобільних застосунках, на стрімінгових платформах. Також Польське радіо для України зараз вже активно десь, можливо, рік виходить з промотуванням youtube-платформи своєї, тобто можна навіть і подивитися".
Цьогоріч у квітні українське Суспільне мовлення підписало угоду про співпрацю з Польським радіо на 5 років. В межах цієї співпраці радіостанції почали обмінюватися контентом.
"Якщо говорити про програми Українського Радіо, то це три програми, які виходять в Польщі. Це "Твоє право" Наталки Параки, "Музичні історії" від каналу "Культура" і "Підтекст" — дуже цікава програма, яка, власне, аналізує закордонні медіа, що пишуть вони про Україну і щодо України.
Якщо говорити про програми Польського радіо для України, які виходять в Україні, їх можна слухати на сайті Укранського Радіо, то це також три програми: "Я у Польщі", яку я готую для Польського радіо для України, "Енергетична трансформація" Володимира Гарматюка і програма "Розмовник" від Яни Стемпнєвич на тему польської мови, вивчення польської мови, якісь особливості українсько-польських культурних відносин і так далі".
В рамках цієї співпраці вперше в стінах Польського радіо у Варшаві писали Радіодиктант національної єдності. Нагадаємо, це традиційна щорічна акція, яку організовує Українське Радіо в День української писемності та мови, розповідає Світлана Мялик:
"Прийшло дуже багато і українців, і поляків, десь пів сотні людей, причому це мовознавці, експерти, історики, журналісти, польські друзі України. І не лише транслювався радіодиктант на хвилях Польського радіо для України, а й писався. В історичному приміщенні на Польському радіо є така музична студія імені Шпільмана. Вона чимось трошки схожа на Будинок звукозапису Українського Радіо, але маленька. І люди писали цей диктант вперше. Хочуть і просять, щоб наступного року і в подальші роки, щоб це стало певною традицією, коли саме Польське радіо буде долучатися до написання Радіодиктанту національної єдності України".
Безумовно, така співпраця між двома радіостанціями дозволяє полякам і українцям краще зрозуміти один одного ментально. Та не менше, каже Світлана Мялик, слухачі цінують практичні поради у програмах. Зокрема, юридичні, інформацію про гуманітарні ініціативи, матеріали на тему енергетики та поради з вивчення мови.
"В ефірі Бухарест"
У Румунії перші регулярні радіопередачі українською мовою для закордону почали транслюватися ще під час Другої світової війни. Виходили вони з літа 1941 року і до осені 1942-го. Зрозуміло, що ті передачі мали пропагандистський характер та були спрямовані на підтримку військових та політичних дій Румунії, яка на той час була союзником Німеччини. Тож днем заснування української редакції Всесвітньої служби радіо Румунії вважається 25 вересня 1994 року. Нині цю редакцію очолює Василь Каптару:
"Я сам родом з Чернівецької області. В 90-ті роки, після закінчення школи, я переїхав вчитися в Румунію. Вступив на юрфак, мені тоді право дуже подобалося. Але доля так склалася, що шукаючи можливість працювати юристом, я став журналістом. Це було як кохання з першого погляду. Радіо мені дуже сподобалося, журналістика мені дуже сподобалася і відтоді я працюю. З часом став керівником української редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія і якось продовжив те, що почав робити на юрфаку, де я зосередився на міжнародному праві. Тепер я більше цікавлюся міжнародними відносинами і пишу переважно про румунсько-українські стосунки в усіх сферах.
Наші передачі — це своєрідна радіодипломатія. Ми представляємо Румунію — все, що відбувається, всі зміни політичні, економічні і так далі — українські аудиторії. Тому що, якщо відверто говорити, то в Україні дуже мало знають про Румунію. Принаймні так було до початку війни. Зараз ситуація трохи покращилася, але загалом за останні 20-25 років в Україні дуже мало знали про Румунію, хоча ми сусідні країни і маємо дуже багато спільного в історії. Тому на рівні радіо на початку 90-х було ухвалене це рішення почати іномовлення, робити, створювати передачі українською мовою для українців, розказувати їм про Румунію і, фактично, намагатися зближувати наші народи, говорячи про все — і про успіхи, і про невдачі, і про абсолютно все, що стосується повсякденного життя, і що може бути цікавим сусіду про сусіда".
Контент української редакції Всесвітньої служби радіо Румунії нині створюють троє співробітників редакції. Хоча раніше їх було значно більше, каже Василь Каптару:
"На початку нас було багато, нас було десь 10 осіб. Це були такі золоті часи нашої редакції. На жаль, зараз ми стикаємося, напевно, як і всі інші редакції, радіостанції, з гострим браком фахових журналістів, які б володіли румунською, українською мовою і мали якусь спеціальність. Якщо не журналістом, то якусь спеціальність, яка більш-менш накладається з тим, що ми робимо тут. Зараз нас троє: я і мої колеги Христина Манта і Христина Штербець, які є етнічними українками. Майже 30 років працюємо.
Ми маємо щодня передачі по пів години, які лунають о 6, 8 і 10 вечора. Переважно щодня ми маємо якусь специфіку. Наприклад, в понеділок ми маємо передачу про історію на різні історичні теми з минулого Румунії. У вівторок ми маємо рубрику, яку назвали "Неповторна Румунія", де представляємо різні цікаві аспекти. В середу це "Суспільство" і це моя рубрика "Взаємини", де я висвітлюю румунсько-українські відносини. В четвер в нас є рубрика про українців Румунії. Вона є цікавою як для українців Румунії, так і для всіх українців, тому що українці мають потужну діаспору. До речі, нас слухають і в Америці, і в Канаді. Ми отримували листи з різних куточків світу, в тому числі, наприклад, з Фінляндії, Бельгії. В пʼятницю ми розказуємо більше про політику і найбільш нагальні політичні питання, а в суботу наша передача присвячена культурі. Завжди ми говоримо про світ кіно, театру, фестивалі і так далі. В неділю ми трохи розповідаємо про туризм: Румунія, як сусідня країна, і де є можливість відпочити, людей досить багато цікавить".
Із початком повномасштабного вторгнення програми Україномовного радіо в Румунії частково змінилися. Журналісти вирішили зосередитися на важливих для мігрантів з України питаннях. Продовжує Василь Каптару:
"Багато українців опинилися в Румунії і вони не знали, куди йти, до кого звертатися, кому дзвонити, які державні установи можуть допомогти і так далі. Ми зосередилися на потрібній, корисній інформації про державні установи, які можуть підтримати, допомогти, надати прихисток і так далі. Крім цього, ми долучилися до ініціативи нашої внутрішньої радіостанції, Радіо Румунії, і щоденно робили добірку новин для українських переселенців. Всю інформацію, яка може бути корисною для українців, які були змушені переїхати або були транзитом в Румунії.
Так само у нас були рубрики пізніше вже про те, що роблять українці тут, про їхню діяльність, організацію. Не пам'ятаю точно, але це було десь два роки тому. Нам написав один слухач з Харкова. Він розповідав, що коли бомбардують Харків, він ховається в метро, але потім не може дочекатися, щоб вийти і послухати наші передачі. Вражає, що люди попри війну, попри проблеми, які викликані війною, намагаються бути поруч, вони намагаються бути в курсі справ.
Після війни речі трохи заспокояться і ми зможемо продовжити наш діалог і бути в контакті з людьми".
У планах української редакції Всесвітньої служби радіо Румунії приділити більшу увагу європейському майбутньому України. Досвід Румунії у цьому сенсі буде корисним для українців, вважає Василь Каптаро.
"На зв'язку Тайваньщина"
Польща і Румунія – близькі сусіди України. Тут живе чимало українців, тому те, що в цих країнах є україномовні редакції радіо – цілком логічний факт. Натомість українська громада Тайваню налічує всього 250 осіб за останніми даними. Але тут серед 20 іноземних редакцій на радіо також є українська служба. Очолює її Олександр Шин. Він розповідає свою історію:
"В мене обидва батьки українські корейці, радянські корейці, вже в четвертому поколінні, ще від депортантів сталінських. Багато з нас опинилося в Узбекистані, в Казахстані, а вже в 90-х на хвилі повернення кримських татар на Батьківщину багато корейців так само переїхали з Центральної Азії в Крим і на південь України. Ну, власне, так там я і опинився. Корейську мову я почав вивчати підлітком, тому що, звісно, я виріс в Україні, але в мене було усвідомлення, що чогось бракує і не вистачає. Батьки мої трохи говорять північно-корейським таким якимось діалектом, який ще лишився після стількох поколінь. Але я вже свідомо почав вивчати південно-корейський стандарт і в кінці поїхав на навчання в Південну Корею, в Сеул. І тоді ж почав вивчати і китайську, і знайомитися з Тайванем. Через кілька років опинився тут.
Я приїхав вперше в 2017 році робити дослідження, потім в 2019 ще приїздив під час навчання в Кореї, бо це ж близько. І в останній раз в 2021 році, в жовтні я приїхав сюди. Почалося вже навчання, але обірвалося, звісно, через повномасштабну війну. Довелося трохи сфокусуватися більше на волонтерстві, активізмі в перший час. А вже потім мене запросили працювати сюди на радіо".
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Олександр Шин уже був у Тайвані. Там він проводив соціологічні дослідження. Зокрема, вивчав мовну освітню політику корінних народів Тайваню. Після лютого 2022 року чоловік почав активно волонтерити. Також Олександра запрошували різні тайванські ЗМІ, щоб той розповідав про Україну, Росію, відносини між двома країнами. Приблизно тоді Міжнародне радіо Тайваню ухвалило рішення створити ще одну редакцію – україномовну.
"Було 18, і з них однією була, звісно, російська, історична редакція російська вже тут. Радіостанції зараз 97 років вже. І російська існувала, значить, але після війни багато слухачів, які насамперед були в Україні, перестали слухати російську службу, їхні програми, тому що перестали споживати контент російською взагалі. І тоді в адміністрації радіостанції з'явилась ідея відкрити українську службу. Так само, як знак солідарності, аби показати світові, що вони розуміють мовну ситуацію в Україні, розуміють, що таке російська мова для України, і важливість рідної мови. Тоді до мене вже звертались з радіостанції з пропозиціями допомогти їм в пошуку кадрів. Але кадрів насправді тут не вистачає, тому що в нас громада, діаспора дуже маленька. І тому вже, здається, чотири місяці минуло після початку проєкту, як вони сказали, що “давайте ми вас краще запросимо”. В мене тоді був трохи інший фокус, але проєкт був дуже цікавий і, я вважаю, дуже важливий. Тому я долучився.
Ми — одна з шести нових мов RTI, в нас немає короткої хвилі. Решта радіостанцій працює на короткій хвилі. Це дуже незвично для радіостанцій в цьому регіоні, мені здається. Але звісно, це буде критично для Тайваню, якщо щось станеться тут в плані воєнному. Але новим мовам вже не додавали коротку хвилю, бо це дуже складно логістично втілити. І тому українську мову, і після нас ще малайську, відкривали на соціальних мережах. Тобто була фейсбук-сторінка, де ми писали новини, і потім був інстаграм. Вже потім, в серпні цього року, в нас офіційно запрацював вебсайт українською мовою".
Олександр Шин поки єдиний ведучий в штаті. Він працює над щомісячним подкастом. Також ще є автори-фрілансери. Олександр був би радий збільшити кількість працівників у команді, але нині дуже важко знайти людей, які володіють публіцистичним стилем української мови, розуміють Тайвань та живуть тут, продовжує Олександр Шин:
"Буквально все роблю сам. Це дуже важка праця, тому що дуже важко з нуля повністю до повного випуску і до промоції на соцмережах це все робити. Але так, в нас, на жаль, декілька мовних служб на RTI, вони саме так і працюють в дуже маленьких колективах. Ми, звісно, тішимося, що щось краще, ніж нічого, але так, команда дуже маленька.
Аудиторія в нас – це українськомовний слухач і читач. Якщо дивитись, наприклад, на наш подкаст, це аудиторія в Україні, це 60 з чимось відсотків Україна, решта – Європа. Дуже маленька аудиторія в Тайвані, але ми на це і не розраховували, тому що ті, хто живе тут в Тайвані, напевно, споживають так само новини китайською і англійською мовами. Так що в нас слухач в Україні.
В нас є веб-сайт, і звідти можна отримати доступ і до соцмереж. Якщо людям зручніше, звісно, заходьте до нас на Інстаграм або Фейсбук. Там ми викладаємо новини, анонси нових випусків, передачі і відео. Так само на Youtube можна нас знайти.
Наші найпопулярніші теми серед наших слухачів і читачів — це те, що стосується саме тайвансько-українських контекстів. Тобто це ніколи не зовсім відірвано від Тайваню, але я думаю, в 2025 році будь-який контекст Тайваню дотичний до України через геополітичну ситуацію, яка складається. Дуже популярні в нас статті і випуски програм, які стосуються тайвансько-українських контекстів в політиці, економіці і, звісно, у воєнній стратегії".
Українська служба міжнародного радіо Тайваню не просто готує журналістські матеріали, а й, як зазначає Олександр Шин, сприяє зближенню України і Тайваню:
"В нас є декілька проєктів, які не напряму дотичні до якихось певних матеріалів, але ми намагаємось залучити українських журналістів в Тайвань і тайваньских журналістів привезти поближче до України. Як я вже зазначив, пул кадрів дуже маленький. Ми сподіваємося, що через кілька років, через такі ініціативи він розшириться. І от вже цього року до нас на двомісячне резидентство приїдуть двоє журналістів з Польського радіо для України і наступного року двоє журналістів із Київ-24. Тому ми такими проєктами займаємось.
Ми ж маємо розуміти, що попри те, що українська служба тут започаткувалася, тайванці загалом не дуже близько знайомі з Україною, бо, звісно ж, це інший кінець світу, контекст дуже відрізняється. Більше були знайомі, власне, з Росією, як і всюди в світі, ніж з Україною. І от коли служба була ще в нас в перший рік дуже молода, на наших сторінках виклали про святкування Різдва в січні. І там одразу описали, так красиво обгорнули українську і російську службу, буцімто ми зараз разом святкуємо. Звісно, довелося трохи поспілкуватися з колегами і пояснити, наскільки це делікатна річ. Звісно, в Україні багато людей досі святкують в січні, але обгортати нас так в одній публікації із російською службою, не дуже доречно, не на часі взагалі. І колеги, звісно ж, нам подякували за таке пояснення. Такі моменти трапляються, ми не ображаємося, тому українській службі проробити ще цю роботу треба не тільки з українською аудиторією, говорячи про Тайвань, а і тут з тайванськими колегами, говорячи про Україну".
Олександр Шин розповідає, що інколи йому доводиться стикатися з колегами з російської редакції. Там є і росіяни, і представники корінних народів Росії, і тайванці.
"Одразу, коли українська служба починалась, ми зробили дуже чітке розмежування. Що українська служба – це українська служба, ми працюємо незалежно. Контакти є, звісно, ми бачимося, спілкуємося, у нас спільна мова — це китайська, англійська для деяких служб. Але дуже рідко перетинаємось насправді. Я особисто працюю в англійській службі, в мене там ще окрема програма є, з російською дуже мало. Але вони дружні до України і свідомі. Тобто це тайванська російська редакція, а не, знаєте, в такому типовому розумінні російське ЗМІ. Це люди, які прожили дуже багато років в Тайвані, розуміють, як працює тутешня демократія, розуміють важливість, власне. Це люди, які приходили на проукраїнські заходи,дуже активно підтримували і донатили".
За словами Олександра Шина, найбільше слухачів вражають паралелі між Тайванем та Україною. Насамперед, це наявність поруч сильного сусіда, який має територіальні претензії. В Україні це Росія, в Тайваню – Китай.
"Пишуть відгуки. Це, як правило, така певна проєкція того, що відбувається в Україні. Якщо в нас виходить новина або програма про те, як в Тайвані, скажімо, випустили посібник з цивільної оборони, про правило двох стін, що для українців вже звична річ. Звісно, люди до нас приходять і вони лишають свої коментарі, діляться порадами і кажуть, от в Україні воно працювало так і так. І так само, коли приходить критика не стосовно нашої роботи, а радше стосовно Тайваню або уряду Тайваню, так само люди, як правило, говорять в контекстах таких дуже близьких до України. Наприклад, якщо в Тайвані прийшла до влади, в парламенті домінує опозиція, які закидають прокитайські настрої, то люди можуть прийти і писати, "о, так це ж ваше ОПЗЖ", скажімо. Тобто, хоча українська аудиторія ще не вникає в тайванські контексти дуже глибоко, але в темах політики або в темах геополітики український глядач, слухач дуже активно реагує. Про це можна буде більше почитати на сторінках української служби".
Прочитати, подивитися і послухати матеріали української служби міжнародного радіо "Тайваню" можна також і на окремому офіційному сайті, який ведеться українською мовою. Сайт відкрили цьогоріч в кінці літа. Запуск приурочили до Дня Незалежності України. Для оформлення ресурсу використали шрифт, створений українськими дизайнерами.
.jpg)
Ілюстративне фото: facebook/ukrainianradio
Чи зросла роль радіо в умовах війни?
Євгенія Кравчук: Так, звісно. Ситуація дуже динамічна. Маємо різні типи донесення інформації. Радіо на традиційних хвилях ― це одне. Інтернет-радіо ― це інше, і воно стрімко розвивається.
Іванна Скиба-Якубова: Безперечно, зросла. Інколи це буквально рятівне коло для людей, зокрема на прифронтових та окупованих територіях. І для нас усіх. Бо це такий додатковий спосіб триматися разом, чути голоси один одного буквально.
Євгенія Кравчук у студії Українського Радіо
Дмитре, Українське Радіо має унікальний досвід роботи в умовах повномасштабної війни. У 2022 році треба було докласти чималих зусиль, щоб адаптуватися і доносити інформацію.
Дмитро Хоркін: Слухачі мають знати, що тут надійне джерело інформації. Цей досвід залишається актуальним. Ми ― п’ятий мовник у світі. Торік ми відзначали 100-річчя, а цього року я був на святкуванні 100-річчя данського радіо у Копенгагені, перед цим на 100-річчі польського радіо у Варшаві. І нас запрошують не лише на урочистості, ми там досить поважні гості. Адже ми зараз єдине радіо, яке мовить в умовах повномасштабної війни. Найбільшої континентальної війни із часів Другої світової. Ці європейські мовники тепер зрозуміли, що війна близько, і запрошують нас вже як консультантів. Ми допомагаємо нашими порадами і досвідом, розповідаємо, як мовити в ефірі про складні теми. Пригадуєте, нещодавні російські дрони над Польщею? Польські колеги тоді були розгублені, не знали, як про це повідомляти. А ми вже маємо цей досвід. І зараз він зміцнюється постійними блекаутами. Ми ― останні, хто має замовкнути, коли відбуваються якісь бойові дії або знеструмлення. Уявіть, наприклад, Чернігів, де протягом 8 і більше годин немає електроенергії, мовчать мобільні оператори, немає навіть фіксованого телефонного зв’язку, немає телебачення. Залишається тільки радіо. Звісно, в сучасному світі це не наймасовіший засіб зв’язку, але він дуже відповідальний і важливий у стані війни.
Пані Євгеніє, яке місце у структурі споживання інформації посідає розмовне радіо? Яке значення воно має під час війни?
Євгенія Кравчук: Під час війни люди споживають інформацію так, як вони можуть. Наприклад, на прифронтових територіях радіо може бути єдиним способом отримання інформації. До речі, у деяких нових авто прибирають FM-станції, все переходить на діджитал-формат, але ти розумієш, що якби в деяких автомобілях не було доступу до радіо, то інформацію отримати було б дуже складно. Звісно, радіо не є наймасовішим інструментом донесення інформації. Зараз я перебуваю на Кіпрі, тут зросла вдесятеро кількість українців, а росіян завжди було багато, тому є просто засилля російських медіа. Відтак ми плануємо організувати тут українське радіомовлення шляхом ретрансляції, була вже розмова з нашим послом на цю тему. Радіо організувати простіше і дешевше, ніж інтернет-мовлення, наприклад.
На засіданнях гуманітарного комітету як часто ви говорите про розвиток радіо?
Євгенія Кравчук: Голосуємо ми закони для всієї медіаіндустрії. Звісно, є своя специфіка для аудіальних медіа, вимоги дещо інші. Під час святкування 100-річчя Українського Радіо торік ми активно долучалися.
Дмитро Хоркін: І ми дуже вдячні насправді. Адже не розраховували на таку підтримку під час війни ― і на рівні указів президента, і на рівні постанов Верховної Ради. Саме ваш комітет був ініціатором, щоб з’явилася дата святкування 100-річчя Українського Радіо.
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Ірино, а який досвід Громадського радіо в умовах війни?
Ірина Сампан: Хотіла б ширше відповісти на запитання про значення радіо під час війни. У нас є три дуже круті кейси. Перший кейс ― вийшов документальний фільм про окупацію Ізюма. Жителі розповідали, що єдине, що вони знайшли, це було Громадське радіо. Фільм називається "Заручники божевілля". Вони слухали новини на Громадському і чули, що не все втрачено. Другий кейс ― це буквально перші тижні окупації Київщини. Чомусь чули тільки нас. І це було дуже важливо, бо вже ходила інформація, що Київ упав, що влада виїхала у Варшаву чи ще кудись. А голоси наших ведучих-новинарів говорили, що все нормально, Київ тримається. Тоді ми перейшли у цілодобовий марафон мовлення. Третій кейс ― це кейс Максима Буткевича, правозахисника, нашого співзасновника і ведучого програми "Я чую інших" на Громадському радіо. Він говорив, що, перебуваючи в полоні на окупованих територіях Донеччини і Луганщини, чув прямо у в’язниці Громадське радіо. Це для нього було таким ковтком надії, який просто врятував його морально на тривалий час. Усе це ― про значення радіо. Це дає сили працювати. У перші дні війни ми також були розгублені, працювали віддалено. Але вже навчилися і зараз готові до будь-якого сценарію.
А тепер про мандрівне Радіо Хартія. Пані Іванно, як ви бачите роль радіо під час війни, зокрема вашого Радіо Хартія?
Іванна Скиба-Якубова: Буквально перед цим ефіром ми отримали другу реєстрацію і стали вже не просто онлайн-медіа, а лінійним онлайн-медіа. Тобто ми тепер є справжнім радіо навіть за законом. І 16 листопада ми нарешті зробимо те, до чого давно йшли ― вийдемо у цілодобове онлайн-радіомовлення. Нас можна буде слухати на radiokhartia.com. День радіо ― дуже хороший день для старту.
Радіо ― це великий театр уяви. Про багато речей ми можемо тільки говорити, не показуючи їх. Про розбиті міста, в які вже не можемо потрапити, або про наземні роботизовані комлекси чи безпілотники ― ми це можемо проговорювати, але не показувати, щоб для ворога були неприємні сюрпризи. Радіо ― це дуже важлива історія про людський зв’язок і можливість говорити до тих, хто зараз не може бути поруч. Тримати зв’язок із закордоном та з людьми, які служать. У нас завжди багато включень з інших міст, адже не всі готові бути з нами фізично у Харкові. Тож радіо дає велику розкіш дистанційного спілкування. Війна нас змусила шукати нові формати, і ми зробили річ, якої ніхто до нас не робив, бо не було такої реальності. Ми фактично створили медіа, в якому частина команди є військовими, а частина ― цивільними. І це дуже цікаве поєднання двох оптик, двох точок зору, спроб позшивати нашу розірвану реальність, оприявнити дуже різні досвіди, нагадуючи про те, що ми один живий організм зі спільним майбутнім. Ці дві оптики ― у наших вже щоденних випусках "Новин з Дикого Поля". Це завжди пара ведучих ― чоловік-військовослужбовець і жінка-цивільна. Тому щоразу це дуже цікавий мікс запитань і відповідей та можливість знаходити різні способи говоріння з нашими слухачами.
Іванна Скиба-Якубова. Фото: uacrisis.org
Наші слухачі часто закидають, що ми, мовляв, розкриваємо в ефірах певні таємниці. А як правильно розповідати про війну по радіо, пане Дмитре?
Дмитро Хоркін: Так, як ми зараз розповідаємо про неї. Готуючись до цієї зими, для нас дуже важливим є виклик оперативно реагувати на складні ситуації в містах, а не лише на лінії фронту. Ми бачимо, що ворог робить усе для того, аби життя у великих містах України було неможливим і нестерпним. Чернігів, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон… Ми розуміємо, яка буде зима, і маємо реагувати й детально повідомляти нашим радіослухачам, що і як робити. Серед постійних слухачів є так звані "шукачі бліх", які полюбляють давати різні поради. Але дуже важливо, що наша служба новин Суспільного працює відповідно до стандартів. Є певні суто професійні обмеження, коли ми щось не видаємо в ефір. Я погоджуюся з Іванною в тому, що радіо ― більш безпечний засіб, аби передати інформацію щодо лінії фронту, наприклад.
Пані Іванно, як зараз виглядає ситуація із цензурою та самоцензурою, на ваш погляд?
Іванна Скиба-Якубова: Думаю, що чим далі у війну, тим більше ми всі мусимо ставити собі запитання: "Ми щось говоримо, щоби що? Який наслідок наших дій? Що ми хочемо і що відбудеться у результаті?". Ці ніби банальні речі треба постійно собі нагадувати. Наше медіа має високий ступінь партнерства з бригадою і, відповідно, ми маємо великий доступ до направду цікавої інформації. Але ти себе часто зупиняєш, бо розумієш, що можеш наразити на небезпеку окремих людей і навіть якусь військову операцію. Що з цим робити? Ми всі шукаємо відповідь на цьому полі. Один із наших шляхів ― іти за конкретними людськими історіями та конкретними досвідами, говорити не так про факти, як про людей, котрі є у війську. Адже люди часто говорять про те, що у війську почалося якесь нове життя, що я себе перевинайшов, самореалізувався тощо. З іншого боку, у людини ламається життя, усе перезбирується, і ми як суспільство мусимо це розуміти і вибудовувати певну екологічну комунікацію. Я дуже бентежусь, коли до нас приходять військові, що розпочали свою службу у 18-20 років. У студії сидять люди, яких мені вперто хочеться назвати "діти", а вони вже мають кілька років військового досвіду, і ти їх запитуєш якусь дурню, мовляв, тобі ще 5 років чекати до 25-ти… А вони дивляться на тебе: "Чого чекати?..". Такі ситуації спрацьовують найсильніше (щодо самоцензури ― ред.).
Ірино, як ти обирала теми для програм? Як ти їх відсіювала, якщо відчувала, що не на часі?
Ірина Сампан: Є цензура заради цензури. Хтось вирішив, що не можна, а чому не можна? Тому що є "принцип вахтера": я тут сиджу і розпоряджаюся. Іноді на таку цезуру не варто зважати. Є цензура заради безпеки, це важливо. Наприклад, інтерв’ю з військовими ― це вже напрацьований алгоритм. У досвідчених бригадах медійно все перевіряють. Ми знаємо, що вищі офіцери дозволяють собі певні висловлювання, зокрема й політичні. Якщо він хоче сказати свою думку стосовно затримки озброєння зі Штатів, то він її говорить. А що тоді цензурують? Це інтерв’ю проходить через відділ розвідників, де ретельно відслуховують цей матеріал. А я навіть дуже зацікавлена у тому, щоб це інтерв’ю продивилися спеціалісти. Тому цензура заради безпеки ― єдина цензура, яка для мене виправдана. Є ще третій вид цензури ― це самоцензура. Вона від відсутності достатньої кількості досвіду та професійної вправності. Це приходить лише з досвідом. Наприклад, до мене було багато звернень, мовляв, злочинні накази, наші підрозділи кидають на м’ясо тощо. І тоді треба сто разів подумати, чи братися за цей матеріал, чи справді таке було. Чи я беруся дискутувати з наказом умовного комбрига й аналізувати, чи був злочинним цей наказ? Тут у мене спрацьовує самоцензура, я не можу дати цю кваліфікацію, адже має бути дуже ґрунтовне розслідування з багатьма сторонами. І лише потім це може піти в ефір.
Дмитро Хоркін: Вічні етичні дилеми. У мене складна ситуація, бо я вже 16 років є диктором президента. Постійно перебуваю у цьому оточенні й багато чого бачу. Але я вважаю, що про корупцію ми маємо говорити, і ми це робимо. Є інформація військова, а є інформація економічна, яка стосується господарчих питань, тендерів і закупівель, про це ми також маємо говорити. Корупція на контрольно-пропускних пунктах була ще тоді, у 2014 році, коли я почав вести проєкт "Донбас.UA". Нам телефонували в ефір і казали, що про це не треба говорити. Якщо ми говоримо про обмеження інформації у воєнний час, на жаль, у нас це ніяк не прописано, як це прописано, наприклад, в Ізраїлі. Тому вдаємося до самоцензури.
Ірина Сампан. Скриншот із відео
Як нам, радійникам, утримувати аудиторію під час війни за тих умов, коли потенційні слухачі мають низку інших можливостей: поскролити соцмережі, переглянути ютуб-канали тощо. З’явилося дослідження, яке показало, що понад 46% українців уникають новин про війну. Як радіо може не втрачати кожного другого потенційного слухача?
Ірина Сампан: Ніяк не може. Ми будемо втрачати, це природній процес. Як конкурувати з клікбейтними заголовками, з каналами-мільйонниками, з телеграм-каналами, які просто генерують тисячі новин на день? Ніяк. Кажуть, що у третю світову воюватимуть палицями. Бо технології дуже стрімко розвиваються, і всі ці війни роботів маємо зараз, тому наступну війну після технологій будемо воювати палицями. Отак і з інформаційним полем ― аби ми не повернулися до голубів! Людство може дуже втомитися від засилля цього інформаційного сміття ― і повернутися до якогось екологічного способу вживання інформації. І можливо, це буде радіо.
Іванна Скиба-Якубова: Навіть якщо ми воюватимемо палицями і голубами, у нас залишиться те, що з людством є всю дорогу ― це історія. Людина як суспільна істота потребує історій, які ми завжди будемо переказувати одне одному. Мені здається, це наш шанс на виживання як класичного медіа. Люди все одно привчені збиратися біля вогнища і розповідати казки. Ми робили дослідження медіапотреб серед військових корпусу "Хартія" і побачили, що взагалі новинами цікавляться люди 50+. І тут постає питання, як радійникам з такими великими форматами, розлогими розмовами апелювати до аудиторії, яка звикла до коротких форматів ТікТоку. Дослідження також показало, що є величезний запит на гумор. Усі респонденти говорили, що вони хочуть інформації, яка їм допоможе "втримати кукуху". Нещодавно на Радіо Хартія вийшла розмова з стендапером Василем Байдаком, де він відповів на запитання Сергія Жадана, як для себе визначити межі, про що можна жартувати. Байдак сказав: "Формула дуже проста ― це концентрація на власному досвіді. Ми всі маємо право жартувати про те, що самі пережили". Ми тут у Харкові багато жартуємо і сміємося. Реальність занадто складна, тому є великий запит на гумор, на підтримку одне одного через емоцію, несподіванку, парадокс, інколи навіть абсурд. І ― на величезну емпатію.
Читайте також: https://ukr.radio/news.html?newsID=108999
Фото: Пресслужба Роми Майка
"Радий представити вам спільний з Вохою альбом "Кров". У ньому 20 треків і деякі з них ви уже змогли розсмакувати на хвилях найліпшого радіо. Це "Мати ціль" і "Вєтєрок". Пам'ятаєте цей неймовірно красивий кліп "Вєтєрок"? Ви можете подивитись його на моєму Ютубі. А ще на моєму Ютубі вийшов новий кліп до пісні "Забуття", що є моєю особистою історією. За основу цього кліпу я взяв референс із фільму "Стюарт: Життя задом наперед" з Томом Харді. Ти мусиш зацінити сцену сендвіча. Ми працювали над альбомом "Кров" сім років. Було дуже багато переробок, перезведень, допрацювань. І врешті він дійшов до свого завершального вигляду. Чому "Кров"? Бо це про молодість, про дурощі, самовпевненість, заздрість і поступову трансформацію. "Кров" – це щось рідне. Це те, що робить тебе живим. Це те, з чим важко прощатись. Альбом "Кров" – про шлях від закомплексованого хлопця до усвідомленого щасливого чоловіка, від батьківських настанов до власних дорослих принципів. В цій пачці дуже гарно прослідковуються часовий проміжок мого росту та росту Вохи. Все, що ми пройшли в своїх окремих життях, можна почути в спільному альбомі. На альбомі "Кров" є гості: це Апекс, beshket та мій пес Люц. Ти можеш почути новий трек, де він виє і читає собачий реп. По настрою тут є як кіношні композиції, так і важкі крикливі бенгери. І все це гармонійно співіснує із любовними піснями. Біти до альбому робили автори з України та Америки. Коли будете сідати за прослуховування, раджу притримати усі справи та виділити годину, щоб пірнути у цей світ. На фоні він теж грає гарно. А хто зараз робить великі альбоми, га? Я маю невикористане реперське бажання, щоб ти послухав "Кров". Тут якість, сенси і безкорисливість. Ти знаєш, робити музику в Україні – це максимально складна та невдячна справа. Та все ж ми її робимо і щоразу краще. Хутчіш до прослуховування! Альбом "Кров" на всіх стрімінгах. Чим більше послухаєш, тим більше шансу, що почуєш новий матеріал. Пишіть мені в Instagram. Кожен, хто послухає альбом, для мене надважливо", — розповів Рома Майк в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у липні Рома Майк презентував сингл "Пакетик".
Також читайте Рома Майк: Справжня самотність — це коли ти можеш писати музику й створювати щось із нічого.