Результат пошуку: Життя в ефірі
На Одещині засудили жінку на 5,5 років позбавлення волі за неодноразовий підкуп виборців. Яке значення це рішення має для політичних партій, і чи знизиться активність брудних технологій під час президентської та парламентської передвиборчих кампаній, в ефірі"РанокПРО" розповів Олексій Кошель, голова правління Комітету виборців України.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Олексій Кошель зауважив, що проблема підкупу на парламентських і місцевих виборах залишається однією з головних. Вирок Кілійського районного суду Одеської області став першим судовим рішенням, згідно з яким особа, винна в неодноразовому підкупі виборців, потрапила до в’язниці.
"Ми отримали перший прецедент, коли людина, винна в підкупі, опинилася у в’язниці, – наголосив експерт. – До цього були десятки прикладів, коли порушників притягували до відповідальності, але це була адміністративна відповідальність, тобто штраф, або відповідальність у вигляді умовного терміну. Нам не вистачає десятків і сотень прецедентів, коли за підкуп люди отримували реальну відповідальність. Якщо у кожному районі з’явиться один-два прецеденти, то для інших політиків і їх штабів не буде спокуси використовувати цю брудну технологію".
При цьому Олексій Кошель переконаний, що немає потреби знімати партію з виборів за доведені факти підкупу.
"Це було б занадто жорстким покаранням, і я не думаю, що подібні прецеденти є (у світі – ред.), – пояснив він. – Тому що якщо відкуп відбувається у маленькому містечку, навряд вказівку дає лідер партії або центральний штаб. Очевидно, що це технології, які використовує місцеве партійне керівництво".
Експерт додав, що зазвичай партії від подібних випадків відхрещуються, але висновків не роблять. Хоча, не переконання Олексія Кошеля, самим партіям пішло б на користь проведення "чистки політичних рядів".
"Для окремих політичних сил надзвичайно важливо очищатися від подібних персонажів, які займаються брудними технологіями. Тому що хтось може докупити 20 голосів на місцевих виборах, а в результаті репутаційний скандал і серйозний репутаційний удар отримує уся політична партія", – роз’яснив експерт.
Олексій Кошель звернув увагу на те, що брудні технології не обмежуються прямим підкупом у вигляді грошової винагороди за голос виборця.
"На непрямі факти підкупу реакція (суспільства – ред.) набагато м’якша. В нас стало нормою повсякденного життя, коли на виборах або між виборами політик роздає паски з партійною символікою. Розносять пакунки з гречкою, консервами, піклуються про молодих батьків, встановлюють для них дитячі майданчики. Ми сприймаємо це як благодійність, а насправді це форма підкупу!" – наголосив експерт.
Нагадаємо, Кілійський районний суд Одеської області виніс вирок мешканці Кілійського району за неодноразові підкупи виборців, засудивши її до 5,5 років ув’язнення, а також позбавлення права займатись діяльністю, пов’язаною з виборчим процесом.
Після навчання у Туніській академії мистецтв і паризькій Сорбонні художниця Надія Каабі-Лінке переїхала з Берліна до Києва і отримала українське громадянство. В ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні.Вдень” вона у супроводі своєї кураторки Дарії Пащенко-Придибайло розповіла, чому з України не тільки виїжджають, а й повертаються сюди.
Ведуча: Галина Бабій
Ви є донькою українки і тунісця, все своє дитинство провели в Тунісі, і останні 12 років живете в Німеччині, а зараз подали заявку на українське громадянство. Мотивація?
Надія Каабі-Лінке: Велике питання. Найбільше, я думаю, емоційний аспект. Мої батьки вирішили жити в Україні. Вони зараз на пенсії. Моя мама корінна киянка і вони тепер тут живуть. Раніше вони були між Тунісом і Дубаєм. Коли вони пішли на пенсію, мама все життя хотіла повернутися до себе додому і ось її мрія здійснилася.
Є й інший аспект. Коли у мене народився перший син, у мене три рідні мови: російська, арабська і французька, я дуже хвилювалась і не знала, якою мовою буду з ним говорити. Коли він народився, в мене автоматично пішла російська і я зрозуміла до якої міри мама дає все рідне і що таке мова. Весь внутрішній духовний світ передається через маму.
Якщо ви отримуєте українське громадянство, то будете вивчати українську мову.
Надія Каабі-Лінке: Звичайно, я вже почала. Я дуже хочу вчити українську мову. Мама мені теж співала українські пісні, але говорила зі мною російською.
Ви вже можете робити перші кроки у вивченні української з вашою кураторкою. Даріє, як ви знайшли Надію?
Дарія Пащенко-Придибайло: Це велика спокуса сказати, що я знайшла. Це відбулося насправді дуже цікаво, через Сполучені штати Америки, Даллас, де працювала у 2015 році моя близька подруга і колега Лілія Куделя, а також Пітер Дорошенко — куратор, що має українські корені. Там Надя мала персональну виставку і таким чином дізналася, що є, скажімо, рідні люди з України.
Цікава історія полягає в тому, що Надя найчастіше пишеться як російсько-туніська художниця, бо мама, коли розпався Радянський союз, не змогла отримати українське громадянство. В ті часи були проблеми через позбавлення спадщини і таке інше, тому вдалося отримати російське громадянство через знайомого, щоб не робити кожного разу візу. Тому Надя у світі автоматично почала називатися російсько-туніською художницею.
Надія Каабі-Лінке: це сумна історія, тому що мама, коли розвалився Радянський союз, звичайно хотіла взяти український паспорт, їй сказали в паспортному столі, що їх це не стосується і відправили її в Туніс в російське посольство. Там їй теж сказали, що вона українка і нічого не дали. У нас тоді були близькі друзі, в яких були близькі знайомі в російському посольстві. Але нам громадянство не давали, це була просто корочка. Але нарешті закони в Україні змінилися, мама тепер є українкою і я теж стану українкою.
Ви насправді хочете цього чи так обставини складаються?
Звичайно хочу. У мене є вибір, у мене чоловік — німець, я там живу вже скільки років, але мені потрібно було вибрати.
Слухати повну версію.
Тимчасова слідча комісія Верховної Ради додала розслідуванням нападів на громадських активістів додаткового резонансу. Таку думку в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Ввечері" висловила журналістка Мар’яна П’єцух.
"Всім відомо, що депутатська ТСК не має повноважень, щоб вплинути, але вона принаймні опублічнила і додатково додала резонансу цій тематиці. Вона потрібна для того, щоб тримати тему в резоні, і принаймні не замовчувати цю тему але я не вірю, що вона дасть чіткі результати. Все нові і нові прізвища називаються завдяки незамовчуванню і це єдиний шанс, що все таки щось станеться і замовника таки назвуть", — зазначила Мар’яна П’єцух.
За її словами, у справі Катерини Гандзюк, яка є нарезонанснішою з тих, якими займається ТСК, встановити замовника поки що не вдається "тому що їх може бути потенційно надто багато" але є 4 основні підозрювані.
Нагадаємо, 6 листопада Верховна Рада вирішила створити ТСК після смерті Гандзюк в одній з київських лікарень та спричинених цим масових протестів населення. Комісія вже встигла провести одне виїзне засідання в Херсоні.
Читайте також — Відверта до непристойності і з державницьким мисленням: три спогади про Гандзюк
Катерину Гандзюк облили сірчаною кислотою 31 липня цього року. Вона отримала опіки 40% відсотків шкіри та дістала пошкодження очей. Медики Києва та Херсона боролися за її життя понад три місяці, Катерина перенесла 11 операцій. 4 листопада вона померла.
Слухати повну версію.
Інтерв’ю виконавчого продюсера Першого каналу Українського радіо Юрія Табаченка для "Детектор медіа"
Виконавчий продюсер «Українського радіо» (Першого каналу) Юрій Табаченко — про зміни, досягнення і проблеми каналу після створення Суспільного.
Юрій Табаченко із 17 червня 2017 року відповідальний за весь контент Першого каналу «Українського радіо», окрім новин. За новини на всіх платформах НСТУ відповідає окремий департамент інформаційного мовлення.
У процесі реформування державної Національної радіокомпанії України три канали «Українського радіо» влилися в Національну суспільну телерадіокомпанію. Водночас до Першого каналу «Українського радіо» приєдналися обласне радіо Київщини «Голос Києва» та 4-й канал іномовлення, які стали головними редакціями. Перший канал «Українського радіо» має найбільшу мережу частот у країні, його немає поки що у двох обласних центрах — Одесі та Івано-Франківську.
«Українське радіо» (Перший канал), відповідно до закону, мало стати суспільно-політичним загальнонаціональним каналом. І справді, левова частка контенту нині на суспільно-політичну та соціальну тематики. Але через те, що радіо «Промінь» і «Культура» поки мають дуже обмежене ФМ-покриття, «Українське радіо», в якого найбільше передавачів, пропонує й непрофільний контент: програми про культуру і музику.
Нині «Українське радіо» не лише звук: щойно в Першого каналу з’явилася віжн-студія, одразу кількома проектами зацікавилося телебачення Суспільного. Наразі чотири радійні проекти одночасно виходять і на кількох телеканалах НСТУ («UA: Першому», «UA: Культурі», «UA: Криму»).
За 2017 рік «Українське радіо» (Перший канал) запустило 44 нові програми, 2018-го додалося ще тринадцять. Але є й такі, які роками залишаються незмінними, наприклад, «Мить історії» з Юрієм Шаповалом.
За словами Юрія Табаченка, завдання Першого каналу радіо — залучити максимально велику аудиторію середнього віку. «Це активні люди, які ухвалюють рішення, лідери суспільної думки, які мають певний досвід, уже чогось досягли, впливають на процеси в країні», — пояснює він.
На «Українському радіо» працює багато молоді. «І зі старших залишилися всі фанати. Вони теж давно чекали на зміни», — каже керівник.
Про те, що вже зробила нова команда і що планує, Юрій Табаченко розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».
— Юрію, що змінилося на «Українському радіо» після створення юридичної особи НСТУ, обрання керівництва Суспільного і вашого призначення виконавчим продюсером радіостанції?
— До Першого каналу «Українського радіо» у ході реформування було приєднано 4-й канал іномовлення, який тепер має форму головної редакції програм іноземними мовами. А також радіо «Голос Києва», яке ми отримали у спадок від КДР ТРК, що теж стало головною редакцією. Перебудували структуру як окремих редакцій, так і радіостанції в цілому, щоби максимально ефективно і якісно виробляти наш основний контент. Перший канал — суспільно-політичний, тому більшість програм на ньому саме цього напряму. Є ще низка тематичних програм із різних сфер життя, авторські проекти. А музична й науково-освітня редакції, щоб уникнути дублювання функцій, перейшли на радіо «Культура». Тепер у нас є спільні програми, які робляться силами цих редакцій.
Також співпрацюємо з регіональними редакціями. У будні виходить програма «Вся країна» — це радіоміст між нашими студіями в різних містах України. Жодна інша радіостанція не може забезпечити такий формат. Ба більше, частина передавачів — спільного використання. Тобто 20 годин 50 хвилин мовить «Українське радіо» (Перший канал) і 3:10 — обласні студії. Там теж виробляються переважно суспільно-політичні програми.
— Хто відповідає за сітку мовлення «Українського радіо» (Першого каналу)?
— Безпосередньо — головна редакторка із програмування Олена Браілова.
— Як змінилася сітка мовлення після входження «Українського радіо» в НСТУ? Скільки програм тепер в ефірі, скільки закрилося, скільки переформатовано?
— Докорінні зміни відбулися рік тому: коли ми вийшли 4 вересня 2017 року в ефір із новим сезоном, це стала зовсім інша радіостанція. У постійних слухачів могло скластися враження, що запустився новий канал: нове оформлення, нові програми, переважно нові ведучі.
Коли ми думали, як оновитися, були різні ідеї: наприклад, робити це поступово, кинути всі сили спочатку на ранкове шоу — як, безумовно, найважливіший компонент радіостанції. Але я наполягав, що всі зміни повинні з’явитися в ефірі одномоментно. Тоді це одразу помітно кожному, відчутно ефект оновлення. Звісно, було складно підготуватися за літо, тим паче, команда Першого каналу ще тільки формувалася. Для радіо дуже велике значення має звучання — ефірне оформлення, джингли, міжпрограмні ролики. Тому нам треба було «перевдягнути» Перший канал повністю, починаючи від аранжування позивних і до найменшої відбивки. У нас залишилося може 2-3 програми станом на початок вересня, зі старим оформленням. Але воно нормально вписувалося у нову форму. Треба було обов’язково оновлювати всю сітку. Якби ми одне шоу зробили, а сусідні програми залишилися б старі, яким би геніальним воно не було — потонуло б у загальній масі. Такі спроби були у попередні роки, і не змінили канал загалом.
Раніше радіостанція була універсальною. Але в законі все чітко написано: Перший канал «Українського радіо» — суспільно-політичний. Ми виконуємо закон. На жаль, «Промінь» і «Культуру» поки можна почути не скрізь. Тому, оскільки в Першого каналу найбільше передавачів, ми пропонуємо також непрофільний контент: програми про культуру і музику. Це особливо подобається аудиторії, яка нас давно слухає і звикла до змішаного контенту. Тут нам допомагають колеги з «Культури» і «Променя». Наприклад, із 16:10 до 16:50 в ефірі лінійка програм, які транслюються і на «Українському радіо» (Першому каналі), і на «Культурі», а також на телеканалах «UA: Культура» і «UA: Крим». Її готує кістяк саме тієї науково-пізнавальної редакції, яка в ході адміністративних перетворень і зміни штатного розпису перейшла з «Українського радіо» (Першого каналу) на радіо «Культура». Вони теж оновилися й роблять хороший контент. Ті, хто не міг працювати в сучасному динамічному форматі, обрав інший шлях. У нас тепер працює дуже багато молоді, якій цікаво, в них очі горять. І зі старших залишилися всі фанати. Вони теж давно чекали на зміни.
— Які ще спільні проекти у вас є з телебаченням?
— Сучасне радіо — це не тільки звук. Як тільки в «Українського радіо» (Першого каналу) з’явилась віжн-студія, одразу кількома нашими проектами зацікавилося телебачення Суспільного. Окрім уже згаданої лінійки о 16-й годині, у будні телебачення транслює ще три наші програми.
О 13:12 — суспільно-політичний, подієвий ефір. Використовуючи переваги розташування на Хрещатику, ми першими запрошуємо гостей у студію прокоментувати найактуальніші теми.
О 14:30 — більше соціальні, культурологічні теми.
Ці два слоти виходять на «UA: Першому», «UA: Культурі» і «UA: Криму».
О 15:10 — програма «Життя плюс» (її транслюють телеканали «UA: Культура» і «UA: Крим»). Програма для активних пенсіонерів. Раніше жартували, що в нас усі програми для пенсіонерів. Після оновлення ми вирішили зробити одну, але цікаву і корисну. Ведуча Ірина Ткаченко має життєвий досвід і може на рівних розмовляти зі своєю аудиторією, запрошує людей, які ламають стереотипи й надихають літніх людей на активне життя. Наприклад, чи варто на пенсії займатися йогою, стрибати з парашутом, куди ходити на танці. Говорять про особисте життя, інтимні стосунки у зрілому віці…
Щонеділі о 19:10 у телеефір виходить також літературна програма «Книжкова лавка. Топ 7».
— А за новини на «Українському радіо» ви також відповідаєте?
— Ні, за новини на Суспільному відповідає окремий департамент інформаційного мовлення, яким керує Федір Скрипник. Відповідно до концепції Суспільного мовлення, новини відокремлені від усього, ніхто не має права втручатися в цей контент. Редакція новин радіо півроку тому переїхала на Іллєнка, 42 (Мельникова), на Хрещатику, 26 лише ведучий і продюсер.
— Які програми були закриті / переформатовані?
— За минулий рік ми запустили 44 нові програми. Цього року додалося ще 13 нових. Але є й такі, які роками залишаються незмінними, наприклад, «Мить історії» з Юрієм Шаповалом.
— Які ведучі з’явилися на «Українському радіо» (Першому каналі) з моменту створення НСТУ? Вони проходили кастинг?
— Ми для себе визначили ключові ділянки — три шоу («Сьогодні. Зранку», «Сьогодні. Вдень» і «Сьогодні. Ввечері» по дві години кожне). Це основа контенту Першого каналу «Українського радіо». Вони подають найбільший масив подієвої інформації, глибоку аналітику, детальне обговорення актуальних тем.
На ці шоу ми вирішили провести кастинг ведучих. Вивісили оголошення в нас, розсилали журналістам і запостили в соцмережах. Усі, хто хотів, — прийшли та спробували себе. Все було по-справжньому. Умови, максимально наближені до ефірних, аби зрозуміти, як ведучий реагує на зміну ситуації, чи добре орієнтується в політиці, економіці, соціальній сфері. Гостями запросили експертів, політологів, попередивши, що це в ефір не йде. Їм було цікаво долучитися до кастингу на Першому каналі. Ранкове й вечірнє шоу передбачали парне ведення. Ми звертали увагу, як звучать голоси в парі, чи відчувають ведучі одне одного.
На кастингу були й наші працівники, й нові. Без досвіду роботи ми не ризикували брати в ефір. Наприклад, у нас давно працювали Оксана Маловічко і Віталій Науменко, але ніколи разом не вели програми. І тут на кастингу виявилося, що вони чудово звучать у парі. До речі, віднедавна Оксана Маловічко разом із Мариною Куликовою запустили новий проект — «Жити краще» об 11-й годині. Корисні поради для тих, хто любить прості й несподівані рішення.
За цей час до команди приєдналося багато ведучих, яким подобаються наші зміни: Наталя Соколенко, Ірина Славінська, Богдан Буткевич, Юрій Макаров.
— Як ви ставитеся до прямих трансляцій засідань Верховної Ради? Ваші попередники неодноразово нарікали, що це псує сітку мовлення радіо.
— Тут немає однозначної відповіді. З одного боку, ускладнює системність планування. Частина програм виходять в ефір не періодично, слухачу важко звикнути до такого графіка. Доводиться ледь не щодня вносити корективи за рекламними договорами. Трансляція часто закінчується не за графіком. А ми ж розмовне радіо, в нас ефірні слоти кратні 20, 40 хвилинам, тому важко заповнити проміжки, коли парламент зненацька припинив роботу й у нас залишається до кінця години, наприклад, 10 хвилин. Музична радіостанція могла би це заповнити музикою, а нам складніше.
Але й плюси, безумовно, теж є. По-перше, ця трансляція затребувана людьми. Ми знаємо, що нас слухають, особливо коли розглядаються дуже важливі, навіть історичні питання, законопроекти. Наприклад, звіт силовиків про розслідування вбивства Катерини Гандзюк. Як можна було його не транслювати? Це ж історія, свідками якої ми стаємо у прямому ефірі «Українського радіо». Навіть якби не було постійної трансляції, в такі дні ми б її спеціально організовували.
Але й тут ми внесли зміни. Подаємо трансляцію Верховної Ради так, щоб вона органічно вписувалася в ефір каналу. У нас є парламентський оглядач Віталій Науменко, який протягом всієї трансляції перебуває у студії, надає короткий огляд парламентського дня перед та після кожного випуску новин (ми ж не можемо залишитися на весь день без новин), аби слухачі не пропустили чогось важливого.
— Як вирішився конфлікт із народним депутатом Юрієм Левченком, який звинуватив Суспільне радіо в тому, що воно спеціально перервало його виступ у парламенті?
— Генеральний продюсер «Українського радіо» Дмитро Хоркін одразу роз’яснив ситуацію. Будь-хто з наших постійних слухачів знає і розуміє, що такі переривання пов’язані з часовими проміжками. На початку кожної години в ефір виходять новини, адже людям важливо бути в курсі подій не лише у Верховній Раді, а й поза її стінами. Тому трансляція переривається, а потім наш парламентський оглядач коротко передає суть того, що було сказано депутатами. Сам Левченко того ж дня був у нас у вечірній підсумковій аналітичній програмі й мав можливість іще раз донести свою думку.
Для того, щоб максимально повно висвітлити діяльність парламенту в сесійні дні, ми більшу частину вечірнього ефіру присвячуємо саме результатам роботи Верховної Ради. Запрошуємо представників усіх фракцій і груп, позафракційних, а також непарламентські політичні сили. І робимо це не для депутатів, а для наших слухачів, щоб вони могли отримати максимально повну картинку того, що протягом дня розглядав парламент.
— А ви стежите за балансом представлення політичних сил?
— Ну, тут лінієчкою все виміряти неможливо, але ми максимально наближаємося до цього. Постійно ведемо внутрішній файл, у який вписуються всі теми і гості. Таким чином контролюємо, щоб вони не перетиналися. Це важливо, бо в нас багато різних редакцій. А так, хтось записав свого гостя — решта бачить, що ця людина буде сьогодні в ефірі, та обирає іншого спікера. За цим файлом також ведеться аналітика, контролюється, хто з народних депутатів був в ефірі, а кого ще не запрошували. Обов’язково стежимо, щоб був баланс.
— Як переформатовано 4-й канал «Українського радіо» (Всесвітня служба радіо України)? Чи не вважаєте ви, що його треба передати до платформи іномовлення Міністерства інформаційної політики?
— Іномовлення чудово вписалося у структуру Першого каналу «Українського радіо», й ми тепер отримуємо переваги від цього приєднання. Редакція так само робить контент чотирма мовами: англійською, румунською, німецькою та російською. Працюємо над тим, щоби звучали й інші мови. Колектив іномовлення перейшов на Перший канал майже в повному складі (понад 40 працівників). Наші програми іноземними мовами є в інтернеті й на супутнику, їх беруть деякі партнерські мережі в США. В ефірі Першого каналу також є програма, яка робиться силами російської редакції, яка найбільше заточена на проблеми тимчасово окупованих територій, повернення Криму, Донбасу, донесення правдивої інформації про Україну на тимчасово окуповану територію, на територію Росії, на роботу з переселенцями.
Є ще один дуже важливий момент нашої співпраці. Завдяки тому, що в нас є редакції, які працюють іншими мовами, ми почали більше запрошувати на ефіри міжнародних експертів, особливо під час виїзних студій. «Українське радіо» дуже активно освоює цей формат. Він став популярним і має багато відгуків від слухачів. Ми постійно отримуємо запрошення на великі форуми й конференції. Намагаємося планувати так, щоб раціонально розподілити ресурси. Наприклад, відбувається якась міжнародна конференція, яка збирає багато ексклюзивних іноземних гостей. Часто вони прилітають лише на один день, і вони б не стали гостями радіо, якби ми не зробили виїзну студію.
— Які рейтинги в «Українського радіо», яка аудиторія зростає, що треба зробити, щоб аудиторія й надалі зростала?
— Перший канал «Українського радіо» показав, згідно з дослідженнями за 9 місяців, починаючи з нового сезону 2017 року, унікальне безпрецедентне зростання тижневої аудиторії на 67 %. Для нас це знак, що ми рухаємося у правильному напрямі, й це нас тримає в тонусі, бо чимдалі важче зростати. Це закон фізики. До того ж розмовні радіостанції не можуть змагатися з музичними — це різні категорії. А серед розмовних ми — перші.
За цей період наш слухач став молодшим на 5 років: у середньому слухачеві був 61 рік, а стало 56. Зважте на термін, це було зроблено за 9 місяців, а слухач зазвичай інертний. Ми розуміємо, що розмовне радіо в принципі не може бути із суто молодіжною аудиторією. Будь-яку розмовну радіостанцію здебільшого слухають люди середнього і старшого віку. Це нормально. Але наше завдання тепер — залучити максимально велику аудиторію середнього віку (це активні люди, які ухвалюють рішення, лідери громадської думки, які мають певний досвід, уже чогось досягли, впливають на процеси у країні). Ми можемо запропонувати контент цій аудиторії. Ми можемо дати їм збалансовану інформацію і глибоку аналітику. Ми запрошуємо гостей, які цікаві для цієї аудиторії.
— Яке наразі покриття в «Українського радіо»?
— На попередньому конкурсі Нацради ми отримали 9 нових частот, серед яких, на нашу превелику радість, нарешті є Харків, і тепер їх у нас 155 в ФМ-діапазоні. Ще не всі передавачі запущені, бо після отримання ліцензії необхідно кілька місяців для технічних робіт. На жаль, залишаються ще два обласних центри, де поки немає Першого каналу. Це Одеса й Івано-Франківськ. Перший канал «Українського радіо» має найбільшу мережу в країні, але це не означає, що її не треба розширювати, тому подаємо заявки на наступні конкурси. Дуже раді за «Промінь», коли вони отримали ФМ-частоту в Дніпрі.
— Також у вас є ліцензія на цифрове радіомовлення.
— Так, у Києві. Коли був перший розіграш частот, то ми одразу подалися на конкурс, зважаючи на перспективи. Щоб не вийшло так, як свого часу з ФМ, коли всі почали розбирати частоти, а «Українське радіо» залишилося осторонь. Тож цифрове мовлення ми почали освоювати відразу.
— Новинам телеканалу «UA: Перший» закидали, що вони мало уваги приділяють суспільно-політичним темам. Як справи з цим на «Українському радіо» (Першому каналі)? Ви теж цураєтеся політики, щоб вас не звинуватили в матеріалах з ознаками замовності?
— Ми ж не можемо уникати важливих суспільно-політичних подій? Якщо вони відбуваються, то ми їх повинні висвітлювати. Питання — як? Запрошуємо різні сторони, експертів, уважно працюємо з інформацією, перевіряємо її. У нас є своя база експертів, яка постійно оновлюється. Нам потрібні не заїжджені і проплачені політологи, а свіжі думки. Крім того, за допомогою наших колег із областей і завдяки соцмережам ми швидко знаходимо реальних людей, так би мовити, з народу, й вони потрапляють до нас в ефір як гості.
— На чому заробляє «Українське радіо»? Все, що заробляє радіо на рекламі, залишається на радіо чи йде в загальний бюджет НСТУ?
— Департамент із комерційної діяльності один на всю НСТУ, тому все, що заробляється, потрапляє в єдиний бюджет і немає розподілу на платформи і канали.
— Чи є на радіо проблеми у зв’язку з тим, що ліквідована окрема юридична особа «Українського радіо»? Які?
— У будь-якої великої корпорації завжди є проблема масштабу. Коли багато рівнів вирішення питань, то, звісно, це забирає час. У світі відомі різні моделі побудови Суспільного мовлення. Є такі, де успішно працюють разом як одна юридична особа, а є такі, де успішно працюють окремі юридичні особи. Телебачення завжди притягує більше ресурсів та уваги. Важливо, щоб команда «Українського радіо» й надалі заявляла про себе та виготовляла якісний контент. Тільки Перший канал «Українського радіо» видає в ефір 51 годину контенту на добу. Ми доводимо своєю роботою, що маємо право на ту саму частку уваги, ресурсів, як і інші платформи Суспільного.
— Чи проходять ваші працівники тренінги? Які?
— Проходять. Деякі планові, нам приходить розсилка з департаменту організаційної роботи. Як правило, наші працівники самі записуються на ці тренінги. Іноді ми рекомендуємо. Є люди, які прагнуть більшого, шукають знання ззовні.
— Нині триває дискусія щодо сутності новин. Чи не складається у вас таке враження, що в Україні новини дають якусь викривлену картину світу?
— Цей тренд з’явився давно, і тут комерційні канали задали тон. Дуже важко вийти з цієї парадигми. І якщо хтось починає спекулювати і накручувати на цих «5 С і 1 Г» (смерть, страх, сміх, секс, сенсація, гроші) контент і піднімати градус, то всі інші, хто бореться за рейтинг, автоматично змушені підтягуватися. Вийти з цього забігу означає для комерційного каналу програти.
У Суспільного інші цінності, ми пропонуємо людям не токсичний контент. І це виклик для нас. Подати інформацію так, щоб вона конкурувала із тією, яка грає на інстинктах людей. Чимдалі більше з’являється запит на інформацію про позитив. «Українське радіо» не провокує паніку, ми не заплющуємо очі, а розбираємося разом із експертами, що сталося, чому сталося. Реагуємо спокійно, впевнено, базуючись тільки на об’єктивній інформації і правдивих фактах. Дуже важко не потрапити в якусь одну із спокус. Легко зробити скандальну новину, залякати, сказати, як все погано, й цим привернути увагу слухача. Або інша крайність — навпаки, розхвалити когось / щось і зіграти в інтересах якоїсь політичної сили, компанії чи групи. Комерційні канали часто впадають або в одну, або в іншу крайність. А наше завдання — розповісти і про успіхи, і про невдачі, але подати їх так, щоб вони були справжні, максимально збалансовані та цікаві людям.
Фото з Фейсбуку Юрія Табаченка
Матеріал підготувала Світалана Остапа для видання "Детектор медіа"
З 1 січня 2019 року енергопостачальні компанії будуть зобов'язані відокремити свою діяльність з розподілу електроенергії від інших видів діяльності, в тому числі через створення енергопостачальника. В ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні.Вдень” директор “Інституту міста” Олександр Сергієнко розповів, як це вплине на життя українців.
Ведуча: Галина Бабій
Що це означає на практиці і чи це законно?
— Це законно, тому що в принципі Україна взяла на себе зобов'язання, які відповідають так званому третьому енергопакету ЄС. Сенс його полягає в тому, що генерація, транспортування і розподіл будь-якого виду енергії мають відбуватися окремо. Для чого це робиться? Для того, щоб принаймні спробувати створити конкуренцію на ринку, адже якщо окремо є генерація, а окремо мережі, то в принципі будь-хто може по них перегнати свою енергію, чи електричну, чи газ, і надати її споживачу через постачальника. В результаті може бути так, що електрика та сама, хто б її не виробляв, але вона може відрізнятися в ціні. Наприклад, від атомної електростанції електрика набагато дешевша, ніж від вугільної чи газової. Тому якщо все це буде відокремлено, то в принципі є можливість постачати більш дешеву енергію людям, бізнесу, кому завгодно.
У кожного споживача так чи інакше закрадається думка, чи не призведе це до зростання тарифу?
— В умовах України питання актуальне, бо в нас будь-яке поліпшення супроводжується і зростанням. Це вже питання не до експертів, а до держави. Дійсно, люди правильно занепокоєні. У нас постачання електричної і теплової енергії є квазі-монопольним. У Києві, наприклад, немає іншого водоканалу. В Житомирі так само. Що стосується теплової енергії, ми теж не можемо вибирати кого завгодно, а закон про природні монополії виписаний на всю країну, натомість в кожному місті є свої монополісти.
Нам вкрай не вистачає закону про місцеві монополії. Вважається, що НКРЕКП щось там регулює, але принципи цього регулювання виписані на користь виробників тепла чи електричної енергії. Вони закладають в своє виробництво всі валові витрати і не зацікавлені знижувати собівартість свого товару. Якби був контроль за такими локальними монополістами, у нас не було б тих проблем, які є зараз. Зараз в нас заборгованість вже рік тримається на планці 38 млрд, а 4 роки тому вона була 9 млрд грн.
Відомо, що українцям буде потрібно переукласти угоди, за якими вони будуть отримувати нові платіжки. Чи не забагато їх буде і чи зможуть люди без достатньої поінформованості розібратися в цих платіжках?
— У нас в усіх містах вже розділили газопостачання. Наприклад, в Києві у нас є "Київгаз" і дочірнє підприємство, тому квитанція може бути і одна, але там має бути дві суми. Це вже залежить від виконавця послуги. Інша справа, що у нас третій енергопакет ЄС має спотворену форму, тому що "Київгаз" утворив дочірнє підприємство, але воно керується тим самим "Київгазом". Повністю розділити мережі, виробництво і розподіл, у нас виходить якась малозрозуміла і неефективна потвора.
Слухати повну версію.
Звична для американців музика в стилі кантрі вже давно звучить і на українській сцені. Український катрі-виконавець Sasha Boole (Саша Буль) в ефірі "ДеньПРО" розповів, чому обрав саме цей напрям у музиці, як з’явився його псевдонім та за що він не любить український шоу-бізнес.
Ведучі:
Ярина Скуратівська, Євген Павлюковський
Ярина Скуратівська: – Твоє справжнє ім’я – Олександр Буліч, але всі тебе знають, як Сашу Буля. Чи не час змінювати паспорт?
– Напевно, колись і прийде такий момент. Вже були такі конфузи, коли мені на ім’я "Саша Буль" виписували офіційні документи, і я потім не міг отримати гроші за офіційною роботою. Також квитки мені купували на це ім’я, і потім мені доводилося пояснювати контролеру, що це насправді я. Я відкривав Вікіпедію, і казав: ось, почитайте, "Олександр Буліч, також відомий як Саша Буль".
ЯС: – Чому ти обрав напрямок у музиці, не дуже популярний в Україні? Це був поклик серця, чи це просто була вільна ніша, в якій можна було вільно і швидко досягти успіху?
– Напевно, я просто люблю страждання і не шукаю легких шляхів (сміється – ред.). Насправді я просто не відчував себе в іншій музиці. Я ж став музикантом не через якісь меркантильні міркування, тобто я не хотів бути популярним і багатим. Якби я хотів бути популярним і багатим, я би точно обрав інший вид музики.
Я не пішов протореною стежиною, я пішов за покликом серця, і грав ту музику, яка мені була ближча, яку співала моя душа. Ви ж розумієте, що якщо говорити про проторену стежину, то треба грати якийсь шансон або співати поп, як Олег Винник. Ось це – проторена стежина. Це ті речі, які будуть у нас продаватися.
Євген Павлюковський: – Мені здається, ти дуже поганої думки про український шоу-бізнес.
– Так, поганої. Я й не приховую. Він насправді відрізняється від європейського шоу-бізнесу, від американського тим паче. Зараз ситуація змінюється. Я не зрадофіл, який в усьому бачить лише погане, зараз є багато позитивних змін і це тішить.
Але у нас специфічна ситуація. Не будемо приховувати, що у нас для більшості музикантів головна мета – стати настільки популярними, щоб почати обслуговувати корпоративи, тому що це основне джерело доходу. Концерти і гастрольні тури – це часто інвестиція, щоб зробити гарну картинку, і в результаті потім заробляти на корпоративах. Це те, що мені абсолютно не підходить.
ЯС: – Чому ти почав грати саме американську музику? Кантрі, інді-фольк – це ж усе-таки більше американська музична традиція, не українська.
–А не знаю. Напевно, я якось не любив східний вектор, а більше любив західний, ще від народження. Мені завжди подобалася українська культура, український фольклор через вплив батьків, дідуся. Це він здебільшого мені розповідав про це, якісь платівки ставив…
Дідусь був не музикант, швидше "побутовий революціонер". За часів Радянського союзу він і платівками торгував, і джинсами, і від комсомолу відмовився. Скажімо так, він собі нормально в житті "нагадив", з точки зору жителя Радянського союзу. Але в той же час він залишився вірним принципам. І напевно оця от квінтесенція його любові до українського і до західного в той же час, його розповіді про те, як рок-н-рол врятував його життя в тяжкі радянські будні, вплив цієї західної, вільної культури, чогось свіжого, що було заборонене у цій сірій, заізольованій державі, і нелюбов до всього радянського, східного і зробили мене таким, ким я є – таким собі приспішником капіталістів, конс’юмеристів і адептом рок-н-ролу.
ЄП: – Ти говориш про любов до українського і до західного, але до свого кантрі українські мотиви вплітаєш не надто активно. З чим це пов’язано?
– Чесно кажучи, дуже сильно постаралася школа, щоби відбити цю любов до усього українського. Ми всі розуміємо, у якому світлі подається українська культурна спадщина крізь призму нашої системи освіти.
Може, зараз щось змінилося – я би дуже хотів у це вірити. Але я згадую свою шкільні роки, вчительок української мови, які дрижачим голосом розповідали, що "ми ж кріпаки, нас гнобили, палили", і весь цей нудотний фольклор на кістках. Я нічого не маю проти того, що фольклор побудований на кістках, але у нас же теж були свої "герої в преріях", вільні люди, які боролися за свою державу, за своє життя, ішли до своєї мрії… Ось цього фактору (у школі – ред.) бракувало, і тоді його замістив у моїй дитячій голові американський фольклор, саме те, як з ним працювали американці. Я почав дивитися вестерни, і вирішив для себе, що оці чуваки дійсно круті.
ЄП: – А не виникало бажання уже в дорослому віці поєднати американську музичну культуру і українську?
– В тому, що я роблю, української пісенної традиції досить мало. Мені складно уявити, як це поєднати, щоб це не було пошло і штучно.
Пісня "Коли прийде твій час" – це історія, яка могла би статися десь у дельті річки Міссісіпі, але вона сталася у дельті річки Дністер. І це така типова українська історія.
Я розповідаю українською мовою те, що відбувається в Україні, використовуючи для цього американську традицію сторітелінгу.
ЯС: – Але у тебе є й англомовна платівка.
– У мене зараз здебільшого увесь матеріал англомовний. Тому що мій слухач – він здебільшого там, на заході. І якщо в Україні я щороку граю біля десяти концертів, то в європейських країнах – це часом близько ста концертів за рік.
ЯС: – Це правда, що ти вивчив англійську мову самостійно, по книжках?
– Здебільшого так. Звісно, у мене була якась шкільна база, але потім я зібрався з силами і почав вчити мову самостійно. Перший крок, який я всім раджу зробити – відмовитися від дубляжу фільмів. Слухайте англійською мовою, дивіться з субтитрами. Якщо втомлюєтеся, не виходить – добре, включайте з дубляжем, але з англійськими субтитрами. І читайте. Це інколи навіть краще для граматики.
Ну і звісно книжечки. Зі словником, важко, але треба.
ЄП: – Ти виступав у Словаччині, Чехії – це все європейські країни. А до Америки з гастролями вже літав?
– Ні, там я не бував. Я одного разу отримав запрошення, але, на жаль, я з візою не впорався вчасно і нікуди не полетів.
Насправді Америка – це складна країна для музикантів. Там велика конкуренція. Всі мої американські друзі, які обожнюють Європу, не вилазять звідти з гастролей, мені кажуть: "Ми не можемо зрозуміти, якого чорта ви хочете в ту Америку!" Там все дуже дорого, ставлення до музикантів зовсім інше. Там зовсім інший світ. Нема такого, що ти приїжджаєш, і ти одразу цар і бог у тому клубі, довкола тебе бігають адміністратори і організатори. Там за все треба заплатити.
ЯС: – Ходять чутки, що твій псевдонім пов'язаний з науковцями та акторами фільмів для дорослих. Це правда?
– Це жарт, який пізніше переріс у такий собі міф. Дуже часто запитують: "А що означає твоє псевдо?" І я втомився пояснювати, що "Саша" – це тому що я Олександр, а прізвище моє Буліч, а коротка версія – це "Буль", і я просто нічого кращого не зміг вигадати.
І я одного разу вирішив пожартувати і сказав, що "Саша" – на честь Саші Грей, а "Буль" – на честь Джорджа Буля. Це підхопили, і це стало офіційною історією.
ЯС: – Чи може таке статись, що ти залишиш Україну у переїдеш до Польщі?
– Я цього не заперечую, це може статись. Але наразі мені і тут добре.
Зараз більшість речей, які я роблю, я роблю там. В мене там букінг-агенство, яке мною займається. Другий проект, у якому я граю, теж базується у Польщі, на репетиції я літаю до Польщі. Більшість концертів теж там. Але все одно поки що я можу робити це дистанційно, тобто перебувати в Україні і туди виїжджати лише на певний час. Якщо мені доведеться проводити там більше часу і перебувати там стаціонарно, тоді, напевно, я переїду.
Я не той, хто мріє жити десь в європейській країні. Насправді, коли ти відвідуєш ці країни все частіше і частіше, і коли в тебе ще випадає можливість десь поза концертами, у вихідні дні, залишитись у країні і пожити там, як звичайна людина, то ти починаєш бачити, що є і плюси, і мінуси. І у нас в Україні не так погано, як дехто кричить. У нас взагалі зашибісь країна. Є люди, які заважають рухатися у правильному руслі, але у нас взагалі дуже класно.
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
Слухай більше в ефірі UA:Радіо Промінь!
Суспільство має бути чутливим і створювати можливості для повноцінної соціалізації людей з інвалідністю, переконана доктор наук з державного управління, професор, заслужений працівник освіти України, віце-президент Національної академії державного управління при Президентові України Марина Білинська. Про це вона розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень".
Ведуча:
Галина Бабій
Наскільки ця проблема просувається у нашому суспільстві?
— Проблема перш за все полягає для українського суспільства в тому, що в минулі роки проблема людей з інвалідністю вважалася медичною. Держава вважала, що має щось дати цим людям, якусь медичну допомогу, але далі суспільство було абсолютно закрите для цих проблем. Тільки останніми роками ми зрозуміли, що ця проблема виходить на рівень суспільної проблеми. Тоді почали говорити про доступність, про відкритість, про доступ людей з інвалідністю до різних сфер суспільного буття, і почалися зміни.
Це тому, що ми відчули, що людей з інвалідністю багато, і ми не можемо закривати на це очі?
— Перш за все, почалось змінюватись українське суспільство. Ми почали застосовувати кращі міжнародні та європейські практики для облаштування українського суспільства. Ця стигмація, яка була і дещо залишається щодо людей з інвалідністю, і створює необхідність жити їм так, як суспільство їм дозволяє. Насправді суспільство має бути абсолютно чутливим і створювати можливості для повноцінної соціалізації. Тобто людина з інвалідністю має себе відсувати абсолютно спокійно, таким же членом українського суспільства, як і будь-яка інша людина, яка немає таких ознак.
Тим більше, що ці люди завжди прагнуть бути абсолютно рівноправними членами суспільства.
— Історії успіху, які показують такі люди, є вражаючими. Те, чого досягає людина з інвалідністю, яка дозволила подолати собі всі ці бар’єри, які створює суспільство наразі, це вражаюче.
Треба сказати, що Україна з точку зору нормативно-правого забезпечення виробила всі необхідні документи. Але між імплементацією цих законів в життя лежить довгий шлях.
Наскільки практично ми робимо добрі справи для таких людей, чи лише декларуємо їх?
— На жаль, пряме виконання нормативно-правових документів без докладання душі і розуму пере передбачає розуміння того, як це все працює. Можливо, не вироблено всі норми і правила, немає достатнього нагляду, але ми тільки йдемо шляхом створення чутливого до таких проблем суспільства.
Читайте також : В Україні модель ставлення до інвалідності має бути правовою — громадська діячка
Нагадаємо, 3 грудня щорічно відзначається Міжнародний день людей з інвалідністю.
Прослухати повну версію розмови.
На фото: Марина Білинська
З дитячим суржиком потрібно працювати, переконана соціолінгвістка, кандидатка наук Ольга Шевчук-Клюжева. В ефірі Українського радіо в програмі "Чорним по білому" вона розповіла, що є суржиком, чи часто діти є його носіями і як вирішити цю проблему.
Ведуча:
Ярина Скуратівська
Що Ви думаєте як науковець про суржик?
— Ми маємо розуміти, що суржик — це мішана форма двомовності. Це українсько-російське міжмовне змішування. Мовне змішування виникає тоді, коли дві мови перебувають в контакті. Але це не територіальний, і не соціальний діалект. Словник Бориса Грінченка вперше фіксує це явище.
Діти часто стають носіями суржика?
— Мішана форма двомовності може бути приманна як для дорослих, так і для дітей. Взагалі, коли говорять про двомовність, виділяють три періоди, коли вона може з’явитися: дитячий вік, підлітковий та дорослий.
Є своя специфіка засвоєння мови у ранньому дитячому віці. У світовій практиці є теорія, що коли мова входить в життя дитини до 5-8 років, в цьому випадку взагалі можна говорити навіть про дві рідні мови. На жаль, в Україні це питання мало досліджується.
Західна наука говорить про нормальність цього явища, коли дитина говорить суржиком?
— Ні, це не нормально. Наразі є світова тенденція, що більше 70% населення світу — білінгви. В європейській науці це питання активно досліджується в контексті адаптації дітей мігрантів.
З цим явищем можна працювати?
— З цим явищем не просто можна працювати. З ним потрібно працювати. Звертайте увагу на те, як говорить ваша дитина, щоб вона не була транслятором ваших мовних помилок. Крім того, розводьте мови у часі і просторі, тобто дитина не має говорити з різними людьми різними мовами одночасно. Виділяйте окремо період, коли дитина говорить однією мовою, а потім іншою. Так само розділяйте україномовний і російськомовний контент.
Прослухати повну версію розмови.
Закордоном повинні знати правду про процес над Сенцовим — видавець англомовної біографії політв’язня
Іноземні журналісти та політики закордоном повинні знати правду про процес над українським режисером Олегом Сенцовим. Про це в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні.Вдень” повідомив, генеральний директор видавництва “Фоліо” Олександр Красовицький, презентуючи англомовний переклад книги Олександра Мимрука “Олег Сенцов”.
“Вона (книга — ред.) безумовно добре продається, бо більшість громадян України розуміє, що відбувається, але нам важливо, щоб ця інформація дійшла до всього світу, в тому числі до російськомовної діаспори, тому вона вийшла російською мовою. І от зараз ця книга вийшла англійською. Вона завдяки міністерству інформаційної політики потрапить до різних посольств і представництв українських організацій закордоном, в тому числі, в діаспору. Для нас важливо, щоб вона потрапила до рук журналістів та політиків в інших країнах, які повинні знати правду про цей процес”,— зазначив Олександр Красовицький.
За його словами, через постать Сенцова, яка є найбільш впізнаваною серед українських політв'язнів, закордоном привертається увага до порушень Росією прав людини в цілому.
“Сенцов не є єдиним в'язнем. Ми розуміємо, що там сидять багато українців. Його ім'я вже стало відомим майже всім діячам культури, журналістам та політикам, тому через це ми можемо донести загальний стан справ”, — підкреслив видавець.
Олександр Красовицький зазначив, що книга розповідає не лише про життя Сенцова, а й дає уявлення про його творчість.
“Ця книжка вийшла рік тому українською мовою. Це біографія Олега Сенцова як до подій 2014 року, так і після. В ній і його творча біографія, і уривки з його творів, а головне — там вся хроніка слідства і процесу, який був сфальшований в Росії в 2014-2015 році”, — повідомив він.
Нагадаємо, у травні 2014 року українського режисера Олега Сенцова затримали російські силовики за звинуваченням у підготовці терактів в анексованому Криму. У серпні 2015 року російський суд засудив його до 20 років ув’язнення у колонії суворого режиму. Режисер відкидає звинувачення.
У травні цього року він оголосив голодування з вимогою звільнити всіх українців, яких Москва утримує за політичними мотивами. Сенцов припинив голодування на початку жовтня.
Наприкінці жовтня Європейський парламент присвоїв політв'язню премію ім. Сахарова, яка щорічно вручається за заслуги в 4 областях, зокрема в області захисту прав людини і її основних свобод.
Слухати повну версію.
Цього року ми відзначаємо 155-річчя від дня народження Бориса Грінченка. Про актуальність його спадщини для розвитку гуманітарної сфери України в ефірі радіо "Культура" в програмі "Імператив" говорили з кандидаткою педагогічних наук, старшою науковою співробітницею науково-дослідної лабораторії грінченкознавства, керівницею Музею Бориса Грінченка Київського університету ім. Бориса Грінченка Антоніною Мовчун та з кандидаткою педагогічних наук, науковою співробітницею науково-дослідної лабораторії грінченкознавства Ольгою Бурко.
Ведуча:
Наталія Грабченко
Грінченко народився в російськомовній родині. Як так сталося, що він здійснив колосальний вклад в українську мову та культуру загалом?
Антоніна Мовчун: Він побачив світ в російськомовній родині, його мати була росіянкою, а батько виховував так, що навіть забороняв вживати українські слова. Його родина дотримувалася постулату, що аби стати нормальною людиною, треба розмовляти виключно російською мовою. Але, після того як Грінченки переїхали на хутір, де було українське середовище, малий Борис почав спілкуватися із селянами, записувати українські слова, приказки, прислів'я, які потім використав у власному словнику. Він все життя записував народну українську мову.
Хотілося б говорити про поезію Грінченка як окремий вид творчості
Антоніна Мовчун: саме перші літературні спроби Грінченка були поетичними. Після того, як його вигнали з Реального училища, він рік жив разом з батьком на хуторі, згодом влаштувався канцеляристом. Тоді він й дізнався про знедоленість народу й почав писати перші твори. Грінченко надіслав їх Нечую-Левицькому, який оцінив його талант й навіть надіслав поезії до львівського журналу "Світ". Тоді з'явився його перший псевдонім Іван Перекотиполе. Він розрізняв ці псевдоніми в залежності від виду творчості. Його патріотична лірика стала відома загалу, однак інтимну він присвячував лише дружині. Як письменник він виступив у всіх жанрах літератури.
Ольга Бурко: хочуться подякувати професору із Вінницького педагогічного університету, яка знайшла акровірш, який написаний Іваном Немченко і присвячений Борису Гріченко. Саме з нього ми починаємо інтерактивне знайомство студентів з Грінченком.
Хто була його дружина, та як вона вплинула на творення Грінченка як особистості?
Антоніна Мовчун: у 20-річному віці Грінченко, який був вчителем, на літніх курсах зустрів теж вчительку, росіянку Марію Гладиліну, яку зробив не лише своєю дружиною, а й знаною українською письменницею Марією Загірнею, якій дуже вдавалася публіцистика. Хочеться сказати, що якби не вона, то не було б і Грінченка. Марія завжди брала участь у всіх його справах і починаннях.
Як і хто може потрапити у Музей імені Бориса Грінченка?
Ольга Бурко: в музей можна потрапити всім віковим категоріям безкоштовно. Нещодавно, школярі старших класів відвідували наш музей, спілкувалися із вченими та виявили бажання писати наукову роботу про Грінченка для Малої академії наук. Часто на екскурсії приходять і студенти, і дорослі люди.
Чи актуальний словник Грінченка сьогодні?
Антоніна Мовчун: цей словник актуальний та дуже потрібний. Він є основою нашої сучасної мови та правопису, завдяки Гріченку ми його й маємо. Грінченко опрацював праці людей, які збирали слова й додав в цей словник близько 20 тисяч слів. Він хотів, щоб його словник стояв на рівні з іншими словниками різних народів. Не треба забувати, що його словник є основою сучасної мови.
Прослухати детальніше можете за посиланням
20 листопала гурт "вагоновожатые" презентував свій другий повнометражний альбом "Референс" із синглом "Человеческие слабости" і – вперше – двома піснями українською. Про запис альбому та місце "Вагоновожатых" на українському музичному ринку в ефірі Ранок Про розповів фронтмен гурту Антон Слєпаков.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Євген Павлюковський
Євген Павлюковський: – На що "Референс"?
– Для мене це такий зріз часу, референс – це наш сьогоднішній час. Дуже складно бути оригінальним у 2018 році. Завжди стикаєшся з цим ось референсом. І саме референс і текст про референс потрапив до альбому майже випадково. Альбом вже був готовий, планувалася ще одна інструментальна композиція. І планувалася ще одна додаткова, яку ми, до речі, так і не зробили.
Я на ту додаткову композицію писав текст, як на мене, дуже особистий. І кажу хлопцям: "Ось дивіться, щось таке вимальовується…" А вони: "О, слухай, так це ж може бути програмним текстом, і взагалі, титульним текстом усього альбому!" Це був такий меседж, з якого можна було почати, і вони запропонували вставити цей текст у той інструментальний трек. Так і народився трек, який спочатку називався "Brave", а ми його замінили на "Бриф".
Ольга Бабчук: – "Мовчання" вашого гурту було досить тривалим. Попередній альбом, "Вассервага" ви презентували ще три роки тому, у 2015 році. Невже альбом з десяти треків писався так довго?
– Ви знаєте, я не помітив мовчання. Два роки тому ми видали такий великий ЕР "Стартап Молодость", там було 5 композицій. Потім ми працювали над великим проектом "Ордер на арешт" – саундтреком до фільму 1926 року. Це був наш спільний проект з Центром Довженка. Потім я видав свою збірку "Стишение обстоятельств", з художницею Аліною Гаєвою. Після ми цього ми ще робили "Стишение обстоятельств-2", і паралельно вигадували "Референс".
Для мене ці два роки не були пустими, і завжди ми щось робили. Станіслав Іващенко, наш барабанщик, запустив свій сольний аудіовізуальний проект SI…Всі хлопці з гурту в цей період щось робили.
ОБ: – Тобто "Вагоновожатые" вже можуть собі дозволити не випускати альбом кожного року?
– Зачекайте, такої практики – випускати альбоми щороку насправді немає! Є гурти, що не випускають альбоми і по вісім, і по десять років. А буває, що випускають, а там пшик. ЦЕ ж така добровільна справа, як кому йде.
Ми з 2018 року спеціально зробили так, щоби в нас була мінімальна кількість якихось виступів, гастролів, ми не грали свій традиційний весняний концерт. Ми записувалися, вигадували, зосередилися на нашій репетиційній точці. І коли вже все було готово, ми видихнули і вирішили, що тепер можна трошки і пограти для людей.
ЄП: – Як вважаєш, вам вдалося вразити слухачів новим альбомом? Чи не даремною була ця робота?
– Мені здається, що так. Мережа гуде.
Звичайно, хотілося б почитати якісь аналітичні матеріалу, якусь професійну критику від наших фахівців, що ж вони скажуть. Бо поки що її немає.
Не можу сказати, що я сильно цим переймаюся, але це завжди цікаво, коли тебе не просто облизують і посипають цукром, а конструктивно вказують на недоліки. Два роки ми зіштовхнулися з тим, що на "Стартап Молодость" не було жодної фахової критики.
ОБ: – Певно, це пов’язане з тим, що музична критика в нас не дуже розвинена. У нас у цій сфері було певне провалля.
– Було, але, як мені зараз здається, у нас є три-чотири музичних сайти, і тоді, два роки тому, вони теж були. Тоді тільки Ігор Панасов (музичний журналіст, головний редактор KarabasLive– ред.) про кожну з наших пісень написав вірші. Але жоден професійний критик на наші пісні розгорнутої рецензії не написав. Це теж така ознака часу, і ми приймаємо ці правила гри.
ЄП: – Причина може критися у тому специфічному стилі, в якому грають "вагоновожатые". Для світу він, в принципі, не специфічний, але чисто для українського музичного ринку він є чимось новим.
– Не знаю, чесно вам скажу. Я бачу музичних критиків на всіх фестивалях і концертах, бачу їхні сторіз, вони постійно їздять кудись у Європу і слухають нормальну цікаву музику. Я не став би їх звинувачувати в тому, що в нас нібито немає професійних кадрів, і вони чогось не розуміють.
ОБ: – Яке місце на ринку української музики займають "вагоновожатые"?
– У нас немає ні колег, ні конкурентів. Про нас кажуть, що ми нішева група, яка грає нішеву музику. Я не знаю, хто в цій ніші ще присутній. По звучанню я більше не знаю таких колективів.
ЄП: – В який саме момент ви знайшли свою відповідь на запитання "бути чи не бути оригінальним?" Як ви знайшли той стиль, в якому не доводиться йти на якісь певні музичні компроміси, щоб збирати майданчики?
– Я все своє музичне життя, усю свою кар’єру ніколи не йшов ні на які компроміси. Я завжди робив те, що хочу робити.
Цікавитися електронікою я почав дуже давно. Коли я ще працював у гурті "И Друг мой Грузовик…", ми зробили напівелектронний проект "НеГрузовики", і для всіх це було дуже дивно.
"НеГрузовики", фактично захлинулися. Ми зробили один альбом, пробували зробити один тур. Фідбеку практично не було. Концерти проходили енергетично круто, але це не була розважальна музика, яка мала збирати стадіони. І проект захлинувся, коли ми спробували зробити другий альбом. От ряд тих ідей, що залишилися від другого альбому "НеГрузовиков", я у "вагоновожатых" використав.
ОБ: – Якою ти бачиш аудиторію "вагоновожатых"?
– Аудиторія завжди дуже різна. Когось приваблює інтелектуальна складова, комусь до вподоби енергетика музики, хтось любить поштовхатися і пострибати на наших виступах. Юнаки зривають з себе футболки, "слемують". Дуже різний контингент.
ЄП: – А хіба це не свідчить про масовість?
– На одному-єдиному концерті – так, це масовість. Але коли ми на фестивалях виступаємо після якихось мейнстрімових гуртів, видно, як аудиторія одразу напружується: "Ой, що то таке важке грають… Тут треба думати, тут не так все і просто…" Я просто бачу цей контраст.
Мені здається, що порівнювати західну культуру альтернативних фестивалів, якій вже більше 30 років, і нашу, яка тільки починається, не зовсім коректно. Звичайно, ця культура до нас приходить, і ми потроху вчимося, як себе вести, яке пиво купувати, щоб краще думалося, чи взагалі не купувати.
ОБ: – У вашому новому альбомі є дві україномовні пісні. Чи означає це, що наступний вже буде наполовину україномовним?
– Мені важко зазирати наперед. Звісно, хотілося б, щоб україномовних пісень було більше. Якщо назбирається на альбом чи на цілу програму – я буду тільки радий. Повірте, для мене це неабиякий здобуток – навіть дві пісні написати, щоб я сам собою був задоволений.
І говорити українською мені важкувато, чесно скажу. Але я намагаюся це робити, спілкуюся, пишу. Навіть уже почав думати українською.
ЄП: – А чи є якийсь "рецепт" оригінальності? Як робити оригінальну музику?
– Українська музика завжди балансує на грані між тим, щоб бути цікавою, і тим, що бути мейнстрімовою. Хочеться, щоб тебе запрошували, щоб твої пісні і кліпи брали на радіо і на телебачення. Коли цю складову обрізати і не замислюватися над цим – ти справді будеш оригінальним.
Я одразу зрозумів, що мій шлях не буде простив, коли почав займатися музикою більше 25 років тому. Моя уявлення музики зовсім інше. Мені здавалося, що ми граємо таку поп-музику, а люди казали: "Та ви шо, це така складна альтернатива, вам треба не музичного продюсера, а драгділера, щоб просунути свої треки".
ОБ: – Про що ж треба думати, коли слухаєш ваші треки?
– Я дуже люблю вільний рух і свободу, коли ви можете рухатися так, як ви хочете. Якщо ви хочете просто слухати і прослуховувати кожне слово. Якщо ви рухаєтеся і стрибаєте – це прекрасно. Тому жодних порад. Будьте чистими, як Табула Раса, як чиста дошка. Слухайте нас з відкритим серцем.
ОБ: – Коли найближчий концерт?
– 1 грудня ми граємо у Львові, 8 грудня – у Харкові, 16 грудня – головна наша презентація в Києві в Атласі. І ще буде виступ у Мінську, в Білорусі.
Слухай більше в ефірі UA:Радіо Промінь!
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
Письменниця Оксана Забужко наголошує, що український дисидент і публіцист Леонід Плющ все життя вивчав психопатологію російського фашизму та намагався розбудити Захід. Напередодні розмови Оксани Забужко, Ростислава Семківа та Ліліани Вежбовської "Повернення Леоніда Плюща", і презентації його двох книг в ефірі радіо "Культура" в програмі "Імператив" письменниця розповіла про постать Леоніда Плюща.
Ведуча:
Олена Гусейнова
Чому розмова про Леоніда Плюща? Його голос як ніколи доречний саме сьогодні
— Якось так виходить, що сам Плющ завжди називав себе містиком і не вірив у випадковості. Презентація цих двох книжок "У карнавалі історії та "Його таємниця, або "Прекрасна ложа "Хвильового", що видавалися багатьма мовами і стали бестселерами на Заході ще давно була запланована саме на цю дату. Ніхто не знав, що цей день перевернеться у свідомості кожного можливим введенням воєнного стану, що звучить досить мобілізуючи. Цей ранок я провела у телефонних розмовах із західними кореспондентами, які й під час початку подій на Майдані намагалися дізнатися мою думку щодо подій. Тепер, коли Росія відверто проявляє агресію, Захід не зможе не реагувати. Сам Леонід Плющ все життя присвятив вивченню психопатології російського фашизму та намагався розбудити Захід.
Ви колись описали історію, в якій йдеться про дружбу Плюща з Фуко. В такі моменти це дуже вражає
— Ще досі присутній наш комплекс меншовартості, тому кожного разу, коли відкриваємо українців, які вписані у міжнародний інтелектуальний контекст, то це викарбовується в пам’яті. Плющ створив свій власний стиль і спосіб мислення. Його завжди цікавило колективне несвідоме й ті речі, які з ним пов’язані і закладаються ще з дитинства, під час ігор де є добро, а де зло. Ці речі випали з нашого поля уваги. В минулі довоєнні роки, фактично роки незалежності, коли Плющ був потрібен Україні, вона того не помічала.
Він хотів повернутися?
— Він дуже хотів повернутися, адже не з власної волі потрапив на захід. Він потрапив під "андропівський льодовик" і витримав 4 роки Дніпропетровської спеціалізованої психічної тюрми. До речі, зберігся архів цієї тюрми, який опечатала Супрун. Там йшла мова про факти того, що близько 1000 справ з архіву були приналежні тим, кого вкинули в психічну тюрму через політику. В майбутньому я бачу створення міжнародного центру імені Леоніда Плюща, де буде використано ці архіви для людства як пам’яті та конкретні спроби знищити мозок людей та створення контрольованих мас.
Наскільки ми сьогодні чекаємо суду над подіями, які відбуваються в широкому сенсі?
— На мою думку, діагноз беззаперечний: розперезана безкарність відбувається сьогодні. Вона культивується і є результатом такої безкарності в минулому. Ще з 1918 року світ ніколи відкрито не називав СРСР терористичною державою, а Росія повністю перейняла цю терористичну культуру і стала її спадкоємницею. Така культура працює за принципом "а що ви мені зробите?" Тяглість безкарності є спробою відстояти старе почуття абсолютної безкарності.
Він все-таки приїхав до Києва у 2014 році…
— Так, він кинув все й приїхав, бо не міг дивитися по телевізору, як твориться історія України. Його тексти дуже вплинули на декілька поколінь. Саме його свідчення є новими, багато речей не знайшли відгуку навіть в сучасних підручниках. Його свідчення є свідченням сучасника та учасника подій, якому треба і можна довіряти. Його книжки читає і сучасне поколіня, для якого це вже не є жива історія. Вони йдуть за чесною енергією авторської думки.
Нагадаємо, що розмова буде проходити сьогодні, 26 листопада о 19.00 в актовому залі Київпроекту, метро Театральна. Вхід: 100 грн, обов'язкова реєстрація та передоплата.Обидві книги ви отримаєте у подарунок наприкінці заходу. Зверніть увагу, в день події вартість становитиме 120 грн.
Прослухати детальніше можете за посиланням
Напередодні дня вшанування пам'яті жертв Голодомору заступник директора з наукової роботи інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України Олександр Гладун та науковий дослідник в центру славістики при університеті Північної Кароліни Олег Воловина розповіли в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні.Вдень” про те, яким чином зараз відбувається дослідження Голодомору.
Ведуча: Галина Бабій
Пане Олександр, ми знаємо, що ваша установа є однією з найавторитетніших щодо вивчення цих страшних сторінок історії. Кажуть, що, як не дивно, як багато часу не було б відведено на вивчення цих цифр, досі науковці мають різні дані. Хоча те, що було виморено голодом мільйони українців, ні в кого не викликає сумніву.
Олександр Гладун: Явище Голодомору дуже є багатоаспектним і зачіпає буквально всі блоки життя українського суспільства, тим не менш, люди зараз дуже зосереджені на одному питанні — скільки було жертв. З одного боку, це природне питання, тому що ми хочемо знати, як ми кажемо, демографічну ціну цієї соціальної катастрофи. З іншого боку, ми повинні усвідомлювати, що та ситуація з демографічними даними, яка склалася не дає можливості порахувати людей безпосередньо. Тому в демографії була розроблена спеціальна методологія, яка дозволяє оцінити втрати.
Питаннями втрат дослідники почали займатися буквально відразу після Голодомору. Перше більш-менш наукове дослідження було опубліковане навіть в 1942-43 рр. на території окупованої України — було проведено економістом Сосновим. Після цього періодично дослідники звертались до цього питання, але отримували дані, які трохи не збігаються з іншими.
Тобто перші дослідження Голодомору розпочалися під час німецької окупації?
Олександр Гладун: Ми це вважаємо першою науковою оцінкою, тому що під час Голодомору і відразу після нього були повідомлення дипломатів, людей, які просто перетнули кордон Радянського союзу, журналістів. Вони теж надавали свої оцінки, які коливалися від 1 до 10 мільйонів. Але річ у тім, що безпосередньо під час, чи одразу після події, визначити кількість втрат неможливо, тому що частина документів була знищена, частина смертей нормально не оформлювалась. Тому і наука задіяна до цього процесу.
На якій цифрі стоїть зараз ваш інститут?
Олександр Гладун: Наш інститут проводив за дорученням СБУ демографічну експертизу, за якою була визначена цифра 3,9 млн. Вона лягла в основу рішення Київського апеляційного суду від 13 січня 2010 року про визнання Голодомору геноцидом. Після цього у нас почалася певна співпраця з паном Олегом, цифра не змінилася, просто робота отримала новий поштовх.
Пане Олеже: який поштовх отримала ваша робота, коли ви почали працювати разом?
Олег Воловина: Я приїхав до Києва завдяки гранту, його оплачує американський уряд. Я мав іншу тему дослідження, але коли побачив, що в інституті є люди, які цією справою займалися і зібрали величезну кількість архівів, документів, що лежали там невикористані, то запропонував почати проект, який затвердила програма Фулбрайта. Ми створили групу науковців і почали працювати.
Де були ці документи, які не використовувались?
Олег Воловина: Були особисті записки українського інституту ще з 20-30-х років. Вони були в їхніх родинах і ці обчислення знайшли випадково. Навіть деяка інформація, яка була знищена, врятувалася завдяки особистим запискам цих демографів. Нам вдалося зібрати повну серію природного руху (населення — ред.) за цілий період від 1926 по 1939 роки на рівні не тільки країни, а й областей і до певної міри районів. Це дає нам можливість робити досить точні обчислення.
Слухати програму повністю.
Художній керівник циганського театру "Романс" Ігор Крикунов та актриса театру "Романс", виконавиця ролі першої циганської поетеси Папуші Наталія Золотарьова в ефірі Українського радіо в програмі Сьогодні.Вдень розповіли про прем'єри своїх нових вистав: “Циганські ночі” та “Вожак”.
Ведуча: Галина Бабій
Розкажіть, що ви заклали в ідею “циганських ночей”?
— Ігор Крикунов: результат — це дискусія з глядачем після спектаклю. Що вони для себе відкривають і розуміють, які теми їх хвилюють. Історія чиновника — персонажа, який приходить до циган, аби йому погадали, а стає “Пушкіним”. Якщо б таке відбулося в житті, що наші чиновники спочатку рахували б якісь цифри, а потім стали поетами, творцями. Я думаю, що в цьому мета спектаклю — зробити з “сухаря” живу людину.
Пані Наталіє, ви на сцені втілюєте першу ромську поетесу Папушу. Як вам вдавалася ця роль?
— Наталія Золотарьова: Довелось трошки подумати, багато читати — Ліну Костенко, на сцені перевтілитись у Папушу, повірити в те, що я — Папуша, пережити і донести це до глядача.
Пане Ігорю, наскільки ви вірите в те, що сила мистецтва може вплинути на людей, які сухо виконують свої функції і не завжди реагують на проблеми ромського народу, адже ми знаємо, що роми мають величезні проблеми в будь якій країні і в Україні особливо.
— Ігор Крикунов: Якщо в людині щось людське лишилось, я думаю, що з тої іскорки це може розгорітись і людина олюдниться. Навіть в наш складний і цинічний час, коли ми один до одного стали байдужими. Я думаю, що можна. Сила театру — це кафедра. Все одно ми пробиваємось в народ, бачимо, як під час спектаклю глядач вибігає в фойє, ридає, каже: які ми нехороші. Там проблема батьків і дітей. Сьогодні для того, щоб побачити своїх дітей, потрібно померти — тоді вони до вас приїдуть, аби постояти біля гробу. Це настільки їх зачіпає, що вони кажуть: дякую, олюднили нас. Значить є результат?
Пані Наталіє, Наскільки для вас важлива роль у виставі “циганські ночі”? Наскільки це вплинуло на ваш світогляд?
— Наталія Золотарьова: У мене роль Папуші, яка хоче донести до свого народу, щоб ми не тільки грали, танцювали, співали, а щоб були грамотні, обізнані, мудрі. Щоб ми вміли читати, писати, мислити, думати.
Це насправді важливий посил, тому що саме плем'я заважає Папуші стати поетесою.
— Наталія Золотарьова: Тому це не тільки апеляція до чиновників, а й до свого народу.
— Ігор Крикунов: Наведу приклад, у нас є циганський поет Микола Ільїн. Я дивлюсь, що коли він привозить свої нові книги і коли приходять наші співплемінники, можливо один з сотні зацікавиться і візьме її. Це стосується не тільки циганського народу. Щоб хтось тримав в руках живу книгу — це велика рідкість. А що може зрівнятись з живим листком?
Коли почнуться "Циганські ночі"?
— Ігор Крикунов: Я думаю, що до нового року ми її відпрацюємо.
9 листопада була прем'єра вашої нової вистави “Вожак”. Кілька слів ще про цей проект
— Ігор Крикунов: драматургія вражаюча, гідна Шекспіра. Так, драматична, виписані персонажі, але найголовніше, що там на моделі табору відображена модель будь-якого людського інституту: від сім'ї до держави. Окрім теми геноциду, одна з головних тем: лідер чи то сім'ї, чи району, чи міста, чи держави, якщо він думає про свій народ, то може і життя віддати. В нашому спектаклі це так і відбувається.
Які ваші плани на цей сезон, окрім "Циганських ночей" та "Bожака"?
— Ігор Крикунов: У нас з'явився оркестр і якщо ми встигнемо, то хотіли б зробити музичні номери з новими інструментами.
Слухати повну версію.
У Києві 22-23 листопада проходить конференція країн Східного партнерства “Муніципалітети за стале зростання”. Міський голова Славутича на Київщині Юрій Фомічев та заступник міського голови Долини Івано-Франківської області Володимир Смолій в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Вдень" розповіли про те, яким чином в їхніх містах вирішується проблема енергоефективності.
Пане Юрію, ви представляєте Схід і Захід: одне з наймолодших міст України і одне з найдавніших, але виявляється, що проблеми у вас однакові — це енергоефективність у містах. Яким чином ви її запроваджуєте?
Юрій Фомічов: Крім того, що у нас одні і ті ж проблеми, у нас є ще й спільне бачення. Сьогодні для України енергоефективність — це одна з найголовніших тем. Перспектива зниження енергоспоживання України — більше 50%. Що ще треба? Як ще довести необхідність впровадження енергоефективних заходів для нашої країни, коли ми можемо заощадити половину з того, що сьогодні витрачаємо?
Тому наше бачення наше саме в цьому напрямку. Сьогодні все відбувається в містах, селах і селищах. Вони відповідальні за той добробут, в якому живуть їх люди, за їх якість життя. Коли ми рухаємось у напрямку енергозбереження, ми не лише заощаджуємо, а й покращуємо якість життя.
От такий шлях ми обираємо, і Угода мерів (ініціатива, започаткована ЄС, котра охоплює місцеві та регіональні органи влади, які беруть на себе добровільні зобов’язання підвищувати енергоефективність та нарощувати використання відновлювальних джерел енергії на своїх територіях — ред.), та конференція, яка відбувається сьогодні, — це спільна заява мерів Східного партнерства про скорочення викидів СО2 до 2020 року для тих, хто першим підписував угоду, наступна хвиля — до 2030 і в рамках цієї угоди ми реалізуємо пілотні проекти щодо енергозаощадження за допомогою наших європейських партнерів. Ми маємо у цьому певні успіхи і бачимо, що цей шлях правильний.
Пане Юрію, місто Славутич будувалося у 1986 році. Здавалося б, уже люди мали певні технології і напрацювання у сфері енергозбереження. Могли б одразу будувати так, як треба на сьогодні. Чи тоді про це не думали?
Юрій Фомічев: По-перше, Славутич будувався за 2 роки. Ми можемо собі уявити, яка там була якість будівництва. В сьогоднішніх реаліях це просто неможливо. Наведу один приклад, що таке стан сьогоднішніх наших будинків, технологій і нормативів. Коли ми реалізовували проект термосонації однієї з шкіл, то мали проблему з європейським експертом, який сказав, що треба впровадити саме таке технічне рішення, згідно з європейськими стандартами.
На це наші проектувальники заявили: шановний, вибачте, це не відповідає нашим будівельним нормам і ми це не можемо закласти в проект. Відповідь експерта була унікальною: якщо це не відповідає вашим нормам, то змінюйте їх. В цьому головна суть пілотних проектів: щоб ми розуміли, як це робиться правильно, і що ми повинні змінювати свої підходи до енергоспоживання.
Пане Володимире, місто Долина будувалось не за 2 роки. Очевидно проблем у вас, як кажуть, вагон і ще вагончик, але ви намагаєтесь їх вирішити так само як і пан Юрій у Славутичі, що будувався за 2 роки?
Володимир Смолій: Я б хотів підтвердити, що у нас і бачення спільне, і ті кроки, які ми робили ще з 2008-2009 років, теж були спільними. Саме тоді, а в той період політики з великих екранів нам розповідали нам, що найважливішою є ціна на газ, яку запропонує наш північний сусід, який виявився не таким уже доброзичливим до нас. Ми, невеличка кількість міст, говорили, що все в наших руках. Не так важливо, хто тобі продає газ, а те, як ти його використовуєш.
Саме тоді ми за прикладом європейських колег почали ставити питання про те, що міста повинні стати локомотивом змін щодо енергоефективності на території своїх населених пунктів. Саме в містах споживається найбільша кількість енергії. І власне міста повинні бути тими, хто розробляє і впроваджує плани сталого енергетичного розвитку.
Насправді проблеми у Долині є типовими для інших міст України. В нас такі ж багатоповерхові будинки, бюджетні заклади, дитячі садочки, школи. Можливо, багато хто згадує радянські часи з ностальгією, бо тоді вміли проектувати і будувати. Можливо і вміли, але ті вміння не відповідають вимогам сьогодення. Тоді ніхто не думав про те, що природна вентиляція повітря в кімнаті через нещільності у вікнах, коли газ коштував 2 копійки, може виливатися в добрячу копійочку для бюджету, коли він коштуватиме 10 грн.
Власне ці всі підходи ми намагалися міняти в рамках реалізації нашого плану дій сталого енергетичного розвитку. Ми поставили собі амбітну ціль до 2020 року зменшити викиди СО2 в першу чергу за рахунок скорочення споживання природного газу. На сьогодні завдяки цій методологічній і фінансовій підтримці європейських колег ми успішно рухаємося до поставленої цілі.
Якщо місто Славутич будувалося за 2 роки і там здебільшого багатоквартирні будинки, то Долина з багатосотлітньою історією має багато приватного сектору. Як там бути?
Володимир Смолій: В житловому фонді в нашій державі дуже багато проблем. Насамперед йдеться про те, що радянська модель заклала в наших людях комплекс неповноцінного власника свого житлового будинку. Якщо люди, які будували своє приватне житло і вкладали свої гроші та працю, то при будь-якій аварійній ситуації вони стараються її усунути. В багатоквартирному фонді все трошки по-іншому. Тут люди не мають колективного мислення в більшості і дуже великий виклик для держави та місцевої влади — сприяти зміні цього мислення.
Власне енергоефективні проекти, які ми реалізовуємо на прикладі багатоквартирних будинків у Долині завдяки ініціативі “Угода мерів” та в її рамках програмі “Демонстраційні проекти”, покликані продемонструвати людям модель спільного фінансування заходів, які потім дають цілу купу вигод для самих них.
Приватний житловий до цього тягнеться. В нас в місті також існує програма підтримки приватного житла. Дуже багато чого змінилося за останній період у державній політиці. У 2008-2009 роках для нас очікувати, що держава буде підтримувати такий інструмент як теплі кредити було найбільшим, що ми очікували.
Тоді це давно працювало в інших державах, а в нас не було жодного інструменту, крім муніципального фінансування. Зараз ми уже дієво допомагаємо людям модернізувати свої домівки. Держава підставляє в цьому своє плече і ми дуже розраховуємо на початок роботи Фонду енергоефективності, який цю роботу тільки підсилить.
Слухати повну версію.