Фото: Facebook, Вєтрова Лана, найбільша площа прапора України
"Щоб не плакати, я писала. Це був порятунок"
Війна почалася для Євгенії Подобної 18 лютого (2014 року — ред.), коли вперше побачила, як стріляють по людях, вперше побачила поранених і кров. Потім вже був Донбас, захоплення Слов'янська, вбивство Дмитра Чернявського (13 березня 2014 року загинув від ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів під час демонстрації за єдність у Донецьку), перші загиблі серед прикордонників. Рік тому додалося повномасштабне вторгнення Росії до України, яке заскочило Євгенію в Ірпені. Там було знищено її житло. Після евакуації зі свого міста, щоб легше пережити події лютого-березня і щоб не плакати, як каже зараз сама авторка, стала занотовувати як свої спогади, так і спогади тих, хто пережив виїзд та/або окупацію своїх міст. Спробувала зафіксувати тодішні, поки ще свіжі емоції та факти. Розуміла, що мине певний час і вони вже не будуть такими гострими, люди вже щось і не згадають. Так з'явилася книжка "Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення." Ця робота і стала тим порятунком, коли за два тижні спромоглася записати аж пів книжки. Згадує, що серед спогадів були спогади жінки, яка давала інтерв'ю із окупованого Херсона. "Це була абсолютна конспірація: як зробити найбільш безпечною цю ситуацію для неї. Було також важливим і безціним те, як різні регіони розповідали кожен свою історію. Це дуже підтримувало та надихало".
"Лютий лютий у місті живих та мертвих…"
Буде у Євгенії Подобної і перша презентація книжки "Міста живих, міста мертвих. Історії війни у Бучі та Ірпені", де "зібрані голоси тих людей, які пережили страшне. Я роблю те, в що я вірю. Для мене було важливо зберегти правду, зберегти ці дані. Можливо це колись стане знахідкою для істориків років через 50-100, які писатимуть про цю війну". Її роботи грунтуються або на власних спостереженнях, або на словах інших людей. Завжди намагається, якщо це можливо, перевірити інформацію. Вважає це ознакою професійності. Зараз працює над двома новими книгами. Це також буде нон-фікшн: збірка репортажів про людей. Хоче зберегти якомога більше історій.
Пише книжки у вільний від основних робіт час. Однак вважає, "що якщо ми претендуємо на якусь якість в літературі, то література має бути професією. Нам треба залучатися до світової практики, коли є літературні агенції і коли саме так письменник і працює. Бо це професія, яку треба опанувати і в якій треба вдосконалюватися. І не займатися нею побіжно десь у вільний час між перервами від основної роботи. Бо це впливає на якість тексту".
Нам важливо знати свою історію. Вважає, що якби кожен українець прочитав книжки Стаса Асєєва (працював журналістом в окупованому Донецьку. Був викрадений. Його катували. Після звільнення з полону написав свої спогади в книжках — ред.), то тоді ми більше б розуміли, хто такі росіяни. І було б тоді значно менше жертв.
Писати про війну в художній літературі зараз вважає безглуздим, бо в це ніхто не повірить. Буде написано дуже пафосно і награно. Ніхто не повірить, що такі дива можуть траплятися в житті.
Фото: ФБ сторінка, Євгенія Подобна
"Комусь "рубильник адекватності" ввімкнули ракети"
До 24 лютого 2022 року було багато людей, яким на 8 році війни було, м'яко кажучи, байдуже і все одно, що у нас відбувається в країні, каже Євгенія Подобна. Тому не знає, як ставитися до тих, хто різко розвернувся після початку повномасштабного вторгнення, раптово "прозрів" і так само раптово став українцем. Вважає, що якщо ми хотіли цього від них 8 років і вони, нарешті, усвідомили все, то "давайте їх зараз хоча б не травити. Я не вірю в масовість метаморфоз, але я вірю в те, що комусь "рубильник адекватності" ввімкнули ракети. Я не знаю, як ставитися до того, що люди, які колись були в іншому таборі, зараз переходять до нас. Люди, які були колись далекими від війни, раптом почали про неї думати. Я вірю в те, що певна категорія поміняла свої погляди. Я особисто бачила, як змінювали своїх погляди люди на Донбасі, з якими мені особисто доводилося сідати і говорити. Ми від зросійщених і "забитих" пропагандою людей або відмовляємося, або ми з ними працюємо. Я вибрала для себе працювати і втовкмачувати їм правду".
"Наші військові — це наша еліта. Армія — це найкраще, що сталося з нашою країною"
"За рік у мене слово "дякую" стало паразитом. Мій народ для мене став позитивним відкриттям щодня протягом усіх 9 років. Мені є за що дякувати йому". Каже, що жити так, як раніше, Євгенія вже не могла. Навіть у мирному Києві, в якому ще тоді не літали ракети. Особливо коли бачила патріотизм не на футболках, "а у ділі. Наші військові — це наша еліта. Армія — це найкраще, що сталося з нашою країною. Коли ти бачиш в одному окопі професора і його студента, коли поруч стоять сантехнік, бізнесмен і мільйонер. І коли всі вони стоять за одну справу, ніхто ні з ким не намагається чимось мірятися, кожен готовий підставити одне одному плече, то це неабияк надихає". Згадує свій один із перших приїздів на передову до Мар'янки. Потрапила під перший обстріл. "Усвідомлення того, що солдат, імені якого я не знаю, просто закрив мене собою, аби я не загинула, справило сильне враження. З моїх спостережень військові читають багато воєнної літератури. Тим паче зараз в армії перебуває багато професійних літераторів".
Донбас український
Багато хто говорив, що люди на Донбасі самі звали Путіна. Євгенія Подобна показує Донбас іншим, українським і справжнім. Коли ти приходиш в будинок, в який прилетіла 120-а міна, будинок розбитий, стоїть жіночка і каже: "Вибачте, що я не можу вас навіть кавою пригостити"!!! Ми приїхали зняти, як їй росіяни розбили будинок. А вона дивиться на мої чоботи і каже, що у мене ноги промокли. І починає розбирати завали і шукати мені шкарпетки. Такі речі сильно змінюють і людину, і її сприйняття. І таким, яким ти був, ти ніколи не станеш: не через постріли, а через саме таких людей".
"Чому зараз так відбувається, треба подивитися на 50-100-300 років назад"
Для того, щоби зрозуміти, чому зараз так відбувається, треба подивитися на 50-100-300 років назад. Євгенія Подобна знімає документальні фільми. І про сталінські репресії, і про мешканців Донбасу, які постраждали за вірність прапору. Тут була волонтерка з Бахмута, яку побили в Донецьку. А вона назло кривдникам почала шити прапори для ЗСУ. Зараз в її арсеналі нараховується понад 1000 зшитих прапорів. "Ми свого часу запустили величезний прапор в Донецьк. Приємно було читати в пабліках, що люди його бачили на тимчасово окупованій території. Була задокументована історія чоловіка із Дружківки, який в окупації вийшов на одиночний протест із прапором України на центральну площу. Була історія про Степана Чубенка, якого вбили за українську стрічку. Було важливо показати справжній Донбас".
