"Від втрати до прийняття": психологиня про те, чому війна не закінчиться після перемоги

"Від втрати до прийняття": психологиня про те, чому війна не закінчиться після перемоги

Центр психологічної допомоги у Первомайську на Миколаївщині підготував понад дві тисячі фахівців напрямку психології кризи та військової психології. Психологиня та тренерка Наталія Сабліна в ефірі Радіо Культура розповіла, як утворився курс по роботі з військовими та їх родинами, чому вчителям важливо навчатися кризової психології й говорити з дітьми про війну, як українці навчилися проживати втрати та чому варто балансувати між роботою та відпочинком, намагаючись втекти від воєнної реальності.

0:00 0:00
10
1x

Фото: armyinform.com.ua

"Центр підготував понад 2 тисячі фахівців"

— Розкажіть про роботу вашого центру після широкомасштабного вторгнення? Який шлях за цей рік ви пройшли?

22-24 лютого я повернулась з Києва до Первомайська. І перші моменти були — з чого почати, де я можу бути корисна саме для свого рідного міста. І в першу чергу я пішла в військкомат. Проговорила про те, що я психолог і багато працювала з хлопцями у 2014, 2015, 2016 роках. Але бачила в той час, що всі хлопці заряджені. Тобто моя допомога там не була потрібна. І тоді саме зрозуміла, що треба щось діяти далі і ще більше допомагати. І в місті Первомайську ми створили Миколаївський антикризовий центр. Чому саме Миколаївський? Тому що в нас була буферна зона, адже що всі, хто залишав Херсон і Миколаїв, приїжджали до Первомайська і тут залишалися. І для мене було розуміння, що потрібно починати тут. Потім я почала багато проводити вебінарів, і саме колеги почали звертатися щодо того, чи можемо ми зробити курс по кризовому консультуванню. Якраз в кінці лютого мав бути курс про втрату, і я його переформатувала. І з 12 березня ми запустили перший курс по кризовому консультуванню. І до цього моменту, ці курси проходять. Було 8-9 хвиль, і за цей час ми підготували понад 900 консультантів з кризової психології. І біля себе ми об'єднали в тренінговому центрі, в антикризовому Миколаївському центрі до 50 психологів-консультантів, які безоплатно надають допомогу. Саме так створилася спільнота психологів та психологинь, які сьогодні працюють.
Коли я була в жовтні в Боснії та Герцеговині під час робочого візиту з колегами, я зрозуміла, що треба давати ще більше, що війна навіть після перемоги не закінчиться. І тоді народився курс по роботі з військовими та їх родинами — саме психологічна допомога і підтримка. І сьогодні наш центр і особисто я також готуємо фахівців, консультантів з військової психології. На цих курсах не лише психологи, тут багато військових, і дружин військових, і військових, які сьогодні на передовій. За цей рік ми підготували понад дві тисячі фахівців в напрямку психології кризи та військової психології.
На курсі відбувається об'єднання, діляться досвідом. Наприклад, дружина полоненого розказує, які відчуття в неї. Крім того, багато чоловіків військових, які приходять на цей курс, діляться про те, що відбувається. Наприклад, була тема алкозалежності. Командир ділився, як вони шукають спосіб, як вирішити цю проблему, як розвантажувати бійців після бою. Бійці між собою діляться, між собою проговорюють це. Крім того, є у нас ще окремі одноденні невеликі тренінги, як спілкуватися з воїном, з героєм, який повернеться додому.

Боснійський досвід війни, яка може повторитися

— Чи відчувається досі досвід війни на Балканах, хоча вже минуло понад два десятиліття?

Для мене взагалі змінилося бачення всього, після того, як ми повернулися з Боснією. Тому що війна закінчилась, вже фактично 30 років. Але в них є відчуття війни, відчуття цієї втрати, болі. І навіть попри те, що пройшло так багато років, боснійці розказують про це зі сльозами на очах. Ми спілкувалися з меркинею міста Сараєва. Це молода жінка, яка народилася у дні війни. Вона розказала історію особистого життя, про те, що коли їй було два роки, вона почала заїкатися. І для мене це розуміння, скільки після війни нам доведеться працювати, скільки треба буде допомагати нашим дітям…Знаєте, в них є дуже гарний музей — це діти війни. І була дуже важлива річ почута від них — "вам пощастило, у вас є психологи, а в нас в той час не було фахівців, щоб нам хтось допоміг".
Багато хто з боснійців каже, що стали більш повільні після війни, більше спостерігають за цим всім. Стали інші цінності. Є відчуття, що це може повторитися. Тобто, вони завжди живуть з таким, що війна може бути знову. У розмові з ними було відчуття, що вони не захищені стовідсотково. І тому прийняття такого, що це може бути, для мене також було цінним в розмові.

"Ми повинні навчитися жити поруч із загрозою"

— Ізраїльські фахівці кажуть про те, що повинні навчитися жити поруч із загрозою, повинні правильно розуміти цю загрозу, маєте навчитись тому, що в перерві між загрозою життя триває. І для мене це, наприклад, було теж свого роду відкриттям для свого навіть побутового життя.

Я згодна з вами. Тому що я так само відчула, що ви маєте прийняти, що це може бути. І вам треба розуміти, що вчора або завтра може нічого поки не змінитися. Багато речей я почула для себе з позиції, наскільки в нас довго буде війна. Мені сказали: "Ви розумієте, іноді ваші друзі поруч, інші країни можуть втомитися вас підтримувати. Тому ви розумієте, що ви маєте бути сильними". Тож поїздка до Боснії не була довгою, але вона змінила мене ще більше. Показала, як може бути і відчувалась підтримка.


Наталія Сабліна, ФБ-сторінка 

Дорослі, діти та війна

— Перед вчителями ця війна поставила абсолютно новий виклик. Додались нові функції, які раніше не використовувалися. Діти зараз мають зовсім інші потреби і травми, втрати, і це все йде тлом протягом навчального процесу.

На нашому першому курсі з кризового консультування надання першої психологічної допомоги було багато і педагогів, і психологів, і директорів, і кандидатів в науку. Тобто, у нас був спочатку от саме більший акцент на це. І сьогодні також, також багато фахівців, і громадських діячів, і волонтерів. У Миколаївському антикризовому центрі у місті Первомайську є понад 50 психологів, які готові вже сьогодні допомагати. У нас на сайті прописана допомога, і людина може звернутися до фахівця — дитячого або сімейного психолога.
У Первомайську дуже багато внутрішньо переміщених осіб, і моє бачення  — це робота з дітками. Батьки в більшості приходять з дітками, а потім вже далі проговорюють про себе. Тому що є певний такий страх — "що в мене, як я можу піти до психолога, я ж все нормально зі мною, це дитині потрібна допомога, я справлюсь, я сильна, я доросла. Ну так, війна, але я можу справитися. Хоч і не сплю, або не їм, або переживаю, або тривога, або панічні атаки…". Тому що батьки на сьогоднішні більше турбуються про дітей.
Відповідаючи на питання, що робити саме педагогам, сьогодні моє бачення таке — вчити кризову психологію та військову психологію. Я не кажу, що всі мають бути фахівці, але вони мають знати базу, як спілкуватися з військовим, як допомогти дитині зрозуміти тата, як роз'яснити, що тато саме зараз проживає складний такий період свого життя. І от це важливо — як підтримати, як допомогти.

"Війна змінила всіх, ми втратили завтра"

— Тривалий час, коли війна справді була локалізована, велика частина українського суспільства думала, що це десь далеко, їх це не стосується. Військових було менше, тепер їх стане значно більше. І все одно залишиться якась частина, яка не була на фронті — і чоловіків, і жінок. А також є цивільні, які, умовно, теж перебувають в різних ступенях небезпеки. Це інше — відмінне від фронту?

Це різні речі. І ще ж залежить від самої людини, від її нервової системи, від того, як вона адаптується. Можливо, навіть хтось зараз живе на Заході України, там немає обстрілів, але себе набагато небезпечніше відчуває, ніж та людина, яка знаходиться, наприклад, в Харкові. Вона більш впевнена в собі. Тобто все залежить від її характеру, від темпераменту. І взагалі нас ще багато чого чекає після війни, і буде багато питань і до цивільних, і до військових. І не просто питання, а непорозуміння. Тому що будуть повертатися військові і серед своїх близьких і родичів будуть почуватися самотніми, тому що їх не розуміють. Іноді військові будуть запитувати — "що ви розумієте, ви ж там не були". Тому, звичайно, будуть різні ситуації, і не просто буде, навіть після війни. Тільки мудра дружина зрозуміє свого чоловіка.
Мене дуже часто запитують, чи всі військові повернуться з посттравматичним стресовим розладом. Я не можу це стовідсотково казати, але всі чоловіки і жінки, які зараз є на фронті, повернуться іншими. Взагалі війна змінила всіх. Де б ми не жили, але ми втратили майбутнє, ми втратили завтра. У кожного своя втрата. І коли почалася війна, у всіх був шок. Деякі тікали, деякі йшли захищати країну, а дехто просто зупинявся. Спочатку шок, це перша стадія проживання втрати. Потім гнів та агресія. Зокрема, влітку агресія відчувалася в суспільстві. Потім далі йде стадія депресії, що мені нічого не хочеться і що війна, мабуть, ніколи не закінчиться. А потім йде прийняття. І от я спостерігаю, що у деяких уже є певне прийняття, а деякі знаходяться в депресії. І це також для людини дуже важко, що завтра буде. Сьогодні більшість людей живуть тут і зараз, наскільки це можливо.

Тому роботи у психологів буде дуже буде багато, коли закінчиться війна. Це робота і з дорослими, і дітками. Буває, спостерігаєш за маленькою дитиною 5-6-7 років, вона ходить до школи, посміхається. Але внутрішньо кожна дитина проживає війну.

"Радіти життю — це нормально"

— Чи нормально мріяти, розуміючи, що цього може не бути?

Взагалі дуже важливо бачити хоч маленьку ціль, хоч трішечки, але ми маємо рухатись вперед, мріяти, бажати, радіти життю в дні війни. Треба навчитися. Якщо ми цього не будемо робити, то ми просто знищимо себе. Тому що якщо ми будемо жити в депресії, то потягнеться психосоматика, захворювання і це просто знищення себе. Тому нормально, коли ми радіємо життю, коли ми мріємо. Це важливо і цінно. І якщо вже виходить, значить, ви на правильному шляху.

Крім того, ми маємо відпочивати. Бо якщо ми вигоримо, тоді ми нікому не допоможемо. Тому треба балансувати. Хоча б один день на тиждень брати відпочинок. Можливо, це не цілий день буде. Хоча б півдня. І хоча б по годинці кожного дня приділяти собі увагу. Своєму здоров'ю, своєму ресурсу. Можливо, для когось ресурс — це природа, гаряча ванна, поспілкуватися з близькими, квіти. Хоча, звісно, якщо постійно працювати — це хороший метод втекти від війни, втекти від реальності. Коли працюєш, не так боляче.

Останні новини
Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
Новини по темі
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
"Ми робимо соціальну підтримку доступнішою" – Кошеленко про цифровізацію соцсфери
Втрати росіян зростуть: Попович про застосування протипіхотних мін