Один із пам'ятників битві за Дуклінський перевал, яка відбулася 1944 року під час Другої світової війни, Словаччина. Німецький танк Pz-IV J (ліворуч) разом із радянським Т-34-85. Фото: commons.wikimedia.org
— Розкажіть про роль українців у Другій світовій війні мовою цифр
Владислав Гриневич: Українці за кількістю населення в Радянському Союзі складали 18-20 відсотків. Отже, під час Другої світової війни вони в Червоній армії складали відповідно другу націю, після росіян. Втім, на різних етапах війни їхня кількість змінювалася. Особливо наприкінці війни, коли почався наступ і здійснювалася масова мобілізація. В 1944-му у Червоній армії, тій, яка вела наступ на Німеччину і звільняла територію України, було вже 33 відсотки українців, тобто кожен третій боєць Червоної армії був українцем. 1945 року, коли вже брали Берлін, кожен четвертий був українцем, тобто йдеться про 25 відсотків. Тобто заявляти, як колись сказав Путін, що і без українців обійшлися б росіяни, й самі перемогли б у війні, абсолютно неправильно. Росіян у складі Червоної армії було близько 50 відсотків, інша половина - представники інших національностей. Українці, до речі, були не лише рядовими піхотинцями, мобілізованими під час наступу. 20 відсотків командного складу теж складали українці: генерали, маршали, які очолювали фронти, армії, танкові армії, авіаційні армії. Саме завдяки тому, що українці брали таку активну участь у цій війни, вона і стала переможною. Наприкінці війни мобілізували також і молодих дівчат (17-18 років), і жінок. Тож у Червоній армії було чимало, десятки тисяч українок. Про це з сумом і жалем писав Олександр Довженко. Чимало дівчат було в авіаційних полках, які літали на "кукурузниках", багато дівчат було серед медичного складу. А якщо говорити про Українські фронти, там подекуди кількість українців доходила до 70 відсотків. Що красномовно свідчить про роль українців у цій війні.
— На початку війни мобілізація не була такою масовою, як, приміром, у 1943-44 роках?
Владислав Гриневич: Це тільки в радянських фільмах розповідали про те, що всі, як один, стали на захист батьківщини. Всі, мовляв, стояли за партію, за комуністів, за Радянський Союз. Насправді, українське населення, яке на 60 відсотків напередодні війни складалося з селян, котрі пережили голодомор і колективізацію, не з захватом думало про те, що їм треба захищати цю сталінську країну. Тому в 1941 році багато людей не пішли до лав Червоної армії. На Західній Україні мобілізація практично була зірвана, навіть на Донбасі 30 відсотків чоловіків не пішли до армії. Тому ті кілька мільйонів, мобілізованих 1941 року, опинилися на окупованих територіях. А вже в 1943-44-му, починаючи від битви за Дніпро почалася масова мобілізація. Вона відбувалася дуже жорсткими методами. В ній брала участь армія, яка заходила в населені пункти, розгортала польові військкомати і хапала всіх чоловіків з 17 до 50 років, а подекуди навіть старших. Під час битви за Дніпро взагалі були випадки, коли людям не давали ні зброї, ні одягу. І вони форсували Дніпро на плащнакидках, набитих соломою. Тому в цій битві були такі величезні втрати. Продовження мобілізації і надалі відбувалося в такому ж стилі, а от на Західній Україні, де діяла УПА, там проводилася не просто загальна мобілізація, а тотальна мобілізація, щоб ніхто не зміг піти до лав УПА.
— А яка кількість українців стали Героями Радянського союзу саме за військові подвиги?
Владислав Гриневич: Понад 2000 українців були Героями Радянського Союзу - це найвища нагорода. Але величезна кількість була нагороджена іншими орденами і медалями. І це також показник того, що українці воювали сміливо і відважно. Це дуже складна історія. Коли ми чуємо, що нині на війні з боку Росії воює гарматне м'ясо, бачимо, що нічого відтоді не змінилося. Так само воювали і сталінські генерали. На жаль, тоді під час наступу оцим "м'ясом" стали саме українці. Водночас, коли ми говоримо про якісь видатні епізоди цієї війни, там завжди було чимало героїв українців. Прапор Перемоги над Рейхстагом встановлювали не лише росіянин Михайло Єгорова та грузин Мелітон Кантарія, а й українець Олекса Берест, чиє ім'я радянська пропаганда замовчувала.
— Претендент на Гаагу з сусідньої країни казав, що Аушвіц звільняли росіяни, між тим, браму Аушвіца 27 січня 1945 року відкрили солдати 100-ї Львівської дивізії. Цей момент був зафіксований іще одним вихідцем з України – киянином Володимиром Юдіним, фотокореспондентом газети "За честь Батьківщини" Першого Українського фронту.
Владислав Гриневич: Аушвіц звільняв Перший український фронт, нагадаю, в його складі було понад 50 відсотків українців. У складі згаданої дивізії було понад 60 відсотків українців. Відповідно, Аушвіц звільняли українці.
— Сьогодні про наших захисників ми кажемо – наші найкращі. Можна сказати, що з часів отамана Сірка всі наші воїни – найкращі?
Владислав Гриневич: Ми зараз це бачимо! Якими б легендами ця теза не була оповита, але нині ми в цьому переконуємося щодня! Українці в різних імперіях і в різні часи відзначалися бойовим духом. І в радянській армії українці також складали дуже вагому і потужну частину: і командування, і генералітету, і рядових солдатів.
— Міф, що росіяни перемогли в Другій світовій війни живе і нині.
Олена Стяжкіна: Ми переживаємо тяжкі часи. І нині ми опинилися в ситуації, коли повинні говорити світові про себе, відкривати правду про Україну. Для світу наша правда означає зняття непрозорих окулярів. Бо європейська вдячність так званому руському народові-рятівникові світу від фашизму, є частиною величезного міфу так званої Великої вітчизняної війни. Цей міф працює на формування почуття провини перед "великим руським народом". Кремль почав цю історію одразу після вигнання нацистів, змушували українців дякувати руському народу за те, що служили тоді в армії, не дуже розуміли, за що вони повинні дякувати, адже вони самі воювали і виганяли нацистів зі своїх сіл і міст. То чому руському народові треба за це дякувати? Цей міф розрісся до таких масштабів, що ми маємо у європейців вселенське почуття провини, яке, без сумніву, грає на руку Москві.
Але нам сьогодні треба говорити правду, а правда у нас непроста. Окрім того, що українці були потужною силою в армії, яка виганяла нацистів, українці були і частиною тієї армії, яка поневолювала території Польщі, Румунії, Чехословаччини. Водночас, українці були тією потужною силою, яка створила фронт солідарності неупокорених народів. І оці всі битви на території Західної України були дуже співзвучними з битвами, наприклад, хорватського і польського народу. Співзвучними в тому сенсі, що для цієї території Друга світова війна не завершилася ні в травні 1945-го, ні у вересні 1945-го. І на мій погляд, вона завершується тільки зараз. Обидва слогани сьогоднішнього дня "ніколи знову" та "день пам'яті й примирення" мене боляче вдарили. Коли весь цивілізований світ каже "ніколи знову", а країна канібалів каже "можемо повторити", то це очевидний дисбаланс. Бо країна канібалів вважає цю позицію "ніколи знову" – слабкою. Це формулювання було б дуже хорошим, якби комунізм було засуджено так само, як і нацизм, якби відбувся суд над кремлівськими злочинцями.
Коли б ці два зла були засуджені, тоді ми могли б говорити про "ніколи знову". А друге, що мене травмує – примирення. Ми точно знаємо, що ми завжди будемо пам'ятати. Але оце примирення нині звучить для нас по-іншому. Ми не готові сьогодні до примирення з нашим ворогом. І це оголює нашу велику непроговорену історичну рану - де були українці, ким були українці в цій війні (Другій світовій)? Непокаране зло примножилося. Історію цієї війни ми часто хочемо бачити чорно-білою, а вона не така. Вона дуже-дуже різнобарвна, і, як правило, ці барви некрасивого кольору. Це - криваві чорні барви. Очевидно, що в широкій історичній ретроспективі участь українського народу у вигнанні і розгромі нацистів була вирішальною. Але ми не маємо ховатися від власних історичних "некрасивостей". Ми повинні знати і про свої звитяги, а вони очевидні, у вигнанні нацизму з європейської історії. Але ми повинні знати і про свої вади, коли радянська армія прийшла на чужі терени. Є ще один момент, який потребує дослідження. Сьогодні ми побачили, як діє російська армія - як мародери і гвалтівники. Радянська армія діяла так само на території Європи. Мені стало цікаво, чи так само вона діяла на території України, коли почала виганяти нацистів? Відповідь моя ґрунтується на аналізі документів, що зберігаються в архіві СБУ, і ця відповідь – так! Тут знову постає декілька питань, які потребують аналізу. Чи поводилися так українці в складі радянської армії? Якщо ні, то чи вважали вони Україну своєю територією? Чи територією "великого" Радянського Союзу? Чи, можливо, вони вважали її ворожою територією, де можна мародерити? Всі ці питання ще потребують відповідей. Ми до цієї теми ще навіть не наблизилися, бо воліли зберігати святість подвигу батьків. Росія ще й досі не відкрила свої архіви, тож можемо тільки уявити, яка страшна картина мародерства, тортур, яким піддавалося населення на окупованих територіях, нам відкриється.
