Леонід Кравчук. Фото: УНІАН
— Українці, як свідчить історія, ніколи не були задоволені владою - ні гетьманами, ні президентами. Навіть якщо спочатку очільники мають підтримку, згодом настає розчарування, і народ вимагає змін та нового лідера. Чим запам'яталося президентство Леоніда Кравчука, і з чим він увійшов в історію?
Роль Леоніда Кравчука визначається його місцем і його внеском у ті вирішальні моменти української історії, які передували здобуттю Незалежності і, власне, сам день, коли ми проголосували за проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Саме цим він насамперед увійде в історію, оскільки він головував тоді на засіданні парламенту, був головою Верховної Ради України. Значною мірою саме завдяки його позиції і його зусиллям тоді була проголошена Незалежність. Втім, задовго до здобуття Незалежності з січня 1991 року, після доленосних подій у Вільнюсі, коли при штурмі будівлі Литовського державного телебачення і телевежі радянськими військовими було вбито 14 цивільних, він остаточно і безповоротно зробив вибір у бік здобуття Україною Незалежності. Він не був промоутером цього процесу, його промоутером була "Народна Рада" – парламентська демократична опозиція у Верховній Раді 1990-1994 років. Втім без тієї частини Комуністичної партії, яка поступово еволюціонувала і "дозрівала" до ідеї здобуття Незалежності, ймовірно, в парламенті проголосувати це було неможливо. Тож, попри неоднозначність його політичної кар'єри, він зробив свій внесок в той вирішальний день, коли Україна проголосувала за свою Незалежність. І це було те вікно можливостей, яким вчасно скористувалися.
.jpg)
Леонід Кравчук на початку 1990-х років. Фото: Валерій Милосердов
"Найбільший недолік Кравчука – його нездатність піти шляхом ліберальних ринкових реформ"
— Великі справи політиків найкраще оцінюються з плином часу. А за що найбільше критикували першого Президента за його каденції? Що не пробачили йому українці? За що дорікають навіть сьогодні?
1990 року, коли він став головою Верховної Ради, в очах опозиції він був ортодоксальним комуністом. Саме з ним пов'язаний наступ на національно-демократичну опозицію восени 1990 року. А пізніше, коли він вже став Президентом, найбільшою його помилкою і недопрацюванням було те, що він, на мою думку, практично нічого не розумів в економіці. І замість того, щоб за прикладом Польщі, Чехії, Угорщини піти шляхом радикальних економічних реформ, він, як секретар Комуністичної партії УРСР з питань ідеології, обрав шлях поступової трансформації України. І в результаті ми не подолали жодного з рудиментів комуністичного ладу. Україна виявилася нездатною розпочати економічні реформи, і 1993 році ми пережили ледь не найбільшу інфляцію в світі, яка зашкалювала за 10000 процентів. Це спричинило пізніше ренесанс відновленої Комуністичної партії на дострокових парламентських виборах 1994 року. Зрештою, і програш самого Кравчука тодішньому проросійському кандидатові Леоніду Кучмі на президентських виборах. Отже, найбільший недолік Кравчука - це його нездатність піти шляхом ліберальних ринкових реформ. Тоді і заданий був весь тренд українського розвитку протягом 30 років, який ми не подолали і донині.
"У Кравчуку волиняка переміг комуняку"
— Колеги Кравчука говорять, що він вмів майстерно лавірувати між думками опонентів і знаходити потрібну нішу. Чи можна вважати його більше дипломатом, ніж стратегом? Чи можна дорікнути йому, що він був занадто м'яким і недостатньо наполегливим у певних рішеннях? Наскільки мудрим та розважливим політиком він був для свого часу?
Тривале перебування в Комуністичній партії і тривале просування кар'єрними щаблями в ЦК КПУ переконало Кравчука, що єдиний шлях вижити і будувати кар'єру - це хитрувати, приховувати свої думки і вміти пробігти "між крапельками". Всі його відомі характеристики, такі як "хитрий лис" - вони правильні. Таким був його життєвий шлях, і по-іншому він кар'єру в Комуністичній партії не зробив би. Це не була дипломатія, це, швидше, було пристосуванство, яке за часів радянської України було єдиною умовою для того, щоб робити кар'єру. Але пізніше оця риса, за яку Кравчука часто критикували опозиціонери, допомогла впродовж 1990-1991 роках знаходити компроміси там, де, здавалося, їх знайти неможливо. Наприклад, коли 1991 року Михайло Горбачов тиснув на нас щодо негайного підписання Союзного договору, а пізніше придумав референдум, Кравчук був одним з тих, хто запропонував паралельно із всесоюзним референдумом провести всеукраїнський. Це був маленький крок, але він відрізняв Україну від решти республік. Не такий радикальний, як діяли прибалти, втім, він все одно був кроком у напрямку суверенітету. А в червні 1991 року, коли нас уже відверто притискали підписати Союзний договір, Кравчук почав цілоденне обговорення проекту нового Союзного договору, а пізніше зробив такий хитромудрий кульбіт - протиснув через парламент (комуністи тоді про це не здогадалися) рішення про те, що "питання надто складне і потребує тривалого вивчення в Кабінеті міністрів України". І Кабінету міністрів України дали тоді три місяці в червні 1991 року, а Горбачов хотів підписувати в серпні. Отакими ніби й дрібними хитрощами Кравчук показував, що зрештою, як висловився мій близький приятель по парламенту Володимир Філенко, "у Кравчуку волиняка переміг комуняку".
Також можна згадати 24 серпня, коли ми зібралися в стінах парламенту, ГКЧП вже тоді зазнало поразки, на вулиці вийшли десятки тисяч людей, ситуація в парламенті була не на нашу користь. Нашої національно-демократичної опозиції було в Раді 124 людини. І були великі ризики, чи вдасться проголосувати за здобуття Незалежності? Треба було вмовляти комуністів і схиляти їх до проголошення Незалежності. І Кравчук тоді виявляв величезну майстерність, вдалося зіграти на страхах комуністів перед демократом Єльциним, мовляв, проголошення Незалежності є для них спасінням, бо "прийде Єльцин, заборонить Комуністичну партію і вас посадить в тюрму". Кравчук підігрівав, і це зрештою відіграло свою роль. Він нам не подобався цією хитрістю і компромісністю. Але, з іншого боку, саме завдяки цим його якостям вдалося розколоти комуністичну більшість і схилити навіть частину ортодоксальних комуністів до голосування за Незалежність.
Президент Росії Борис Єльцин виступає у Держдумі РФ, грудень 1997 року. Фото: duma.gov.ru
"Він вважав, що Україна не повинна поступатися жодним сантиметром своєї території"
— Наприкінці своєї політичної кар'єри у липні 2020 року вже на громадських засадах Леонід Макарович став головою української делегації у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на Сході України. Якою була його позиція щодо гібридної війни, розв'язаної Путіним, та чи вірив він, що із керманичем Кремля можна домовитися про припинення війни?
Ні, він не вірив. В останні роки його життя мені доводилося контактувати з ним неодноразово, і ми часто говорили з ним на цю тему. Кравчук ніколи не вірив росіянам. Він родом з Волині. Він прекрасно розумів, хто такі росіяни, хто такі більшовики, хто такі комуністи. Його заяви носили часто досить радикальний характер і в цілому за цей останній політичний період його політичного життя можна поставити йому "плюс". Він вважав, що Україна не повинна поступатися жодним сантиметром своєї території, попри те, що це прямо суперечило "Мінським" домовленостям, бо там йшлося про "особливий статус". Він наголошував на тому, що особливий статус не передбачений Конституцією України. Кравчук старався в міру свого життєвого досвіду та в міру свої сил і можливостей, будучи вже в поважному віці, не допустити великих помилок. Він вважав "Мінський" процес мертвим. Хоча публічно цього ніколи не заявляв.
