Катержина Тучкова. Фото: Robert Hédervári
Ви – кураторка мистецьких проєктів, авторка малої прози. Українські читачі знають вас за романом 2012 року "Житковські богині". Цей роман став бестселером у Чехії, і вже кілька років перекладений українською мовою. А віднедавна українські слухачі знають вас, як авторку новели про маріупольський пологовий будинок – короткого оповідання, написаного для Чеського Радіо. Цей текст був адаптований і для Українського Радіо. Коли ми адаптували цю новелу для радіоефіру, кілька акторок відмовилися його читати. Настільки це було болісно і страшно заходити в цю тему. Чому ви ризикнули обрати для себе цю тему?
Сама від себе я би ніколи не наважилася написати цей текст. Бо я не настільки добре знаюся на подіях в Україні. Мені важко було писати цей текст, але я погодилася на участь у проекті на прохання Чеського Радіо. Він полягав у зборі реакцій чеських письменників на вторгнення Росії в Україну. Цей проєкт називався "Уламки", і я ухвалила рішення, використовуючи свій письменницький талант, дати голос комусь, хто вже сам не може говорити. Я вирішила використати свій талант письменниці, щоб допомогти Україні. Насправді, я сама довго сумнівалася, і навіть якийсь час не відповідала на прохання Чеського Радіо. Але мені ніяк не йшла з голови фотографія, на якій вагітну жінку з розбомбленого маріупольського пологового будинку виносять рятувальники. А оскільки у мене на той час була місячна дитина, я добре пам'ятала стан безсилля, коли вагітні не можуть ані рухатися нормально, ані оборонятися. Я думала про цю жінку, не могла про неї забути, і зрештою вирішила написати про неї історію.
Ви з перших днів повномасштабного вторгнення звернулися до українців зі словами, що вони не самі. Як ви переживали ці події, як письменниця, і як людина, у якої є свої родинні історії, і яка розуміє, що таке Росія, імперська політика?
Поки що, як письменниця, я написала лише один текст, і це лише один результат залучення, як письменниці. Цей стан оніміння від того, що відбулося, він і досі не минув. Набагато активніше та інтенсивніше я долучилася, як громадянка, людина, яка має певний історичний досвід із російським, радянським колоніалізмом. Це досвід для мене не був надто тривалим, адже в 1989 році, коли в Чехословаччині відбулася антикомуністична революція, мені було 9 років. Тобто в радянській системі я жила недовго, але мої батьки, дідусі й бабусі прожили в цій системі набагато довше. І я досі бачу, як ця система вплинула і на їхнє життя, і на мій народ загалом. Тому більше я включалася не як письменниця, а як людина. У мого чоловіка є галерея, і я одразу долучилася, як кураторка. Ми одразу після повномасштабного вторгнення почали організовувати виставки, в яких, на жаль, і ми почувалися безсилими перед цією трагедією.
Ви у своїй творчості торкаєтеся непростих тем, які примушують думати про те, про що думати не хочеться. Але ваш роман "Біла вода", який теж порушує непросту тему "другорядного" місця жінки в церкві, мав популярність у читачів. Про всі ваші книжки в коментарях почасти пишуть про те, що ці історії важко читати, бо вони торкаються родинних історій. Як "складні" романи стають бестселерами?
Тема, описана в першому романі – виселення судетських німців із території Чехословаччини – була 50 років табуїзована в чеському суспільстві. Її пережитки зберігалися в підсвідомості культурних еліт та громадян, які були якимось чином пов'язані з цими подіями. Йшлося про велику меншину, 3,5 мільйона німців. Книга "Вигнання Герти Шнірх" з'явилася після того, як неподалік міста Брно було знайдено масове поховання жінок, дітей та літніх людей, які не пережили депортацію. В цьому похованні було 20000 жінок і маленьких дітей. Ця тема дуже довго замовчувалася, бо депортовані були всі чехословацькі німці. Ніхто не запитував у цих людей, якої сторони вони дотримуються, не запитували у них, скільки їм років тощо. Дуже багато історій було зі змішаних сімей. Героїня роману Герта також походить зі змішаної сім'ї. І через її історію я хотіла показати, чому колективна вина, спрямована на всіх чехословацьких німців, була неправильною. І доволі велику частину населення ця книга розлютила, насамперед, розлютила моя позиція. І це були люди, які книгу не читали. Ті ж люди, які прочитали твір, дізналися багато нового про ту епоху та ті історичні події, які були маловідомими для них. Тому ця книга допомогла скасувати накладене табу на цю тему. Про неї почали багато говорити, а книга почала активно продаватися.
В Україні ми довго жили під впливом російської пропаганди про Першу і Другу світові війни. В кожному з ваших романів є образ, тінь Другої світової війни. Що таке міф про цю війну для чеської культури? Чи потрібна вам була робота з переосмислення цих подій? Чи нав'язувався в чеській культурі радянський міф?
Звісно, ми називали цю війну Другою світовою, а не "великою вітчизняною". Але сприймалася ця війна дуже чорно-біло і дуже однозначно. Завжди було два герої – німець і радянський визволитель. У нас заборонялося говорити, що і серед німців були антифашисти, а серед радянських солдатів були ґвалтівники. Багато чеських письменників намагалися зруйнувати цей чорно-білий образ Другої світової війни. І зараз ми постали перед проблемою, як впоратися із радянськими наративами в сучасному чеському суспільстві. І зараз серед нас залишається багато проросійськи налаштованих людей. Зараз чеське суспільство постало перед великим викликом, як протидіяти цим стереотипам.
Схоже, що весь світ нині стоїть перед подібною проблемою. Чи можуть допомогти в цьому питанні саме художні твори?
У художніх творах дуже важливий емоційний ефект, коли читач може ніби сам пережити певну подію. Саме цей вплив художньої літератури відіграє в обговоренні складних тем абсолютно незамінну роль.
