Спільне фото Отчичів: Юрій, Вадим, Наталія, Михайло, Вікторія та Максим (зліва праворуч). Фото із сімейного архіву
Наталія Отчич розповідає історію знайомства з майбутнім чоловіком: "За фахом я швачка, тільки я не працювала, бо 90-ті роки, "перебудова", перевороти. Я пішла працювати швачкою, і пішла в декрет, і як сіла в декреті.. Вони в мене зразу погодки, тоді через 2 роки. І 3 підряд сини в мене народилося, і отак я і не працювала. Зараз я працюю в лікарні молодшою медсестрою у приймальному відділенні. Коли я закінчила своє училище, я пішла працювати в майстерню з пошиття одежі. В цій майстерні працювали моя мама і його однокласника мама. Її син у той момент іще служив на строковій службі, а мій чоловік Вадим повинен був прийти з армії. І вона всю дорогу ходить, на мене придивляється, каже — "хороша дівчина, треба познайомить, мій Сашка не встигне прийти, Вадим прийде, треба познайомить". І приходить мій Вадим до нас у майстерню в якихось штанах, по строчках не пошиті. А нам як майстрам зразу видно. А дівчата сміються — "фарбуй губи, до тебе свататися прийшли". Я його не знала, не бачила, ні сном, ні духом. Він служив у Москві, ще при СРСР. І вона бере мене за руку, каже, "знайомтесь". Так ми познайомилися, і зустрічалися буквально 3 місяці. Потім обвінчалися і прожили 30 років".
Наталія Отчич ніколи не мріяла про велику родину. Просто їй і особливо чоловіку Вадиму дуже хотілося мати дівчинку. А вона народилася четвертою. Тато Вікторію балував, все дозволяв. Брати до цього ставилися з розумінням.
"Максим закінчив школу 9 класів, пішов в училище, здобув освіту конторського робітника, комп’ютерний набір. Він спокійний, задумливий, у нього не було тяги, як у хлопців, до залізяччя. Щоб розібрати мопед, перебрати все. Він більше в комп’ютері. Він вступив в Гірсько-електромеханічний. І закінчив на економіста технікум. Ще ж війни тоді не було, його забрали в армію. Пішов він служити строкову службу. Повернувся, пішов назад на роботу, на залізну роботу. Він ще дивом не потрапив на той літак під Луганськом, що збили в 2014 році (проросійські бойовики – ред). Він був у 25 бригаді. Приїхав додому і захворів, ліг в лікарню. А хлопчик з Апостолова поїхав. І от вся бригада на літаку тоді загинула. Він довго плакав, казав — "я повинен був бути там 50-им". Середньому сину, Михайлу, 29 років. Він кручений, вітряний, що дай в руки — розбере. Він також закінчив наше училище Апостолівське на тракториста. А третій син Юрій. Цей взяв серединка – на половинку. Частину взяв від спокійності. Правда, зараз ця спокійність кудись зникла, мабуть, після контузій. Він теж розбирає, збирає, машини ремонтує, на машині їздить воювати. Теж закінчив наше училище на водія. А всі вони пішли працювати на залізну дорогу. Максим працював із батьком в бригаді ремонтником штучних споруд. А Михайло і Юра теж працювали монтерами шляху на залізниці. Дочка Вікторія наразі вчиться в політехнічному технікумі на логіста. Теж по залізниці. На 4 курс перейшла. Вона всіх крутила. Не брати її виховували, а вона їх. Вони її й любили. Вікторія найменша, у них з меншим Юрком 9 років різниці", — розповідає жінка.
"Ніхто ніде не ховався. Мені було шкода й прикро, я плакала. Але мене розпирала душа, що мої хлопці не відмовилися, не тікали. І гордість за них була".
Вадим Отчич був несуворим татом. Завжди усміхався і ніколи не карав дітей. Ця "місія" була на мамі Наталі. А реагувати на витівки збитошних хлопців треба було. От вони час від часу і стояли в кутку. Завжди один одного прикривали, мовчали про провини братів. У день повномасштабного вторгнення усі брати із батьком разом стали на захист Батьківщини. Той страшний день згадує Наталія Отчич:
"Мої хлопці мої були на роботі. Чоловік із Максимом нічним поїздом о 3:26 ночі виїхали на Дніпропетровський напрямок, вони під Лошкарівкою міст повинні були поремонтувати. І коли вони доїхали до цього мосту, на Дніпро полетіли ракети. Вони вийшли з поїзда, побачили, що полетіли ракети. А менші хлопці о 6:26 їхали в бік Кривого Рогу. І вони мені з електрички почали дзвонити: "Мамо, почалася війна". Кажу: "Хлопці, я знаю". Але все одно вони поїхали на роботу. Вони мені подзвонили: "Мамо, збирай нам речі, ми йдемо в військкомат. Я чоловіку сказала: "Вадька, ти хоч стрілять можеш?" Усе-таки в 1988 році він був в армії й був пожежником. А він — "нічого страшного, Наташ, я навчусь". Я йому — "ти тільки бережи своїх синів". Ніхто ніде не ховався. Мені було шкода, мені було прикро, я плакала. А з іншої сторони, мене розпирала душа, що мої хлопці не відмовилися, не тікали. І гордість за них була.
Потрапили всі в один підрозділ
Потрапили всі в один підрозділ — в 17-у танкову. Батька хотіли залишити в теробороні, але він сказав — "я піду зі своїми синами". 4 дні вони були всі разом — 3 сини і батько, а на 5-й день чоловіка і двох синів, Юру і Максима, повезли в інше місце, а Михайло залишився в Кривому Розі".
За 12 кілометрів від Апостолова, де проживала родина Отчичів, уже стояли танки. Точилися важкі бої. Середній брат Михайло, який залишився на цьому напрямку, зазнав поранення, довго лікувався і з часом його списали. Нині він продовжує працювати на залізниці. А батько Вадим з Максимом і Юрієм потрапили на ділянку, що з’єднувала Херсонщину, Миколаївщину і Дніпропетровщину. Тоді в них не було ні шоломів, ні бронежилетів. Тільки автомати. Рятували окопи.
Вадим Отчич у лавах ЗСУ. Фото із сімейного архіву
"Чим глибший окоп, тим більше шансів вижити"
Як згадує Юрій Отчич, чим глибший окоп, тим більше шансів вижити. Відразу гуртом викопали батьку, а тоді вже кожен собі.
"Ми почали в Орлово. Ми колони зупиняли, щоб далі не пішли. Я навіть не мав поняття цих боїв, тому що не було військової справи. Громадянин просто, пішов захищати рідну землю. Ото училище, автомати вчили розбирати і збирати. Навіть не стріляли з автоматів. Ми приїхали в частину, нас одягнули, і ми поїхали далі. У мене брат старший був гранатометником, а батько був помічник гранатометника. А я був стрільцем. А потім мені уже і кулемета дали. Хлопці допомогли навчитися. Ті, що займалися раніше військовою справою, то навчили, як правильно стріляти, тікати, ховатися.
Ми закріпилися в Миколаївці, недалеко від Іванівки, і повикопували окопи. Я 8 місяців на нульовій лінії. На Херсонському напрямку. Нас виводили на дві тижні відпочити. Навіть додому не відпустили. Батько відслужив 6 місяців. 29 серпня загинув", — розповідає Юрій.
"Спалах. Мене відкинуло на 150-200 метрів"
Під час торішнього контрнаступу на Херсон Вадим Отчич загинув. Його машина натрапила на міну. Син Максим також був у тому пікапі. Він дивом вижив, але отримав складні поранення і контузію.
"Ми йшли в наступ на село Ольгине. Ми були на цій першій машині, що прокладала путь. На машині було важке озброєння: NLAW, "Джавеліни", кулемети. В основному на машині була зброя. Дехто каже, що прилетіла "Ігла", а мені здається, що наїхали на протитанкову міну. Перед цим танки пройшли, а вони трошки ширші, ніж пікап, а за ними ми їхали. І ми скотилися заднім колесом на протитанкову. Спалах. Мене відкинуло на 150-200 метрів. А потім прийшов до тями, трава почала горіти. Розплющив очі, руки-ноги цілі. Побачив перед собою трубу і встиг в неї заскочити. І почало детонувати БК. Потім мене евакуювали, і я опинився в лікарні. Я не знав, що сталося з батьком. Я до останнього думав, що його відкинуло, як мене. Під час наступу не було часу йти роздивлятися. Воно детонувало все, вибухало. Думав, може, телефон розбився, відкинуло. Я вже потім в лікарні був, коли мені подзвонили й сказали", — розповідає Максим.
В тому хаосі Максим встиг затягнути в рятівну трубу і місцевого хлопчика, який дуже обгорів після вибуху. Так вони там і сиділи вдвох, поки детонували боєприпаси. Потім поранений Отчич ще зміг перев’язати хлопчика. Найменший брат Юрій також був у тому бою, але він пішов трохи вперед. Саме він накрив тіло батька і забрав його зброю.
Продовжує Юрій Отчич: "Я спереду пішов, а вони ззаду, тому що ми заходили в село. Я кулеметник. Командир зазвичай вперед іде, а кулеметник за ним. Я взагалі намагаюсь не згадувати той день. Як ми уже закріпилися в селі, давай шукати батька, брата, їх нема. Щось мене потягнуло туди. Максима забрали в лікарню, а батько залишився. Я свій кітель на батька, забрав його зброю і посидів біля нього. Повертався від батька, іду-іду, плачу, і рашист вилазить з окопчика, голову висовує і на мене автомата. Я його раз — і все. І пішов далі. Як штурм іде. Ми йдемо закріплятися. Іванівку ми брали — я батько, Максим. Це ми після поранення, в 40-ці були, нас звідти відправляють в наступ — село відбивати. Там теж багато хлопців полягло наших, та і їхніх теж. Ми тільки заїхали, почався бій. Отож штурм, там я ще одного поранення зазнав, контузію. Там суто по перехрестю бабахнули "Градами", і зловив контузію, аж свідомість втратив. Я зараз був удома, тому що мене направляли на навчання. Я поїхав на навчання, а мені сказали: "Ні. У вас немає військової строкової служби". Зараз буду їхати до свого підрозділу. Зараз звертають увагу, а раніше ні".
Михайло і Вікторія Отчичі. Фото із сімейного архіву
Психіка наче вмикає захисний механізм і стирає з пам'яті найжахливіше
Максим і Юрій після численних поранень і контузій продовжують боронити рідну землю. Їм важко згадувати ті страшні події "на нулі" і загибель батька. Психіка наче вмикає захисний механізм і стирає з пам'яті найжахливіше. Родина вчиться жити без тата. Усім ця трагедія ще дуже болить. Дружина Наталія Отчич намагається підтримувати оптимізм. Адже її чоловік завжди сподівався на краще.
"Як у нас не стріляло, як у нас не літало. У мене теж і хату трохи розбомбило, і у батька мого розбомбило. І собака був поранений. Але ми витримали, ми були тут, я розуміла, що я ж на роботі можу людям допомогти. У мене біженці живуть, пускаю в хату. Це синова хата, Максима, що служить. То були з Харкова, то з Любимівки, зараз зі Зміївки, постійно пускаю людей. Я не можу бути сама. Відразу мене тримало те, що ми з чоловіком мали корів. Коли він пішов в армію, у мене було 2 корови, 2 телят — купа хазяйства. Я їх тримала, бо він же вернеться, все буде добре. І коли він загинув, мені здається, якби не оця корова, яка була в мене в сараї, я б не встала. Але я розуміла, що вона не винна. Її треба нагодувати, приділити увагу. Може, через це я в депресію ніяку не пішла. Діти ж були біля мене. У мене невісточки, одна, друга. Приїжджали постійно і друзі. Мене не лишали. Вікторія — це інша розмова. Мені ще її довелося витягувати з депресії. Вона довго плакала, переживала. Я собі переживала, вона собі переживала, і ми так одна одну підтримували. Мені тяжко, а їй зовсім. Батько був для неї все", — каже Наталія Отчич.
Юрій Отчич зареєстрував електронну петицію до президента України з проханням присвоїти батьку Отчичу Вадиму Тарасовичу звання Героя України посмертно. До кінця збору підписів залишилося менше місяця.
