Анна Мачух у студії Радіо Культура
— Чому цьогоріч Одеський міжнародний кінофестиваль переїхав з Одеси до Чернівців?
Ми шукали найбезпечнішу локацію для наших глядачів і найпривабливішу для іноземних гостей. Іноземці нині їхати в Україну бояться, Одеса ближче до фронту, ближче до моря, де стоять наші вороги. Шукали місто ближче до Західної України і зручне логістично. Крім того, в Чернівцях чудово розвинена кінотеатральна інфраструктура. Тут, на відміну, наприклад, від Львова, кінотеатрів багато, а також є такі прекрасні локації, як Миколайчук–центр. Спеціально для кінофестивалю ремонтують історичний кінотеатр "Чернівці", де також відбуватимуться покази.
— Я знаю, що і рідна Одеса не залишиться без кінофестивалю. Чи справді там відбудеться частина показів?
Звісно, адже Одеський кінофестиваль не може бути без Одеси! Буде спеціальна програма для одеситів – нові фільми, зняті одеситами впродовж кількох останніх років. Буде ще кілька додаткових програм, про які ми до кінця липня оголосимо окремо.
— 19 серпня фестиваль відкриється прем'єрним показом фільму Олеся Саніна "Довбуш". Розкажіть про інші родзинки фестивалю, які можуть зацікавити потенційних глядачів.
"Довбуш" – одна з наших ключових новин. Це "довгобуд", усі довго чекали на його вихід. І це найактуальніше кіно для відкриття. Адже наша війна триває навіть не з 2014 року, а від того моменту, як з'явилася Московія. Тому дуже хочеться нагадати глядачам, чому саме ми не повинні забувати про ті події, і чому ми повинні добре запам'ятати те, що відбувається зараз. Тому зараз хочеться показувати кіно, яке розкриває нашу історичну пам'ять.
У національному конкурсі братимуть участь 10 дуже потужних фільмів: 6 документальних, більшість з яких знято за минулий і цей рік, 4 ігрових картини. Також у програмі фестивалю буде ще близько 30 фільмів. Із того, що ми вже оголосили, я дуже рекомендую подивитися фільм Тоні Ноябрьової "Ти мене любиш?", який дуже гучно пролунав на Берлінському фестивалі, й нарешті відбудеться його прем'єра в Україні.
Також я дуже рекомендую подивитися документальний фільм "Крихка пам'ять" Ігоря Іванька – дуже ніжне, сімейне документальне кіно. Минулорічний фестиваль, як ви пам'ятаєте, відбувався за кордоном, одразу в кількох країнах. Конкурсна програма відбувалася в Варшаві, і ми тоді запрошували режисера взяти в ній участь. І тоді він принципово відмовився, сказавши, що дочекається Одеського фестивалю в Одесі. На жаль, ми цьогоріч не повністю в Одесі, але прем'єра цього фільму відбудеться в Одесі, і також відбудеться показ у Чернівцях.
— Ви ще не оголошуєте всю програму. Можливо поділитеся ексклюзивом з нашими слухачами?
Із ексклюзиву – це буде переможець Берлінале-2023 документальний фільм "На Адаманті". Схоже, що і в Україні, і в світі розпочинається ера документалістики. Дуже багато з'являється документальних робіт, які перемагають в "недокументальних" фестивалях: Канни, Берлінале тощо. Через війну в Україні можна нині знімати переважно документальне кіно, і його у нас ставатиме дедалі більше.
Будуть у нас також і учасники Каннського фестивалю. Гадаю, багатьох зацікавить досить суперечливий білоруський фільм "Motherland". Цей фільм знімався ще до повномасштабного вторгнення разом з українцями. Фільм про те, на що могла б перетворитися наша держава, якби ми не вийшли на революцію в 2014 році.
— Скільки фільмів, представлених на фестивалі, безпосередньо про повномасштабну війну?
Спеціально ми не рахували, але думаю, що точно половина. 2014 року на війну першою відреагувала документалістика. Знімати документальні фільми без врахування війни неможливо. Документалісти першими відреагували на війну, і в тих фільмах, які вийшли навіть три роки тому, вже відчувається війна. От, наприклад, минулого року в нас у програмі був фільм 2022 року "Клондайк" – рекордсмен світових фестивалів (понад 100 фестивалів). І глядачі запитували у режисерки Марини Ер Горбач: мовляв, як так вийшло, що війна тільки почалася, а у вас вже готовий фільм? Це свідчить про те, що люди в світі не розуміють, що війна почалася 2014 року. Тобто все, що найближчим часом буде на екранах – це все рефлексія на наші реалії. Навіть, якщо в найближчі роки хтось зніматиме українську романтичну комедію чи український фільм жахів, вони все одно будуть з урахуванням війни. Будь-яке мистецтво – це рефлексія на життя. А життя у нас з вами зараз таке.
— Зараз фестивалі здатні прийняти стільки відвідувачів, скільки здатне вмістити бомбосховище у випадку повітряної тривоги. Розкажіть про заходи безпеки в Чернівцях та Одесі.
Ми це враховували насамперед, коли обирали зали для кінопоказів. На кожній локації, де відбуватимуться фестивальні заходи, є укриття. У нас невеликі зали – до 400 місць. І звісно ж, усім гостям ми надамо інструкції, як діяти у випадку небезпеки.
Глядачі у центрі імені Івана Миколайчука. Фото ілюстративне. Фото: Марія Ігнатюк/Суспільне Чернівці
— Вже можна купити квитки на покази?
Ще ні. Продаж почнеться наприкінці липня, коли ми фіналізуємо повністю нашу програму і наш розклад.
— Скільки коштуватимуть квитки?
Оскільки це некомерційні покази, ціна буде 50–100 гривень.
— На скільки часто відмовляються цьогоріч міжнародні учасники приїхати на фестиваль через війну в Україні?
У 95 відсотках. Їх дуже складно запросити, тож цьогоріч іноземних гостей буде мало. Саме тому ми розглядаємо можливість провести одну з програм фестивалю за кордоном. Одеський фестиваль вважається однією з найбільших професійних платформ для знайомств та професійних подій. Спочатку ми міжнародну програму планували провести в Чернівцях. І до трагедії з Каховським водосховищем нам підтверджували участь 50 відсотків міжнародних учасників. Після цього кількість зменшилася, і навіть ті, хто підтвердив участь, почали відмовлятися. Коли почалися розмови про Запорізьку АЕС, почали ще більше відмовлятися. Міжнародних гостей буде небагато, але ті, хто приїде – це ті, хто справді хоче підтримати Україну.
— У контексті дискусій щодо дубляжу фільмів українською мовою, поцікавлюся у вас: як іноземні фільми представлені на фестивалі – ви їх дублюєте чи титруєте?
Професійні кінофестивалі завжди показують фільм мовою оригіналу з субтитрами. Фестивалі для того й існують, щоб подивитися фільм максимально близьким до оригіналу, відчути емоції тощо. Фестивалі – це для кіноманів. Ну а щодо закону, я також його не підтримую. Адже вивчити мову через похід у кіно не можливо. Більшість українців ходять в кіно раз чи двічі на рік. Масовий глядач не дивиться те кіно, де потрібно відчути гамму емоцій. Вони дивляться блокбастери, де головне – це картинка. Це – історія, а не емоції. Емоції – це більше про фестивальне кіно.
— Деякі кінознавці пишуть про те, що ренесанс українського кіно 2015-16 років зробив "запас міцності" для українських фільмів, і ми матимемо що возити на фестивалі рік-два. Доводилося читати апокаліптичні прогнози, що через війну та складну економічну ситуацію на українське кіно знову чекатиме занепад. Насамперед, йдеться про ігрове кіно.
Я ще кілька місяців тому поділяла цей песимізм. Але зараз у нас проходить освітня програма від Української кіноакадемії у співпраці з Netflix, завдяки якій ми минулого року підтримали 48 проєктів 15 тисячами доларів. Це й ігрові фільми, і серіали, і документальне кіно. Зараз у команд цих проєктів йде активне спілкування з продюсерами з усього світу, як зняти фільм в умовах "нульового" державного фінансування вже другий рік поспіль. Їхня співпраця через рік після отримання грантів вселяє надію, що круте ігрове українське кіно буде. Воно буде іншим, воно буде робитися у ширших копродукціях. Адже за українські гроші нині зняти кіно неможливо. Потрібно шукати партнерів, фонди, і якщо ви, наприклад, знаходите партнерів у Франції, вам потрібно інтегрувати французьких працівників такої сфери.
Професіонали українського кіно вже почали інтегруватися в міжнародну спільноту, почали вивчати міжнародні правила веденню бізнесу, міжнародним правилам копродукції тощо. Українське кіно буде. Воно буде більш якісним, бо криза дозволяє зрости і розвинутися тим, хто є найсильнішим. Виживуть найсильніші. За моїми прогнозами, зі 100 відсотків індустрії залишиться працювати у цій сфері 30 відсотків. Але ті, хто залишиться, матимуть інший рівень. Тому не все так погано. Фільми будуть зняті, й вони отримають зовсім інший міжнародний потенціал.
— Але ж існує і державне замовлення. І, наприклад, фільм про Бучу повинні знімати українці за українські гроші. Як ви бачите далі роль держави у кіновиробництві?
Зараз роль держави мінімальна в українському кінематографі, а мала би бути набагато більше. Нам дуже не вистачає ролі держави в плані фінансування. Зрозуміло, що під час війни всі кошти мають бути спрямовані на фронт. Але культура – це те, без чого ми не можемо існувати в подальшому. І те, що ми маємо цю війну – це наслідок того, що культура багато років не підтримувалася, ми мали спільний з Росією інформаційний та культурний простір. І якщо держава не відновить наступного року фінансування і не підтримуватиме культуру загалом, виживуть 30 відсотків, які будуть інтегровані в Європу, а державне замовлення виконувати буде нікому.
