Віталіна Біблів. Фото: Інна Бородаєва, Укрінформ
"Коли я йду на репетиції, я намагаюся вимикати емоції"
— Моновистава "Люби мене не покинь" – це ще одна рефлексія на пережитий досвід війни. Чи є хвилювання перед прем'єрою? Адже, з одного боку, не говорити про війну неможливо, з іншого боку — робити це дуже важко. Дехто не готовий дивитися вистави на тему війни, він намагається абстрагуватися і обрати виставу на іншу тему.
Коли я йду на репетиції, я намагаюся вимикати емоції. Тема справді дуже важка. І якщо не вимикатися, можна напевно померти. Але не говорити про це я теж не можу. Як би боляче не було, театр повинен говорити на такі теми. Навіть психологи радять говорити про біль, коли душа болить. Інакше біль не мине.
— Чи є страх, що коли заговориш на цю тему, тебе емоційно "порве", і ти не зможеш зібрати себе докупи?
Дитина, коли робить перший крок, не знає, вона зможе піти чи ні. Але ж вона його робить. Так і я роблю цей крок. Хоча звісно ми боїмося пропрацьовувати свої травми. Але повторюся, це потрібно робити, інакше легше не стане.
— Розкажіть про ваші думки і враження після того, як ви прочитали п'єсу Ольги Анненко вперше. І чи одразу народилася ідея зробити виставу?
Це була цікава історія. Я знала, що існує ця п'єса, але я її не читала, тому що боялася переживати біль. Але режисерка Тетяна Губрій запропонувала мені зробити благодійну читку в Мюнхені, щоб зібрати гроші на ЗСУ. Коли я прочитала цю п'єсу, справді були ріки сліз. Але я погодилася, тому що текст мені дуже відгукнувся. Сьогодні кожна друга мама відчуває те, що відчуває моя героїня Катерина. Після того, як ми зробили читку, ця історія багато кому відгукнулася. Тому ми вирішили зробити вже не читку, а виставу в театрі "Золоті ворота".
— Про що ця вистава? Які теми в ній звучать?
Це тема мами і сина; тема життя у вимушеній еміграції; тема сильної людини, яка, попри все, намагається хапатися за життя і витягувати інших; тема про надію. Вистава буде емоційно дуже важкою, але дуже потрібною. Ті люди, котрі бояться говорити про біль, саме на виставі можуть свої травми пропрацювати. Саме тому я й не ходжу до психологів, оскільки свій біль пропрацьовую на сцені.
— Чи переживали ви якісь особливі реакції, можливо навіть на фізичному рівні, в процесі репетицій, осмислення героїні та занурення в її життя?
Під час роботи я практично не аналізую свій стан. Тільки згодом я можу зрозуміти, що я зробила правильно, а що ні. Єдине, що я зрозуміла під час роботи – це те, що я емоційно виросла ще на одну сходинку.
"Після 33 днів бомбосховищ я зрозуміла, наскільки важливе життя, і наскільки важливий театр у моєму житті"
— Як змінили вашу роботу в театрі ці півтора роки?
Після 33 днів бомбосховищ я зрозуміла, наскільки важливе життя, і наскільки важливий театр у моєму житті. Коли вперше після перерви я вийшла на сцену, я зрозуміла наскільки крутий у нас колектив, який крутий у нас театр і який незрівнянно вдячний у нас глядач. І те, що ми можемо в такі непрості часи емоційно віддавати глядачам свою енергію, це також дуже важливо. Все це для мене стало дуже цінним. До 24 лютого ми все це так не цінували. І в одну мить ми зрозуміли, що можемо все це втратити.
— Коли я приходила в театр після повномасштабного вторгнення, гостро відчула запит аудиторії, коли кожен прийшов до свого по своє: по підтримку, по розраду, по діалог. І хоча глядач мовчить під час вистави, діалог відбувається. Як змінився глядач після повномасштабного вторгнення?
І актори, і глядачі почали цінувати те, що могли втратити. Вони справді хочуть діалогу, вони хочуть хоча б на ці дві години забути свої проблеми. Хоча важко про них забути, коли під час вистави лунають повітряні тривоги. Глядач став іншим, він став теплішим, добрішим. Це важко пояснити, якщо ти цього не пережив. І ті, хто поїхав, і ті, хто залишився, всі хочуть прийти до себе додому, в свій театр, до свого глядача.
"Коли ми грали в Запоріжжі, почалася повітряна тривога…"
— Коли лунає повітряна тривога під час вистави, вона зупиняється, глядачі виходять. Чи легко потім повернутися до гри?
Театр "Золоті ворота" знаходиться в укритті. Тому під час повітряної тривоги наші вистави тривають. Але коли ми грали в Запоріжжі, і почалася повітряна тривога, Ірма Вітовська зі сцени сказала "кляті москалі". А далі запитала: "Ну що, я в ліс чи продовжуємо"? До кінця першої дії залишалося 5 хвилин, тому ми продовжили. А коли закінчили, закінчилося і тривога.
Я багато гастролюю, у мене є також театральні антрепризи, і кілька разів нам доводилося зупиняти виставу. Але повертатися на сцену не важко. Тому що жоден глядач не залишив театр, тому що всі чекають продовження. І це ще раз доводить, що глядач став іншим. А те, що вистави іноді перериваються, то такі наші реалії, ми або їх приймаємо, або ні. Іншого життя у нас не буде. Тому треба його проживати тут і зараз.
— Моновистава – це дуже складна робота. У актора немає шансу схибити. Чи накладало те, що ви одна, додаткове навантаження під час роботи з режисеркою?
Це моя друга моновистава, перша – "Білка, яка прожила 100 років" зі Стасом Жирковим. Тому мені не страшно виходити на сцену. Те, що ти одна – не важко. Навпаки, якщо ти заплутався у репліках, сам можеш вийти з ситуації. Ти нікого не підставляєш, хіба що звукорежисера.
З режисеркою Тетяною Губрій це теж наша не перша робота. Я брала участь в її дебютній виставі. Вона мене називає своїм талісманом. Ми ідеально розуміємо одна одну. Я моргнула оком, а вона мене вже зрозуміла. Я – абсолютно режисерська актриса, а Таня – абсолютно акторська режисерка. Тому все склалося.
