Фото з відкритих джерел
Марія Федорівна Булденко народилася 1921 року в селі Кучинівка Сновського району Чернігівської області. Зі свого дитинства вона пригадувала бунти спротиву:
"Іде гурт — хто з вилами, хто з топором. Мужчін не замічаю. Одні женщіни. І кричать: "Пашлі! Пашлі!" Вони витягали тії скрині, що в людей награбованиє. Стали в дзвони дзвонить у церкві. Люди стали сходиться. Вони витягають тії вещі і кажуть: "Забирайте де чиє, забирайте!" Не замічаю, чи брав хто, чи не брав. А тоді документи рвали й викидали на двор. Розгомили це все, що вони думали зробить. Приїхав уполномочений. І вони там до його напали. Він на клена почав лізти, тікати. Приїхали солдати з Городні, і разогнали бунти тиє".
Хвиля селянських бунтів прокотилася наприкінці 1920-х — на початку 1930-х тодішньою радянською Україною. Українці протестували проти насильницької політики колективізації. Для селян земля і приватна власність були центром життя, і вони не бажали добровільно відмовлятися від свого майна заради примарних ідеалів комунізму. Ось про що згадувала Марія Кирилівна Шевченко, 1925 року народження, із села Соболівка Теплицького району Вінницької області:
"Селяни не могли, їм дуже було тяжко розстатися із своїм майном, із своєю землею, і вони створювали "волинки", вони виходили протестували, вони виступали проти."
Опір наростав синхронно із пришвидшенням темпів колективізації. Свого піку він досягнув у березні 1930-го. Провідна наукова співробітниця Відділу досліджень Голодомору та масових штучних голодів Національного музею Голодомору Наталя Романець наводить дані:
"Якщо казати про загальні цифри, то за документами ДПУ УСРР в Україні у 1930-у році було зафіксовано 4098 масових виступів, — як "волинки", так і збройні повстання, — в яких взяли участь 956 587 осіб."
Дуже часто такі протестні рухи в Україні, як уже згадувала на початку нашої історії очевидиця тих подій Марія Булденко, мали "жіноче обличчя". В архівних документах фігурують такі поняття, як "бабські бунти" або ж "волинки". Докторка історичних наук Наталя Романець пояснює:
"Термін "волинки" трапляється в багатьох документах радянських органів та спецзведеннях органів міліції починаючи із 1928 року. Вперше я зіткнулася з цим терміном, коли почала працювати з архівними документами у Дніпропетровському держоблархіві ще на початку 1990-х, вивчаючи масовий селянський спротив напередодні та під час суцільної колективізації і Голодомору. Взагалі сам термін походить від слова "волинити", що означає виконувати повільно певну роботу. Але якщо казати про "волинки", то йдеться не про відмову від роботи, це була форма беззбройного спротиву. Поряд із цим терміном ще використовують "жіночі бунти" або "баб’ячі бунти", тому що серед учасників "волинок" досить часто переважали саме жінки."
Так звані "бабські бунти" — відомий феномен опору примусовій колективізації. Часом стихійно, часом організовано різні групи жінок протестували проти насильницьких дій місцевої влади. Чому саме жінки проявляли найбільшу активність, пояснює професорка Наталя Романець:
"Історики вважають, що ключову роль відіграло те, що учасники "волинок" вважали: оскільки це жінки, та ще й переважно багатодітні, то влада їх не буде суворо карати. Але, як продемонстрували наступні події, це не відповідало дійсності. Учасників "волинок" карали і не дивилися на те, чи це жінка, чи чоловік."
Україна завжди викликала особливе занепокоєння Кремля. Протестний потенціал українського селянства неабияк лякав Сталіна, який боявся втратити Україну. Докторка історичних наук Наталя Романець зауважує:
"Відомо, що під час проведення хлібозаготівлі, яка викликала велетенський спротив як з боку рядових колгоспників і селян-одноосібників, так і з боку колгоспного керівництва, Сталін сказав, що "оскільки цей спротив існує, ми можемо втратити Україну". Він прекрасно усвідомлював, що населення України є нелояльним до радянської влади".
Свою нелояльність до влади і до колективізації, яку та влада проводила, селяни висловлювали в різний спосіб. На місцях намагалися залякати сільських голів і активістів тим, що писатимуть скарги до вищого керівництва держави. Саме такий випадок пригадувала Ганна Михайлівна Брус, 1926 року народження, із села Брусівка Лиманського району Донецької області. Під час колективізації й Голодомору 1932–1933 років її родина жила в селі Малий Хутор Чернянського району Курської області. І мати навідріз відмовлялася підписувати заяву на вступ до колгоспу:
"Вона така, не боялася. Визивають її, з поссовєта аж приїхали. Каже: "Я підписуваться не буду. У мене п’ятеро дітей." А вони кажуть: "То ваше удовольствіє, що п’ятеро дітей". А їй: "Я Сталіну напишу, що ти протів советской власті". "А хто буде защіщать страну, — мати каже, — як ми не будем рожать?" І так мати не підписалася, і не прийшли, і більше нічого не сказали. Отак мати сопротівлялася і не підписалася! Оце я вам кажу те, що знаю. Було сопротівлєніє".
Однак говорити про те, що влада на місцях лояльно ставилася до таких спротивів, не можна. Випадки, коли відмова від вступу до колгоспу залишалася без покарання, були радше поодинокими. Хоча скарги до вищого керівництва держави селяни таки писали. Науковиця Наталя Романець коментує:
"Коли почала проводитися суцільна колективізація, розкуркулення, селяни почали масово писати скарги до вищих органів влади, сподіваючись на те, що дійсно на місцях неправильно розуміли постанови ЦК ВКП(б). І, якщо казати про такі випадки, це може бути лише якийсь один окремий показовий випадок, пов’язаний із місцевим керівництвом. Але загалом потрібно усвідомлювати, що на місцях мали місце не окремі порушення "революційної законності". У влади був дуже популярний термін, яким вона називала всі випадки, коли над селянами знущалися, проводили незаконні обшуки, арешти, там роздягали і голими виставляли на мороз, для того, щоб у них вибити, де знаходиться хліб. Але насправді це був результат реальної політики".
Нова хвиля колективізації почалася восени 1930 року. Тепер більшовики діяли хитріше — замість того, щоб примушувати селян вступати до колгоспу, вони створили для незгодних економічно невигідні умови життя поза соціалістичним підприємством: ввели набагато більші податки, штрафи, стягнення. Науковиця Наталя Романець зазначає:
"Існували певні квоти на проведення розкуркулення. Влада чітко визначила, що куркулі становлять від 3 до 5 відсотків у кожному селі. А якщо у селі не було такої кількості заможних селян, то зрозуміло, що під прес розкуркулення потрапляли ті люди, які за майновими показниками ніяк не могли бути зараховані до заможних. Взагалі розкуркулювати відповідно до вимог самої політики розкуркулення мали лише так званих "експертників". "Експертниками" називали тих селян, які оподатковувалися в особливому порядку, передбаченому саме для заможних господарств, власне, куркульських. Ця система оподаткування передбачала, що у селянина максимально мають з’ясувати всі прибутки, і їх оподаткувати. І шкала оподаткування для "експертників" була значно більшою, ніж для "середняків". Архівні документи засвідчують: коли у 1930 році почали складати списки куркулів, то кількості цих "експертників" не вистачило для того, щоб їх заповнити. Тому почали селян дооподатковувати, шукати нових "експертників".
Про неспіврозмірні податки свідчили й очевидці. Так, про це говорить одна з героїнь нашої історії — Ганна Брус, родина котрої в роки колективізації жила в селі Малий Хутор Чернянського району Курської області, де на той час чи не половину населення становили українці.
"А налоги які були! Держиш, не держиш курей — 100 яєць оддай; 44 кілограми м’яса отдай; 260 літров молока отдай. Отак було. А те у садках було. У нас садки були — яблуні, груші були. А вони на кажде дерево — родить, не родить — а 3 рубля оддай каждий год. Грошей нема. Ну, й люди начали рубать".
Якщо ж платити податки вже було нічим, на людей чекала кримінальна відповідальність. Така історія трапилася, зокрема, в родині Галини Пилипівни Ковбасюк, яка народилася 1928 року в селі Лисогірка Летичівського району Хмельницької області:
"Тато був засуджений за налоги. Мій батько не пішов в колгосп, боявся. Не пішов в колгосп — налогами великими обложили, і за ті налоги засудили".
Але, попри все, українські селяни продовжували саботувати колективізацію. У народу в той період іще була жива пам’ять про власну державу — Українську Народну Республіку. І ця пам’ять спонукала до боротьби проти влади, яка найзаможніших селян оголосила куркулями і вивозила до Сибіру, а все майно конфісковувала в колгоспи. Однією з поширених форм активного опору селян були терористичні акти: підпали майна, побиття, поранення й навіть убивства представників радянської влади та сільських активістів. Усі ці бунтівні прояви українців фіксували органи Державного політичного управління.
Про один із таких випадків у селі Носівка на Чернігівщині згадувала жителька цього села Феодосія Минівна Супрун, 1920 року народження:
"Активістів убивали. У нас був Ракуніч Павло. Він був десь у сельсовєті. І пішов на степи розкуркулювать. Так його убили — до брички прив’язали, і коня пустили. І він, до брички прив’язаний, так нісся до самої Носовки."
На початку 1930 року селянські заворушення подекуди переростають у збройні протистояння. З’являються спільні виступи деяких сіл, створюються озброєні загони. Селяни розганяли сільради, озброювалися вилами, сокирами, ножами, інколи рушницями й обрізами, копали навколо сіл окопи, виставляли пікети на дорогах. Докторка історичних наук Наталя Романець зазначає:
"Збройні виступи також відбувалися. Наприклад, у лютому–березні 1930 року почалися збройні виступи у прикордонних районах України. У Шепетівському окрузі ці виступи тривали протягом 20–27 лютого 1930 року, і вони охопили 13 районів. Також збройне повстання було на території Дніпропетровського округу. Це відоме Павлоградське повстання, яке відбулося 5–6 квітня 1930 року. Але невдача цих виступів була передусім пов’язана з тим, що у селян не було належної кількості зброї".
Найчастіше сценарій повстань залежав від дій місцевої влади. І може скластися враження, що селяни боролися не проти режиму загалом, а насамперед проти конкретних людей, які забирали у них хліб. Але така думка є помилковою, — переконана професорка Наталя Романець:
"Якщо казати про самі виступи, то нерідко під час них можна було почути такі гасла: "Геть радянську владу!", "Радянська влада без комуністів!" Ми натрапляємо на гасла, які існували за доби Української національної революції. Це були гасла щодо встановлення української влади, влади Української Народної Республіки. Тому ми не можемо казати, що цей спротив носив суто персоніфікований характер проти учасників конкретних дій, конкретних заготівельників і тих, хто проводив суцільну колективізацію. І хоча влада постійно вилучала шляхом репресій із села ось той актив, який міг організувати селянство у боротьбі проти радянської влади, але все одно серед частини селян такі переконання зберігалися".
Трагічну кампанію з колективізації села українці відразу ж опротестовували в піснях, поезії, приказках і прислів’ях, — розповідає дослідниця фольклору того періоду Аліна Карбан:
"Колективізація не могла не відбитися в настроях народу, в їхньому баченні, в їхньому опорі. Фольклор Голодомору і колективізації дуже багатий на жанри. Це частівки, віршовані форми, анекдоти, примовки, прозові твори, прислів’я, приказки. Ось наприклад, можу навести такий вірш-частівку:
Ленін умирав,
Сталіну приказував,
щоб він хліба не давав,
сала не показував.
Вставай Ленін, подивися,
до чого ми дожилися:
на подвір’ї одна хата,
а на хаті одна лата.
А на латі — один куль,
та й то кажуть, що куркуль.
На хаті — серп і молот,
а у хаті — смерть і голод".
Творчість непокірних селян у спеціальних циркулярах радянська влада називала "фольклором декласованих елементів". Націоналістичний фольклор нищили або ж зберігали в архівах під грифом "секретно". Натомість у газетах і на радіо 1930-х була розгорнута кампанія з популяризації пісень про нового радянського селянина зі щасливим колгоспним життям. Зразки таких пропагандистських творінь наводить дослідниця фольклору періоду колективізації Аліна Карбан:
Не одурять нас багаті — бачим ворога здаля.
Поквитались ми з панами, ліквідуєм куркуля!
Ще один зразок:
Чи дозволите заколядувати, цей дім звеселити,
А буржуїв та куркулів засмутити?
Одну з таких пісень зі свого дитинства пригадала й одна з наших героїнь — Марія Кирилівна Шевченко, 1925 року народження, із села Соболівка Теплицького району Вінницької області:
"Я пам’ятаю, от така пісенька була, до цих пір я її пам’ятаю:
Їхав півник, їхав півник на війну, на війну велику.
— Ой, куди, куд-куди? — Воювать в індика.
А індики-куркулі півника убили.
— Ой, куди, куд-куди? — кури голосили.
Значить ізмалечку прививалось, що куркулі — це недобрі люди".
Ці історії розвінчують усталений роками стереотип про "безхребетного" українського селянина, який покірно здався і дав заморити себе голодом. Зовсім не здався, — переконує професорка Наталя Романець, — а тривалий час протидіяв політиці радянської влади. Для того, щоб остаточно придушити цей спротив, партійні керманичі й використали терор голодом. У 1932 році понад дві третини українських селянських господарств усе ж опинилися в колгоспах, завдяки чому Сталін отримав інструмент контролю над селом і зміг організувати геноцид.
Але й це не зломило українців. Спротив насильницьким діям влади продовжився, принаймні допоки був можливий фізично. Співробітниця Національного музею Голодомору Наталя Романець додає:
"У першій половині 1932 року, коли починається масовий голод, селянство ще могло фізично протестувати. І в цей період відбувалися такі форми селянських виступів: перша форма, безпосередньо спричинена голодуванням, полягала у тому, що селяни, передусім жінки, які вже не могли спокійно дивитися на своїх знесилених дітей, приходили до правлінь колгоспів, сільрад, до заготівельних пунктів і вимагали, щоб їм дали зерно, дали хліб. Якщо вони не отримували бажане, якщо їм не надавали допомогу, починалися заворушення, які супроводжувалися тим, що селяни могли нападати на підводи, на яких перевозилося насіння, на заготівельні пункти, які розташовувалися на вузлових залізничних станціях. І ще одна форма протесту селян навесні 1932 року була пов’язана із розбором усуспільненої худоби, а саме корів. Тому що саме в цей період з’являється постанова ЦК ВКП(б), в якій вказувалося, що в колгоспах корови мають усупільнюватися на добровільних засадах. Але це робили примусово. І селяни це сприйняли як сигнал, що Сталін дозволив розібрати корів. Вони починають звертатися до колгоспів, щоб їм корів повернули, бо в умовах Голодомору наявність у господарстві корови була дуже важливою умовою виживання сім’ї. І селяни на Київщині заявляли: "Ми пухнемо з голоду, нам ніхто нічим не допомагає, так будемо їсти молоко". Але влада не хотіла повертати корів, бо це означало визнати, що відбувалося примусове усуспільнення. Або якщо й погоджувалися на це, то виставляли селянам великі, по суті, космічні рахунки за утримання корови у колгоспі. У відповідь на це селяни починають самовільно худобу розбирати."
Про те, як у їхньому селі селяни самовільно розбирали худобу розповідав і очевидець тих подій — Зіновій Іванович Масло, котрий народився 1922 року на Київщині:
"Одного дня я, батько й мати картоплю підгортали, а тоді сіли отдихать. І в цей час якась по вулиці пішла суматоха, біжать люди в одному напрямку. Побігла й мати туди. І нема. Коли приходить — приводить теличку. Що ж зробили люди? Організували колгосп, а люди не хотіли. А тут Голод. То люди взяли вила й голову колгоспу поставили до стіни: "Не ворушися". І розібрали колгосп: той свої коні забрав, той свою корову забрав, а мати теличку забрала".
Про те, що у першій половині 1932 року відбувається фактично спалах селянських виступів свідчить і статистика. Науковиця Наталя Романець коментує:
"З 1 січня до 15 липня 1932 року органи ДПУ зафіксували в Українській Соціалістичній Радянській Республіці 923 масові селянські виступи. У 1931 році було значно менше — 319 масових селянських виступів. Потім ще у другій половині 1932 року був спротив під час проведення хлібозаготівельної кампанії. Вже не такий активний. Зрозуміло, що у 1933 році знесилене українське село на такі масштабні селянські виступи вже піднятися не могло".
Із кожним місяцем зломленим і знесиленим людям ставало все важче чинити активний спротив. Голод допоміг радянській владі подолати опір селян і відчинив двері терору 1937–1938 років. Але історія цього опору мала величезне значення, бо показала, що навіть в умовах тоталітарної держави українці здатні на боротьбу.
