Євгеній Стасіневич у студії Радіо Культура
"Я написав про 23 книжки 2023 року"
— 2023-й літературний рік. Час, в який ми живемо – це час, коли домінує поезія, репортажистика, документальне письмо і есеїстика. Водночас велике художнє письмо, на довге дихання, навіть мала проза, а тим більше роман – трошки в тіні. Чи ти погоджуєшся з цим?
З поезією краще, ніж з прозою. Це правда. З прозою для мене гірше. З поезією краще, бо Артур Дронь (український поет, військовий ЗСУ – ред.), зовсім із молодих, і це якось бере. Попри те, що це дебюти, це початки, але в цьому є справжнє. У Калитко (Катерина Калитко, українська поетеса, перекладачка – ред.) бувають тексти, які чіпляють. Мітров (Ігор Мітров, український поет, критик, літературознавець, військовий ЗСУ – ред.) розписався. До цього я взагалі вважав його скоріше перформансистом, перформером, ніж поетом.
— Щодо книжок есеїстичних, документальних, репортажистських, які вийшли цього року. В мене таке відчуття, що їх мало бути більше. Що ти думаєш?
Мені здається, що їх чимало. Я коли писав, я написав про 23 книжки 2023-го року. І міг би ще написати. Але я так уже відібрав, думаю, щоб по-чесному. Щодо Михеда (Олександр Михед, письменник, військовий ЗСУ – ред)… Мені він давно в такій кумулятивній ролі виглядає. Коли я дивлюсь окремо на його прозу, на його поезію, на дитячу книжку, ще на щось – мене не бере. Окремі іпостасі Сашка не беруть. А кумулятивно виходить. Пишучи про 23 книжки, я не вніс туди "Позивний для Йова". Є українська наука. І це для мене дивовижа, і мені так тепло і добре від цього. Є збірник на пошану Білоконя, який вийшов накладом 200 штук. Сергій Білокінь – легенда за життя, джерелознавець, історик, людина, яка розбудувала мости в минуле для нас. Про нього треба писати велику біографію, про його дивацтва, про його каторжну роботу, про його працелюбність. Я так розумію, що бібліографія повна складала би тисячі позицій. Статті його. Його бібліотека, його архів, оце все. І вийшов збірник на пошану Білоконя, впорядкований істориком Ігорем Гиричем. Це збірник, який мав вийти ще до 70-ліття Сергія Івановича. Але він такий був перфекціоніст і так специфічно працював, що це затягнулося на роки. І Гирич не вірив, що це вийде. Сергій Іванович почав хворіти. На жаль, його вже нема. Збірник вийшов посмертний, куди статті відбирав ще він сам, куди писалися статті, спогади про нього. Це і про Білоконя, і про українську науку. Там є хороші статті.
"Є дуже хороші статті, які мені подарували приємні години"
— Що ще є в твоєму списку?
Є Галета. "Нова словесність" Олени Галети . Це антропологічний підхід. Мені хочеться сперечатися з цією книжкою. Я не прихильник антропологічного підходу. Він мен здається дуже широким і таким, що дає можливість крутитися. Його широкість дає можливість нечіткості, довільності. Але мені дуже подобається добір цих текстів. Мені подобається оця нероманність, погляд нероманний. Там є прозові спроби Антонича, Яблонська, антологія розмов, поезія Майдану. І оцей периметр мені подобається. А далі треба дискутувати. І це монографія, а не якісь окремі статті. Є монографія під редакцією Оксани Кісь "Жіночі досвіди минулого". Там теж є дуже хороші статті, які мені подарували приємні години.
— Там немає позицій, пов'язаних з українською наукою. Чому?
Тому що наука насправді в найскладнішій ситуації. Ми думаємо, що вся література в такій ситуації, весь ринок. Ні, наука загрожена. Якщо подумати, а як часто у нас з'являються якісь літературознавчі студії, проривні чи етапні, чи просто свіжі? Це дуже рідко. Наприклад, Тамара Гундорова випустила про Лесю Українку ("Леся Українка. Книга Сивілли"- ред.). Це спокійніша така книжка.
— Є вона в списку?
Ні, немає. Мені не сподобалось, що вона вирішила поговорити з дещо ширшою аудиторією, ніж зазвичай. І це вже було. Тому добре, що воно з'явилося, але в мій список вона не потрапила.
— Есеїстика, репортажистика в тебе якась є?
Я хотів туди внести "Схід українського сонця" Катерини Зарембо, але вона 22-го року. Вона не пройшла за показниками. Я би міг її туди внести. Є польська письменниця, репортерка Малґожата Реймер, яка написала про Албанію. Вона поїхала туди на 5 років, жила там, вивчила мову. Це хороша робота.
— Нема в тебе у списку книжок українських про війну?
Немає. Може, це мої оці викривлення. Я не виключаю, що пройде якийсь час, і я може по-іншому гляну на якісь позиції. Може навіть на Михеда. Зараз мені здається, що це не та щільність письма. Мені хочеться щільніше. Мені це не так навіть есеїстика, як певна публіцистика. А я не дуже люблю публіцистику. А есеїстику поважаю.
"Воно все одно не перебиває внутрішній досвід"
— Книжки про російсько-українську війну доволі активно виходять англійською. На внутрішній ринок, як на мене, не так багато. Через це ми багато речей пропускаємо, втрачаємо. Що ти думаєш про це?
Тут же є попит або його немає. Я думаю, що і в мене спрацьовують захисні якісь речі, що мені ці книжки якось не йдуть. Я їх читаю, а потім писати про них якось і не хочеться. І часто вивітрюється це враження. Бо воно все одно не перебиває внутрішній досвід. Хоча я не був ані в окупації, ані на фронті, але не перебиває внутрішній досвід.
— Що ти думаєш про те, щоб усі, кого ми згадали, писали б не для нас, а були в конкуренції з умовним Гардінгом?
А тут уже питання до видавців. Чи вони з цим працюють? Чи це перекладається? Якщо це перекладається туди, продаються права, то це ж робота ведеться. Михед перекладається. "Амадоку" (роман української письменниці Софії Андрухович – ред.) продали. Тому тут уже до видавців, а не до авторів. З 24 лютого були окремі статті, мемуари, що мене чіпляли. Звісно. Але щоб книжка, то я не можу назвати такої книжки. От нема ще цієї книжки для мене.
"Давайте пам'ятати тих, кого з нами немає"
— Цього року ми переживали втрату Володі Вакуленка, Вікторії Амеліної, Андрія Гудими. Насправді втрат більше і про це треба говорити. Бо це ті, кого забирає у нас російська федерація.
Думаючи про Вікторію, я передовсім думаю про "Дім для Дома". Бо в нас великі проблеми з цією віктивною чутливістю, такою тяжкою, коли все на емоційних гойдалках величезних робиться. А тут була задана дуже здорова емоційна шкала.
— І я тут поставлю крапку. Давайте пам'ятати тих, кого з нами немає.
