Сергій Параджанов. Фото Юрія Мечитова
"Небезпечно вільна людина"
— Ви писали про Параджанова, що він був "людиною карнавального штибу, низ і верх у нього увесь час перекидались туди-сюди, не тримаючись визначених точок і хоч би яких правил. Так само й вдягачки не довго накривали тіло, міняючись, як у цирковому ілюзіоні…". А чому ви так описували його? Що це за людина була?
Тому що він справді був карнавальною людиною, ярмарковий. Кінорежисура — це була тільки одна із його іпостасей. І взагалі кіно. Він був набагато ширший і об'ємніший. І, до речі, у своїх листах із табору він кілька разів писав, що надто занурювався в колективістське життя, в ярмарок, в карнавал життя. У нього вдома завжди були люди. Режисер Роман Балаян, який його дуже добре знав, не раз мені говорив: "Мене завжди цікавило, а який Параджанов, коли він залишається на самоті?" Тому що його неможливо було уявити на самоті. Він весь час із людьми, весь час він цих людей намагнічував. І тому в нього після "Тіней забутих предків" була історія з фільмом "Київські фрески". Він зняв акторські проби, їх змонтував, це сприймалося як цілісний короткометражний фільм. Але далі начальство побачило там сюрреалізм, жах, фільм заборонили. Після того був так само один із його нереалізованих задумів — "Intermezzo" за новелою Михайла Коцюбинського, який був і автором "Тіней забутих предків", яка лягла в основу фільму Параджанова. Герой новели виїжджає в село, на ниви, на природу. І, очевидно, тут теж у Параджанова в якомусь сенсі була ностальгія по цій тиші. Йому хотілося тиші. Хотілося, але його природа була інша. Він народився у Тбілісі. Тобто, він — міська людина. А карнавальність дійсно в ньому була. У Києві він жив практично навпроти цирку, біля універмагу "Україна". Українська Радянська Соціалістична Республіка уявлялась йому цирком. Але не Україна як така, а ця "Совєтська Республіка". Наприклад, він виходив на балкон і бачив навпроти на будові цирку згори великі літери "Слава КПСС!". А знизу миготіли зеленими "Цирк". Він запрошував і казав: "Подивіться, от вона сутність: цирк "Слава КПСС!". Оця система уявлялась йому цирком. І коли були у нас Майдани, мені іноді уявлялося, що десь стоїть в кутку Параджанов і спостерігає із задоволенням, що це воно. Роман Балаян колись називав Параджанова — "небезпечно вільна людина". Так, до речі, називається й фільм Романа Ширмана про Параджанова. Він зітканий із розповідей самого Параджанова про себе. Тобто, формула проста. Все, що ми знаємо про Параджанова, ми про це знаємо від самого Параджанова. А КПСС і все це тодішнє одержавлене життя він на дух не сприймав. Він був представник народної точки зору на світ. І це ствердив фільм "Тіні забутих предків".
Так він потрапив у Київ
— Як сталося, що Параджанов потрапив в Україну?
Він із Тбілісі. Це багатонаціональне й багатокультурне місто. І полікультуризм — це теж в його органіці, в основі цієї особистості. Потім він навчався у ВГІКу, Всесоюзному інституті в Москві, який тоді продукував кадри радянського кіно. І він вчився на курсі українського режисера Ігоря Савченка, який знімав і в Москві, і в Києві. І Савченко не довчив їх, помер рано в 44 роки на фільмі "Тарас Шевченко", замордований буквально цими цензурними вимогами. Параджанов захищав диплом "Андрієш" за літературною молдовською казкою. Олександр Довженко був головою державної комісії, яка приймала це. І йому страшенно не сподобалась ця картина, тому що "лялька Андрієш у тілі живої природи — це жахливий несмак". І з труднощами його умовили все-таки поставити Параджанову позитивну оцінку. Але Параджанов усе це переформатував на свій лад. Він багато разів розповідав: "Геній Довженко і в мені побачив генія. І сказав, що ваш тип мислення, ваше взагалі бачення світу багато в чому нагадує українське, тому їдьте в Київ". Але насправді це був просто курс українського режисера Савченка, і їх послали працювати в Україну, не тільки Параджанова. Тож так він потрапив у Київ.
Фільм, який значною мірою відкрив українцям Україну
Його перші фільми, до "Тіней забутих предків", усі посередні. Це таке "совєтське кіно" зі штампами. Наприклад, фільм "Перший парубок" — про те, як колгоспний молодіжний колектив перевиховує парубка, який помиляється, відстає. Тому іноді запитують: "Як із цього посереднього режисера міг з’явитись геній "Тіней забутих предків"? Пояснення, на мій погляд, доволі просте. Тому що в 50-ті роки яким би генієм не був режисер, якщо в нього в оточенні немає модерних людей, то він і продукує відповідне кіно. А тут, і це сам Параджанов не раз пояснював, навколо нього з'являються люди українського авангарду. Зокрема, Іван Дзюба — критик, але носій авангардного і протестного духу. Це він на прем'єрі "Тіней забутих предків" у 1965 році закликав протестувати проти масових арештів українських інтелектуалів. Також це поет Іван Драч, художник Георгій Якутович, оператор Юрій Іллєнко. А потім Закарпатська школа живопису, яка тоді така була. Тому Параджанов і запросив Федора Манайла у свою картину консультантом. Також запросив і тоді ще зовсім молодого львівського композитора Мирослава Скорика. Не тільки музика "Тіней забутих предків", а взагалі вся звукова плоть геніально зроблена. Там звучать Карпати, звучить гуцульський культурний етнос. І, звичайно, пластика. Вся група спрацювала дивовижним чином.
"Тіні забутих предків" — це фільм, який значною мірою відкрив українцям Україну. До речі, поет Микола Холодний, який досить добре знав Параджанова, якось і написав, звертаючись до нього, що "ви відкрили українцям Україну, а Україна відкрила вас". Тобто український авангардистський гурт відкрив у Параджанові великого художника, а він відкрив українцям космос український — стереоскопічніший та об'ємніший, ніж до того. До речі, українське кіно теж розвернулося в сторону Заходу і взагалі західної культури. Не випадково я сказав, що у "Київських фресках" — наступний фільм, який не розвинувся і був заборонений, пізнали західний сюрреалізм. Усе це розвернулося за допомогою фільму туди. Тому що до того Україна асоціювалася насамперед із центром України — Микола Гоголь, Тарас Шевченко. А Захід, на моє враження, сприймався багатьма як щось окреме і локальне.
Сергій Тримбач (ліворуч) і Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
"На студії Довженка перший геній — це Довженко, а другий — я"
— У чому ще був феномен "Тіней забутих предків" і чому цей фільм зібрав свого часу стільки світових нагород?
До речі, це один із міфів. Він зібрав чотири призи. Фільм справді дивовижний. Колись один московський критик написав статтю під назвою "Архаїсти чи новатори". Мовляв, архаїчний матеріал — якісь гуцули, богом забута частина світу і людності. І разом з тим модерний новаторський фільм. Як воно поєднується? Тут це жива плоть живого життя. Іван Миколайчук грає роль людини з патріархального колективу, який живе за своїми неписаними законами. Один із них полягає в тому, що якщо твого батька убив інший чоловік, ти мусиш йому мститися все життя. Це кровна помста. Натомість Іван закохується в Марічку, дочку убивці свого батька. Це як Ромео та Джульєтта — роди, які ворогують. І це мусило ніби постати в центрі, але тут все-таки про те, що людина постає і карається. Фільм починається з того, що невидима сокира за кадром звучить і практично вся сім'я гине. Іван — остання дитина в багатодітній сім'ї, але всі вони гинуть. Оця невидима сокира викошує всіх, але все одно він постає проти колективістської моралі, проти патріархальної моралі. Адже патріархальний колектив при всій красі своїй претендує на жорсткий контроль кожного, з кого складається колектив. А тут ця людина повстає.
У всьому світовому кіно передусім відомі два імені з українського кіно: Олександр Довженко, якому Сергій Параджанов обов'язково вклонявся як генію, та сам Параджанов. Він казав: "На студії Довженка перший геній — це Довженко, а другий — я".
