Ілюстративне фото: Український кризовий медіа-центр
"Ця ініціатива створена, щоб люди розумілися на своєму психоемоційному стані"
— Якщо відштовхуватися від урядової інформації, відтепер у кожної територіальної громади є можливість організувати центр життєстійкості – простір, де фахівці можуть надавати психосоціальну підтримку тим, хто цього потребує. І це буде підтримка коштами від міністерства, від держави, а уже кожен на місцях – волонтери, люди зацікавлені – можуть підключатися і реалізовувати ці потреби. Як ви особисто сприйняли цю новину?
Це дуже гарна новина, оскільки нашій державі важливе не тільки фізичне здоров'я громадян, але й психологічне. І ось саме такі центри життєстійкості якраз будуть піклуватися про психоемоційне здоров'я наших громадян. Під час війни ми зіштовхнулися з тим, що в нас дуже багато стресу, тривожності та не завжди люди знають, як саме потрібно з нею впоратися. Вона іноді досягає таких меж, що вже необхідно звертатися до лікаря, який би вже допомагав фізично. Ось якраз щоб цього не допускати, я вважаю, що ця ініціатива якраз створена для того, щоб люди вчилися себе підтримувати і розумілися на своєму психоемоційному стані.
— Коли йдеться про психосоціальну підтримку, то це не обов'язково одразу лікарська допомога. Це може бути формування соціальних контактів.
Це не лікарська допомога, ми там не кажемо про психіатрів, бо психіатри у нас працюють в лікарнях. Нічого страшного немає в тому, щоби звернутися до психіатра – навіть просто пігулки від тривожності для того, щоб почати нормально спати, виписує тільки психіатр. Це препарати, які виписуються лише під рецепт, щоб не відбувалося самолікування. А в центрах життєстійкості люди будуть вчитися керувати своєю тривожністю, розбиратися в своїх емоціях, дуже велика увага приділяється батьківству, як бути батьками, проблемам батьків і дітей, допомозі військовослужбовцям або вимушено переміщеним особам.
"Важливо не заплющувати очі на дискомфортні стани"
— Як ми можемо порадити нашим слухачам та слухачкам допомогти собі або ж підтримати себе, доки таких осередків ще нема?
Ми просто відстежуємо свій стан і свій дискомфорт. Важливо не заплющувати очі на дискомфортні стани: мовляв, нічого страшного, що я не висипаюся, я взагалі по п'ять годин сплю, чи мене там щось не влаштовує, я по 12 годин працюю… Все це втомлює. Також додається ситуація в родині, ситуація загалом – те, як я сприймаю новини, що зі мною відбувається, як це зі мною відбувається – будь-який стан, який я почала відчувати, я маю відстежити, в який момент це почалося. Наприклад, почитаю новини перед сном і все – не можу заснути до третьої ранку. Це ж логічно, що тоді ми перед сном просто не читаємо новини, бо якщо я буду спати по чотири години, то це просто втомить мене не тільки емоційно, а вже й фізично і почнуться якісь порушення на фізичному рівні.
— Важливо ще зазначити накопичувальний ефект, бо може здатися, що один раз не поспали – там лише 4 години сну, другий – ще більш-менш… Але пам'ятаємо, що це нікуди не поділося…
Накопичувальний ефект буває в різних сферах. Буває загальний накопичувальний ефект негативних емоцій, коли ми тут не поспали, там із кимось посварилися, були чимось незадоволені, ще щось сталося. І ось весь цей накопичувальний ефект – тобто жодна з ситуацій не повторювалася більш ніж два рази, але призвела до того, що в загальній сумі ми прийшли до поганого самовідчуття. Ми на це звертаємо увагу.
"Нормально – це як?"
— Я би ще зупинилася на такому моменті, що ось все гаразд, там із керівником якісь непорозуміння, але нормально – слава Богу, що не гірше – або аби не гірше, або в мене все добре, жодних проблем…
Завжди, коли ми питаємо, як справи, нам відповідають, що нормально. І коли ми собі відповідаємо, що нормально, то маємо в себе питати: нормально – це як? Що для мене стало нормальним? І чи дійсно це є нормальним в загальноприйнятих нормах. Якщо нормально, що я не сплю, то чи дійсно лікарі кажуть, що нормально не спати!? Я про такі загальноприйняті норми піклування про себе говорю. Тому тут потрібно розмежовувати любов до себе і жаль до себе, тому що ми так сильно боїмося здатися, жаліти себе, що це нормально, підстьобуємо себе рухатися вперед. Тому ми вчимося розмежовувати, де є жаль до себе, де є любов до себе. Іноді треба зупинитися і попіклуватися про себе з любов'ю, бо якщо я зараз буду нехтувати собою, то я далі не зможу функціонувати. Головний акцент ми робимо на тому, що ми питаємо в себе: якщо я буду продовжувати в такому стані і надалі – це збільшить мою функціональність чи зменшить? І якщо я розумію, що ось таке нехтування своїми відчуттями буде сприяти тому, що моя ефективність буде падати – то я маю зупинитися і подбати про себе. А якщо я на це заплющила очі, не звернула увагу і мені стає легше і я більш функціональна, і потім в діапазоні часу я бачу, що я не втомлена і не відчуваю знесиленості – то це була претензія до себе і ми її відхиляємо і тоді дозволяємо собі десь перенапружувати.
Здоровий і токсичний егоїзм
— Як нам зрозуміти, що це є здоровий, нормальний процес ставлення до себе, а не отой егоїзм, яким нас весь час страшили і говорили, що так не можна?
Про цей егоїзм, про те, як людина піклується про себе – це забарвлення в нас ще йде з радянських часів, щоб ніхто не вирізнявся і всі були однакові. Але в психології є здоровий егоїзм і є токсичний егоїзм.
Здоровий егоїзм – це нормально, це запорука нашого виживання. Якби в нас не було егоїзму, ми б просто не вижили. Це правило використовується в літаку, коли нас попереджають про правила перед польотом, коли ми маємо одягнути маску спочатку на себе, потім на дитину. Ось це про здоровий егоїзм. І це той приклад, як він має реалізовуватися в житті: я дбаю про себе, щоб потім мати змогу дбати про інших.
Токсичний егоїзм – це коли я хочу отримати щось за рахунок інших людей: я хочу це, але я не буду сама це реалізовувати, я буду долучати до цього інших людей, якось за рахунок них бути. Ось це дійсно той поганий токсичний егоїзм, який треба викорінювати. А коли мені це потрібно, я це відчуваю і при цьому ніхто не страждає навколо мене і я дбаю про себе – це нормальний егоїзм, який ми маємо в собі приймати.
