Фото: Facebook-сторінка Ірини Губеладзе
Постійний системний терор може призводити до появи і посилення вивченої безпорадності. Якщо не в того покоління, яке зараз бореться, то наступного – і передаватися далі
Наскільки вивчена, на вашу професійну думку, в психології тема вивченої безпорадності? І наскільки вона поглибилась в колективній свідомості?
Дійсно, в психології добре вивчено поняття набутої чи вивченої безпорадності. Є низка експериментів, яка доводить, що дійсно, люди схильні набувати такої безпорадності, втрачати контроль над своїм життям, зневірюватись в думці про те, що можна щось змінити. Більше того, така стратегія поведінки може навіть передатись з покоління в покоління, неусвідомлено.
Чи дійсно зараз в українців спостерігається ця вивчена безпорадність, мені важко говорити, тому що зараз таких досліджень немає. Але те, як українці на це реагують (звичайно, можуть бути індивідуальні, особисті реакції) – кожна така трагедія скоріше мобілізує українців, скоріше робить їх більш сконцентрованими і готовими боротися.
Але я тут згодна з тим, що постійний системний терор і такий вплив на нашу психіку може призводити до появи і посилення цієї вивченої безпорадності. Якщо не в того покоління, яке зараз бореться, то наступного – і передаватися далі.
Психологічний терор має на меті посіяти паніку і відчути себе абсолютно беззахисним. Таким, що не має ніякого контролю над своїм життям – ні в плануванні майбутнього, ні в інших речах. Це та ціль, яку ставить перед собою ворог
Тайра у своєму дописі ділиться деякими порадами. Наприклад, в пункті "як протистояти": зберігати чітке "я", називати речі своїми іменами, бути частиною зв’язку (тому що ізоляція – головний союзник терору, який допомагає окупантам досягати їхніх цілей), будувати майбутнє навіть під обстрілами. Тобто, важливо відновлювати свою менталку (звичайно, в адекватних межах) тим, що ходити на концерти, на виставки, радіти красивому, насолоджуватись компанією людей, які допомагають розслабитись. І останній пункт – це саморегуляція, в тому числі, через контакт зі своїм тілом – що би це не означало для кожного з нас, в міру своїх можливостей та комфорту. Можете щось додати від себе?
Так, дійсно, це дуже влучні і коректні пропозиції. Бо цей психологічний терор, власне, має на меті посіяти паніку і відчути себе абсолютно беззахисним. Таким, що не має ніякого контролю над своїм життям – ні в плануванні майбутнього, ні в інших речах. І це та ціль, яку ставить перед собою ворог.
І нам потрібно, по-перше, усвідомлювати, що це психологічний терор, що ціль – посіяти паніку і ще більше нас послабити через це. А відтак нам треба повернути собі відчуття контролю. І перше, що ми робимо – повертаємо його через якісь прості й зрозумілі для нас щоденні дії. Починаючи з контролю свого тіла. Випити води, зрозуміти де ви знаходитесь і що відчуваєте – і поступово повертати контроль над своїм життям в різних сферах.
Якщо ми не будемо турбуватись про своє психічне здоров’я і не будемо дозволяти собі відновлюватись – у нас дуже швидко виснажиться ресурс і ми будемо неефективними, недієздатними в цій боротьбі
Подумати: чи можу я щось маленьке і важливе робити на своїй роботі, в своїй сім’ї? Чи можу я потурбуватись про своїх рідних, про себе? В тому числі, потурбуватись про психічне здоров’я. Тому що в нас іде багато розмов про те, що щось не на часі, або щось робити не слід. Але якщо ми не будемо турбуватись про своє психічне здоров’я і не будемо дозволяти собі відновлюватись – у нас дуже швидко виснажиться ресурс і ми будемо неефективними, недієздатними в цій боротьбі. А це точно не те, що нам потрібно.
Крім того ми, на жаль, не можемо спрогнозувати фінал у часових рамках війни. І, відповідно, синдром відкладеного життя може тягнутися дуже довго. Нам не хочеться у це вірити, нам хочеться вірити у краще, безумовно. Але коли, як не зараз, дати дітям проживати дитинство? Ясна річ, що ми найперше дбаємо про безпеку, долучаємось до зборів і благодійних активностей. Але важливо також не "відбирати" життя у себе і своїх близьких.
Зрештою, життя тут і зараз – це хоч якась частинка контролю. Бо дивитися в майбутнє і планувати майбутнє дуже складно, особливо у якійсь віддаленій перспективі. А тут і зараз, сьогодні ми можемо зробити щось. Це теж повертає нам контроль.
Наскільки це може вплинути індивідуально на кожного з нас чи загалом на суспільство в майбутньому? Чи це не стане якоюсь глибшою травмою, яка впливатиме на наше подальше життя і його реалізацію, якщо не боротись з вивченою безпорадністю?
Якщо ми не будемо зараз боротися з цим, це матиме дуже сумні наслідки для нас. І на жаль, в історії України, в українців цей досвід вже є. Ми вже знаємо про наслідки вивченої безпорадності у попередніх поколінь (ще наші бабусі-дідусі говорили, що не можна висовуватись, не можна висловлювати прямо свої думки). Це такий колективний набутий досвід, який далі передається і підтримується спільнотою, суспільством. І це точно не те, що нам зараз потрібно. Ми знаємо, що ця війна за нашу ідентичність, за нашу свободу. Вона своєю метою, в тому числі, має подолання наслідків тої навченої безпорадності, яка була у попередніх поколінь.
Саме так: ми намагаємось вирости, а нас намагаються впихнути в той самий патерналістський режим існування, коли ми не маємо своєї волі. Не тільки в сенсі свободи, а волі до життя, дій, думок і активності. Дякуємо за те, що знайшли можливість поспілкуватись з нами на цю важливу тему!
