Будинок профспілок у центрі Києва, 19 лютого 2014 року. Фото: commons.wikimedia.org
Впливають досвід, історична традиція і навіть географічний чинник
– Чи є наявність демократичних традицій у минулому найнеобхіднішим елементом для успішної революції на пострадянському просторі? Чи це не обов'язково?
З точки зору сучасної політкоректності не дуже толерантно говорити про те, що є нація з демократичними коренями в своєму ментальному коді, а є недемократична за своєю суттю. Але, як історик, скажу, що практики, досвід, традиції, уклад суспільства і навіть географічний чинник впливають на формування характеру народу і відіграють свою роль. Наприклад, Казахстан. Мені здається, що в Казахстані в 2022-му році було багато чинників, які мали б скластися у революційну ситуацію і до чогось призвести. Але нічого не вийшло тому, що саме казахське суспільство в основній своїй масі залишається ще дуже традиційним (традиційний уклад, розділення на жузи, певна клановість). Тобто не склалося сучасне громадянське суспільство в основній своїй масі. І це не дало тим протестам, які були в принципі масові і в основі своїй соціально-економічними, але вже набували поступово і політичних вимог, перерости в революцію. Тож так, історія, історична традиція, уклад суспільства, який є на даний момент – має значення.
"Розпад СРСР почав так званий демократичний транзит"
– Чим зазвичай керуються політики чи представники бізнесу, які починають ставати на бік невдоволених людей, які відстоюють свої права?
Воно по-різному складається, в залежності від країни, від історичного контексту. Тут вочевидь треба почати з того, чому на пострадянському просторі виникали, виникають і будуть виникати революції? Як на мене, це наслідок характеру розпаду СРСР, який відбувся майже без боротьби і не призвів до зміни еліт. Тобто майже всюди, навіть в Грузії, де спочатку був Гамсахурдіа (Звіад Гамсахурдіа, перший Президент Грузії (1991-1992) – ред.), але він протримався тільки рік. Потім прийшовши Шеварднадзе (Едуард Шеварднадзе, президент Грузії у 1992-2003 роках – ред.). Тобто комуністичні еліти відновили свої позиції. Більше того, в усіх республіках вони набули ще й економічного ресурсу. І таким чином акумулювали владу, підім'яли її при себе, і скинути їх з цього владного олімпу виявилося просто неможливим ніяк, окрім як народними процесами. Тому майже всі успішні революції починалися або зі звинувачень в узурпації влади, як, наприклад, у Вірменії, або зі звинувачень у фальсифікації виборів, як в Україні чи Грузії. Тобто, коли люди бачили, що неможливо змінити владу легальним шляхом через вибори, залишається тільки протест. А змінити хотіли, тому що розпад СРСР почав так званий демократичний транзит. І вийшло, що в усіх суспільствах наче почалася демократизація, але застрягла. І не авторитарна комуністична країна вже, але й до демократії не дійшла. Тобто, є цінності, в головах одне, а реальність геть не відповідає цим цінностям і прагненням народу. І складається так звана революційна ситуація. Тому пострадянський простір трохи трясе. Але не все що відбувається можна назвати революцією. Бо не всякий заколот, бунт чи мирна демонстрація протесту стають революціями.
"Обов'язково має бути ідея"
– Що ж тоді є революцією?
Революція відрізняється від просто демонстрації протесту, від заколотів, від соціально-економічних бунтів, від невдоволення тим, що в неї є ідея. Ідея, яку поділяє переважна більшість населення і частина еліт. Вони можуть бути не обов'язково ображеними, але зацікавленими. У них є певні цінності і більш-менш спільне уявлення про те, якою вони хочуть, щоб була їх країна. Тобто обов'язково має бути ідея. Так, має бути політичне лідерство. Але іноді лідери революції з'являються вже в процесі самої революції. І обов'язково має бути підтримка більшості народу. Революція – це справа народна. Здійснюють її пасіонарії, як в нашому випадку Революція гідності на Майдані. Але вони знають, що спираються на підтримку переважної більшості населення України. І я не згодна з тим, що революція виникає випадково. Завжди йде якесь нагнітання ситуації.
У нашому випадку дуже яскраво це показав 2004 рік, акції "Україна без Кучми". І 2013 рік. Так, це була певна випадковість через те, що Янукович не підписав угоду про Асоціацію з ЄС. Але з іншого боку не будемо забувати, що і Янукович був не дуже легітимним президентом. Його переважна більшість країни так і не прийняла як президента. Він був президентом переважної меншості. Тоді третина виборців не прийшла на вибори, а третина проголосувала проти всіх. Тоді ще був такий рядок. Тобто він був чужаком цієї країни. І коли він пішов вже відкрито проти країни, тоді його дії обурили і вивели країну на Майдан. Тому всі ці складові мають скластися. Чому в нас і вийшли всі революції. В нас було все – і ідея, і політичне лідерство, і підтримка народу, і передреволюційна ситуація, і поштовх. Тобто або фальсифікація виборів, як у 2004 році, або коли Янукович пішов проти інтересів всього народу. Тому в нас все складалося, вдавались революції і ці революції були успішні.
. .jpg)
Ірина Павленко. Фото: armyinform.com.ua
"Ми отримали підтримку грузинського народу, але не грузинського уряду"
– "Революція троянд" у Грузії була успішною. Але війна 2008 року зрештою призвела до того, що грузини опустили, по суті, руки. Чому так сталося і чи здатні грузини щось кардинально змінювати зараз?
Мені важко оцінювати політику Грузії, я не настільки заглиблена в тамтешні перипетії. Я тільки скажу, що не треба недооцінювати популярність нинішнього грузинського політичного режиму. Він може нам не подобатися, але він і не повинен нам подобатися. Врешті-решт, правляча партія пройшла вже не одну виборчу каденцію, грузини за неї голосують на демократичних, визнаних міжнародними спостерігачами виборах. Саакашвілі не набирає достатньої підтримки вже не перші вибори. Його партія, навіть коли вона йшла в блоці з іншими опозиційними партіями, якщо не помиляюся, набирала 12%. І вони не можуть збільшити свою популярність. Чому так відбувається? Це краще питати, звісно, в грузинів. Але сказати, що Грузія є не демократичною країною і там недемократичні вибори, не можна. Просто нас не влаштовує та позиція, яку зараз займає Грузія стосовно України у війні з Росією. Тому що Україна свого часу підтримала Грузію, була однією з небагатьох, хто підтримав і допомагав Грузії. А у відповідь ми отримали підтримку грузинського народу, але не грузинського уряду. В цьому і конфлікт.
"Білоруське суспільство не виявило готовності боротися за свою ідею"
– Білорусь і Росія. Чи можна сказати, що диктатори цих країн навчилися вчасно виявляти паростки протестних настроїв, які можуть перерости в революцію і придушувати їх ще в зародку?
Насправді ситуація в цих країнах різна. В Білорусі протести залишилися протестами, хоча були масовими, і не переросли в революцію. Так, там були лідери, була загальнонародна підтримка, була ідея іншої Білорусі. Але проблема в тому, що білоруське суспільство не виявило готовності боротися за свою ідею. Бо якщо режим чинить силовий опір, то суспільство також має відповідати силовим опорам. Але білоруси не перейшли від демократичної форми протесту до не демократичної силової боротьби. І це вельми наївно в авторитарній країні керуватися демократичними способами боротьби. Наївно думати, що ви вийшли масово на вулиці, показали свій протест, і це може щось визначити. Це визначає в демократичних країнах, де політики залежать від виборців. Авторитарного лідера Лукашенка думка білорусів не цікавить, тому що його влада не залежить від думки білорусів. Його влада залежить від думки Путіна. Від економічної і силової підтримки з боку Росії. Тому Лукашенко і переміг. Бо він не зустрів силового опору всередині своєї країни. Ті, хто був готовий до силового опору, в меншості і вони зараз в Україні борються проти Росії.
"Виходить, що Навальний – це "прекрасна" Росія майбутнього"
У Росії ситуація дещо інша. В Росії насправді немає досвіду революції. Жовтнева революція була не революцією, а заколотом. Чому немає досвіду? В мене є припущення, що, по-перше, в них величезна територія і об'єднати всю країну єдиним протестом вкрай важко. Грубо кажучи, те, що відбувається в Хабаровську, геть незрозуміло людям у Новосибірську і абсолютно незрозуміло тим, хто живе в Москві. Більше того, Росія дуже розділена регіонально. Там великі регіональні відмінності. Тобто цілісності, як такої, нема. Об'єднуються скоріше страхи і якісь збочені прагнення до імперської величі, щоб їх усі боялися і поважали. Тобто їх об'єднує негатив, а не позитивні прагнення чогось кращого. Немає того віконця "іншої Росії". І навіть зараз вони говорять, що "разом із Навальним померла прекрасна Росія майбутнього". Це оксюморон. Виходить, що Навальний – це "прекрасна" Росія майбутнього. А чим це відрізняється від "Путін – це Росія, без Путіна нема Росії"? Власне, нічим. Тобто, насправді, і Навальний, і російські ліберали не сформулювали цієї альтернативи, альтернативної Росії. Тому, якщо в Росії й існує якась візія іншої Росії, то це комуністична картинка. Але нам від того не краще.
