Денис Назаренко з побратимами. Фото з особистого архіву Дениса Назаренка
"Пішов на оборону Харкова, щоб росіяни не зайшли до мене в двір, до моєї сімʼї"
"Родом я з Харківської області, Чугуївський район, село Бірки. Дитинство звичайне, гуляли, стрибали, купалися. Футбол, баскетбол, волейбол. Дуже любив риболовлю. В мене батько помер від раку — черепно-мозковий рак, мати зараз не працює, перебуває на утриманні, допомагаю матері. В школі вчився спочатку добре, потім погано, потім середнє. Намагався вступити в два училища. Забрали в армію в 2017 році. Дали повістку, я і пішов, у мене не було такого — хочу або не хочу. В Нацгвардію потрапив, в Маріуполь. Далі звільнився зі служби, сімʼя, робота. Працював і менеджером, і водієм, і кладовщиком. Ким тільки не працював, шукав себе", — розповідає Денис Назаренко.
Коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, Денис Назаренко працював на посаді менеджера з продажів. Продавав будівельні матеріали і заробляв, як він каже, втричі більше, ніж зараз. Те, що буде "велика війна", навіть подумати не міг. Денис був упевнений, що росіяни не посміють так вчинити:
"У цей день я зібрався, як звичайно. Ми живемо від Харкова 55 км. Було чути якісь прильоти, але значення не надали цьому зразу. Я встав, зібрався, поїхав на роботу. Заїхав на заправку — черга на заправці була шалена. Почали зізвонюватися з начальством, почалася війна. В нас почався наступ, Харків обстрілюють. На роботу ніхто не їде, все закривається, люди тікають. Я заправив машину до повного, поїхав додому, зібрав сімʼю. В мене син новонароджений — 2 місяці йому було. Жінку зібрав. Тримав їх на сумках, думав, як мені їх уберегти та відправити подалі від цього. Деякий час сиділи на сумках. Чекали, поки почнуться виплати на дитину, роботи не було. Як тільки почалися виплати, ми підбили капітал, я подивився, що трохи грошей є — я можу піти на оборону Харкова, щоб вони не зайшли до мене в двір, до моєї сімʼї. З жінкою поговорив, вирішив, сказав, що так треба. Рано чи пізно все одно дадуть повістку, так що пішов воювати. Сину на той час було півроку. Потрапив в харківську Нацгвардію, на оборону Харкова", — каже він.
"Війна, що в Харкові, що в Бахмуті, що в Кремінній — однакова"
Крім Харківщини, Денис Назаренко обороняв позиції поблизу Кремінної, був у Серебрянському, як його ще називають військові, "лісі чудес". Також "Хантер" брав участь у захисті Бахмуту. Денис згадує свою першу сутичку з окупантами.
"Перша сутичка була десь о 4 ранку. Тільки сіріло. В тепловізор побачили теплові сигнатури, які до нас наближаються. Ми не стали чекати, почали давати відсіч. Десь години півтори тривав бій. Ми справилися, позицію не покинули. Це війна, кругом складно. Найскладніше, мабуть, було в Бахмуті — зима, холодно, мороз, дощ, сніг, погода мінялася. А так війна, що в Харкові, що в Бахмуті, що в Кремінній — однакова. Різні бої були — були тяжкі, були легкі. Під Кремінною у мене було заряджено 10 рожків, я їх всі вистріляв. Хвилин за 7. Автомат перегрівся, він уже не стріляв, а плювався. Я кричав побратимам, несіть мені гранати, ВОГи, із гранатомета, з підствольників. З усього працювали, ящик гранат викидав десь за хвилин 15. Кидав їх наліво-направо. З боєприпасами в Кремінній у нас не було проблем. Кидали, як могли, бо якби б не кидали, я б з вами не розмовляв", — зазначає військовий.
"11 діб під постійними обстрілами"
В посадку під Бахмутом Денис Назаренко потрапив у грудні 2023. Зима, інколи мороз, часом — відлига і болото. В неглибокій землянці, яку "Хантер" сам собі похапцем викопав, він протримав позиції під безперервними обстрілами 11 діб:
"Сказали, виїзд у нас днів на 4-5. Десь через 4-5 днів нас мають поміняти. Ми зібрали все відділення, нам сказали, що ми будемо там всі гуртом. Ті, на кого я можу покластися. Але видно, все помінялося, начальство все переграло. Нас розірвали до вʼїзду на перевалочну точку. І на другій точці нас повністю всіх порозривали, покидали всіх окремо. І там все відділення через 4 доби вийшло з ладу, вже були не боєздатні. Деякі поранення отримали, деякі обмороження, акубаротравми, опіки. Я просидів на позиції 11 діб, на 12-й вивели. Я прийшов, спитав, де мій окоп, де моя точка оборони. Мені показали слід від прильоту 120-ої або якоїсь іншої міни. Була ямка. Я з тієї ямки почав собі копати нору. Зробив бойовий окоп, і з нього вів бій 11 суток. 150 метрів найближча точка наша. Ворожа була на 12 годину, тобто, по прямій, метрів 100-120 і трохи правіше метрів 70-80. Крім того, вони зі своєї посадки перебігали, переповзали якимось чином в поле. У них в полі були викопані нори, бліндажі або щось таке, збиралися там, чекали наказу. Тільки їм давали наказ, йшли на штурм, звідти їм повзти до нас метрів 70", — розповідає захисник.
Окупанти прекрасно знали, де знаходяться бліндажі українських вояків. Російські дрони постійно патрулювали позиції. Попри намагання українців хоч якось маскуватися, росіяни чітко знали, де хто перебуває. Обстріли були постійно.
"Прильоти були — дрони цілий день скидали ВОГи, СПГ працювали постійно, артилерійські снаряди. По 6-8 годин голову не піднімеш. Тут ховаєшся від вибухів, від прильотів, і в цей час спостерігаєш за небом, бо дрони літають. Якщо дрон пропустиш… от хлопці у нас в сусідньому окопі пропустили дрон, він їм закинув 2 ВОГи, і у них два 300-тих. Я виліз зі свого окопа, поліз до них під обстрілом. Надав їм медичну допомогу, доклав начальству, що у мене двоє 300. Поліз у свій окоп, і в цей час я отримав акубаротравму. Біля мене розірвався 120 снаряд, мене закинуло в мій же окоп, чудом ніякого осколка не прилетіло. Я себе передивлявся, думав, може, шоковий стан, обдивився — крововтрат немає, нічого такого, тільки з вух трохи кров пішла і з носа. І мутний стан, тошнотний. Зберігав собі та побратимам життя. Це було тяжко. Без їжі, води, відпочинку. Збирав сніг, поки було на чому його перетоплювати, перетоплював, збирав воду у баклажки, переціджував з калюжі, кипʼятив. Переціджував через чисті шкарпетки, бинти, марлі, через що було. Дня 3 сидів взагалі без води, бо прилетів снаряд, осколками баклажки побив, вода вся витекла. Їжа — максимум одна банка каші якоїсь, сухпая, її розтягуєш на добу або 2. Підносу майже не було через обстріли, грітися також не було чим. Добре, що з собою спальник доніс, в спальник закутувався та хоч якось зігрівався. Була думка його по дорозі викинути, йти нам сказали 4,5 км, але ми пішли по якомусь довгому шляху, він складав 10-12 км, а то й більше. Боєприпаси закінчилися десь на 3-4 добу. Десь дроном, десь хтось підніс, отак і тримався усі 11 діб. Кожен патрон був, як ковток води або останній подих. Економили", — зауважує Назаренко.
.jpg)
Фото з особистого архіву Дениса Назаренка
Втрата товариша та взяття в полон двох росіян
Під час бойового завдання, яке затягнулося, Денис Назаренко, як міг, ділився зі своїми побратимами, чиї окопи були по сусідству, водою, залишками їжі. Справжнім випробуванням для "Хантера" стала втрата одного з друзів:
"Він пішов на перевірку позиції, яка була від нас метрів 150. Вони на рацію не відповідали, ми мали розуміти — там досі наші чи вже ворог сидить. Він пішов, перевірив, доклали по рації, що все добре, просто звʼязку не було. Коли він назад повертався, я в цей час брав другого полоненого. Це якась хвилина. Довів полоненого до свого окопу, дивлюся, побратим лежить. Я не чув прильоту, підбігли до нього, а по ньому прильот — СПГ або ВОГ. Не розумію, що то прилетіло. В шию попав осколок, і там буквально секунд 10-15… Він стік повністю кровʼю. Нічого не могли зробити", — каже Назаренко.
В цих жахливих умовах, коли щосекунди йде боротьба на виживання, Денис Назаренко ще зміг захопити двох полонених.
"Першого після штурму. Вони нас відштурмували, залишився він один. Він ішов понад нашою посадкою, контужений. Він думав, що це їхня посадка. Вискочив я і вискочив мій побратим, який 200. Взяли його в полон, довели до нашого окопу. По першому полоненому було простіше. Їхні дрони побачили, що ми взяли його в полон, але вони ніяк не відреагували, це просто була чи "Шторм-Z", чи яка група. Ми його більш-менш адекватно передали далі. І далі мені невідомо, що з ним робили. Другого полоненого, коли я брав, там уже їхній дрон побачив, що його взяли. Почався масовий обстріл — такий, що голову взагалі не можна було підняти, плюс підлітали кожні 5 хвилин дрони. Дрони намагалися не нас закидати, а його, щоб він живим нам не дістався. Цей бій тривав десь години 3-4. Потім ми вже його потихеньку передавали далі. Він сидів в сусідній ямі під дулом автомата, я його посадив так через брустер, щоб я його бачив, щоб він був постійно в полі зору. Далі ми передавали його вже поетапно. Як тільки обстріл трішки закінчився, вибігали хлопці з дальньої позиції, яка була від нас 150 метрів, по максимуму підбігали, щоб він був в полі зору. Як тільки ми встановлювали візуальний контакт, я його відпускав до них. І так далі переводили його. Ставив різні питання, на кожне питання була своя відповідь. Він плутався в показах. То він водій, то він механік, то він ями прийшов копати, то він сварщик. На одне і те ж запитання багато різних відповідей. Він у мене знаходився 2-3 години. Це вже далі його годували і поїли", — розповідає Назаренко.
"Дорога назад була складною"
Зрештою Дениса Назаренка таки вдалося поміняти на позиції. З його ушкодженнями вийти було дуже складно. Адже дорога назад була завдовжки понад 8 кілометрів.
"До мене прийшов хлопець, каже: "Біжи на точку, забирай свою зміну". Я ще здивувався. Бо не попередили. Я вже взагалі думав, що мене міняти не збираються, бо на позиціях 200, 300 постійно. Я пішов метрів 500, забрав змінщика, зрозумів, що дорога назад буде дуже тяжкою. Воно так і було. Ноги відмовляли, руки опускалися. Збирав моральний, фізичний дух. Брав все в кулак і намагався йти. Не міг, але через силу. Були від прильоту опіки першого ступеня, контузія і обмороження обох стоп другого ступеня середньої тяжкості. І треба було виходити. Десь повз, десь ішов, десь навкарачки повз. Дорога була занадто тяжка. Десь кілометр міг повзти, я казав: "Хлопці, не чекайте мене, я швидко не піду. Нема сил. У мене провідник забрав автомат, деякі речі, щоб мені було легше. Нагору я на чотирьох виповзав, гора десь до кілометра вгору, спуск такий же. Десь скотився, десь зʼїхав. Далі мені повезло, виїжджав пікап, вивозив людей на позиції. Він їх довіз до певного місця і повертався назад. Він побачив, що я шкутильгаю, повзу, зупинися, допоміг залізти до нього в машину. Ми розговорилися, він також з тієї точки, в яку мені треба. Він довіз мене, висадив, я визвав нашого медика. Медик приїхав і вивіз мене на евакуацію", — зазначає військовий.
.jpg)
Фото з особистого архіву Дениса Назаренка
"Маю бути для бійців батьком, мамою, сестрою, братом, сином, другом…"
Лікувався Денис Назаренко 26 днів. Далі погодився знову стати в стрій — хотів поміняти якогось побратима на бойових позиціях. Після того, як він сам чекав зміни, розумів, що відчуває військовий в окопі "на нулі". Але на ті ж позиції "Хантер" знову так і не потрапив:
"Через місяць в нас якраз вже почалася ротація. Сказали, поки сиди. Якщо що, то в крайньому випадку, якщо зовсім не буде людей, тоді дьоргнуть. Голова досі болить, опіки пройшли, шрами десь позалишалися, але це не страшне. А от ноги до цих пір крутить, судоми. Буває, по півночі не спиш, бо ноги не дають. Зараз я перебуваю на обороні Харкова. Готуюся до посади головного сержанта роти. Взагалі я мав бути командиром відділення і тут трохи перегралося, випадково. Звісно, задоволений, це яке-не-яке підвищення. А з іншого боку — це паперова тяганина. Не дуже мені подобаються папери. Мені краще з хлопцями, бійцями своїми. Головний сержант роти — це, по-суті, ротний, тільки з трішки меншими повноваженнями. Заняття з бійцями, проводити фізичну підготовку, моральну, бойову, маю бути для них батьком, мамою, сестрою, братом, сином, другом. Я вже займаюся цим давно, по-суті", — додає Назаренко.
Понад усе на світі Денис Назаренко хотів би бути зі своєю родиною. У найважчі години усвідомлення того, що його чекає вдома дворічний син і дружина, додавало сил попри все йти далі. Після нашої перемоги військовий мріє кудись поїхати зі своїми найріднішими. Будь-куди, аби лишень разом.
