Ілюстративне фото: ombudsman.gov.ua
Мова – це єдина відмінність між урумами та румеями
Чи доцільно вживати слово "греки" і спрощувати їхню назву до терміну "надазовські греки"? Чи правильно говорити все ж – уруми і румеї? Наскільки вони відрізняються один від одного? Чи можна їх узагальнювати одним словом "греки"?
Микола Ахбаш: Слово" греки" ми застосовуємо до всіх греків, які проживають на території України. І найбільша їхня спільнота – це саме надазовські греки, місцями компактного проживання яких є саме Надазов'я, яке раніше називалося Маріупольщина, або Маріупольський повіт Російської імперії. З півдня він обмежується Азовським морем, з півночі рікою Вовча, із заходу – річкою Берда, вище – річкою Мокрі Яли, зі сходу – річкою Кальміус. От приблизно в цьому регіоні найбільше проживає саме надазовських греків. 80-90% серед тих, хто називає себе греками України, становлять саме надазовські греки.
Ця спільнота унікальна тим, що складається з двох груп: уруми та румеї. Їх відрізняє те, що вони є різномовними. Тобто у надазовських греків дві мови. Уруми говорять урумською мовою, це мова тюркського походження. І вона є найближчою "родичкою" кримськотатарської мови. Румеї говорять румейською мовою. І вона найближча "родичка" грецької мови, яка нині є державною мовою в Греції. Отже, мова – це єдина відмінність між урумами та румеями. Вони об'єднані в одну спільноту – надазовські греки. Це виправдано історично і культурно. І окрім мови, важко знайти якісь відмінності між ними. У них однакові прізвища, схожі традиції в селах. В одних селах деякі традиції можуть бути більш поширені, в інших, навпаки, забуті. Адже, на жаль, цей район дуже русифікований. Отже, греки – це більш загальне поняття для позначення всіх спільнот, в назві яких є слово "греки".
Оскільки сьогодні День культурного розмаїття, нині для нас дуже важливо вивчати і підкреслювати оцю інакшість всередині країни. Як сказав один історик, "ми живемо не поруч, а разом".
Микола Ахбаш: Українська культура складається не лише з культури етнічних українців: це також культура корінних народів і національних меншин. Надазовські греки – це нині національна меншина України. В Донецькій області – це третя за чисельністю, після українців та росіян, етнічна спільнота. Є різні точки зору щодо того, це національна меншина чи корінний народ. Наразі корінним народом надазовських греків визнано не було, хоча вони мають на це всі формальні підстави. Оскільки сформувалися вони в Криму ще за часів Середньовіччя, за Кримського ханства, за часів Османської імперії, коли вона панувала в Криму. Опинилися вони там, де зараз проживають, на півдні Донеччини, в ході колоніальної політики Російської імперії. Коли Російська імперія зруйнувала Запорізьку Січ, вони повністю вже були готові заходити в Крим і забирати Крим із зони впливу Османської імперії. Перше, чого вони добилися – це визнання незалежності Криму. І вже зіграли на тому, щоб послабити Кримське ханство, виселивши звідти християнське населення.
Надазовські греки отримали свою назву "греки" вже з подачі Російської імперії. Вони себе завжди так і називали: уруми та румеї, поки проживали в Криму. І це люди різного етнічного походження: це і греки, це і алани, це і тюрки, це і готи. І ми навіть не знаємо, кого там було більше, а кого менше. Власне, це і вплинуло на двомовність. І вона була перенесена до Надазов'я. Уруми і румеї стали, мабуть, першою жертвою колоніальної політики Російської імперії в Криму. Це фактично була перша депортація, яка тривала два роки з 1778 по 1780. Християнське населення виселили з Криму, і змоги повернутися назад їм не давали. Тих, хто намагався повернутися, виганяли назад, повстання жорстокого придушувалися. Уруми і румеї писали до імператора, вони готові були навіть викупити свої села в Криму, аби лише повернутися. Коли вони були переселені з південного узбережжя Криму, вони опинилися в степах. А козаків, які там проживали раніше, також було виселено з цього регіону. Це було зроблено для того, щоб підірвати обжитий козаками регіон. Тому греків заселили на оці місця, які попередньо було звільнено від козаків.
Історія караїмів сягає тисячоліть
Що найважливіше ми маємо усвідомлювати, коли говоримо про корінний народ караїмів?
Єлизавета Литвинчук: Караїми – це один із малих народів світу. Історія цього народу сягає тисячоліть. Вони були переселені ще в 5-му столітті до нашої ери на територію Криму. Тому їх абсолютно справедливо називати корінним народом. Але тільки в 2021 році за підтримки президента України був ухвалений закон про корінні народи. І тільки з 2021 року караїми можуть себе офіційно вважати корінним народом. Найболючіша тема – це караїмська мова. Вона вмирає. На жаль, на вільній території України немає носіїв караїмської мови як рідної. Проте ми не зупиняємося, ми плануємо надрукувати дитячі книжки, дитячі казки, перекладені караїмською та українською мовами. Також у Галичі діє єдиний Музей караїмської культури, де зберігаються предмети побуту.
Ми не втрачаємо надії і молимося, щоб якнайшвидше у нас з'явився доступ до наших святинь, до наших книжок, до інших дорогих нам речей та людей, які залишилися на окупованих територіях.
Караїми сповідують Тору, чи доречно називати їх юдеями?
Єлизавета Литвинчук: Предки караїмів прийшли із Ізраїлю разом із персидськими військами. А після руйнування Першого Храму до них приєдналися древні общини єдиновірців із Греції, Туреччини, Кавказу, Єгипту, Палестини. Так, ми почитаємо Тору. Але є свої нюанси. Доступний молитовний дім, кенаса, є лише у Харкові. А в Києві вони на комунальному балансі, тому ми не маємо до них доступу, як до святині. Що й говорити про Крим, зокрема, про фортецю Чуфут Кале. Це, до речі, другий, після Єрусалиму, паломницький центр для караїмів. На жаль, зараз доступу туди немає.
Де можна побачити караїмське надбання?
Єлизавета Литвинчук: Це єдиний Музей караїмської общини в Галичі, де зберігаються предмети побуту та книжки. Деякі артефакти зберігаються на руках у людей і передаються, як сімейна реліквія. До повномасштабного вторгнення найбільшою просвітницькою діяльністю займалося національно-культурне товариство "Джамаат" із Мелітополя. Вони випускали навчальні посібники караїмської мови, вели кулінарні курси. До речі, у нас є амбітні плани доєднати до статусу ЮНЕСКО наш караїмський пиріжок, який вже на даний час під номером 13 у списку нематеріальних цінностей України.
Що би ви порадили почитати тим, хто захоче більше дізнатися про караїмів?
Єлизавета Литвинчук: Є багато інформації в інтернеті, сторінка у Фейсбуці "Караїми України", музей в Галичі. До речі, в музеї 20 листопада планується конференція.
