Артем Чех та Олена Гусейнова у студії Радіо Культура
Справа у книжці
У тебе вийшов новий роман "Пісня відкритого шляху", "Song of the Open Road". Що для тебе вихід художньої прози?
Загалом, справа напевно не лише в художній прозі. А в книжці. Сам факт цієї книжки – це певний чекпойнт. Я перестрибнув. Я дожив. Вона з’явилася. Ура. А міг би не дожити. Міг би не побачити. А так побачив, і це радує. Бо були такі періоди під час служби, коли я мав сумніви, чи я побачу цю книжку. І 24 лютого 2022 року перше, що я зробив вранці – це відправив своєму літературному редактору, письменнику і літературному критику Олександру Бойченку свій недописаний ще роман, оскільки я не знав, що буде з моєю квартирою, з моїм ноутбуком, з усіма моїми файлами. Було б прикро втратити все написане. Не відомо, що буде зі мною теж. Чи зможу я дотягнути до того моменту, коли зможу працювати над цим романом і зрештою його закінчити. Тому я його відправив. Мене Бойченко тоді насварив, говорив: "що ти робиш, не вигадуй нічого". Я сказав, що буде прикро, якщо втратиться рукопис.
Далі були епізоди з армійською біографією. Коди теж було під питанням, чи побачу я книжку. І чи я зможу її дописати, а згодом і побачити готову книжку. І ось коли я її дописав, я зрозумів, що книжка завершена, рукопис у редактора, і залишається лише питання, чи я її побачу. Але це вже не так важливо. Але насправді я найбільше чекав саме цього роману.
Поясни, чому англійською – великими літерами, а українська – як переклад?
Такий задум. Певний концепт такої гри з автобіографічністю головного героя. А головний герой розповідає про себе від першої особи. Головний герой навчився читати спершу англійською і ніколи не вивчив письмової мови своєї рідної. Він потрапив в Америку в свої умовні 20 років, будучи неписьменним. Він не всім читати й писати. Його навчили. І його навчили це робити англійською. Книжки, які він читав, теж були англійською мовою. Це людина, яка прийняла, на перший погляд, чужу для нього культуру. Вона прийняла її як свою. Але не відцуравшись української культури. Він пам’ятає багато пісень, він знає ці пісні й співає їх. Для нього його українство дуже важливе. Недаремно, пролог називається "Росіянин", оскільки його, як військовополоненого Кримської війни, називали "росіянином". Він наполягав на тому, що він українець. Але він зрештою став американцем. І тому "Song of the Open Road" – данина тій культурі, яка прийняла його.
"Через це я зачепив тему війни"
Головного героя звати Гнат. Він кріпосний, який потрапляє на Кримську війну. Ти писав свого часу про афганську війну, тепер знову пишеш про війну. Це – стратегія, чи письмо, яке приходить і мимоволі тобі допомагає говорити про важливі речі й залишати для нас художнє письмо про важливі речі?
Я міг би сказати, що так. Але загалом, мені подобається писати про такі речі. Можливо, мені цікаво писати саме про війну. Але писати прямо про російсько-українську війну я не хочу. Ані про перший етап цієї війни з 2014 по 2022, ані про останній з 2022 по 2024-й. Я не хочу про неї писати. Не те, щоб мені це було нецікаво. Це дуже лобово, прямолінійно. Я не маю змоги дистанціюватися, оскільки я перебуваю всередині всього цього: ЗСУ, війна, все моє оточення служить у ЗСУ. Я настільки всередині, що не маю взагалі об'єктивної картинки всього що відбувається, об'єктивної картинки суспільства, соціального армійського життя тощо. Але, пишучи про іншу війну, я можу проаналізувати її природу, зрозуміти її, провести певні паралелі.
Це не означає, що, коли йдеться про інтервенцію в Афганістан, то я проводжу паралелі з війною, яка відбувається в Україні. Ні. В першу чергу, між станом людини на війні – це паралелі між війнами. Для мене це більш важливо. Якщо громадянська війна в Америці жодним чином не дотична до того, що відбувається в Україні останні 10 років, то це не означає, що війни різні, що люди страждають по-різному і гинуть по-різному. Насамперед через це я зачепив тему війни. Знову ж таки, війна – це досить тригерна тема, вона дозволяє гратися динамікою текстів, вона дозволяє тексту не засинати і давати цікаві американські гірки. І це мені, як письменнику, допомагає в моєму ремеслі, і читачеві також цікавіше це читати.
Що іще може давати таку динаміку?
Любов. Війна і любов – це такі важливі теми. Ще є тема смерті, але вона близько стоїть із темою війни та любові. Я намагався поєднати і війну і любов у цьому романі. І для мене це досить нетипова річ. До травня 2021 року, коли я почав писати цей роман, я навіть не думав, що почну писати щось подібне. Я завжди думав, що буду автором якоїсь гостросоціальної прози і ніколи не торкнуся пригод історичного контексту.
"Мій герой мав пройти шлях від несвободи до свободи"
Розкажи про осмислення теми кріпацтва для тебе. Ти відчуваєш, що ти один з перших намагаєшся туди зайти?
Я не думаю, що мені взагалі вдалося осмислити тему кріпацтва. Я трішки зачепив цю тему.
Відкрив шлях?
Можливо. Я сподіваюся, що ця тема буде розростатися, і ми побачимо цю тему взагалі з нового ракурсу, з висоти історії та нашого досвіду. Але тоді, коли я починав писати, тема кріпацтва була, насамперед, зумовлена тим, що я хотів показати тему рабів в Америці. Я відштовхнувся від однієї фрази. У мене був написаний маленький діалог між головним героєм і його другом, супутником, колишнім рабом Семом. Коли мій головний герой розповідав йому про свою долю, чорношкірий Сем каже: "Обожнюю твої розповіді про білих рабів".
Мені так сподобалася ця фраза, що я вирішив розвинути тему білих рабів. І вже почав рухатися від цього кріпацтва. Знову ж таки, мій герой мав пройти певний шлях, шлях від несвободи до свободи. У нього мав бути конкретний вибір і конкретне розуміння, чому він воює. Він був сам рабом, і для нього ця тема дуже важлива. Не лише тому, що він емігрант, і йому платять 11 доларів на місяць, тому, мовляв, він йде воювати. А тому що людина не має бути в ярмі, не має носити кандали. Людина має бути вільна і незалежна від того, якого кольору в неї шкіра. Тому я розвинув і трішки підтримував протягом всього роману тему кріпацтва, його спогади про минуле, сни, які йому снилися про те, як він був кріпаком.
Слово "рух"
Ти неодноразово використовуєш слово "рух". Говориш про те, що для американської культури важливий рух зі Сходу на Захід. І ти не використав слово "фронтир" (територія на межі двох різних суспільств – ред.).
Американська історія мала цих фронтирів десятки. Оскільки з кожним десятиліттям, з кожним століттям, рухаючись на Захід, фронтир зміщувався. Тому я не використав його, оскільки це дуже розмите поняття.
Але це поняття зараз отримує нове життя в Україні, і ми його чуємо дуже часто. І бачимо ту ж розмитість. Бо фронтир – це і рух ЗСУ, які рухаються звільняти Крим або Донецьк. І фронтир – це наш рух навпаки, коли українські вимушені переселенці їдуть на Захід, вони теж по-своєму рухаються в цьому ж напрямку. Вони несуть нашу східноєвропейську ідентичність, спосіб життя та екзистенцію туди. Але коли ми, зрештою, залишаємося в Києві, ми все одно з точки зору США на фронтирному русі. І нам доведеться осмислювати і наш цей рух. Як ти вважаєш, чи ти допомагаєш нас в цьому осмисленні?
Не думаю. Мені все ж здається, що це трохи інша історія. То були все ж неосвоєні землі.
Ми просто використовуємо це як метафору?
Певним чином. Ми багато використовуємо метафор, особливо в нашій культурній бульбашці. Ми часом аж занадто метафоричні. Коли все набагато простіше, ми чомусь хочемо впіймати певний символізм. Для нас це важливо. Це непогано. Я не проти цього.
Це все з української народної пісні.
Абсолютно. Це все загалом від поетичності українського народу. Фронтир в Америці мав чітке і певне значення. А в нашому випадку це значення дуже розмите. Рухаючись Збройними Силами на Схід, ми все ж швидше рухаємо фронт, ніж фронтир. Оскільки там далі – наша земля. Освоєна, але захоплена. Міграція всередині країни, міграція за кордон – це все рухи всередині вже цивілізованого світу, всередині культур, які розвивалися тим чи іншим шляхом, а не мали якогось сталого багатовічного осілого поняття. Як, скажімо, це було в Америці, де були індіанські племена, які там жили 100-200-300 років в одному місці. Так, вони теж мігрували, вони теж рухалися. Але це все, що могли зустріти першопоселенці.
Епіграфи до роману
Розкажи про епіграфи до цього роману. Це те, що мене захопило одразу. Починаємо з Брюса, закінчуємо українською кріпацькою піснею. І це не один епіграф, їх 5. Це багато. Я не часто це бачу в українських романах. Але мені подобається ця тенденція. Чому тобі важливо було залишити всі 5 епіграфів? Куди вони мають спрямувати читача?
Мені було б важливіше залишити там 50 епіграфів. Я їх розкидав всередині тексту. Там є і приховані цитати, і приховані певні культурні коди. Брюс – це пісня про свободу, про ту вільну Америку, незважаючи на те, що він – неоднозначна фігура в контексті протистояння чорного і білого в Америці.
Це пісня Born to Run.
Так. Але все одно – це пісня про шлях, про рух, про бажання жити свободою. Африканські пісні дуже важливі, оскільки вони розкривають суть африканської культури. Саме пісні рабського Півдня, пісні, які співали на плантаціях, ті пісні, які переспівували вже вільні афроамериканці в 20-30 роки ХХ сторіччя. До нас дійшли їхні записи. Вони переспівували пісні своїх бабусь і дідусів, які були не вільні. Це для мене важливо. І ці пісні потім повторюються в тексті. Цитата з Public Enemy (заснований у 1982 році відомий музичний гурт, хіп-хоп-колектив із Лонг-Айленда – ред.) прямолінійна. Просто в лоб цитата про невільний народ і про те, що відбувається з ним зараз. І звісно ж – кріпацька пісня.
Ти її знайшов?
Я знайшов багато кріпацьких пісень.
Я не пам’ятаю якогось альбому, наприклад, джазових інтерпретацій кріпацьких пісень…
Джазових інтерпретацій не було. але я знаходив якісь записи, в яких ці пісні не значилися, як кріпацькі пісні. Вони були позначені просто, як народні пісні. Але копнувши глибше, я зрозумів, що це кріпацькі пісні. Як ми зараз чуємо пісні, які переспівують білі в Америці, їхнє коріння сягає рабського минулого. Це пісні африканської культури.
Чи дозволиш щось заспойлерити, наприклад те, що Гнат стане мільйонером?
Можемо.
Це американська мрія, яку здійснив українець
Мені здається, це додасть драйву.
Це американська мрія.
Яку здійснив українець. А у Гната буде любов?
У Гната буде любов.
Чи відомо тобі про реальних українців, які в той час були в США і були задіяні в якісь процеси?
Так. Там були українці, але достеменно не відомо, чи вони точно були українцями, або ж мали, приміром, російське коріння. Все було дуже непевно і складно. І я думав включити в роман чи то українців, чи то не українців, але потім вирішив цього не робити. Загалом, я хотів залишити цю розповідь на презентацію. Але розкажу зараз. Я хотів зробити певну літературну містифікацію. Коли я почав писати роман, я вирішив, що хочу дати справжнє життя своєму герою, створити сторінку у Вікіпедії, написати на різних сайтах про того українця, який воював під час громадянської війни у США, про українця, який досягнув певних висот, здійснив американську мрію. Але відверто кажучи, мені стало просто лінь цим займатися. Я зрозумів, що на це треба витратити багато часу. Щоб оживити свого героя, заплутати читачів і можливо навіть поверхово істориків.
Презентація книги відбудеться в Будинку кіно Києва 13 червня
Розкажи про презентацію книги.
Я запланував поки що одну презентацію, яка відбудеться в Києві 13 червня в Будинку кіно. Також я хочу здійснити невеличкий тур містами України. Але, на жаль, я не можу планувати. Зараз така ситуація на службі, що я не можу планувати на кілька днів наперед.