Ілюстративне фото із сайту Pixabay
"Для українського кіно за чотири дуже важкі роки не було ухвалено жодних важливих рішень"
― На запит Радіо Культура долучитися до цього ефіру Юлія Шевчук відповіла, що буде комунікувати лише через пресслужбу Держкіно, яка наразі не дала відповіді. Щойно відповідь надійде, Радіо Культура обов’язково озвучить її в ефірі.
Пане Денисе, як відреагувала кіноспільнота та ви особисто на ці кадрові зміни?
Марина Кудерчук, яка очолювала Держкіно з 2019 року, майже одразу отримала недовіру від кіноспільноти, передусім через свої професійні якості, тому що єдиний її досвід у кінематографії ― це робота в Запоріжжі заступницею, а потім директоркою міського кінотеатру. І все. Було дуже важко комунікувати, адже це все-таки професійна посада, яка передбачає і міжнародне спілкування, і знання українського контексту. Саме тому її призначення одразу викликало багато сумнівів, а згодом трапилося багато серйозних скандалів, які вилилися у кілька листів із вимогою її звільнення. Отже, з одного боку, в кіноспільноті тепер є стримана радість, але більше є суму, тому що, на нашу думку, для українського кіно за чотири дуже важкі роки не було ухвалено жодних важливих рішень. Пандемію та війну ми зустріли з однією із найгірших очільниць кінематографії за всю історію незалежної України.
5 років тому українське кіно позбулося провінційного статусу і стало однією з цікавих світових кінематографій
― Що ви думаєте про перепризначення Юлії Шевчук?
Важко щось сказати. Юлія Шевчук достатньо довго працює в Держкіно, вона була юристкою і заступницею Кудерчук. Більшість наказів та документів підписувала саме Юлія Шевчук, але вона не була суб’єктною у цих рішеннях. Насправді у цивілізованому світі є певні принципи, як призначають людей на посаду. Спочатку обирають людей, які можуть підійти на цю посаду, потім проводять консультації з експертами, далі ― консультації з різними стейкхолдерами і вже тоді обирають кандидатуру, яка справді відповідає посаді та поділяє спільне бачення професійної спільноти. На жаль, у нас усе відбувається певним чином інтуїтивно, часто призначають випадкових людей, як у попередньому випадку, котрі не є самостійними в ухваленні рішень, до того ж за ці чотири роки спотворили здобутки українського кіно з 2014 року. Адже за цей період у нас з’явилося багато талантів, жоден фестиваль класу А не обходився без українського фільму. А тепер глядачі за рік-два побачать наслідки цієї політики, коли буде малокартиння, у кінотеатрах не крутитимуть українських фільмів, а українське кіно знову отримає провінційний статус. Хоча буквально 5 років тому воно вже позбулося цього статусу і стало однією з цікавих світових кінематографій.
― Чи були якісь досягнення у Держкіно за часів попереднього керівництва?
На жаль, ні. Ми можемо пригадати лише зруйновану систему відкритих конкурсів, а також Раду з державної підтримки кінематографії, яка є одним із керуючих органів і рішення якої приймалися часто з конфліктом інтересів. Згадаємо продовження повноважень цієї Ради під цинічним соусом того, що діє воєнний стан, а отже, цей орган не можна переобирати, проте, за законом, Рада має автоматично переобиратися кожні два роки. Усі здобутки українського кіно за останні чотири роки ― це або результати роботи попередніх очільників Держкіно, або те, що жодним чином не стосується Державного агентства. Наприклад, найгучніший український фільм "20 днів у Маріуполі", який отримав "Оскара", не мав жодної підтримки з боку Держкіно (документальний фільм режисера Мстислава Чернова про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Фільм здобув "Оскар" у 2024 році в категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм" ― ред.). І стрічка Олега Сенцова "Реал", тиждень тому презентована у Карлових Варах, також не має жодного стосунку до Держкіно. Можна продовжувати. Тобто ті стрічки, які глядачі дивилися останні два-три роки, це фільми, рішення про фінансування яких були ухвалені у 2017-2019 роках.
Фото: Julia Weber, Facebook Denis Ivanov
Український кінематограф здебільшого існував всупереч Держкіно, а не завдяки
― Що мало б робити Держкіно, щоб долучатися до розвитку галузі?
У нас Державне агентство з питань кіно має досить широкі повноваження стосовно міжнародної політики, приміром. Коли у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення РФ, з’явилася низка європейських інституцій, які готові були допомогти і засобами безпеки для документалістів, які працюють на лінії фронту, і також бюджетами, але європейські колеги не знаходили в Держкіно людей, які можуть комунікувати на європейському рівні, а очільниця не володіє англійською і не відповідає на дзвінки. Тому якихось амбітних міжнародних проєктів зроблено не було. Якщо ж говорити про виклики 2022-24 років, то у нас триває документальна фіксація того, що з нами відбувається ― драматичних сторінок української історії. Держкіно фактично самоусунулося від такої важливої ролі та сфокусувалося переважно на підтримці телесеріалів, які не одержували держпідтримки до того, як прийшла нова очільниця. Якщо говорити про кінобізнеси, на які Держкіно мало б також звертати увагу, то ми досі бачимо, що в незалежному сегменті кінопрокату є аватари російських компаній. Щодо однієї з кінокомпаній, яка присутня на кіноринку України, то її представники в Каннах мають московські номери телефонів і не соромляться робити бізнес в Україні, знімаючи при цьому патріотичне російське кіно в Росії (!). Тобто простір бізнесу не був очищений від російських компаній. Цей список насправді дуже великий, і мені здається, що український кінематограф у більшій частині існував всупереч Держкіно, а не завдяки.
Має бути діалог із кіноспільнотою
― Що може врятувати ситуацію із Держкіно?
Ми насамперед говоримо про керівництво. Адже це велика структура, яка займається, з-поміж решти, видачею прокатних посвідчень, дозволів на прокат фільмів. І до багатьох людей, які там продовжують працювати, кіноспільнота не має претензій. Якщо говорити про шляхи вирішення ситуації, то має бути якийсь діалог. Адже це ненормально, коли велика кількість українських продюсерів, режисерів, акторів, фестивалів просто усунуті від дискусії та ухвалення рішень. Мені здається, зараз є певний шанс і маленька надія на те, що відбудеться діалог, будуть пропозиції щодо стратегії розвитку цієї дуже важливої для українського кіно інституції. Більшість моїх колег налаштовані на раціональну роботу та готові підтримувати нових очільників, які будуть розбудовувати інституцію. Поки що такого діалогу не відбувається.
Ненормально для оцінки державних конкурсів обирати експертів, чиї імена навіть не гугляться
― Можливо, треба не просто змінити керівника, а реорганізувати саму структуру?
Ми просто маємо повернутися до принципів професійності та доброчесності. Бо це ненормально, коли державний орган, який перебуває у статусі майже міністерства, очолює людина, яка не володіє англійською мовою, при тому, що більшість успішних фільмів ― це були копродукції з різними країнами, а отже, треба знати своїх колег, розуміти контекст, в якому вони функціонують. Ненормально для оцінки державних конкурсів обирати експертів, чиї імена навіть не гугляться. Адже експерти повинні мати певний послужний список, бути відомими у професійних колах. Так само ненормально призначати Раду з державної підтримки кіно, де третина людей не мали взагалі стосунку до кінематографу, а керуються гаслом "у футболі та кіно розбираються всі". Мені здається, тут річ не в радикальних реформах, а в тому, що треба виконувати закони, які вже написані, зобов’язання, які вже прописані, тобто ― просто нормально робити свою роботу. Більше нічого не вимагається.
