Фото: zbruc.eu
Фольклор стає науковою дисципліною, а не замилуванням приватних осіб
З англійської мови слово "фольклор" означає буквально "народна мудрість". Коли йдеться про народні пісні, казки, прислів’я, то це ніби нагадує археологію мови. Чи вбачаєте ви таку аналогію фольклористики та археології?
У 1846 році було введено в обіг термін "фольклор", який на той момент узагальнив тенденції, що вже були. Тому що на той момент збиранням усної народної творчості, колекціонуванням давнини вже займалися, і не лише археологи та історики. Британці вивели цю діяльність на науковий рівень. Тобто приватне колекціонування, замилування давниною, своїм родом та історією вони вивели на наукове обґрунтування. Починає формуватися науково-доказова база фольклору, і він стає науковою дисципліною, а не замилуванням приватних осіб. Якщо на початку фольклор охоплював вузьке коло ― казки, пісні, прислів’я, то далі з розвитком приходить розуміння: він є все, що було створене народом у попередні часи. Від ужиткового мистецтва до співів, висловів, казок, сюди потрапляє міфотворчість. Тобто фольклор стає великим і багатогранним поняттям.
Владислав Берковський. Фото: соцмережі Владислава Берковського
Фольклор ― один із типів соціальної комунікації
Як можна розрізнити й розмежувати автентичний фольклор і насаджений?
Коли ми говоримо про суто народний український фольклор, то під цим не вбачаємо класичне розуміння фольклору. Тому що є фольклор міський, створений у радянську добу, і він теж народний. Є фольклор кримінальний, і це також фольклор, нікуди не дінемось. Взагалі, фольклор ― це один із типів соціальної комунікації, він дуже гнучкий. Тому коли ми говоримо в контексті наукового поняття, то навіть шароварщина є одним із елементів фольклору. Тож із суто наукової точки зору я б остерігався говорити: ось це справжній, а це не справжній фольклор. Кримінальний фольклор також створений природним чином, а не насаджений.
"Галушки" використовували позірну українськість, щоб дискредитувати український рух
А якщо виступають народні колективи, котрі мали б ознайомити нас із давніми справжніми традиціями, а виявляється ― воно все вигадане, але подається як автентичне?
Ми говоримо про шароварщину. Вона вперше фіксується у нас у ХІХ столітті, це є наслідок Російської імперії. І ця класична шароварщина ― це протидія саме українському відродженню ХІХ століття. Йдеться про так звані "галушки", які вбиралися у псевдоукраїнський одяг, використовували псевдомісцеву говірку, для того щоб можна було активно критикувати твори Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Марка Кропивницького. Вони використовували цю позірну українськість для того, щоб дискредитувати український рух.
Фото: slukh.media
Банальна шароварщина ― це боротьба проти українського
Від чого ж походить слово "шароварщина", хто його придумав і навіщо?
Якщо говорити про етимологію слова "шароварщина", то воно справді походить від слова "шаровари". І це величезна дискусія, чи носили українці й козаки шаровари. На сьогодні ця назва має негативне значення певного кітчу, сатири, комізму. До речі, фольклор ― живий, він постійно й динамічно змінюється. І сьогодні "шароварщина" замінюється на "байрактарщину". Можна говорити про те, що років за двадцять про шароварщину ніхто й не згадає. Сама шароварщина прийшла на місце іншого терміну "галущина", "галушки", йдеться про ХІХ століття. Це означало певні групи населення, так звані галушники, які виступали проти всього українського, висміювали його. Один із найяскравіших проявив галушників ― їхня протидія становленню українського театру. Як пишуть дослідники, галушники з’являлися на спектаклях напівбалаганних труп, влаштовували овації, якщо там відбувалося сатиричне представлення українця ― “хитрий хохол”, “салоїд” “недалекого розуму” тощо. Усе це ми побачимо потім у Радянському Союзі, який нічого не вигадував, а все це брав із ХІХ століття, з російського уявлення про "хітрого малоросіяніна". Такий образ українця, недалекого за поглядами, домовитого, хитрого, який замкнутий у своїй родині та любить сварки ― ці патерни були закладені саме галушниками. І потім вони проявляються у нас у 1920-30 роках, коли починається становлення радянської влади. Фактично банальна шароварщина ― це боротьба проти українського. Чому галущина дуже активно переросла в шароварщину у 20-30-ті? Основним носієм української ідеї, фольклорної, культурної традиції було село. І в цей період відбувалась боротьба із селом та селянином ― голодомор, колективізація тощо. Основі рушійні сили боротьби з українським селом ― люмпен-пролетаріат, представники промисловості здебільшого Східної України: приїжджають на село робітники і починають щось там насаджувати. Відбувається принесення в українські питомі регіони ― відстежую це по території Хмельниччини, Житомирщини ― так звану міську культуру. А тут ― українські вишиванки, рушники, своя говірка, певна поведінка, свої етнічні елементи, кухня, пісні, казки, перекази. І ці робітники починають висміювати українське як щось маловартісне, недорікувате, "ей ви, селюки" тощо.
А як уживалися справжні традиції із цими привнесеними з міста? Люди усвідомлювали, що вони не хочуть переходити на пластмасові віночки та надто яскраві шаровари, і тягли свою традицію?
Класична шароварщина з віночками та великими червоними шароварами ― це насправді прояв двох елементів: розвиток кіно і розвиток театру. Тому що до розвитку цих двох елементів українське село не знало про те, що існують пластикові віночки. Максимум, що було в українському селі, це "брокарівка".
“Мильні” вишивки Брокар. Фото: ukrainky.com.ua
Нагадаю слухачам, що Генріх Брокар ― пращур сучасних власників парфумерної мережі Brocard ― придумав 120 років тому хитрий маркетинговий хід. Він продавав мило, а щоб покращити продажі, загортав його в папір, на якому була надрукована схема вишивки ― квіти, схожі на троянди. Цей узор хрестиком масово поширився і почав витискати наші традиційні схеми і техніки вишивки.
"Подивіться, як одягаються київські ансамблі"
Радянський Союз позиціонував себе як країна рад, де кожна національність нарешті розквітне. Була ще купа автономій, і кожну треба було якось репрезентувати, тому проводили фестивалі народної культури. Але замість автентичних репрезентацій їм придумували якісь шаблони, що вписувались у пролетарську культуру. Тобто кожен народ вдягав умовні "пластмасові віночки" і спрощено, вихолощено себе репрезентував. Чи правильно я розумію?
Тут ідеться про складний елемент, який називається асиміляція. Якщо ми говоримо про Російську Федерацію, асимілятивні рухи, які там відбувалися, призвели до того, що на 1950-60 роки більшість малих народів були практично повністю асимільовані. У повсякденні вони взагалі не використовували своєї культури. Для величезної радянської машини карели, наприклад, це така маленька народність, яка жодної політичної, організаційної, державної ваги не мала. І порівняйте з українцями. Щиро кажучи, Російську імперію і Радянський Союз створили ми, українці. Собі на голову. Отже, боротьба йшла в першу чергу з тими народами, які могли вплинути і щось створити. Тому відбувалося вихолощення культури, боротьба з фольклором, створення якогось інакшого образу. Це ми помічаємо в кіно й театрі. А найбільший розквіт цього процесу розпочинається після так званої Великої Вітчизняної війни. Ансамбль Вірського, хор Вірьовки та ін. ― для них формується сценічний образ шароварного виразу, який починає впроваджуватися на місцевий рівень. Наприклад, 1958 рік, територія сучасної Хмельниччини, готується один із заходів. Організатор виступу місцевого колективу позбирав молодь, яка вдягнулась у місцевий одяг… і дістав наганяй від обласного партійного керівництва. Мовляв, подивіться, як вдягаються київські ансамблі. Ось вам приклад нав’язування для місцевого населення. Люди знімають місцевий одяг і шиють та вдягають дозволені партією зразки. Впроваджується дозволена мода. Я не знайшов жодного документа, який би підтверджував, що була створена модельна лінія, але було багато рішень і вказівок одягнути те, що вам сказала партія.
Фото: Ukrainian People
Є один момент, який вибивається, коли у нас в Україні з’являється дві моди, два фольклорні елементи. Один ― це псевдоукраїнське, шароварне, а другий ― теж шароварне, але назвемо це "галицька шароварщина": кептарики, гуцульщина, це 1970-ті роки. Софія Ротару, Зінкевич, Яремчук, формування Івано-Франківського осередка. Цю моду накладають на всю Західну Україну ― і на лемків, і на бойків, і на буковинців, на всіх. Тобто в Україні фактично формуються дві шароварні традиції. І одна з них ― червоні шаровари, широкий пояс, біла вишиванка, великі "кокошники", а не віночки. Це яскравий приклад пропаганди ― "ето красіво". Згадаймо тут середину ХІХ століття: мета створення "галушок" починає рухатися ― і в 1960-70-ті з’являється відраза до українського. Те ж саме я помічаю вже у 2000-х роках.
