"Робочий день починався зі страху"
"Двоповерховий будиночок редакції тулився біля Успенського собору у Харкові. Він був своєрідним клубом для молодих поетів (Ігоря Муратова, Олекси Веретенченка, Бориса Котлярова), акторів та композиторів. 1937-го року робочий день починався зі страху, який охоплював кожного, хто підходив у Радіодомі до дошки оголошень: кого ще звільнили, тобто кого вночі заарештували?"
Це уривок зі спогадів випускової редакторки Українського Радіо Сусанни Розової у викладі її колеги Ірини Мироненко. І він максимально влучно описує атмосферу, у якій жили українці у міжвоєнний період. Це однаковою мірою стосувалося як слухачів, так і радійників. Та звісно, усі страхіття сталінського режиму залишалися поза ефіром. То як же працювало Українське Радіо у перші десятиліття свого існування?
Перші слова у першому українському радіоефірі "Алло, алло, говорить Харків" промовив технік, який забезпечував роботу апаратури. Його ім’я, на жаль, не відоме. А от першим справжнім диктором Українського Радіо був Василь Попівський. Деякі подробиці з його біографії ми також знаємо завдяки спогадам Ірини Мироненко.
У ті часи професії диктора ще не існувало, цьому ніхто не вчив, тож першопрохідцям доводилося все випробовувати на власному досвіді. От і Василь Попівський мав далеку від радіо освіту – економічну. Працював в Українському НДІ раціоналізації торгівлі. Але був затятим радіоаматором, своїми руками складав радіотехніку. Часто з підручних засобів. Адже дефіцитом були не тільки деталі, а навіть паяльники та олово для них. Наприклад, мікрофони робили із вугільної стружки. (Коли мембрана тисне на вугільний порошок, у нього змінюється електрична провідність і так можна передати звукові коливання). Маючи вже 5-річний стаж, 1930-го року перший український диктор видав брошуру накладом 10 000 примірників, де описав досвід своєї роботи, роздуми щодо майбутнього радіо, та поділився секретами дикторської майстерності.
Його не оминула доля багатьох інших працівників Українського Радіо та й загалом тогочасної української інтелігенції. Вперше НКВС арештувало Василя Попівського у квітні 1933-го. Стаття стандартна – "за контрреволюційну діяльність". Диктора протримали у в’язниці понад місяць і відпустили. Вдруге радянські спецслужби взялись за Попівського після війни. Під час Другої світової його не мобілізували – вже не підходив за віком. Тож чоловік залишився на окупованій території. Цього виявилося достатнім, аби наступні 8 років провести у засланні у Казахстані. Та навіть після цього він повернувся додому, у рідний Харків, де і прожив останні роки.
Брошура Василя Попівського дає зрозуміти, яким було тодішнє мовлення, про що були програми на радіо, хто у них брав участь і як вони звучали.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У його брошурі є плакат із зверненням у тодішньому написанні "Галло, Галло", що мало закликати на масове радіопрослуховування в селі, де єдиний приймач був у клубі чи хаті-читальні. Він, до речі, пише і про пересувні радіокрамниці, спроможні дістатися у віддалені села. І що найцікавіше, дає поради, як організувати прослуховування радіопередач. Звичайно, зараз без усмішки це не можна слухати, але ось що він пише: "Сувора дисципліна серед слухачів під час масового прослуховування — це запорука доброї чутності радіопересилання, що утворює уважний настрій слухацької аудиторії." У нас в музеї є фотографія колективного прослуховування радіопередачі: стоїть оця чорна тарілка, навколо неї зібралися 15-20 людей і уважно слухають. Очевидно, потрібно була така вимога, щоб не розмовляли під час прослуховування радіопередачі. "Радіо має бути сусідом книжки. На полицях кожної кооперативної книгарні поруч книжки та навчального приладдя має бути радіоприймач". Каже, радіогазету — невелику за розміром, не більше як на одну годину чіткого повільного читання з гарно скомпонованим музичним супроводом, що дає відпочинок слухачеві, з гуморесками всередині та фейлетоном на закінчення — найлегше сприймати та найохочіше слухати".
Радіогазета як основний формат передач та початок радіотеатру
Отже, основним форматом тодішніх передач була радіогазета. За наповненням це можна порівняти із сучасною інформаційно-аналітичною програмою, де обговорюються різні події і теми.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Була попередньо надрукована програма передач, і тричі на тиждень велися регулярні передачі радіожурналу — називався "Радіо Полум'я". В подальшому мовлення із Харкова здійснювалося вранці та ввечері, і місцеві випуски називалися радіогазетами: Робітнича, Селянська, Червоноармійська, ще й Піонер України був".
Перші такі радіогазети були майже ідентичні друкованим виданням. Або можна сказати інакше: сценарії радіопередач можна було купити у друкованому вигляді. Більше того, для заохочення аудиторії діяла така собі рекламна акція: слухачам "Радіо Полум’я" пропонували безоплатно надсилати друковані примірники видання.
Кожен день в ефірі Українського Радіо закінчувався інформаційним бюлетенем, який звучав о 23-й годині 30 хвилин. Це вже був ексклюзив, який звучав тільки по радіо, і ніде більше не друкувався.
Значну частину ефіру становила культурна програма.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"1 березня 1925-го року Харківське радіо передало концерт Державного українського хору імені Леонтовича. По суті це — початок музичного мовлення. А через рік, 17 січня 1926-го року, по Харківському радіо прозвучала українська опера "Камінний господар" за драмою Лесі Українки, і це стало початком регулярної трансляції вистав з театру. Тобто радіотеатр — це було десь-десь уже потім, а от безпосередньо трансляція з театрів, коли там був встановлений мікрофон, це — 17 січня 26-го року".
З таких трансляцій згодом розвивається новий, оригінальний жанр мистецтва – радіоп’єса. Це вже не трансляція вистави з театру, де частина гри для слухача втрачається, оскільки побудована на візуальних образах. Радіоп’єса одразу пишеться так, аби сприйматися виключно на слух. Цей жанр швидко стає популярним, але не на довго: радянська влада побачила у ньому загрозу своєму існуванню. Адже у п’єсі можна закласти двозначні або приховані смисли. Тому їх невдовзі забороняють, а творчу команду, яка їх створювала – репресують.
Василь Попівський у своїй брошурі так пише про культурологічні програми:
"Художні радіопересилання — це найскладніша частина програми, бо різноманітні вимоги масового радіоспоживача та пролетарсько-мистецької творчості… Щоб якомога краще наблизити до широких мас великі скарби художньої культури, радіомовні організації працюють над утворенням радіоопер, радіозвукофільмів і залучають до цієї роботи кращих робітників мистецтва та видатні літературно-художні сили. У Харкові вже організовано спеціальний радіотеатр".
Було у ті часи вже і освітнє мовлення.
"Основною формою освітніх радіопересилань стають: різноманітні курси, школи, університети, що працюють за методою заочного навчання, з прикріпленням до них певних кадрів радіослухачів, яким розсилаються підручники та друковані матеріали. Важлива й трансляція популярно-наукових лекцій видатних учених".
1 червня 1930-го року Українське Радіо започаткувало позастудійні передачі. Трансляція велася з місця подій. Жанр одразу став популярним, адже магнітофонів не було, записати звук у "польових" умовах було нічим, тож єдиною можливістю видати в ефір репортаж була пряма трансляція. Приклад такої передачі також наводить Василь Попівський: "Скажімо, пересилалось радіомовленням всенародне вшанування пам’яти славетного Тараса Шевченка при місті Каневі над Дніпром".
"Понад 40 повідомлень за добу"
Інформаційні бюлетені з часом почали виходити частіше і перетворилися на регулярні випуски новин. У кінці 30-х років саме вони становили інформаційну основу ефіру. Щоб уявити обсяги тогочасного мовлення, можна навести такі цифри. У 39-му році редакція останніх вістей Українського Радіо передає за рік 16 000 коротких повідомлень. Тобто понад 40 повідомлень за добу. Цей обсяг порівнянний із сучасним.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"264 виступи учасників передач за рік, тобто це майже щодня в ефірі був — як ми зараз скажемо — гість передачі. Приходила людина для виступу по радіо і майже 100 позастудійних передач протягом року. Тобто раз на три дні була якась передача позастудійна: чи з театру, чи трансляція футбольного матчу, чи ще щось. Тобто досить непогані обсяги мовлення.
Це, як правило, були виступи перед мікрофоном. Як тоді казали, передовики і новатори, знатні робітники, науковці. От у нас фотографії є в музеї: перед мікрофоном виступає композитор, прізвище вже не пам'ятаю, або запрошують якогось вченого чи ударника. Звичайно, це були тексти, вони читали в основному по тексту, я не думаю, що це були такі виступи".
Сигнали точного часу
Цікаво, що деякі звичні для нас елементи радіоефіру також з’явилися не одразу. Наприклад, сигнали точного часу.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"В 30-му році 15 травня Харківське радіо почало передавати сигнали точного часу, але передавалися вони лише один раз на добу: це було о 18-тій годині 59-тій хвилині і 56-тій секунді — це чотири секунди до початку нової години: два довгих і один короткий сигнал. А от уже з четвертого жовтня 57-го року почали передавати знайомі нам шість сигналів точного часу — початок шостого сигналу збігається з початком нової години. До речі, і корекція сигналів точного часу з Києва завжди відбувалася через корекцію з Харківським науково-дослідним інститутом, який займався еталонними частотами, зокрема й еталонами часу. І ті сигнали, які видавалися потім з Києва, все одно коригувалися з Харкова".
Технологія запису на радіо
Технологія запису на радіо з’явилася після 1927-го року. Це були тонфільми, тобто кіноплівка, на якій відсутнє зображення, а нанесена тільки звукова доріжка. Технологія складна і стаціонарна, тому спочатку на тонфільми записувалися тільки окремі театральні спектаклі для радіо. А перша згадка репортажного запису датується 1939-тим роком. Тоді було сформовано спеціальну бригаду Українського Радіо для виїзних ефірів. Вона працювала на заході України, який тоді якраз перейшов з польської у радянську юрисдикцію. Ця бригада мала у своєму розпорядженні пересувний звукозаписуючий апарат – шоринофон (названий на честь винахідника Олександра Шоріна). У апарат вставлялася касета зі звичайною 35-міліметровою кіноплівкою. Плівка була закільцьована, і коли прокручувалася, спеціальний різець механічним способом створював на ній звукову доріжку, подібну доріжкам на вініловій платівці. Коли плівка проходила повне коло, різець зміщувався і поруч починав прорізати наступну доріжку. У ширину їх вміщалося понад 50. Таким чином на целулоїдній плівці довжиною 300 метрів можна було зберегти близько 8 годин запису. Щоб його відтворити, різець замінювався на голку, виготовлену з корунду. Тиражування таких плівок було неможливим, але воно і не передбачалося. Головним завданням було зберегти репортажний запис та передати його на ефір.
До 1941-го року обсяги мовлення Українського Радіо стали ще більшими. Щоденно воно мовило понад 13 годин.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Цікавий жанровий розподіл передач: інформаційне і суспільно-політичне мовлення — 12%, художнє мовлення — 73%, а решта – це інші передачі, зокрема реклама. Які витрати були на радіомовлення? Планувалося на 41-й рік в обсязі 1 млн 578 000 карбованців у перерахунку на ціни курсом 1962 року. А ціни були які? Буханка хліба 14 коп, літр бензину 9 копійок…".
"Щоб мати радіо вдома, треба було докласти чималих зусиль"
Отже, радіо виробляло вже цілком непогані обсяги контенту різного формату. Але як він передавався, і головне – хто міг його чути?
З передавачами складалось непогано. Ще на початку 20-х років у Харкові працювали потужні радіотелеграфні станції, які дозволяли обмінюватися повідомленнями з країнами Європи та Азії. У 1927-му році введено в експлуатацію Харківську радіомовну станцію РВ-4. В її основі був національний передавач потужністю 25 кВт. Програми з нього приймалися на всій території України. У той час почали роботу радіостанції у Києві, Одесі та Дніпрі.
У 30-х роках мовлення Українського Радіо з’являється також у Донецьку, Житомирі, Полтаві, Хмельницькому, Запоріжжі та Сумах. До речі, у Житомирі міській радіовузол мав навіть свій оркестр. У 1939-му році починається мовлення у Тернополі та Львові.
А от з приймачами ситуація була значно гірша. У 20-х роках радянська промисловість їх просто не випускала. Тому щоб мати таке чудо техніки у себе вдома, треба було докласти чималих зусиль.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку":
"Перші радіоприймачі в Радянському Союзі почали випускати тільки в 1938-му році. Вони закупили лінію промислову в Сполучених Штатах, там кілька найпопулярніших моделей випускала компанія "Зеніт". Ті радіоприймачі випускав Воронезький радіозавод. Називалась вона – одна модель всього була запущена на конвеєр — 6Н1 (шестиламповий настільний номер один). Навіть цих приймачів було дуже мало, їх купувала переважно партійно-державна еліта".
Втім, радянські приймачі, хоч і були скопійовані з американських, та мали свою особливість. У них був урізаний діапазон частот. Таким чином, багато іноземних радіостанцій просто неможливо було почути за допомогою радянської техніки.
"Що стосується звичайних обивателів, як вони могли отримати радіоприймач? Можна було, якщо була така можливість виїзду за кордон, але це знову ж таки у представників партійно-державної еліти. Вони могли привезти з-за кордону радіоприймачі. Певний час радіоприймачі можна було купляти в так званих магазинах "Торгзін". Це магазини, які продавали товари за валюту або за золото, тобто населення здавало золоті монети, які в них зберігалися, прикраси з золота, срібла — і за це вони могли отоваритися в магазинах "Торгзіну". Потрібно сказати, що мало хто користувався такою можливістю, тому що якщо вже людина несла обручку в магазин, то не для того, щоб купити радіоприймач, а насамперед купити хліб. Також була ще одна нелегальна можливість. Люди, які мали можливість виїжджати за кордон, привозили з-за кордону новинки: платівки, радіоприймачі, патефони, модний одяг, — і на чорних ринках продавали за рублі. Звісно, з великою націнкою. Тобто така можливість була для тих, в кого були гроші. Крім того, в 20-х роках була мода: дуже багато людей, в кого гарно були поставлені в технічному плані мізки, ходили в радіогуртки, виписували радіожурнал і в домашніх умовах самотужки збирали радіоприймачі. Це було дуже масове явище. Я знаходила статистику, що тільки в Харкові було 17 000 радіоприймачів, і з них 15 000 —ці незареєстровані. Тобто по суті було 2000 легальних радіоприймачів".
Прослуховування закордонних станцій
Тут треба пояснити, що кожен приймач у Радянському Союзі підлягав обов’язковій реєстрації. Приблизно так само, як зараз ставляться на облік автомобілі. Реєстрації підлягали і друкарські машинки. Таким чином, у разі виявлення загрозливого для тоталітарної системи самвидаву, можна було легко знайти автора. Адже кожна машинка має свій, унікальний відбиток. А за допомогою радіо можна було слухати не лише місцеві, але і закордонні станції. При чому деякі з них мовили українською.
Олександр Кучерук – завідувач відділу Національного музею історії України:
"В 30-х роках на території Маньчжурії, це зараз Китай, була велика українська колонія. У них було своє товариство, своя преса і своє радіо. Воно не говорило цілий день, але якась сітка радіомовлення українською існувала. Дуже цікавий епізод з Литвою. Справа в тому, що Литва досить активно в 30-тих роках співпрацювала з Організацією українських націоналістів. Одна із підстав була така, що Україна і Литва мали свої жалі, свої претензії до Польщі. І настільки Литва розуміла значення, так як і зараз в наш час розуміє значення незалежності і боротьби за незалежність України, що вони не лише дозволили, а й організували українські радіопередачі на Литовському радіо".
Але ця історія працювала в обидва боки. Українське Радіо так само слухали за кордоном. І серед слухачів були достатньо відомі особи.
"Я випадково надибав у щоденниках Володимира Винниченка, який в той час був в Парижі, що вони купили собі радіо, він слухав Українське Радіо, і там була цікава історія. Він звернув увагу, як говорять українські диктори і казав: "Він говорить, як український спікер, голосом правильним, літературним, поставленим". Винниченко бачив, що радіо накладає свою специфіку, що на радіо треба говорити так, щоб було чітко, зрозуміло. Вони щодня слухали Українське Радіо. Він переживав, будучи хто знає де".
Винниченку було за що переживати. Адже більшовики знали, що радіо слухають як всередині країни, так і за кордоном. І використовували цей ресурс у власних цілях. Вишуканим садизмом було зобов’язання транслювати судилища над політичними опонентами. Одного разу із Харківського оперного театру транслювали процес Спілки визволення України. Сергія Єфремова та іншої еліти українського державотворення. Можна лише уявити, що відчував Винниченко, слухаючи його по радіо у Парижі.
Отже, заводські радіоприймачі в Україні 20-30-тих років були справжньою рідкістю. Ситуацію дещо виправляли саморобні пристрої. Перший диктор Українського Радіо Василь Попівський пише про 100 000 точок радіослухання у 30-му році по всій країні. Очевидно, сюди зараховані і ефірні приймачі, і перші приймачі дротового радіо, і гучномовці у громадських місцях. Наприклад, у Харкові наприкінці 20-х їх було 28.
Абсолютно незрозумілою залишається ситуація з радіомовленням у селах. Зі слів Попівського дізнаємося, що були агітатори, які виступали проти поширення радіо у селі, і вдавалися при цьому до брудних прийомів. Хто були ці люди, та про які саме прийоми йдеться – не зрозуміло. Колишня ведуча Харківського Радіо Ірина Мироненко також пише, що ніколи не чула, щоб радіо працювало у селах, занесених на "чорну дошку" під час Голодомору. І справді, в архівах Українського інституту національної пам’яті міститься інтерв’ю з мешканцем села Жовтневого на Житомирщині Кас’яном Євченком. Співрозмовник запитав у чоловіка, чи було у селі радіо? Цитую відповідь пана Євченка: "Ні, но ми самі робили, називали в селі детектор, а не радіо. До війни не було радіо."
І ось ще один факт для кращого розуміння атмосфери 30-х. Читаємо вирізку з львівської газети "Новий час" за 28 березня 1937-го року. У ній розміщена програма радіопередач. Звісно, йдеться про польське радіо, хоча сама програма подана українською. Очевидно, на цей день припадав Великдень, оскільки у програмі – служба Божа, а також передача під назвою "Веселого яйця".
А кількома роками раніше у Харкові різко посилився тиск влади на Українське Радіо, над мовленням було встановлено посилений контроль. Причиною стало те, що диктор у прямому ефірі привітав українців із Великоднем.
