Віра Курико. Фото: facebook/virakuryko
"Рослини – це річ, яка мене тримає"
Ваш подкаст "Бегонії в агонії" я слухаю, але я так розумію, що зараз призупиняється його вихід трошки?
Ні, це просто маленька пауза на підготовку другого сезону. Ми створили ніби як платформу первинних знань взагалі про рослини, якщо це комусь було потрібно. А далі – десь 2 місяці паузи і ми входимо в нове коло на ще 10 епізодів.
Журналістка, письменниця, людина, яка є дуже класною репортеркою і людина, яка розповідає про рослини. Що вас тримає у важкі часи?
Для мене рослини останні 6 років – це в принципі річ, яка мене тримає. Ба більше, я навіть бачу, що чим гірший в мене моральний стан, чим більше всього відбувається, тим більше я саджу, тим більше вазонів стає. Тому, коли до мене приходять в гості і бачать, що їх не багато, що я роздарувала, це означає, що можливо я частково в якійсь зараз гармонії з собою, нічого злого не відбувається навколо. А чому саме рослини? Тому що я, як умовно творча людина, завжди дуже переживаю про текст, завжди дуже переживаю про сюжет, композицію, історію. Для мене дуже важливе кожне речення для того, щоб він був виважений і таким, яким я готова його показувати людям. Я ніколи не готова його показувати, мені завжди здається, що він недобрий, що я не змогла створити. А у випадку рослин, будь-якого насіння, воно проросте. Тобто я здатна щось створити, допомогти чомусь вирости, і в моїй роботі в журналістиці мені це допомагає. Що моя рука не зла, я постійно про це кажу. Про те, що я здатна комусь допомогти. І текст – це теж окреме життя. Принаймні мені колись казали: "написала книжку, забудь про неї, вона більше тобі не належить". І так само з рослинами. Що ця пелюстка, що цей листочок, що це маленьке проростання – це і завдяки мені, зокрема.
Я колись говорила цз психологинею Наталею Підлісною з приводу того, чому наші бабусі садять картоплю, забивають нею ці льохи, коли її можна купити на базарі. І вона мені розповіла, що окрім певної історичної звички, для людей старшого віку, в яких менше вражень, спілкування, доволі часто про них й забувають, це один зі способів спілкуватися. І це один зі способів швидко бачити результат того, що ти робиш. Є цей момент?
Та звісно. Наприклад, в мене березень – найтяжчий мій період, тому що я якраз все це висадила, і тепер десь до травня я буду терпіти, поки нарешті все зійде. Але воно зійде, воно точно буде. Вже в процесі того, як я закладаю насінинки соняха, я знаю, що вони будуть. І оця впевненість також дає щось цій стабільності просто в житті. А це відчуття, коли в тебе вранці ця пелюсточка ще була закрита, ти приходиш додому, а ввечері вона повністю розкрита в усьому буянні кольорів, і ти думаєш так – це ти зробила.
Я колись казала, що я не буду виходити заміж, я не буду нічого ростити і не буду консервувати. Отже я вийшла заміж, я рощу, і я думаю, що прийде час для консервації. В якійсь мірі для мене це теж став спосіб, наприклад, спілкування з моєю мамою, тому що нам важко порозумітися дуже часто, бо ми дуже різні. Моя мама вважає, наприклад, що вона надто багато передплачувала мені газет в дитинстві, тому це зробило мене журналісткою і письменницею. І тепер я через це страждаю і плачу. Але це неможливо відмотати назад. І колись давно в процесі того, як я почала сама ростити, я дізналася, що в моєї мами було дуже багато вазонів. І коли тато віз її додому, то він віз ще причіп з її рослинами. Але я була маленька, я почала дуже кашляти і задихатися. І лікар сказав, що мабуть це якась рослина, тому мама по черзі мусила їх викидати. Зрештою це виявились не рослини, але мама так і не повернула весь свій будинковий сад. І тепер я постачаю маму теж рослинами. Я всіх постачаю рослинами, раптом комусь треба. І з мамою стало безліч розмов. Мені здається, що я тепер можу говорити взагалі з будь-якою жінкою в цій країні. Просто підійти до неї і сказати, що там ваші кактуси?
"Так мої джунглі кочують"
Знаю, що ваші рослини можна подивитися в Instagram. Як на мене, це джунглі, хоча я звісно не дуже на цьому розуміюся. Ви назви знаєте того всього?
Так, звісно. Зараз усі. В мене навіть чоловік уже вивчив всі назви, він уже майже не плутає. І коли до мене перший раз заходять подруги, які ще не ростять, завжди кажуть: "ой, Боже, нащо тобі стільки? Ніде стати. Боже, тут висить. Віро!". А я все чіпляю. Другий раз заходять: "о-о.., в тебе якісь оновлення. Дивлюся, щось нове з'явилось". А на третій раз: "це філодендрон веррукозум". Я кажу: "ні, це Сплендид" І вона: "дідько, я майже потрапила". І так поступово ці мої подружки виходять з дому з однією рослинкою, з другою, третьою. І так мої джунглі кочують. Але направду джунглі були в Чернігові, поки я там жила. Там у мене було 2 сотні, вони стояли повсюди. Робочий стіл чоловіка, поки його немає, теж перетворився в маленький розсадничок. А при переїзді в Київ я роздарувала все і зобов'язалася почати колекцію з "нуля". Сказала собі, що не більше 15 рослин, але вже їх більше сотні. Тобто не вийшло поки, але я планую все-таки збавити темп.
"Я з журналістики точно піду в теплиці"
А де можна знайти ваш подкаст?
Подкаст "Бегонії в агонії" можна слухати взагалі на всіх доступних в Україні подкаст-платформах – Spotify, YouTube Music, на YouTube можна також просто слухати. І є у нас ще Instagram "Бегонії в агонії", де їх можна додатково дивитися, або якісь додаткові штуки до епізоду я додаю.
Він єдиний в Україні такого типу про рослини?
Такого сторітелінгового типу, так. І такого, що це офіційно подкасти. Тому мені його дуже хотілося, бо плент-спільнота в Україні велетенська насправді. В Дніпрі, мені здається, мабуть найбільше це активно. Більше навіть, ніж в Києві, тому що дівчатка з Дніпра приїжджають у Київ і щось тут організовують. Тисячі людей саджають, фотографують і звітують про те, що в них росте. Я взагалі не дуже люблю соцмережі, але Instagram мені допомагає комунікувати з людьми, які їх вирощують. І що цікаво, що вся ця плент-спільнота – це переважно 25-35 років, і це все молоді дівчата, як я. Вони працюють, вони мають якусь роботу, але вечорами намагаються щось схрестити, зробити якийсь гібрид просто для себе. Є дівчата, які зрештою перетворили це в свій бізнес, у справу свого життя. Може і я так зроблю, до речі. Я з журналістики точно піду в теплиці.
"Тепер мені треба книжка про рослини"
А так вдасться? Бо інколи мені здається, що через певний період може бути таке відчуття, що насправді ні, текст тебе доганяє і примушує записатися.
Але, можливо, у теплиці я б присвятила себе рослинам і тексту, як Карел Чапек. Карел Чапек – це моя любов, тому що написати стільки повістей, стільки статей, а при тому бути божевільним садівником і написати круті книжки про рослини. Я дуже хочу ще книжку про рослини. Я зробила собі подкаст про рослини, який я хотіла. Тепер мені треба книжка про рослини. Тому що ринок іноземний просто завалений подібними книжками, а у нас нічого немає. Треба це зробити.
"Мені більше нічого не треба"
Я хотіла ще поговорити про якісь ваші речі пов'язані з тими ресурсами, які допомагають проти стресу і всього, але в мене таке враження, що це і є та відповідь на запитання, яке в мене виникло на початку.
Конкретно для мене це все. Коли чоловік перебував в найважчих боях на Луганщині, на той момент виявилось, що може бути й гірше. Але я тоді повернулася в Чернігів в нашу квартиру, бо в нас просто було влучання і не дозволяли туди зайти, але я прийшла і побачила, що всі рослини просто лежали. Їх було багато і вони просто попадали. І я тоді подумала, що ні, мені це все більше не потрібно, бо я стільки садила, а воно все так. А потім, коли чоловік 2 тижні не виходив на зв'язок, то я почала садити. Я безкінечно перебирала, тут живий корінець, тут живий пагін, це я поріжу, це спробую вкорінити, це я в когось позичу. І ці 2 тижні, які були для мене, мабуть, найважчими взагалі за весь час, бо просто тиша, в якій ти нічого не можеш вдіяти, я просто садила. І тоді, 2,5 роки тому я зрозуміла, що це тримає мене цілком. Мені більше нічого не треба.
Про що вам зараз цікаво писати, розповідати, говорити, як журналістці?
Багато хто помітив, що з тим, як я повернулася в журнал Reporters і в The Ukrainians, то в нас з'явилось дуже багато тем про рослини. В нас виходить цілий журнал про землю, де я написала дуже багато всього. Але насправді зараз мені цікавий жіночий досвід, мабуть найбільше. Взагалі різний досвід в цій війні, в цій частині цієї війни. Я жартую, що моя мама була дружиною ветерана, коли це ще не було мейнстримом. І я намагаюсь повернутися в 14-15 рік. Це було АТО. Коли почалася війна, в мене тато пішов на фронт.
"Я пишу художню книгу про стосунки у сім'ї"
Боже, це ж уже 10-й рік.
Так, це 10-й рік. І якщо я тут 2 роки плачуся і мені ніби важко як дружині, то моя мама робить це вже 10 років. І якось це робить. І я зрозуміла, що я багато пропустила. В той час її переживань, я їх не зрозуміла. І я бачу наскільки в нас зараз повторюється взагалі історія. Просто, коли моя мама вперше їхала до тата на фронт, то мені взагалі було не зрозуміло, що таке фронт, як там це все буде, чи її там не вб'ють? А коли я вже мамі з поїзда дзвонила і кажу, що я їду в Лисичанськ, мені мама каже: "який Лисичанськ, не смій". Я кажу: "ти взагалі не маєш права казати мені не смій, бо це ти їхала перша і я бачила, що так можна робити". І я пишу художню книгу. Нарешті. Тобто я зараз більше редагую інших і я таки вирішила написати художню книгу про 10 років – стосунки батька, мами і їхньої доньки у сім'ї.
