Афіша вистави "Київська перепічка"
"Київська перепічка 8.02.22 стала для мене логікою, звідки все почалося"
У грудні відбудеться прем’єра моновистави "Київська перепічка", створеної Наталкою Ворожбит на основі діалогів, спогадів і фантазій. Що це буде?
Ця історія народжувалась у мене в голові, але я не була готова сама писати. Я прожила багато сюжетів з 2022 року, а ця цілком реальна історія розпочалась 8 лютого 22 року. Я була на курсах "Жіночої варти" про те, як жити в місті й діяти під час воєнного стану. Це був тренінг для жінок перед самим повномасштабним вторгненням РФ. Я готувалася працювати з ОСББ, з людьми, які лишаються, організовувати мережеві зв’язки, ми перезнайомилися між собою, хто який район представляє. Нам дали маленьку перерву на 20-30 хвилин, і я кажу подрузі: "Ми не встигнемо нічого замовити. А давай купимо київську перепічку, я сто років її не їла". І ми пішли, купили і з’їли, сосиска була смачна й гаряча. На той момент я вже була завантажена тренінгом, війна вже була у моїй голові. І я дивилась на мирний Хрещатик, а в думках ― розповіді моєї бабці про вересень 1939 року, коли ще вчора варили варення, а сьогодні прийшла війна. Якщо проаналізувати, то в кожній країні Європи перед Другою світовою є свій вечір 1939 року, останній мирний вечір. А для мене те 8 лютого 2022 року було ніби останнім днем перед війною. І я знала ще одну дату, важливу для цієї історії. Мій день народження припадає на 30 грудня, але ж цього дня 1922 року було створено Радянський Союз. Україну добили й утворили СРСР. Тому я розуміла, що 2022 рік був би сакральною датою для РФ, коли б за три дні швидко все почистити ― і 30 грудня відсвяткувати 100-річчя СРСР. Отже, київська перепічка 8.02.22 стала для мене логікою, звідки все почалося, тобто сама ідея вистави.
"Це будуть гойдалки, від сміху до сліз і знову до дикого сміху"
Моновистава "Київська перепічка", прем’єра якої відбудеться 30 грудня 2024 року, це вистава про Ірму Вітовську під час війни? Чи про "я і моє життя"?
Тут буде дуже багато абсурду. Це Ірма Вітовська, розмножена на кожного з вас. Тому ще це не лише моя історія, а на прикладі моїх метафор, споглядань, гумору, асоціацій виникають образи, і раптом ці образи стають дуже зрозумілими. Коли я ці образи десь із дописів на фейсбуку витягла на білий світ, то Наталка Ворожбит сама запропонувала: "Слухай, це так прикольно. Давай напишемо про це п’єсу". Я відповіла, що буду дуже вдячна, бо відчувала, що мені потрібна серйозна драматургічна допомога розкласти цю штуку. Там ідуть монологи, дуже багато гумору, уяви, буде багато психоделізму та іншого світу, де переплітається правда і брехня, а ти не знаєш, як це відділити. Але це не брехня, а скоріше мрія, причому мрія кожного з нас. Для мене це будуть гойдалки, від сміху до сліз і знову до дикого сміху. Люблю цей трагікомічний жанр, здається, непогано себе в ньому зарекомендувала. Я написала, що це найкраще, що я зробила за своє життя на цьому етапі, у цих умовах. Свого часу були "Сталкери" (за п’єсою Павла Ар’є, постановка Стаса Жиркова ― ред.), а також "Оскар і Рожева пані", що була створена спільно з Ростиславом Держипільським у рамках паліативної дитячої допомоги, коли ти розумієш, що робиш велику роботу не просто як актриса, а несеш дуже важливий соціальний меседж. У сьогоднішній моновиставі є суб’єктивність моєї позиції як Ірми та героїні, якій хотілося б бути Ірмою. Кожен із нас хоче мати те, чого у нас немає, і в кожного є внутрішній друг, який виходить і робить за нас певні речі, а ми мріємо залишитись у цьому другові. Тут буде багато жорсткості, будуть матюки, хочу попередити. Бо неможливо говорити про те, що з нами відбувається, без цієї лексики, без такого засобу виразності.
"Сам собі режисер"
Це перша твоя вистава, де ти "сам собі режисер", у прямому сенсі слова. Як тобі у цих черевиках?
Ми з Наталею Ворожбит дуже багато проводили часу, щоб начитувати на диктофон. Я їй фактично сповідалась, розкривала фантазії, ми реготали і плакали, вона набирала весь цей потік з моєї голови і все це структурувала. Я спершу домовлялася з режисером, але моя категорична умова була ― випуститися цього року. І він мені казав, мовляв, а чого ти не хочеш це зробити сама, адже це певна стендапівська штука, ти розказуєш свою історію. Я тоді подумала, що справді будь-який класний режисер створюватиме свій світ, а я ж розказую свій. І я точно знаю, як там було. Відкриваю те, що не розповіла б в інтерв’ю, розказую речі, про які люди навіть не здогадуються, що я можу про таке думати і так відчувати. Для когось це може стати навіть шоком, що я можу бути такою хуліганкою. Це моя відвертість, і я не хочу грати якусь умовну себе. Тому головне було ― знайти команду. І коли я думала про "Перепічку", то зрозуміла, що треба залучити художника Віталія Кравця, але не лише його, бо треба щоб його картинки ожили. І я згадала про Олексія Березюка, який люб’язно погодився анімувати роботи Віталія. Тому буде дуже крута анімація, і цей світ рефлексій, спогадів, мрій буде відображено дуже чітко. І ще один "важковаговик" у команді ― Дмитро Данов, композитор, який створив мені весь музичний шлях ― атмосферність, шуми, музичні теми. Це була дуже копітка робота, коли прийшли тексти, щоб з’єднати їх з анімацією, музикою, щоб всі одне одного відчули. Плюс я це створюю за власні кошти, які відкладаю всі ці роки. Дуже вдячна всім авторам, які мені зробили надзвичайні знижки. Я не подавалася на ґранти, а вирішила, що ризикуватиму сама. З нами в команді також Сергій Ляшенко, відомий режисер, який працює зі свідками для Гааги. Його частина роботи у виставі ― це було моїм важливим рішенням. Дуже вдячна актору Олексію Гнатковському, який люб’язно погодився зробити подарунок своєю присутністю, але не скажу, якою мірою. Вважаю, що ця його роль буде не менш яскравою, ніж роль Довбуша у відомому фільмі.
"Я граю саму себе і ту, якою хотіла би бути"
Запитання про межі інтимності. Як ти прокреслювала свої власні кордони у виставі "Київська перепічка"?
Я згадую у виставі про батька, сина, чоловіка, але великого значення цьому не надаю. Це все ж таки не є історією про моє життя. Але певні персонажі є реальними людьми. І ви ніколи не подумаєте, що в реальному житті таке буває. У мене тут багато завіртуалізованого світу. Уся історія почалась із блекауту, з підйому пішки на 18-й поверх. Там відбувалися такі речі, які не можна було не використати у драматургічний історії. Додали ще деякі поїздки на передову до хлопців. Не хочу спойлерити. Я досить закрита людина, хоча нібито й відкрита. І тут можна подивитися, ким я є. Ми завжди приміряємо на себе якусь репутаційну історію, певний каркас. Я завжди ховаюсь за персонажів, із деякими солідаризуюсь, деяких ніколи б не повторила, але я їх вивчаю і намагаюся зрозуміти. Але тут я буду дуже щира. Я граю саму себе і ту, якою хотіла би бути, і ту, яку приховую, і ту, якою я є насправді. Я граю ту, якою хоче бути кожен і кожна з нас. Мені здається, що кожен у цій історії відіб’є себе.
Як ці різні Ірми між собою не посварилися ― справжня, уявна, мальована та інші версії себе? Такі собі клони. Які взаємини між цими Ірмами?
Дуже нормальні. Вони перетинаються дозовано і дозволяють одній робити те, що інша приховує, друга це втілює, а третя йде ще далі. Їх може бути 5, 7, 100. Коли ти заходиш у світ, який починає фантазувати, то опиняєшся в лабіринті, з якого не можеш вибратися, тебе просто несе. Це як зазирнути у нескінченність. Ти хочеш щось відшукати і щось закрити.
"Терапія і водночас адреналін ― для того, щоб рухатися далі"
Що ти для себе зрозуміла, працюючи над цією виставою?
Що я ненормальна. Бо наважилася на це сама. Якщо у виставі "Оскар і Рожева пані" був фонд "Відродження", який довірив мені та повірив у мене. Була трупа, майданчик, захист з боку режисера. У проєкті "Афродизіак" ми також були трупою учасників. А тут виходить, що я сама на амбразуру побігла і вирішила, що зроблю проєкт. Але для мене це важливо. Це така терапія і водночас такий адреналін ― для того, щоб рухатися нам усім далі. Це для мене є надзадача. Вона буде у фіналі. Ми всі просопливимося, просміємося, прозлимося, а у фіналі вистави ― відчуємо терапевтично-адреналіновий заряд.
"Стоп. До січня мене не рухати"
Публіка має вийти зарядженою на щось веселе, сумне, сльози, бадьорість?
Це різне. Думаю, публіка вийде очищеною для нового дихання. І з’явиться адреналін. Мені хочеться, щоб так вийшло. Я дуже ризикую. Якщо раніше у мене був страх, аби швидше все почалося і щоб швидше це видавати, то тепер пішла наступна стадія "куди б злиняти". Але це нормальний процес. Коли ви виходите на лижню, на яку прагнули стати і взяти висоту, то починається в голові, що ви не з’їдете, і де тут кущі, щоб сховатися. Коли цієї стадії немає, то можуть бути великі розчарування. Краще зараз це пройти і зрозуміти, що у тебе немає іншого шляху, як їхати. Дата наближається. У мене триває монтаж, але немає театру, де я можу місяць сидіти на сцені й усе вивіряти. Я орендую приміщення і залежу від кількох жалюгідних днів. Усе вивіряю у своїй голові, а далі у зум-репетиціях з віджеями, технічними фахівцями збираємо все, що можемо, не виходячи на сцену. У голові будуються розкадровки, тобто мізансцени, я міняю, креслю, знову міняю. Відчуваю, що досить токсична до якихось тусовок, навіть гастролей. Я вся тут, у "Перепічці". Дуже радію, що вийшла картина "Божевільні", де я зіграла роль лікарки, вважаю, що це одна з найкращих моїх робіт. Але мене починають смикати на зустрічі та семінари, а я не вигрібаю. І всім кажу: "Стоп. До січня мене не рухати".
"Без гумору нам точно торба"
До речі, це перше інтерв’ю про проєкт "Київська перепічка", тому наші слухачі першими чують про подробиці майбутньої вистави Ірми Вітовської. Вистава буде абсурдистська і дещо комічна. А що ― можна сміятися в часи війни?
Треба. Сміх ― це те, що нас рятує. І українці довели, що навіть перед жахливою ямою вони можуть показати "фак". Це гонорова нація. Не всі, але багато хто це несе в собі. У наших хлопцях і дівчатах прокинулося козацтво, якийсь упертий гонор, котрий допомагає нам вижити. Без гумору нам точно торба. І зараз гумор злий, убивчий щодо ворогів. Він розщеплює, ми через нього проводимо власні страхи, викидаємо їх. Входимо через нього в адреналін, заводимося, і це те, що нам допомагає рухатися вперед. Коли цього не буде, то наша апатія ― це наша поразка. Гумор ― один із великих чинників, який допомагає нам вижити. Ми зараз дуже капсульовані щодо смертей, вже не ридаємо над кожним епізодом. Всередині більше ненависті, дедалі холодніше, пропадають певні відчуття до країни, яка все це створює. Я дуже важко переношу втрату дітей, але не б’юсь в істериці, а починаю це запам’ятовувати. І це запам’ятовування допоможе сказати своїм дітям та онукам: "Ви маєте це знати і запам’ятати назавжди". Ця холодність і капсулізація всередині означає формування маркерів, що це ― моє, а це ― наша людина. І тут для балансу потрібна протилежність. Коли ми розгнівались і запам’ятали, треба скинути це. Ми самі вміємо придумати момент і щось протролити. І не тому, що ми забули про горе, а просто ми живемо в умовах, де сумне і веселе дуже близько. Тому для мене органічно, що вистава "Перепічка" стендапівського жанру.
Але є такі речі, про які не можна жартувати. Можливо, ти про це думала, коли готувала виставу, і десь себе зупиняла?
У мене все принизливе й тролінгове не стосується нас, а лише наших сусідів. Нашим людям усе це буде приємно. Ми хочемо вичленити сутність, і вона в мене вичленяється такими фантазіями. Ми з Наталею все дуже добре препарували. А у фіналі звучить надзадача вистави, головний меседж, для чого я все це робила. Ви все побачите.
30 грудня, 21 січня, 1 лютого. Київ, театр "Особистості"
Чи матиме "Київська перепічка" благодійну складову?
Зараз усі працюють на те, щоб допомогти і перемогти. І "Перепічка" так само має на меті, покриваючи виробництво і проведення вистави, акумулювати прибуток на допомогу війську. 30 грудня буде збір для Слави Пілунського, це наш кінооператор, який воює від самого початку. Наступні збори так само будуть мати своїх адресатів. На 30 грудня вже немає квитків, незабаром відкриємо продаж на 21 січня і 1 лютого. Це Київ, театр "Особистості", що працює на базі Будинку художника.
Це буде або провал, або великий успіх. Але я сама хотіла і на це пішла. У Бога своя математика, тому як вийде, так і буде. У мене пару днів на монтаж, і головне ― втулити себе у те, що я придумала. Це навіть не вистава, а такий собі перформанс.
