Фото з особистого архіву Олега Височанського
"Тебе у світі ніхто не поважатиме, якщо не будеш пишатися, що ти українець"
Олег Височанський залишався одним з останніх на вежі, поки символ Донецького аеропорту не рознесли вщент. Там він зазнав важкого поранення в голову. Після тривалої реабілітації "кіборг" зайнявся проблемами воїнів у рідному Львові. А коли почалося повномасштабне російське вторгнення, знову став на захист Батьківщини.
Олег Височанський каже, що нині на фронті фіксуються сотні ситуацій, які можна порівняти з обороною Донецького аеропорту. Але той досвід, безперечно, змінив його, змінив ставлення до життя, до побратимів, до ворога.
Олег Височанський: Я родом із міста Сокаля. Це Львівська область. Там я народився, закінчив школу і пішов навчатися в університет ім. Івана Франка до Львова, тут і залишився. Мого тата старший брат каже, що я тобі не дядько, я ― стрийко. У нього своя історія. У 16 років він додав собі рік, записався воювати проти московитів. І пройшов великий шлях бойовий. Зрештою його доля завела в Канаду. Він казав: "Сину, запам'ятай, тебе в світі ніхто поважати не буде, якщо ти не будеш пишатися, що ти українець". Війну він пройшов кулеметником на МГ-42. Про московитів свого часу казав, що лежало все поле у тих гімнастьорках. А тато, його молодший брат, також працював, учився, служив у Радянській армії, одружився на моїй мамі. Моя мама із Сокальщини, а тато закінчив гірничий технікум, він приїхав працювати на шахту, де мама вже працювала. Потім народився мій старший брат, далі я народився, і ми так жили, поки не пішли навчатися до Львова. Географічний факультет, спеціальність географ-еколог. Мені дуже подобалася географія. Я навіть у школі був головою географічного товариства. Любив ще геометрію. Але географія ― це дуже широка наука. Там все є ― економіка, фізика, хімія, топографія, геологія.
"Служба почалася з полігону, а на початку листопада ми почали висуватись у Костянтинівку на Донеччині"
Після закінчення університету Олег Височанський почав працювати у теперішньому Львівському фаховому коледжі Львівського національного університету природокористування. Був спочатку лаборантом, потім викладав економічну географію, згодом очолив виробництво закладу. Там його і застав початок війни з Росією у 2014 році.
Олег Височанський: У серпні 2014-го мене мобілізували, хоча ми приходили і в березні. У мене вже була повістка, нас зібрали у військкоматі, ми там посиділи пів дня. Таких, як ми, піхоту, навіть льотчиків відправляли ― чекайте наступної повістки. Наступна повістка прийшла у серпні. Після того дуже швидко були вже на полігоні в Яворові. Формувався Третій лінійний батальйон 80-ї тоді окремої аеромобільної бригади, нашої Львівської. Так я попав на посаду заступника командира десантно-штурмової, аеромобільної роти, як тоді називалась. Командирів не було ні в одній роті, тому перші заступники виконували обов'язки командирів. Тобто ми були командирами до реорганізації, до того, як нас передали у 81-шу аеромобільну бригаду. Отже, служба моя почалася з полігону. Три місяці, майже до кінця жовтня, а на початку листопада ми почали висуватись у Костянтинівку на Донеччині. Коли батальйон перемістився, ми там зайняли школу, облаштували ППД, і тоді почалися з нами ще додаткові заняття. Пам'ятаю, Євген Мойсюк нас зібрав, тоді ми були в оперативному підпорядкуванні новоствореної 81-ї бригади, наш 90-й батальйон 95-ї бригади і ще 5-та БТГР. На основі тих трьох батальйонів була створена 81-ша бригада. Офіційно ми були у 80-й бригаді, здається, до 1 квітня. А з грудня почали трошки міняти 90-й батальйон. І по підрозділах до кінця грудня ми повністю поміняли 90-й батальйон 95-ї бригади. Виглядало так: заходить підрозділ у Піски, Опитне, Водяне, а за пару днів чи тиждень формується в десант, заходить в аеропорт або на "вишку". І так мінялися. Одні виходили, інші заходили. Ротація була десь приблизно до двох тижнів.
"Наше завдання ― це охорона першої танкової мінометної батареї"
У ті буремні дні Олег Височанський дізнався, що це за зброя ― міномет. Також, за його словами, тоді робота мінометника значно відрізнялася від сучасної.
Олег Височанський: Я як командир підрозділу, взвод за взводом відправляв на виконання бойових завдань. Пішов перший, другий, третій взвод, я лишився з управлінням свого підрозділу та водіїв. Тримав водіїв до останнього, бо в нас було 5 БТРів. Якщо би прийшлося виходити БТРами на завдання, то водій ― це основне. І десь у 20-х числах висуваюся у Піски для виконання завдання, там на місці нам розкажуть. Гарно в колону зібралися, заїхали. І виявляється, наше завдання бойове ― це охорона, оборона мінометної батареї першої танкової. Тоді батарея складалась із 9 стволів, але в наявності було не більше 5, здається. Бо вони з березня воювали, там були втрати озброєння й особового складу. І це моє перше знайомство. Командир батареї ― майор з позивним "Дніпро". Ми приїхали, розміщалися у школі, школа була ПП-подібна. У середині стояла батарея, тепер так не працюють. Усі п'ять батарей мінометів були розміщені, і там залпом били. Наша задача була ― їх охороняти, а при потребі бійці ставали на носіння мін. Носили, як віслюки, працювали, і не раз було стільки роботи… Особливо запам'ятався мені Новий рік з 2014-го на 15-й. Ми почали московитів "вітати", "миритись", як ми казали: з 11-ї вечора 500 мін викинули тоді по ворогу. То була нічка така. Піднос мін і кидання ― це робили мої хлопці. Їхні хлопці (з першої танкової ― ред.) споряджали і наводилися, тобто робили кваліфіковану роботу. Дуже добре ми жили з тією першою танковою. Тоді я перший раз побачив планшет, це у нас ноу-хау, я тепер по планшету рахую, а до того ― така лінійка, карта метр на метр. Там я познайомився зі 120-ми, мене і моїх хлопців прийняли в артилеристи, оскільки ми вже споряджали міни і помагали їх закидати у ствол.
Фото з особистого архіву Олега Височанського
"Сім поверхів диспетчерської вишки московитів завалили"
Одного ранку до Олега Височанського в Піски прибув начальник штабу батальйону і повідомив, що треба скласти список добровольців, які мають зайти у новий термінал Донецького аеропорту, щоб надати допомогу тим, хто там знаходився.
Олег Височанський: На ранок я мав список 20 з горбочком, було більше добровольців. Відібрав, знаючи обставини, в кого дитинка маленька родилась, хтось замалий був. Сформували ми тих 20 чоловік і висунулись у Водяне. Ми зібралися, це було 12-го вранці, і почали підготовку до заходу. Заходити мали на МТЛБ ― малий тягач легкоброньований, мотолигами називали ― ранком 13-го числа. А там машина якась поламалася, набилося більше,ті не їдуть, ті вже їдуть, ми сьомою ротою заходили. Але 13-го не змогли. Виїхали із запізненням машини, вийшли на аеропорті на вишку. І тут команда "стоп-колона", під'їжджає медичка, я підсідаю в ту мотолигу і їду на вишку, тому що якраз ранком впало сім поверхів диспетчерської вишки. Потім виявилося, ще три було цілих. Сім поверхів диспетчерської вишки московитів завалили. Контузило дуже командира Грін, теж капітан, і ще там хлопців трошки побило, але без особливих втрат, повезло. Бо вишка впала до московитів. Тобто вона завалилася не в середину, а впала і зробила груду сміття якраз у напрямку московитів. І виглядало, з московитської позиції, що є груда бетону ― і все, вже нічого нема. Мене медичкою підвозять, я туди залазити, а там хлопців набито ― як шпротів у банці. Десь комусь сідаю, нога на плече, залажу в ту мотолигу, і їдемо ми через аеропорт, через взлітку. Зрозуміло, там радіомовчання, коли ми йдемо, але коли пересікаємо смугу: "Готуємося, хлопці, 1600 метрів, це пару хвилин, будемо йти на швидкості, по ямах, по горбах, ніхто скидати не буде, головне ― проскочити". І ми, Богу дякувати, у тій мотолизі… Темно, чути, як всі тихенько моляться, гробова тиша. Я ж на хлопцях сидів. Відкриваються ті двері в мотолизі, я вивалююся, роблю крок і чую: "стій!". Стою, зупиняюся і потім бачу ― старший солдат, у нього позивний був "Зайчик". Він розтяжку знімає, якихось 50 см ― крок би зробив і зачепив би розтяжку. Каже, ви так заскочили, що ми не встигли свої розтяжки познімати. Розтяжку зняли, вигрузилися, поранених загрузили, БК зняли, і наші ті мотолиги поїхали.
"Московити зрозуміли, що вишка працює, бо вишка ― це були очі терміналу"
Олега Височанського зустріли стомлені, брудні після підриву диспетчерської вежі військові. Адже евакуювали лише тих, хто зазнав серйозної контузії. Було непросто налагодити командування ними.
Олег Височанський: Я зі своїм підрозділом вже пів року був, можна сказати, люди притерлися. А як ти попадаєш на вишку ― там солянка. 93-тя, ще якісь із 90-го батальйону, з 93-ї механізованої, з нашої 8-ї та 7-ї рот. Це те, що зараз найбільша проблема ― не дробіть бригади, не розсилайте батальйони чи підрозділи, бо тоді треба дірки затикати. Коли є організм, він працює, є шанси, що він взаємодію зробить. Але нічого, почали налагоджувати оборону, бо наше основне завдання на вишці ― коригування артилерії. Тоді не було так, як зараз на квадриках, а треба було коригувати з біноклями по артилерійських сітках. Тобто основне завдання ― це було коригувати нашу арту. Чим ми і зайнялися, фактично, майже одразу з "Кліщом". Піднялися по залишках драбини на третій поверх ― і якраз бійниці виходили на московитів. Ми мали перекривати новий термінал, коригувати нашу арту, щоб вона перекривала новий термінал. І пішли сірі будні. Ми коригували, по нас били. Потім московити вирахували, що артилерія не може без коригування так працювати, а ми, напевно, досить точно працювали, бо відганяли і танчики їхні, і піхоту. Московити зрозуміли, що вишка працює, бо вишка ― це були очі терміналу. З вишки ми були за 800-900 метрів від нового терміналу, тому все бачили, усі підходи. Тієї висоти з третього поверху, що лишився, нам вистачало. 15 числа ранок почався із танкового обстрілу. Нас і так обстрілювали, а це почався такий методичний обстріл. Тоді туман стояв, звідки він стріляє? Не видно ні виходів, ні спалахів не було. І методично він почав розбирати залишки тієї вишки. Танк за танком каруселлю приходив і бив, поки не розібрали, не знесли до арматур той другий і третій поверхи.
"Пів року я провів зі стрийком. Я йому за свою війну, він ― за свою"
У той день Олега Височанського поранило в голову уламком. За ним і за ще одним пораненим дуже швидко приїхали, військових евакуювали. Така оперативність і врятувала життя обом бійцям.
Олег Височанський: Мені запам'яталося, як у вертольоті сидимо, не злітаємо. І тут привозять важкого. Я чую ― такий голос знайомий. Кажу, "Бетмен", то ти? А він каже: "Та я". Виявилося, це мій сержант із забезпечення, який у новому терміналі був, і наші ліжка були поряд. Важке кульове проникаюче. І нас вертольотом у Дніпро, зразу там опрацювали. Хочу сказати, що цей мій товариш "Бетмен" ― він парашутист. У нього було понад 200 стрибків. Йому роблять операцію, і прямо на операційному в нього зупиняється серце. Сім хвилин мав клінічну смерть, якщо б не вертоліт, ми б вже нашого сержантіка… Але ― він очухався! Ще двоє дітей у нього народилося, вже 300 стрибків має і зараз служить головним сержантом у підрозділі.
Після поранення мені зробили одну операцію, потім другу. І десь у червні я повернувся у свій батальйон. Командир каже, що є роботи повно, підходить четверта хвиля мобілізації, п'ята, шоста. Я приступив до командира, нам вже нового прислали, молодого, який не служив. До вересня, поки нас не демобілізували, я продовжував виконувати обов'язки командира роти вже тоді 122-го окремого батальйону. Ми вже були окремим батальйоном у складі 81-ї аеромобільної бригади. Я демобілізувався по указу президента про демобілізацію, майже останніми ми з хлопцями пішли. У мене є родина в Канаді, і от мій стрийко, він ще тоді був живий, і брат кажуть мені: "Приїжджай до нас, ми тобі тут обстеження зробимо, і припильнуєш свого стрийка". Це була справді реабілітація, тому що тишина, спокій. Цілими днями ми могли бути то на прогулянках, то на лижах, бо була зима. Обстеження мені зробили, всякі такі модні. Одним словом, пів року я прекрасно провів зі стрийком. І ми вечорами розказували: я йому за свою війну, він ― за свою. Грали часом до пізньої ночі у шахи. Другий раз, коли я був у Канаді, то ми вже його провели в останню путь. І вийшла у мене така реабілітація, яка мені дуже помогла, тому що фактично моральний стан я дуже поправив, мені пішло на користь.
Фото з особистого архіву Олега Височанського
"Міномет — це те, що береже кров піхоти переднього краю"
Після повернення з Канади Олег Височанський очолив комунальний "Будинок воїна" у Львові. Спочатку він займався технічними питаннями, далі ― координував роботу закладу. Там проходили зустрічі, виставки, презентації, намагалися вирішити різноманітні проблеми військових та їхніх родин. Олег Височанский брав у роботі "Будинку воїна" безпосередню участь, допоки не почалося повномасштабне вторгнення.
Олег Височанський: Оскільки я мав поранення, то в десантно-штурмову бригаду мені вже не світило, я сам розумію, що мені ― вже не те здоров'я. Тож я пішов у 103-тю бригаду ТРО. Командир мене взяв, не дивився дуже на мої ВЛК-висновки. Спочатку був оперативним черговим командного пункту. Потім, коли прийшли зміни, ввели у штат мінометну батарею 120-х. Це найбільший калібр, це вже рахується такий батальйонний калібр. І я попросився, щоб мене призначили командиром цієї мінометної батареї. Було у нас гарне навчання у Києві. Вишкіл капітанів два місяці, звісно, мені не було легко, бо я вже трошки років маю, багато комп'ютерів. Сформували в мінометну батарею ― і маємо славний свій шлях. Як отримали озброєння десь наприкінці серпня 2023-го, то вже у вересні ми були на бойових позиціях і виконували завдання. Це Табаївка знаменита, там ми наклали ворогів добре, два місяці перемелювали. Потім Сумщина, зо два місяці – Курщина. Хлопці себе дуже добре показали. Я ― практик, хочу бачити результати. Коли просився, то я навчив людей. Ми забезпечили їх технікою, зв'язком. Наша розвідка показує влучання. І я бачу результат своєї роботи. Головне в цьому всьому ― взаємодія. Коли ми працювали, у мене є повне розуміння з керівництвом, з їхньою розвідкою та аеророзвідкою. І коли ми один організм, то зайшли московити на позицію ― а ми мінами, FPVшками просто їх знищили по дорозі. Коли вони відходили, ми їх добили. Я не знаю, чи хтось дійшов. Позиція була пуста, треба було просто заводити туди наших людей. Але це не просто завести людей. Тому що обирати позицію треба так, щоб там була вдала логістика. Якщо логістика невдала, то все прострілюється ― і на ту прикормку попалися московити. Вони туди вічно заходили, а ми їх перемелювали. Півтора місяця перемелювали. А з іншої сторони, нам та позиція не потрібна, бо заводити своїх людей ― це значить нашу славну піхоту підсаджувати вже під їхні міномети, під їхні FPVшки. Ніколи не можна чіплятися за позицію. Треба чіплятися за людей. На Курщині московити несуть дуже великі втрати. Міномет — це те, що береже саме кров піхоти переднього краю. Міномет 120, якщо ми гарно відпрацювали, то чуємо подяку. Мої хлопці розказували, як піхота їх зустрічала вже там на відведенні: "Якби не ви, то ми б позицію не втримали".
"Не лише захистити країну, а й зберегти нашу молодь, за якою майбутнє"
На початку Курської операції з Олегом Височанським сталася ще одна визначна подія. Йому вдалося виїхати до Парижа на Олімпіаду. Військовий хотів підтримати свою доньку Марію, яка була капітаном збірної України з художньої гімнастики. Олег Височанський каже, що жодного разу не був на значних змаганнях доньки, яка займається гімнастикою з 4-х років. Зрештою, він пообіцяв, що таки приїде на Олімпіаду в Париж. І попри все, обіцянку виконав.
Марія Височанська: Тато завжди підтримував мене, моє рішення. Я дуже добре пам'ятаю, як у мене була зламана нога. Я якраз перенесла операцію перед Олімпіадою в Токіо. І він до мене приїхав зі своїм побратимом, який мав дуже складні поранення, він мені розказав, як відновлювався, як усе це переживав. Мене тато завжди підтримував. Був на моїй стороні, давав правильні настанови. Я пам'ятаю, що десь за два дні до татового поранення в мене були такі приступи мігрені, дуже сильні, вперше у житті, саме в тій ділянці, де поранило тата. І я якось відчувала, що він повернеться, але з пораненням. Просто відчувала і все. Я пам'ятаю, як мама прийшла додому, така засмучена, а я кажу, що з татом щось сталося, з татом поранення. І мама тоді сказала: "Так, з татом поранення, я їду до нього зараз у Дніпро". У мене такий особливий зв'язок із татом. Батьки мої ніколи не були на змаганнях, і це було надзвичайно приємно все ж таки побачити тата з мамою на трибунах. Я відчувала підтримку та якийсь оберіг. Вони дали мені позитивну енергетику, спокій та впевненість. Тому я дуже вдячна, що вони були зі мною там. І особливо вдячна, що вони були після фіналів, що я змогла з ними побути, тому що я була дуже сильно засмучена нашим результатом. Я дуже рада, що вони були поряд зі мною у той момент.
Попри те, що Марії зовсім трішки не вистачало, щоб стати олімпійською чемпіонкою, Олег Височанський все одно бачить її переможницею. Зізнається, все, що він робить на війні ― це заради майбутнього своїх дітей. "Кіборг" має ще старшого сина, який викладає історію у ліцеї. Той теж рвався на передову захищати Україну. Але пан Олег попросив сина почекати. Адже він залишився одним чоловіком з усієї великої родини.
Олег Височанський каже, що росіяни тільки й мріють, щоб покласти всю нашу еліту. Основні завдання, на його думку, це не лише захистити країну, а й зберегти нашу молодь, за якою майбутнє. Тому Олег Височанський планує тримати стрій до самої нашої перемоги.
