Ілюстративне фото: facebook/Сергей Гайдай
Літо 2015-го року, Луганщина. Регіон вже частково окупований ворогом. Росія налагоджує логістику і перевозить своїх військових залізницею та автошляхами. Група українських партизанів рухається до міста Ровеньки. Вони мінують залізницю, газорозподільчу станцію і кран газогону "Ставрополь-Москва". Місцеві партизани на той час вже співпрацювали з українською розвідкою і виконували бойові завдання. Зрештою, потяг з окупантами, який рухався залізницею, підірвали. Інші міни також спрацювали. Ровеньки залишилися без газу. Російські військові не очікували партизанського спротиву. Натомість активістам вдавалося влаштовувати по кілька диверсій за ніч і втручатися у плани окупантів щодо захоплення регіону.
В Луганську прихильники Євромайдану вперше вийшли на мітинг 24 листопада 2013-го року. Владі це не сподобалося, і тому вона організувала свої акції, які називала (дослівно) "проти нацизму". На них звозили бюджетників, а також представників різних підконтрольних владі організацій, які виступали на підтримку Януковича. Також залучали місцеві, так звані, "козачі" організації. Потім почали створюватися рухи, які невдовзі стали основою "антимайдану".
Перші сутички сталися ще на самому початку мітингів. Але справжнє протистояння відбулося взимку 2014-го. 9 лютого луганські проукраїнські активісти готувалися долучитися до акції "Інструмент свободи": на майданах Львова, Донецька, Ужгорода, Кіровограда та інших обласних центрів з'явилися жовто-сині вуличні піаніно, на яких одночасно грали активісти.
Фортепіано стало своєрідним символом революції, мирного спротиву, а також показником культури та свідомості активістів. Музичний інструмент розмалювали в жовто-блакитні кольори і планували винести до пам’ятника Тарасу Шевченку. Але проросійські активісти напали на євромайданівців, побили фортепіано і видерли з нього кілька клавіш.
Луганські правоохоронці не надто втручалися у ситуацію. Пізніше прихильників Євромайдану побільшало, поламане фортепіано таки винесли. На ньому зіграли Гімн Євросоюзу - "Оду до радості" Бетховена, а також Гімн України.
На антимайданівських мітингах у Луганську почали з’являтися зовсім незнайомі люди, які поводилися більш радикально, ніж місцеві.
До початку весни 2014-го року в місті майже не було російських прапорів. Спочатку це був рух виключно на підтримку тодішнього президента Януковича. Але вже 1 березня луганські сепаратисти виступили більш відкрито і рішуче.
Спочатку вони мітингували на площі біля памʼятника Шевченку - вигукували антиєвропейські та антиукраїнські гасла, палили опудала з обличчями лідерів Євромайдану. А потім підійшли до будівлі Луганської ОДА.
Наступного дня на засіданні обласної ради ухвалили низку антиукраїнських рішень. Будівлю заблокував агресивний натовп, який не випускав депутатів і вимагав "потрібних" їм рішень. Зокрема, про підтримку псевдореферендуму про федералізацію України та надання російській мові статусу державної.
Протестувальники, що зібралися біля будівлі Луганської облради, тримали в руках прапори з російським триколором, а також прапори так званого "Русского единства". Крім того, вони склали звернення до російського президента Путіна, в якому просили ввести війська в Луганськ, а також вимагали визнати нову українську владу нелегітимною.
Кілька депутатів спробували втекти з будівлі облради через запасний вихід, але їх повернули назад до сесійної зали. Пізніше вони вирішили не підписувати резолюцію. У відповідь демонстранти почали штурм будівлі. Люди в масках з російськими прапорами і з щитами зламали ворота та двері в будівлі і прорвалися до облради. Депутати залишили будівлю через чорний хід. Згодом, на даху Луганської облради встановили російський триколор.
Згадує журналіст Денис Казанський:
"На Луганщині ситуація відрізнялася головним чином політично. Якщо на Донеччині, наприклад, місцева влада, незважаючи на те, що вона була проросійською, і це була "Партія регіонів", не підтримувала цих бойовиків, не підтримувала сепаратизму. Тобто Донецьку обласну раду фактично розігнали ці бойовики, депутати не збиралися більше. Мер втік і фактично вони просто захопили владу. А в Луганську ситуація була інакшою. Луганська обласна рада підтримала фактично Росію, цих бойовиків, парамілітарні формування. І вона закликала до референдуму, вона збиралася і голосувала за антиукраїнські, ну фактично за відділення від України, майже в повному складі. Ну, але це все одно їх не врятувало, тому що в підсумку бойовики теж розігнали цю Луганську облраду. Єдине, що вона проіснувала на кілька місяців довше. Але влітку 2014-го її фактично оголосили, вони все одно поставили свого народного губернатора, фактично всю владу захопили бойовики, а депутати, мер, ніхто не слухав, тобто вони свою владу також втратили. Вони проголошували, що вони відділяються від України і закликали до війни".
У Луганську тиск на активістів посилювався паралельно з розвитком подій у Києві та Донецьку. Перші напади були ще в грудні, "тітушки" вистежували їх по дорозі з мітингів додому. Серйозні переслідування почалися в лютому.
Коли відбувалися масові побиття і вбивства на Майдані в Києві, до активістів у Луганську приходила так звана "Луганська гвардія". Вони погрожували - якщо київський майдан не розійдеться, то прийдуть вбивати активістів, бо ті, на їхню думку, нібито підтримують вбивства "беркутівців".
9 березня проукраїнські активісти планували відзначити 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Біля його памʼятника тоді зібралися люди, щоб почитати поезію. Але натовп чоловіків з російськими прапорами, кийками та травматичною зброєю розігнали мирний мітинг. Серед них були громадяни Росії, які приїхали напередодні. Наступного дня під будівлею Луганської ОДА зібрався натовп сепаратистів із вимогою провести референдум щодо тих же антиукраїнських питань, які були озвучені в стінах Луганської обласної ради.
Говорить Денис Казанський:
"Цей саме актив, який був зачинщиком, розпалював це все - були росіяни. В Харкові також був, здається, у нього таке прізвище якесь фінське, Рон Кайнен, якось так здається. Він зривав український прапор, заліз на Харківську адміністрацію і вішав російський. А в Луганську це був місцевий Герман Прокопів, який зараз у нас в полоні. Він недавно потрапив в полон. А з ним також були кілька росіян. Є відео, де вони прямо з пістолетами сидять на даху обладміністрації, зривають український прапор, вішають російський. Це були саме росіяни, які приїхали з Росії, і вішали цей прапор. Тобто вони були в лідерах, скажімо так, цих процесів, керували ними".
6 квітня 2014-го року біля пам’ятника Шевченку у Луганську знову зібрався проросійський мітинг. За кілька днів до цього був затриманий лідер проросійської організації "Луганська гвардія" Олександр Харитонов. Сепаратисти оголосили, що створюють єдиний координаційний центр протестного руху. Того дня вони захопили будівлю СБУ в Луганській області. Начальника управління Служби безпеки навіть взяли у заручники. Оскільки у будівлі СБУ тримали зброю, то сепаратисти отримали до неї доступ. На думку місцевих жителів, це стало точкою неповернення.
В будівлі СБУ розмістили свій штаб на чолі з Валерієм Болотовим і почали набирати бойовиків до так званої "Армії південного сходу". Приблизно у цей час виникає інше сепаратистське крило "Народне ополчення Луганська" на чолі з Олексієм Мозговим. Також почали розвиватися так звані "козацькі" бандформування". Це все відбувалося під пильним наглядом російських спецслужб.
Згадує Денис Казанський:
"На Луганщині був такий отаман Козіцин, теж з Росії зайшов з козаками. Тобто, по суті, такий же парамілітарний загін, такий же, можна сказати, як потім з'явилось таке поняття ЧВК, ЧВК Вагнер. Оце були такі ж ЧВК, прообраз Вагнера, тільки там були козаки. І от вони зайшли, захопили південну частину Луганщини. Потім був такий Мозговий, він сам з Луганської області, але він жив у Росії. До цього він теж фактично росіянин. Він жив там, десь здається, в Петербурзі. І він приїхав з Росії, як прислали, коли вже там почалися ці проросійські мітинги 2014-го року. Він повернувся з Росії і почав там виступати, збирати теж свою банду".
.jpg)
Денис Казанський. Фото: facebook/Денис Казанський
27 квітня в Луганську була проголошена так звана "Луганська народна республіка". Озброєні люди продовжували захоплювати ключові будівлі міста. За два тижні до того, 12 квітня, Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення, а 14 квітня було оголошено про початок антитерористичної операції зі звільнення захоплених підконтрольними Росії бойовиками територій Донецької та Луганської областей України. Тим часом бойовики переслідували місцевих жителів - забирали "на підвал" журналістів, активістів і громадських діячів.
Після початку АТО Луганщина поділилася навпіл. Українські військові дуже швидко відновили контроль над її північною частиною. 25 травня пройшли вибори президента України - тож була територія, де вони відбулися, і була частина регіону, де бойовики їх зірвали.
Володимир Жемчугов - Герой України, один із найвідоміших партизанів, які діяли на сході на початку війни з Росією. Він - етнічний росіянин, який народився на Луганщині. З 2007-го року жив і працював у Грузії, тож став очевидцем російського вторгнення до цієї країни. Коли ж Росія окупувала Крим і почали розгортатися події на Донбасі, Володимир Жемчугов, не вагаючись, повернувся до рідного міста Красний Луч, що на Луганщині.
Говорить Володимир Жемчугов:
"Я приїхав в квітні місяці 2014-го року на Пасху до мами, в місто Красний Луч Луганської області, і побачив ці барикади. Поспілкувавшись з людьми, приїхав вже в Луганськ, а подивившись, як був захоплений уже СБУ, я зрозумів, що буде все по одному ж саму сценарію. Росія за 100 років нічого не змінила. Все буде одне і те ж. І, знаєте, якось війна ходила навколо мене, то в ГКЧП, то в Грузії війна, я все побачив, щоб все вже війна прийшла до мене додому, на Батьківщину мою, на Луганщину. І це було першим поштовхом, щоб я залишив родину в Грузії, а сам повернувся потім все одно в Красний Луч. І для мене все... Тоді я не думав про партизанский рух, про війну. Тоді ще не було у наших місцевих козаків і у тих приїжджих - я не бачив автоматів, кулеметів. Вони просто стояли з прапорами, триколорами, робили якісь блокпости з покришок, з коліс на дорогах, на трасах".
Володимир Жемчугов спершу хотів об'єднати активістів з різних населених пунктів Луганщини і організувати цивільний спротив. Він планував знайти однодумців в Антрациті, Ровеньках, Свердловську (сьогодні Довжанськ), Краснодоні (нині Сорокине), Луганську, Красному Лучі (Хрустальний) та інших містечках регіону. Спочатку здавалося, що можна лише трохи докласти зусиль і вигнати сепаратистів із барикад. Втім, події розвивалися надто швидко. Активісти зрозуміли, що мирним спротивом нічого не досягнуть.
Продовжує Володимир Жемчугов:
"Навесні 2014-го року одного мого товариша знайшли в Краснодоні - скотчем зв'язані за спиною руки і прострелена голова - його знайшли в посадці. Другого мого товариша знайшли під Ровеньками, на трасі, теж скотчем зв'язані за спиною руки і прострелена голова. Ми зрозуміли, що чинити ось такий спротив було вже небезпечно.
В Красному Лучі у мене жила моя старенька мати, були сестри, були просто близькі, які не могли захищатися. Мені 43 роки, я був дорослою, такою сильною людиною. Що робили росіяни? Вони до тих, хто був проти окупації, і хто мав якісь там важелі впливу, повагу в місті, вони до тих людей завжди приїжджали вночі. Знаєте, як в 37-му році - я читав в книжках – під’їжджали до якогось дому вночі автівки, о третій ночі, приходили до людини, ламали двері. Її катували тут же, примушували до співпраці, відмовитись від України. Якщо людина не погоджувалась, тут же ґвалтували його жінку. Якщо відмовлявся, тоді вивозили за Антрацит, там є старі колгоспні силосні ями, ось там у цих ямах розстрілювали, закопували, там дуже багато розстріляли людей. І коли я побачив жах в очах своєї мами – коли в сусідній під'їзд отак приїхали, зробили - мама дуже злякалась. І сестри злякались. І це мене підштовхнуло вже захищатися, дійсно щось робити таке радикальне".
З кінця квітня 2014-го року до початку травня бойовики захопили низку населених пунктів Луганщини. Станиця Луганська, Красний Луч, Первомайськ (Сокологірськ), Алчевськ, Антрацит, Свердловськ, Стаханов (Кадіївка) опинился під контролем російських сил. Одним із ватажків, який підтримав вторгнення Росії в Україну, був отаман так званого "Всевелікого войська Донського" Микола Козіцин.
На початку травня він приїхав на «Камазах» разом із російським спецназом до Антрацита, невеличкого шахтарського містечка на півдні Луганщини. Вони називали себе "бійцями Козачої національної гвардії". В Антрациті сепаратисти захопили будівлю місцевої міліції. Там була зброя. На території Луганської області не було жодної бойової військової частини, яка була би готова захищати регіон, - каже Володимир Жемчугов. Озброєні місцеві бандити грабували все. Заможні люди почали виїжджати з області. Захищати Луганщину було нікому.
Згадує Володимир Жемчугов:
"СБУ 90% перейшли на бік Росії. Міліція - 60% перейшли на бік Росії. Хто не перейшов на бік Росії, ті просто втекли або пішли додому. Все. Нас нікому було захищати. Почався страшенний, навесні, в травні, бандитизм. Козіцин, коли приїхав в місто Антрацит, зробив собі штаб в будівлі районної адміністрації. Ці всі місцеві, ми їх називали алкоголіки, тунеядці, наркомани, криміналітет, хто не хотів працювати. Були такі, хто ідейно підтримував Росію, хотів до Росії. Він їм роздав автомати і все, сказав: ви тепер тут влада. Але що почала робити та влада? Вони пішли грабувати банки. Вони просто виходили серед біла дня, перекривали вулиці - просто 20 людей вийшли з автоматами, перекрили вулиці. Ну, сподобалось "Ауді" - зупинили, водія викинули, забрали автівку, ключі, документи. Тому сподобалось "БМВ" - там зупинили "БМВ". А водій не віддає ключі - вистріл в ногу, такий сленг. Він вже давно відомий на Донбасі, з часів 2014-го року. Вистріл в ногу. Все, людину потягнули до лікарні, тепер "БМВ" це моє".
Луганщина дедалі більше занурювалася в хаос. Тодішній міністр оборони України Валерій Гелетей згодом на брифінгу визнав, що основний удар Росії спершу був спрямований саме на місто Луганськ.
Тим часом на Луганщині місцеві козаки почали торгувати зброєю. Так званий отаман Козіцин разом із іншими бійцями грабував у кожному населеному пункті. Також вони шукали зрадників, формували осередки і називали їх козачими станицями або загонами. Туди завозили зброю і набої. Обіг зброї ніхто не контролював. Володимир Жемчугов виїжджав на підконтрольну Україні територію, знімав з банківського рахунку гроші, повертався назад на окуповану територію і почав купувати зброю. Робив це власним коштом. Тоді ж він почав організовувати осередки спротиву.
Говорить Володимир Жемчугов:
"Автомат Калашникова влітку 2014-го року у нас коштував 200 доларів. Кулемет Калашникова коштував 300 доларів, граната - 50 доларів, пістолет Макарова коштував 700 доларів. Багато хто хотів його придбати. Я купував для створення партизанської ячейки. Були люди, які купували для самозахисту. І я почав купувати зброю і робити такі схрони. Коли почали вбивати наших хлопців, я припинив такий активний пошук однодумців. Мені допомогло те, що я підтримав в Луганській області Помаранчеву революцію 2004-го року. І у мене залишились контакти в різних містах цих осередків, хто підтримав Помаранчеву революцію. Я вважав їх самими надійними, і я звертався до них, і через них вже знаходив людей, які погодились вступити в мій партизанський загін. Щоб ви розуміли, ми поділяли себе. Ми називали партизанами тих, хто погодився взяти в руки зброю, а підпіллям ми називали людей, які боялися воювати, але хотіли нам допомагати. І вони дуже багато робили. Вони збирали розвіддані про пересування російських військ, дані про зрадників, їх прізвища, номери мобільних телефонів, адреси. Розклеювали по містам патріотичні листівки, робили патріотичні графіти на стовпах. Таких людей були тисячі".
Партизанів, які були готові взяти до рук зброю, було небагато. Більшість із них до участі в спротиві підштовхнуло бажання помститися росіянам і тим, хто перейшов на їхній бік.
Продовжує Володимир Жемчугов:
"В Краснодоні у нас була ячейка три людини, в Равеньках – чотири, в Свердловці – дві, в Антрациті – чотири, в Красному Лучі – п'ять, в Лутугіно –дві, в Сніжном – чотири. Отака була статистика. Хтось дійсно за Україну був, але більшість підштовхувала помста. Когось пограбували, комусь зґвалтували дружину, у когось забрали автівку, когось побили там, катували за проукраїнську позицію. В кожному місті вони почали робити такі "гестапо" ми їх називали і просто людей туди забирали. Їм треба було просто рити окопи. Вони просто приїжджали на шахту, збирали, хто був вдень п'яний, там, після зарплати, і забирали людей, били, і примушували просто будувати блокпости, рити окопи. Це налаштовувало негативно проти росіян, проти козаків. Більшість людей підштовхнула ця помста".
У серпні 2014-го року АТО тривала, українські військові досягали успіхів. Наприкінці місяця добровольчі підрозділи і військові ЗСУ зробили спробу пробитися до важливого вузла - міста Іловайська. Але Росія застосувала свої регулярні війська. Внаслідок цього значна кількість українських захисників опинилася в оточенні. Частина з них загинули чи потрапили до ворожого полону. Саме ці події Жемчугов вважає справжнім повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Тоді, на його думку, стало зрозуміло, що почалася справжня війна. Партизан вирішив чинити збройний опір окупантам.
.jpg)
Володимир Жемчугов. Фото: facebook/Володимир Жемчугов
Згадує Володимир Жемчугов:
"Бої трапилися під Новопавлівкою, під Мінусинськом. Ми пам’ятаю вийшли туди, на одне з цих місць боїв. Я побачив підбиту українську техніку, згорілі БТР-и, БМП, хлопців вбитих українських. Декого, от цих поранених, катувала ось ця Рязанска десантна дивізія, вони катували їх, допитували прізвища, номера військових частин. І от ці кадирівці чеченські бігали тоді зі смартфонами і полюбляли все фотографувати, знімати на відео. І один кадирівець підійшов до українського згорілого БТР-а, став ногою на вбитого українського солдата, так знаєте, підняв свій автомат, бодро. Руки в боки і попросив іншого, щоб сфотографував. Я тут вже не витримав, я підійшов і сказав йому: "Що ти робиш? У тебе є матір? Хто тебе виховував? Звідки ви такі взялися? Не чіпай його! Навіщо ви катуєте українських солдатів, які стікають кров’ю? Надайте їм допомогу, що ви робите? Ви не люди, ви - звірі!" Я був не один, чесно кажучи, там були ще інші, поприходило місцеве населення. Мабуть, тому мені ніхто нічого не зробив, вони самі були шоковані, що я такий підійшов і таке сказав. Я одразу пішов, і тоді я зібрав своїх хлопців і сказав: хлопці, все, давайте щось зробити, у вас є зброя, я купив зброю. Давайте чинити спротив! Уже прийшла російська армія, це вже не якісь там козаки, це вже окупація. Ми повинні допомагати українській армії".
Росія наполягала, що її військ на сході України начебто немає. Тим часом окупаційна армія наступала і намагалася приховати свою техніку. За містами вони робили своєрідні табори, де розміщували і зберігали озброєння. Луганські партизани помітили один із таких таборів поруч із містечком Красний Луч. Одного разу активісти взяли автомати і вирушили вночі до цього табору. Так почалася партизанська війна на Луганщині.
Говорить Герой України Володимир Жемчугов:
"Це наша земля. З дитинства ми пам'ятаємо там кожну річку, кожен ставок, кожне поле. Ми дуже добре знаємо місцевість. І вночі ми підходили, як можна ближче до їхнього табору, і просто розстрілювали їх, хто скільки встиг - хто одну обойму, хто дві, хто три - і втікали. От з цього почалася наша партизанська війна. Важко було почати цей шлях. Одна справа собі уявляти, напевно, а інша справа зробити оцей перший постріл. Тут дві складові, тут перша складова психологічна, дуже тяжко вбити іншу людину, незважаючи на те, що це ворог. Це все-одно перший раз зробити нормальній людині - то дуже тяжко. Але ми бачили, як вони грабували, вбивали, катували жінок, що вони чинили з українськими солдатами, і от ті вбивства жорстокі патріотів, як їх знаходили - оце нас вже підтримувало, мотивувало".
Після того, як партизани почали офіційно співпрацювати з Головним управлінням розвідки, вони пройшли навчальні курси з диверсійної роботи. З кінця 2014-го року луганські партизани виконували бойові операції вже під керівництвом ГУР. Перша така операція відбулася у місті Сніжному. Там базувався завод, де виробляли запчастини для військових гелікоптерів. Російські окупанти захопили цей завод відразу, поставили там свою охорону і почали виробляти запчастини вже для Росії. Рух спротиву мав зупинити роботу цього підприємства.
Продовжує Володимир Жемчугов:
"Ми вирішили підірвати підстанцію. Їм дуже багато треба було електричного струму, і там була велика підстанція біля заводу. Ми пішли вночі, поставили там два великі трансформатори, поставили дві міни. Першу міну з часовим механізмом, друга міна спрацьовує від вибуху після першої міни. І підірвали підстанцію. Все у нас вийшло. Це була перша операція, і була складна апаратура вся вибухова. Це було дуже... Перший раз завжди страшно робити. Хтось стояв на охороні, скориставшись - тоді, це ж грудень місяць, 2014-го року. У них була охорона, в них була зброя. Але вони всі спали. Ніхто не чекав, що війна прийде. Знаєте, так була швидко захоплена ця територія. Трошки повоювали там у серпні, але всі думали, що це вже все. Це, як в Криму, все вже російське буде. І охорона спала. І ми скористалися цим і підірвали".
Російські військові боялися відходити від своїх блокпостів, щоб перевіряти місцевих жителів. Вночі вони навіть не наважувалися виходити за місто. Також вони не очікували, що стикнуться з місцевим партизанським рухом. Тож осередок продовжував свою роботу. Були випадки, коли за одну ніч партизани могли провести три диверсійні операції. Зокрема, так вдавалося влітку 2015-го року.
Розповідає Володимир Жемчугов:
"Під Ровеньками є станція, яка качає газ. Це російський газогін Ставрополь-Москва. Він йде транзитом через Луганську окуповану територію. Ми з хлопцями з Ровеньків - я давав всім завдання, вони всі шукали ці об'єкти. Основними нашими цілями були або залізниця, вже ж товарів ніяких не було, їздили тільки військові грузи, мости, газогони, комунікації, які постачають військові частини, де стоять військові частини. Щоб можна було знеструмити або залишити без газу, води, інтернету, світла. Або міста, де пересувається російська техніка. Оце були основні наші ціли. Нас вчили, що війна залежить, в першу чергу, від логістики. Основна мета партизан – знищити логістику. Ми прийшли під Ровеньки, знайшли таке місце. Ми знали, наша розвідка вже в Луганську доповіла, що буде ротація російських військ, вони повинні були потягом їхати назад в Росію. Ми знали, коли буде цей вночі потяг їхати. Ми вийшли туди в Ровеньки, замінували залізницю. Поруч знаходиться ця газорозподільна станція. Замінували. І третю міну поставили на кран, який був на газогоні, в полі він стояв, на випадок аварії перекривати. І поставили три міни. Перша міна на залізниці, коли рухався цей потяг з російськими солдатами, вона спрацювала, потяг був підірваний, залізниця була підірвана. Газорозподільна станція була підірвана. Газу не стало в Ровеньках".
Протягом 2014-15-го років втрат серед партизанів не було. Володимир Жемчугов - перший із них, хто був тяжко поранений, і через це потрапив у полон до окупантів.
Одного разу Володимир Жемчугов вирушив на завдання до луганського військового аеродрому. Ця спецоперація ледь не коштувала йому життя.
Згадує Володимир Жемчугов:
"Ми знали, і наше підпілля в Луганську казало, і Головне управління розвідки наше знало, що вони хочуть вночі перекинути літаки з Росії, з Ростова. Щоб цього неможливо було зробити вночі, треба було знеструмити аеродром або пошкодити диспетчерські вежі. Там все охоронялось, поруч поля були ще заміновані. Луганщина - це степи, лісів майже нема. І, щоб провести спецоперацію, я пішов один. Взяв міну з часовим механізмом, пішов туди в степи вночі, щоб замінувати лінію електропередач, яка йшла з Росії. Це була російська лінія, вона живила цей аеродром. Я поставив міну з часовим механізмом і зробив помилку. Нас вчили, що тим шляхом, яким приходиш, тим шляхом треба повертатися. Поруч була траса, вночі виїхала колона російська, везли снаряди з Краснодона на Луганськ. Я пішов в інший бік, думав, що вони мене можуть побачити, і наступив в траві на стару розтяжку. Висока трава, не топтана, це мабуть була минулого року розтяжка. І хлопок детонатора. Я розгубився, чесно кажучи. Нас вчили, як реагувати, якщо наступаєш на розтяжку, у тебе є там 3-4 секунди, ти можеш відскочити в інший бік, і лягти, притулитися до землі. А я думав, це просто проволока, зачепився, потягнувся. Десь на другій секунді я вже зрозумів, що це міна. Встиг тільки впасти на коліна і закритись руками. Був тяжко поранений".
Володимир не втратив свідомість і зрозумів, що підірваний. Біль був страшенний. Чоловік вмить втратив зір, руки не слухалися. По обличчю текла кров. Партизан думав, що за кілька хвилин помре від втрати крові. Також він розумів, що це сталося поруч із військовим аеродромом, тож окупанти напевно почули вибух, і невдовзі можуть прийти на місце події. Сил не було, але довелось встати і намагатися вийти звідти.
Розповідає Володимир Жемчугов:
"Я встав, зміг встати, пройшов трохи і не міг - права нога в мене була розірвана дуже. Я впав, потім поповз. І так от я йшов-повз, йшов-повз… я виповз на дорогу, на звук машини. І просто хотів лягти на дорогу, щоб мене переїхала машина вночі і просто припинилися мої страждання, щоб не потрапляти в полон. Я виповз на дорогу, просто ліг на спину і чекав, поки мене переїде якась автівка. Йшла чергова колона військова, тому що покришки шуміли, "Урали". Але вони проїхали повз, мабуть, побачили мене, вони об'їхали мене. Але тут же приїхала остання машина, або приїхали військові. Ну, я поки почув військові - стукали по асфальту, там атоматами, своєобразний стук. Я зрозумів, що це військові".
Окупанти забрали партизана в лікарню. Вони подумали, що Володимир - звичайний цивільний, який зайшов на мінне поле. Але наступного дня спрацювала міна, яку він поставив. І аеродром був знеструмлений. Російський слідчий потім розповідав Володимиру, що вони виявили місце, де стався підрив, і шлях по траві, яким він йшов. Там був кривавий слід. Тож російським силовикам стало все зрозуміло. У Володимира був із собою мобільний телефон, вони його зламали. Там були військові програми, кодовані месенджери. Окупанти зрозуміли, що чоловік причетний до Збройних сил України. І почалися допити.
Продовжує Володимир Жемчугов:
"Щоб врятувати мені життя, мені ампутували руки. Щоб мене лікувати, тому що у мене був розірваний живіт, треба було кишківник зшивати. Втратив зір, зшивати очі, у мене обличчя все було розірване. Мені спочатку ампутували руки, потім друга операція - зшивали кишківник, третя операція - зшивали очі. Але кожен раз, коли відходив від загального наркозу, наді мною стояла людина. Тикала мені холодний ствол пістолета в голову, чоло, і казала так от: «Володимире Павловичу, адреси, паролі, явки, прізвища ваших командирів». Я служив в Росії, в Москві, в Радянській армії. Я розумів, що таким діалектом розмовляють мешканці або Москви, або Пітера. Я зрозумів, що все: я в полоні, офіцер ФСБ мене, москвич якийсь, допитує. Мене тяжко не катували, чесно кажучи. Я і так вмирав. Лікар, мій хірург, був в шоці. Сказав, що ти - перший, який з такими тяжкими пораненнями, вижив".
Російські силовики намагалися змусити партизана здати контакти своїх побратимів. Але їм це не вдалося. Володимир Жемчугов нікого не виказав. Ба більше, і надалі відверто стверджував, що він проти дій Росії і окупації українських територій.
У травні 2016-го року між Україною і Росією відбувся обмін полоненими. Тоді додому повернулася народна депутатка і військова Надія Савченко. Натомість українська сторона видала спецпризначенців Головного розвідуправління Росії Олександра Александрова і Євгена Єрофеєва. Володимиру Жемчугову російські силовики тоді говорили, що планували обмін "два на два", і що його тоді теж мали повернути на підконтрольну Україні територію.
Згадує Володимир Жемчугов:
"На наступний день приїхав мій цей офіцер ГРУ-шник, і почав нам казати, що ми хотіли тебе обміняти, два - на два, Савченко і тебе - на Александрова і Єрофеєва, але вийшло одну Савченко, тому - ти більше не потрібен. Якщо ти не станеш на коліна і не будеш казати, що тебе примусила українська армія воювати, що тебе підкупили - ти нам більше не потрібен. Ми тебе просто відвеземо в Луганську в'язницю, і ти там здохнеш. Я сказав, що я цього робити не буду. І дійсно, через два дні мене відвезли в Луганську в'язницю і посадили в СІЗО, в камеру з кримінальними злочинцями. Ну, це були українські кримінальні злочинці, але українці, і вони виявилися більш людяними, ніж ці росіяни. Луганська в'язниця, я вам скажу, це не цукор, це... туберкульоз, гепатит «Це», воші, клопи. Це, звичайно, антисанітарія страшенна, це просто жах.
Але кожен місяць приїжджав ФСБ-ешник, він казав: "Що, Володимире Павловичу, ще не здох? Погоджуйся на співпрацю. Давай, як тільки ти погодишся, я тебе забираю. Веземо тебе в Луганський готель, в чисті простирадла, смачна їжа. Веземо тебе в Москву, робимо тобі операцію на очах, протези зробимо, даємо тобі квартиру в Луганську, пенсію даємо, будеш жити, все нормально. Нам потрібно, щоб ти з нами співпрацював".
Незважаючи на шалений тиск, Володимир Жемчугов щоразу відмовлявся від співпраці з Росією. Працівники ФСБ запевняли, що Україна начебто про нього забула і переконували, що обмінювати його не будуть. Але партизан не здався.
У вересні 2016-го року Володимира Жемчугова обміняли. Згодом побратими помстилися за нього окупантам.
Говорить Герой України Володимир Жемчугов:
"Мене обміняли на двох офіцеров СБУ, зрадників України. Один із них був експолковник СБУ, Євген Косяк. Він після обміну, коли його росіяни забрали, поїхав жити в Донецьк - влаштувався в МГБ і працював там офіцером- зрадником. Мої товариші знайшли його в Донецьку, де він жив, і вночі йому під автівку підклали міну. На жаль, він не загинув, але йому відірвало дві ноги. І мої товариші за мене помстилися, я вдячний, що вони це зробили".
Окупація територій Луганської області триває вже понад 10 років. Після початку повномасштабного вторгнення російським військовим вдалося захопити ще більше населених пунктів регіону. Втім, спротив там залишається досі. У регіоні час від часу стаються підриви або ліквідації когось із росіян чи колаборантів. Також працює підпілля. Спротив залишається і робить свій внесок у перемогу України. Для того, щоб одного дня над Луганськом, як і над багатьма іншим окупованими містами, знову замайорів український прапор.
