Людвіг Ергард, батько економічного німецького дива. Фото 1963 року. Джерело світлини – Федеральний архів Німеччини
"Що може бути страшнішим за війну? Тільки голодні очі власної дитини"... Її квартира вціліла, хоча місто було напівзруйнованим. Від чоловіка жодної звістки. Напевно, він уже мертвий. Однак молода німкеня на ім’я Хельга не хотіла в це вірити. Жінку душили сльози, крізь які вона намагалася заспокоїти дитину й паралельно згорнути їхній з чоловіком весільний подарунок – розкішний килим, що прикрашав вітальню. Тепер це одна з останніх речей, які Хельга може обміняти бодай на якісь харчі, щоб нагодувати доньку… Це – повоєнний Берлін. Тут містяни, які ніколи не брали до рук навіть лопати, активно почали збирати речі й шукати прихистку в селах. Полиці магазинів порожні, знайти щось поживне можна лише на фермах, де немає такого голоду, як у мегаполісах. Потяги переповнені, дехто їде велосипедом, хтось згоден іти пішки – усе задля того, щоб обміняти цінні речі зі своєї квартири на бодай якісь харчі – масло, картоплю, бекон. Йшлося про виживання, а не зберігання антикварних речей, килимів та кришталевих ваз, які тепер на бартерній основі можна обміняти хіба що на десяток яєць.
"В голод тут була розвалена, розбомблена інфраструктура, з'явилися так звані, хом'ячні рейди. Це тоді, коли містяни їздили по селах, обмінювали продукти харчування, лорогоцінності, побутові речі. Тоді, навіть говорили, що селяни будуть килимами вкладати корівники".
Поразка у Другій світовій війні, втрата значної частини територій, тотальна розруха і злидні… Натомість до країни прибули 12 мільйонів німців з її східних земель, що відійшли до Польщі та Радянського союзу, а також із Чехословаччини та Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів для існування.
Німецьке суспільство опинилося чи не в найскрутнішому становищі з усіх європейських країн. Державу розділили на окупаційні зони країни-переможниці у Другій світовій війні, але найстрашнішою була моральна зневіра німецького народу. Розбиті снарядами вулиці та будівлі, руїни після масованих бомбардувань. Такий вигляд мали німецькі міста у 1945 році - розповідає кандидат економічних наук, фінансовий аналітик, екс-член ради Національного банку України Віталій Шапран.
"Розвалена, розбомблена інфраструктура. Думаю, що, на жаль, нашим громадянам із східних міст сьогодні це все знайоме. Були біженці. Ще у них була така особливість: великою мірою постраждали ресурсні компанії. Вони були повністю висмоктані – нафтові шахти та вугільні родовища. Спроби з вугілля робити бензин за шалені гроші, коли не вистачало нафти. Тобто національно-соціалістична партія Гітлера, яка там панувала, дуже сильно висмоктала ресурсну базу. І це було для них справді проблемою. Ці три серйозні речі розбавлялися безробіттям. І дуже велика втрата – до 50% житлового фонду було втрачено в окремих містах. Фактично вони знаходилися не просто у стані рецесії, а знаходились у стані руйнації".
Віталій Шапран. Фото: facebook/Vitaliy Shapran
Німеччина була знищена не тільки економічно, а й морально. Коли зброя затихла і концтабори були звільнені, для багатьох німців стало зрозумілим, що означав фундаментальний підхід нацистів, зневаження людини, жах і катастрофа, яким був голокост. 8-ме травня 1945 року німці називають "Годиною нуль". Країна почала життя з нового аркуша, однак він уже був заплямований тягарем репарацій, відновленням зруйнованих міст та інфраструктури. Цього дня вони прокинулися у статусі переможеної та окупованої країни – без влади, соціального забезпечення, роботи, продуктів та бодай якоїсь надії на майбутнє. Німеччина була розділена між країнами-переможцями на Західну, яку контролювали Сполучені Штати Америки, Велика Британія і Франція, та Східну, підвладну Радянському Союзу. Найскрутніше було пережити перші роки відновлення. Повна зупинка виробництва не давала жодної надії на те, що Німеччина знову зможе економічно впоратися з поразкою, як це було після Першої світової війни. Держави-переможниці були чітко налаштовані стабілізувати власну економіку за рахунок Німеччини, розділити між собою потенційні ринки переможеної наддержави, демонтувати наявні виробничі потужності та дозволити німецьке виробництво настільки, наскільки це приносило пряму користь окупаційній владі. Країна втратила 25% своєї території. Майже кожен другий німець був безробітний. Промислове виробництво в 1946 році становило лише 33% від довоєнного рівня. Сільське господарство було відкинуте на 30 років назад, а видобуток вугілля упав удвічі. Для населення зруйнованих бомбардуванням міст це означало тільки одне – злидні. Продовжує доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національної академії наук Сергій Стельмах.
"Німці прокидаються і виявляється, що влади взагалі немає ніякої. Кожна людина сама по собі. Це при тому, що вони знаходяться в зруйнованій країні. Адже за роки другої світової війни 130 міст Німеччини були піддані бомбардуванням і вони лежали практично в руїнах. Економіка зруйнована повністю: була зруйнована інфраструктура, водопостачання, 30% житлового фонду фактично було зруйновано. Транспорт не працював. Ситуація для населення, особливо у містах, була жахлива. В передмістях великих міст ситуація набагато краща. У магазинах було досить багато продовольчих продуктів. Ну, і не кажучи вже про села, де, насправді, були запаси продовольства, і де в принципі люди могли відчувати себе біль-менш нормально".
Водночас варто враховувати, що до вермахту - збройних сил нацистської Німеччини – було мобілізовано щонайменше 18 мільйонів чоловіків. З них майже 8 мільйонів загинули, ще 10 мільйонів перебували в полоні. Тобто поряд із безробіттям загострився брак сильних робочих рук, щоб відбудовувати житло і згодом запускати німецькі підприємства.
Тоді у Німеччині з’являється термін "гастарбайтер". Щоб перекрити брак місцевих чоловіків після війни, уряд Федеративної республіки, або ж Західної Німеччини, розпочав кампанію з вербування робітників з-за кордону, зокрема молодих чоловіків з Італії. Родина Джанмарко Ферріолі після Другої Світової війни ледве зводила кінці з кінцями. Щоб допомогти батькам, братам і сестрам, молодий чоловік погоджується стати гастарбайтером і їде до Німеччини. Робота була важкою, згадує італієць. Йому довелося працювати майже без вихідних на конвеєрному виробництві.
Разом із тим, хоч праця була не з легких, відгукнулися тисячі бажаючих підзаробити. І не лише з Італії. До Західної Німеччини тоді приїхало чимало гастарбайтерів з Іспанії, Греції, Туреччини і навіть деяких країн Північної Африки. У Східній частині німецьких земель панував соціалізм. Окупаційні сили продовжили дію запроваджених у воєнний час продовольчих карток для цивільного населення. Поживна цінність обмежувалася 2 000 (двома тисячами) кілокалорій на добу, а надалі знизилася навіть до 1 000 (тисячі) кілокалорій на добу. Рейхсмарка досі залишалася офіційною грошовою одиницею. Та оскільки вона втратила будь-яку вартість, купівля-продаж відбувалася за бартерною системою. Продавали переважно особисті речі, але справжніми королевами економіки стали цигарки. Про стан тодішньої банківської системи розповідає фінансовий аналітик, екс-член ради Національного банку України Віталій Шапран.
"Фюрер перед поразкою фактично вичерпав весь інфляційний ресурс який був. Рейхсмарка, її остання річна девальваціядесь 600%. Це була гіперінфляція. Але, з позиції спадщини, що вони залишили німцям після себе, це дійсно, жахливо. Тому у 1948 році, десь у червні, у Німеччині була грошова реформа, яку фактично затвердили союзники. Вони один до десяти обміняли рейхсмарки на німецькі марки, які тривалий час потім ходили. Коли змінюють всю владу, змінюють все. Як правило, втікачі гітлерівці, вони також мали багато готівки. І ця реформа центрального банку певною мірою відсікала ці брудні гроші, які вони собі залишали".
Отже у Західній Німеччині загальні фінансові проблеми були подолані під час грошової реформи 1948 року, внаслідок якої рейхсмарку замінили на німецьку марку як легальний платіжний засіб. Цікаво, що цей акт, спрямований на зміцнення економіки, був прямо заборонений протягом двох років, поки діяв закон Плану Морґентау. Інакше кажучи, існувала заборона на вживання будь-яких заходів, спрямованих на економічну реабілітацію Німеччини. Особистість Людвіга Ергарда, батька економічного німецького дива, червоною ниткою виткана на полотні історії виходу країни з економічного піке після Другої світової війни. Усе почалося в 1947 році, коли науковець запропонував свої послуги американцям. А в 1948-му його вже призначили керівником економічного департаменту. Тоді ж він і починає реалізовувати свої відомі реформи. Зокрема, грошову, або економічну. Про обіг грошей на німецькому ринку - далі доктор історичних наук, професор Сергій Стельмах.
"Скажемо так. За цінами, які були у 1947 році, одне яйце коштувало на ринку 8 марок, а одноденна заробітна плата робітника становила 10 рейхсмарок. Тобто, фактично за ці гроші було неможливо прожити. З’явилися так звані хом’ячі рейди, коли містяни їздили по селах і обмінювали на продукти харчування дорогоцінності, побутові речі. І тоді навіть говорили, що селяни скоро будуть килимами вкладати корівники. Така ситуація просто не могла далі продовжуватись. І йшла мова про те, щоб ввести нову валюту на всій території Німеччини, у тому числі і на території радянської зони окупації. Але радянське керівництво відмовилося від ідеї створення єдиного національного німецького банку для всіх зон окупації. Тому союзники вирішили, що необхідно самим провести цю грошову реформу. Гроші були надруковані таємно у Сполучених Штатах Америки. Необхідно було різко знизити курс валюти, тобто рейхсмарки, або введення нової марки, німецької марки – дойчмарк. 20 червня 1948 року на всій території Західної Німеччини у касах виникли величезні черги. Усім видали тоді по 40 марок. І пообіцяли, що у серпні місяці вони зможуть обміняти 60 старих рейхсмарок ще на 20 німецьких марок".
Сергій Стельмах. Фото з відкритих джерел
Про реалізацію цієї реформи було відомо заздалегідь, і тому був накопичений певних обсяг продовольчих та промислових товарів. Пізніше це явище назвуть ефектом заповнених вітрин, до яких раптово привела валютна реформа. За припущеннями очевидців, ці товари приховували самі промисловці, щоб потім, коли у людей з’являться гроші, вчасно "викинути" їх на полиці магазинів. Доктор історичних наук, професор Сергій Стельмах розповідає, що можна було купити за отримані гроші.
"Один німецький політик пригадував що він зробив з цими 40 марками, коли їх отримав на руки. Він написав так: «Я купив пів фунта ковбаси, це десь приблизно, пів кілограма. І з’їв її одним шматком. Але з’явилися товари, в магазинах! Тобто, почався так званий ефект вітрин. Німці побачили, що вони тепер на цю тверду марку, тверду валюту, можуть, в принципі, купити продукти харчування і деякі промислові товари. При цьому, заробітна плата і орендна плата індексувалася один до одного. Трохи інша ситуація була з грошовими рахунками. Спочатку половину рахунків заблокували. А інші розраховувалися так – один до десяти приблизно. Потім взагалі більшу частину з цих рахунків заблокували, взагалі їх ліквідували. Матеріальні речі, житлові – їх компенсували один до одного. Ергард, який тоді був керівником економічного управління, зробив дуже важливий крок, який фактично започаткував проведення реформи. І був прийнятий закон про те, що віднині ліквідовуються граничні ціни на продукти харчування і на товар. До речі, це було зроблено всупереч американській адміністрації, яка часто про це згадує. Коли керівник американської воєнної адміністрації генерал Люціус Клей викликав до себе Людвіга Ергарда, він був страшенно незадоволений і сказав: " Яким чином ви коригуєте наші рішення воєнної адміністрації?" На що Людвіг Ергард сказав: "А я не коригую, я їх вже повністю відмінив". Людвіг Ергард був людиною, яка вважала, що ринкова економіка має вивести економіку Німеччини на нові рубежі" .
Хто такий Морґентау і чому він мало не вбив простих німців? Міністр фінансів США Генрі Морґентау-молодший запропонував свій план ще в 1944 році. Мета - деіндустріалізація Німеччини. Тобто перетворення країни на сільськогосподарську державу, яка ніколи не зможе почати нову війну. Але вже до 1947 року ставало очевидним, що цей план цілком може призвести до загибелі майже 25-ти мільйонів німців унаслідок відсутності врожаїв, холодної зими та нестачі добрив, які німецька промисловість просто не могла виробляти через відсутність інфраструктури.
Не бажаючи брати на себе відповідальність за численні смерті німців, союзники відмовилися від плану Морґентау, запропонувавши натомість масштабне постачання продовольства зі США. У той самий час німецький економіст Вальтер Ейкен публічно заявив, що бартерна економіка несумісна з належним розподілом праці, а Німеччину у післявоєнний період довели до первісного стану. Водночас цікаво, що попри однаково зруйновані території, шанси на відновлення у Східній та Західній частинах країни істотно відрізнялися.
"Багато промислових об’єктів були практично не зруйновані. Наприклад, заводи Кроппа, які знаходилися у західній зоні окупації, є навіть такі дані, що вони говорили американському окупаційному командуванню, що зможуть відновити виробництво буквально через 10 днів. За підрахунками тих же американців, було зруйновано, або пошкоджено, або виведено з ладу, лише 10% верстатів, які були на німецьких промислових підприємствах. Ситуація виявилася парадоксальною. Союзники своїми бомбардуваннями цілилися у промислові об’єкти, які виробляли військову продукцію у роки другої світової війни, а виявилося, що в основному вони не пошкодили ці підприємства. І, безумовно, проблема репарації, проблема демонтажу промислових підприємств для Радянського союзу була дуже важлива. При чому, за домовленістю із союзниками, вони вивозили також і частину промислових підприємств, або економічний потенціал, брали навіть із західних зон окупації. Тому ситуація виявилася абсолютно нерівною для західних зон окупації і для радянської зони окупації".
Такі гойдалки у німецькому суспільстві, як і в економіці зокрема, відбувалися до впровадження постулатів Фрайбурзької школи економіки. У цей непростий для післявоєнної Німеччини час на політичній арені з’являються її фахові представники, без яких економічне німецьке диво навряд чи могло б статися. Серед засновників школи відомий економіст Вальтер Ейкен. Головна ідея науковців полягала у створенні фундаменту для існування ринкової економіки. За умови, що вона поєднуватиметься з вагомими механізмами державного захисту від появи монополій та олігополій. Основну роль у цьому процесі відіграв Людвіг Ергард – ще один представник Фрайбурзької школи, видатний і затятий борець з нацизмом, якого обрали очолити спеціальне кредитно-грошове агентство у західних зонах окупації. Пізніше йому судилося стати канцлером та очолити всі найсміливіші реформи. Саме завдяки приходу до влади мотивованих, фахових економістів у 1945-55 роках економіка Західної Німеччини, тобто створеної Федеративної республіки Німеччина, почала розвиватися шаленими темпами. Продовжує професор Сергій Стельмах.
"Було побудовано 5 мільйонів нових квартир у Федеративній республіці Німеччини. У 1955 році валовий внутрішній продукт ФРН досяг нечуваних 12%. І, якщо, у середньому в економіки Європи, які відновлювалися, здавалося 6%, то у Німеччині у 1955 році було 12%. Якщо у 1950 році у тій же Західній Німеччині частка експорту складала приблизно 0,9 % від загального виробленого продукту, то у 1960 вона досягла 19%. Тобто, по суті Німеччина перетворилася на третю за економічною потужністю країну. І, до речі, першою країною у світі за золотовалютними резервами. Промислове виробництво у Німеччині зросло на 150%. Тобто, це були просто нечувані показники. І якраз вони дали підстави для того, щоб говорити про німецьке економічне диво".
А якою ж була ситуація у Східній Німеччині? За офіційними статистичними даними, Німецька демократична республіка, яку контролював Радянський союз, теж щоквартально зростала за показниками і промислового виробництва, і скорочення безробіття. На папері. Однак і досі науковці сумніваються у правдивості цих даних – говорить Сергій Стельмах.
"Якщо вірити тим цифрам, які вони показували, то промислове виробництво Німецької Демократичної Республіки за роки зростало в цілому на 6,2%. За такими темпами, вони наздоганяли і Францію і Італію. Я просто дивуюся у такому випадку чому ж вони все ж так і не наздогнали. Соціалістичній статистиці вірити, знаєте, не варто".
Тим часом швидкість економічного розвитку Західної Німеччини досягла небачених масштабів. Це був ніби потяг без гальм, яким кермував Людвіг Ергард. Його уряд різко знизив податки на доходи. Раніше оподаткування будь-якого доходу у понад 6000 німецьких марок становило за ставкою 95 відсотків. Після податкової реформи ця ставка застосовувалася лише до річних доходів у понад 250 000 німецьких марок. Це стало відчутним полегшенням для німців і дало солідний поштовх для розвитку підприємництва. А в 1950 році для жителів Західної Німеччини з річним доходом у 2400 німецьких марок гранична податкова ставка впала з 85 відсотків до 18. Продовжує фінансовий аналітик Віталій Шапран.
"І до сих пір, якщо ви подивитесь сучасну податкову систему Німеччини, то там прибутковий податок починається з 14%. Менше, ніж у нас. Там потім він доходив до 45 там де ставка і так далі, але ці податкові новації призвели до того, що податкова система орієнтована на те, щоб бідні платили менше. Цей принцип був і в 1948 році у Німеччині. І він так і лишився. Йшла реформа зниження податків, вільне ціноутворення і жорстке антимонопольне законодавство. Вони були підтримані зовні. Це все погоджувалося із союзниками. І фінансувалося за рахунок плану Маршала".
Переосмислити історичний досвід і побудувати абсолютно нову країну та суспільну свідомість – таке надскладне завдання постало перед німецьким народом. Реалізувати його взявся перший канцлер Конрад Аденауер. Цікаво, що за своє життя він встиг пережити крах трьох німецьких держав: імперії Вільгельма Другого у 1918-му, Веймарської республіки в 1933-му та нацистського Рейху в 1945-му. Четверту – Федеративну Республіку Німеччини – він створив сам.
Енергійний та вольовий, Аденауер керував країною 14 років. І за цей час йому вдалося стерти зі свого народу тавро найбільшої загрози миру, повернути довіру, реабілітуватися в очах сотень мільйонів людей і увійти в нову епоху – реформ, демократії та процвітання. Шлях до відродження Німеччини новообраний канцлер вбачав винятково у співпраці з Західними країнами. І поки Аденауер переконував політиків цих держав, що дієздатна Німеччина сприятиме захисту і рівновазі всієї Європи, талановитий міністр фінансів Людвіг Ергард продовжував робити свою справу – вдалі економічні реформи. Тоді йому посприяв початок корейської війни. Ціни на сировину, що імпортувалися німецькою промисловістю, зросли в середньому на 67%, тоді як ціни на готову продукцію, що експортувалася з країни, - лише на 17 %. Якби промисловість у цей момент не виявилася конкурентоспроможною, криза могла б тільки погіршити господарське становище. Паніка, пов'язана з очікуванням нової глобальної війни, призвела до купівельного ажіотажу. Між канцлером Аденауером і міністром економіки виник гострий конфлікт, що вийшов за межі вузького партійного керівництва. А потім корейська війна стала працювати на Німеччину. Стабільна економіка з дешевою робочою силою почала наповнювати світовий ринок, що потребував товарів, своєю продукцією. Темп зростання німецького ВВП у 1950-х роках виявився найвищим серед розвинених країн, а темпи зростання цін - найнижчими. Ергард твердо визначив Німеччину як країну західної культури та ринкової економіки, зробивши її одним зі стовпів "спільного ринку".
А куди ж поділися старі рейхсмарки? Не всіх їх тоді обміняли на нові, частина просто зникла. Існує міф, що найкмітливіші німці з Західної частини їздили до Східної, щоб витрачати старі гроші з-під матраців. Але якщо такі випадки і були, то поодинокі і дуже нетривалий час. Бо одразу після того, як у Західній Німеччині була введена дойчмарка, Східна частина теж отримала свою економічну реформу. Радянське керівництво на старі рейхсмарки клеїло спеціальні марки, які називалися остмарк. Відтак цікава ситуація склалася з валютою в Берліні, який був поділений навпіл між окупаційною владою двох частин країни. СРСР наполягала, щоб у місті користувалися виключно їхніми остмарками. Проте депутати, до кола яких входили і представники Західної Німеччини, проголосували за використання саме дойчмарки. Це і стало приводом до подальшої економічної блокади міста, що розпочалася у 1948 році і завершилася тільки через рік.
"Це відома історія, коли союзники змушені були якраз налагоджувати повітряний міст і доставляти основні продукти харчування і необхідні продукти для життя літаками. До речі, а ви знаєте, який був перший крок радянської військової адміністрації тоді, коли вони вирішили блокувати Західний Берлін? Вони відключили електроенергію. Єдина електростанція, яка постачала електроенергію у весь Берлін знаходилася якраз на території східного Берліну. У нас, бачите, виникають аналогії такі із сьогоднішніми реаліями. Тому їхня практика економічного шантажу багато в чому спирається на стару радянську практику. Це було не раціонально, якщо говорити з економічної точки зору. Це надзвичайно напружувало ситуацію у Європі. Уявіть собі, що вже у 1949 році практично почалося протистояння між двома блоками – між західними державами і Радянським союзом. Радянський союз мав на той момент величезну армію. Але і дуже багато військ знаходилося на території Європи. Це перше. І до того ж, не забувайте: на той момент Америка була єдиною країною, яка володіла ядерною зброєю. Хоча Радянський союз і переважав її в інших озброєннях, які компенсували це. Але все ж, володіння ядерною зброєю було стримуючим фактором. Ще один момент був пов’язаний з тим, що Сталін все ж сподівався вирішити німецьке питання, яке для нього було вкрай важливим. Тому головне завдання було – створити об’єднану, але нейтральну Німеччину. Тобто, створити такий собі санітарний кордон, буфер. Враховуючи, що країни східної Європи – Польща, Чехія і так далі, вони вже були, по суті під сталінською п’ятою, почали створюватися так звані країни народної демократії, які в основному, знаходилися під керівництвом Радянського союзу. І тому, на той момент вирішили не загострювати ситуацію в Європі шляхом нової конфронтації із західними країнами. Пізніше, вже з’явилися ноти Сталіна у березні 1952-го року – пропозиції про створення такої об’єднаної Німеччини, але нейтральної в розумінні радянського керівництва, що Німеччина не повинна вступати в будь-які військові союзи. З політичної точки зору це вже було абсолютно неможливо. Тому що Західна Німеччина почала дуже швидко інтегруватися в європейське економічне і політичне співтовариство".
Яке місце посідав план Маршала у відновленні Німеччини? У 1947 році держсекретар США Джордж Маршалл запропонував програму допомоги відбудови європейських країн. Цей план мав на меті не лише відновити постраждалі економіки, він змусив об'єднатися Європу єдиним спільним ринком, мотивував країни зайнятися реконструкцією своїх економік за передовими американськими методами, сприяв стабільності валютам і держбюджетам. До речі, це і стало основою для народження Євросоюзу та НАТО. Загалом на відновлення післявоєнного світу виділялося понад $13 млрд доларів – це приблизно 143 млрд за нинішнім курсом валют. Це була пряма допомога та надання кредитів або гарантій на кредити. План відновлення був розрахований на чотири роки – 1948–52. Але переважну більшість коштів витратили у перші два – потім почалася війна у Кореї й Америці було вже не до Європи. Цікаво, що участь у Плані запропонували всій Європі, включно з СРСР та Східною Європою, захопленою радянською армією. Але Сталін відмовився від допомоги, адже не хотів ділити свою владу ні з ким, хоча СРСР дуже постраждав від війни. А от Німеччина радо скористалася допомогою.
Та чи такою вагомою була ця сума? І чи подіяв би схожий план зараз, у сучасній Україні, яка потребує відновлення? – розмірковує та проводить історичні паралелі кандидат економічних наук, фінансовий аналітик, екс-член ради Національного банку України Віталій Шапран.
"Більше всього за планом Маршала отримала Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Німеччина - вона остання у списку. Але тут був такий каталізатор. По-перше, він собою являв безкоштовне постачання товарів до Німеччини та всіх європейських країн. В англійській мові він взагалі називався не "план Маршала", це так його у народі назвали, а називався "European recovery plan" - Європейський план відновлення. 10% від усієї суми були кредити, їх треба було повертати. А 90% – це просто постачання безкоштовних товарів необхідності – для відновлення енергетики, відновлення харчових заводів тощо. Фактично на той час вони створили прототип так званого експортного фінансування. Ці 10% - для того, щоб країна, яка видавала кредит, фактично забезпечувала збут товарів своїх виробників в іншу країну. І ця система зараз дуже розгалужена. Тому, коли кажуть "От, давайте робимо план Маршала для України"… Хлопці й дівчата, у нас один Укрексімбанк, на скільки я знаю, підписав десь близько 50 угод з різними експортно-імпортними банками, у тому числі Ексімбанк Сполучених Штатів, агентство експортного страхування експортних ризиків "Гермес" з тієї ж Німеччини, який зараз працює. Але, саме план Маршала започаткував цю галузь - вона була не розвинута на той час. Такі моделі фінансування, коли видаються в принципі незначні суми на відновлення, вони призводять до того, що привертають увагу приватних інвесторі. І вони найбільш ефективні. Тому що профінансувати все за державні кошти просто не можливо".
Тобто план Маршала був більше психологічним чинником допомоги для бізнесу, стимулом для вливання інвестицій, відновлення роботи підприємств і скорочення безробіття. Бо сума, виділена на відбудову саме Німеччини, була незначною у порівнянні з масштабами необхідного відновлення. Тому сучасні німецькі історики та економісти оцінюють ті кошти приблизно у 2,5%-ки всього економічного потенціалу Німеччини у той період. Корейська війна потребувала великої кількості зброї, яку не мала права виготовляти Німеччина, але яку активно постачали переформатовані під військові потреби інші європейські країни. Тому німці сконцентрувалися на промисловій продукції. Відповідно, збільшився експорт, зросли надходження, з’явилася можливість інвестувати у власне виробництво. Також проводилося поширення акціонерного капіталу шляхом емісії так званих "народних акцій", які реалізовувалися працівникам за пільговим курсом. Для цього були частково приватизовані державні концерни. У такий спосіб заохочувалося вкладання робітниками частини свого доходу в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали. Набуття власності є протиотрутою від поширення радикально лівих ідей. У цілому, політика проводилася за принципом Ергарда: “Ситий німець комунізму не захоче”. Вагомим чинником для покращення життя простих робітників у цей період стала і певна корпоративна домовленість між бізнесом, державою та профспілками, завдяки якій їхня заробітна плата постійно зростала. Тобто у виграші були абсолютно всі – пояснює доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національного академії наук Сергій Стельмах.
"Це специфічно німецький капіталізм, який бере початок ще з часів Німецької імперії. Він існував і у Веймарській Республіці, і був запроваджений, або продовжений і в Федеративній Республіці Німеччини. Це так званий рейнський капіталізм. Така назва його умовна, але це корпоративна обумовленість між державою, економікою, фінансами і профспілками. Це давало змогу подолати будь-які конфлікти, які могли виникнути в середині самих промислових підприємств. Зростають надходження. А, оскільки існувала така корпоративна домовленість, то заробітна плата постійно зростала, приблизно на 8%. Щорічно вона зростала. Але рівень інвестицій у промисловість перевищував рівень заробітної плати. Вірніше, частка заробітної плати, вартості кінцевої продукції, значно менша. І це є ще одним фактором, який сприяв розвитку німецької промисловості саме в цей період".
Цікаво, що структура акціонерів суто німецьких компаній, приміром автомобільних, досі є інтернаціональною. Це далекий вплив плану Маршала – вважає кандидат економічних наук, фінансовий аналітик Віталій Шапран. Серед них багато інвестиційних фондів. Така ж ситуація існує і в банківській системі. Усе тому, що в ті часи США, Велика Британія та Франція постачали дуже багато капіталу до Німеччини, зокрема і для післявоєнного відновлення.
"Воно ж не закінчувалося планом Маршала. Ринкове середовище мало дуже класне історичне підґрунтя. Там був банк, і біржа товарна, і фондові. Вулицю цих інституцій просто понівечила гітлерівська влада, яка фактично зробила адміністративну економіку, спираючись на монополістичний устрій. А група німецьких реформаторів почала діяти від зворотного. Вона почала нищити все, що було зроблено Гітлером, більше будувати ринкові відносини, які більш схожі на Сполучені штати, Великобританію. Тобто, ту модель взяли за основу. Але якщо у штатах більше акцій відіграє роль в інвестиціях, то у Німеччині більше спиралися на кредитні ресурси і зовнішнє фінансування. У тому числі й від плану Маршала. Вони скористалися цією руйнацією для того, щоб змінити свою структуру галузевих ринків. Якщо подивитись їх статистику навіть у 60-х роках, коли вже закінчився план Маршала, то у них експорт займав ВВП десь 15%. А за підсумками 2023 року – 47%. Тобто, це одна із експортнозалежних економік Європейського союзу. Це певною мірою напружує відносини з ними, створює певні складнощі і для України, для Європейського союзу. Тому що Німеччина більше залежна від своїх іноземних партнерів, куди вони відправляють свій експорт. І, змінивши структуру галузевих ринків в довгостроковій перспективі, це призвело до того, що дуже сильною стала економіка Німеччини. Якщо підняти історичну статистику, то в перші роки реформи Ергарда протягом десятиліття в середньому ВВП в них зростав на 8% на рік. Це дуже високий показник. Це на 3% більше, ніж зростає Китай. Але ж тоді в Німеччині через війну були серйозні проблеми і з кількістю населення, і соціальне навантаження на економіку, тому що було багато інвалідів. На жаль. Всі війни плодять таку ситуацію. Було певне соціальне напруження. І фактично вони за рахунок таких реформ збільшили економічне зростання. А це вже у свою чергу призвело до того, що економіка могла нести на собі більше соціальних зобов’язань. Фактично вони розбудовували ринок, зруйнований гітлерівцями".
Дискусії про компенсацію збитків від Німеччини іншим країнам за військову агресію почалися ще задовго до завершення війни. У вересні 1941 року, коли до поразки Гітлера було ще далеко, це питання вперше порушив уряд Нідерландів, перебуваючи в еміграції у Лондоні. У листопаді 1942-го у Великій Британії створили репараційну комісію, яка до серпня 1943-го підготувала перший офіційний документ про репарації. Радянський Союз вимагав покрити збитки сумою в 128 млрд доларів - нині, з урахуванням інфляції, це у 10−15 разів більше. Однак розраховувати на повне відшкодування було нереально, і на Ялтинській зустрічі у лютому 1945 року, коли поразка Німеччини стала неминучою, лідери США, Великої Британії та СРСР зійшлися на набагато меншій сумі. Усі потерпілі від німецької агресії держави мали отримати від Німеччини репарацію у 20 млрд доларів. Половина, тобто $10 млрд, призначалася Радянському Союзу та Польщі. Сама Німеччина змогла відновитися в 1955 році, коли рівень промислового розвитку досяг максимальних 12%. І вже з початку 1960-х років Німеччина стала однією з найпотужніших країн Європи, а також третьою у світі та першою в Європі за золотовалютними запасами. Усе це стало можливим завдяки сукупності факторів коментує кандидат економічних наук, фінансовий аналітик Віталій Шапран.
"Її вдалі реформи, які були побудовані саме на ринкових принципах, це і ментальність німців, які працьовиті, які не раз доводили це на практиці. Тому що коли зруйновано багато основних фондів, інфраструктуру, житло – це все потрібно відновлювати. А це все дуже сильно відображається на економічному зростанні. Їм вдалося знайти цю золоту середину на той рік економіки до інфляції, але забезпечити дуже високі темпи економічного зростання. Їх ситуації з 1950-51 року нам можна лише позаздрити: як швидко вони все відновили за десятиліття і треба наслідувати цей приклад".
Спостерігаючи за шаленими темпами реформ у Німеччині, французи Жак Рю Еф та Андре П'єтр писали: "Ще вчора німці з жахом бігали містами у пошуках бодай якихось продуктів харчування, а вже сьогодні їхні думки концентруються на тому, щоб виготовити необхідні товари. Напередодні на їхніх обличчях була глибока журба і страх, а наступного дня ціла нація взялася до роботи і з надією дивилася в майбутнє". Виступаючи на одній з нарад, міністр фінансів Людвіг Ергард закликав уряд постійно поліпшувати життя простого народу, бо інакше Німеччина не лише зруйнує основу технічного прогресу та вийде з кола цивілізованих країн, а й на століття законсервує добу штучної бідності". У 1962 році рівень промислового виробництва у Західній Німеччині перевершив довоєнні показники втричі. Це поставило країну в один ряд із провідними промисловими державами. У світі заговорили про "німецьке економічне диво". У такий спосіб в економічному плані післявоєнні руйнування були усунуті протягом 10 років. І тоді Німеччина стала однією з найбагатших країн Європи.
А от чи повторить успіх швидкої відбудови Німеччини Україна? Чи винайде свою формулу успіху? Відповідь у серцях та діях кожного українця.
