Фото із особистого архіву Анатолія Паламарчука
"…Несподівано з'ясувалося, що далеко не всі були раді бачити радянських солдатів…"
Анатолій Паламарчук тоді теж намагався відганяти думки про те, що їхнє перебування в Афганістані не зовсім виправдане. Але наказ є наказ. Не виконати його він не міг. Тож Анатолій Паламарчук зосередився на тому, щоб усіма можливими способами зберегти життя своїх підлеглих:
"Я родом із Хмельницької області, Славутський, раніше був Березівський район, село Ставичани. Народився 4 серпня 1944 року в простій селянській сім'ї. З дитинства мені подобалося співати, грати на музичних інструментах: мандоліна, балалайка, гармошка, а потім уже баян. Закінчуючи школу, у нас померла мама. Ми з батьком залишилися двох. Зранку треба було встати, як батько десь на роботі. Він в мене столяр був, часто їздив в сусідні села щось робити. Тому мені треба було встати рано, розтопити піч, подоїти корову, накормити свиней, курей, гусей, зібрати свою сумочку і за три кілометри йти в школу в село Хвощівка. Як я став військовим? Брат був військовим. А сусід на три роки старший мене, поступив в Казанське артилерійське училище, приїхав, каже: "Толю, вступай до нас в училище". Ну, а я б співав, грав, хор – це все моє було. Я організовував і в школі, і в селі. Я мріяв про культпросвіту. А батько каже: "Толю, іди у військове училище, там тебе хоч накормлять і одінуть". Це був 61 рік. Пішов я у військкомат і отримав направлення в Ташкентське танкове училище. Закінчив його. Вчився непогано. І отримав направлення в Прикарпатський військовий округ. Крім бойової підготовки і художня самодіяльність".
Анатолій Паламарчук завжди був активним, творчим, комунікабельним. Він почав швидко просуватися по сходинках військової карʼєри. А після закінчення Академії бронетанкових військ із золотою медаллю Анатолій Паламарчук став командиром 285 танкового полку. Він чітко і ясно памʼятає день 2 січня 1980 року. Того дня Анатолій Паламарчук отримав наказ привести свій танковий полк у повну бойову готовність, перевести його на новий штат та прибути у підпорядкування Туркестанського військового округу ближче до Афганістану. Хоч про тамтешні події намагалися не говорити, але підполковник відчував, що змінюють місце дислокації вони не просто так:
"Ну, проводимо це відмобілізування, поповнення полку за рахунок частин Московського воєнного округу і там другі частини. Грузимся на платформи, солдати в теплушках звичайних, кухня – це все ж із собою треба. Всі запаси полка на три дні. Прибуваємо. Станція Кокайти, розгрузка. Поставили точку на карті, от там збираємо полк. А тут степ, пустеля. Тільки суха трава. А якраз вже кінець січня, начало лютого, всякі дощі, а там набагато тепліше. Ці палатки поставили. І перша проблема – треба помити особовий склад. Лазні? А її нема. Ну, знайшли ми вихід. У Термезі вночі з 23 до 4 міська баня готова приймати наших солдат. Організували ми по графіку. Крім того, що помитися, треба ще білизну вибрати. Все це ми організували. Місяць ми стоїмо в цій Красній могилі. Бойове злагодження. Оказується, дуже багато солдат з автоматом більш-менш, а пістолет практично офіцери так, а солдати – не дуже. І ще нові кулемети, крупнокаліберні на БМД, в бойових машинах, на бронетранспортерах. Взагалі ніхто толком не стріляв. День і ніч, вибрали місця, де стріляти буде. Всіх провели через ці заняття. 14 лютого збирає командир дивізії, наказ – з'їздити на марш і в Афганістан. Ми вже відчували, що в Афганістан, тому що поряд. Особливо не було думки, як до цього ставитися. У мене була велика відповідальність: перше, ото як помити, як накормить хлібом, а потім як навчить стріляти. Оце було в голові, щоб до чогось бути готовими. Ми військові, нам що скомандують, те ми робимо. Наказано здійснити марш колоною в район Кундуза. Мені північний Кундуз, точку намалювали. Здійснюємо марш однією колоною. Будемо так казати, 94 танки, колісних, всяких машин піхоти, всяких колісних машин, десь біля півтисячі. Це колона, якій кінця-краю не видно, а це великі машини з боєприпасом повністю, з паливозаправниками, з продовольством. Це все із собою. Ми прибули в це указане місце. Я зі штабом прибув. Потихеньку зібрав я до купи своїх…"
Фото із особистого архіву Анатолія Паламарчука
Уже під час маршу в полку сталися перші втрати. Сержанта Ісаєва ліквідував снайпер, інший боєць загинув через власну необережність. Так склалося, що в Афганістані Анатолій Паламарчук відповідав уже за 5 тисяч особового складу. І це в незнайомій країні, де, як несподівано з'ясувалося, далеко не всі були раді бачити радянських солдатів:
"Ще отримали завдання в північний Кундуз прибуть ракетний дивізіон дивізії, артилерійський полк, протитанковий батальйон, батальйон матеріального забезпечення, ремонтовідновлюваний батальйон і ще якийсь там підрозділ. І я старший. Тепер наближається ніч. А ми прийшли, це чужа країна, ми ще толком нічого не знаємо. Це зараз хоч мобільний і так далі, а там тільки військовий зв'язок і більш нічого. Командир дивізії ставить завдання. То, то, то. Тут ми прибули, розташовуємося. Виставляю охорону, зв'язок: в ті часи котушки, телефони поставили. У кожному батальйоні був двигунчик, де можна було два кіловати освітити палатку, де сидить командир і ухвалює рішення. А все решта – темінь опустилась. В степу ішак закричав. Ніхто цього не чув. Ну, пройшла ніч більш-менш нормально. Так, далі що робити? Збираю всіх командирів цих частин. Порадилися, як це зробити правильно. Треба ж і в туалет десь сходити, води напитись. А води нема. В полку тільки одна машина водовозка на базі ЗІЛ-130, яка бере 5 тонн. Поки цю воду везли із собою. А в кожному батальйоні був свій пункт, де готувалась їжа. Були машини, спеціальні кухні. Розмістилися ми, і тут завдання. Зона відповідальності в мене появилась. Від Кундуза до Файзабада. Це дуже далеко. Уже було планування, вже всілякі команди організовувались. Групи бойові, які виконували завдання по перевірці маршрутів, затримці колон."
Було чимало ситуацій, коли військовим з полку Анатолія Паламарчука неабияк щастило…
Рік полк Анатолія Паламарчука виконував завдання в північній, прикордонній із СРСР (а нині з Таджикистаном), провінції Кундуз. Потім полк перемістився в іншу провінцію на півночі країни ще на пів року. За цей час Анатолій Паламарчук, як старший військового містечка, спілкувався із багатьма місцевими мешканцями. Він нагадує, що система влади в тодішньому Афганістані була збудована за радянським зразком:
"Місцеві нас дуже непогано приймали. І з нами дуже нормально спілкувалися. Їхні місцеві органи самоврядування вже були пристосовані під Радянський Союз. Начальник міліції, то в нього обов'язково був радник із Радянського Союзу. Начальник особового відділу, у нього радник, і таке інше. Секретар їхнього райкому, у нього були свої радники. Потім отримав наказ. 31 грудня і до 5 січня перебазуватись у Баграм. 81-ий вже. На Новий рік ми здійснили марш через Саланг. Цей Саланг був сумно відомий, бо там колона зайшла за машини. Працювали вихлопні гази, а там передня колона зупинилася, і багато було людей, які загинули від того, що не було чим дихати. Не було ще регулювання. Мій перший батальйон залишився у Файзабаді, а я з цими двома – другим і третім батальйоном – і з усіма іншими частинами підрозділу полка перебрався в Баграм. В Афганістані в Баграмі були великі склади зброї афганської. Десь о 5 годині ранку 1981 року – це десь початок весни. О 5 годині ранку пролунав вибух. І тут почались вибухи один за одним. Всякий свист. На ньому були всякі реактивні припаси для літаків. Ці ракети стали літати і всякі осколки на територію падають. Я прибув до штабу полка, там падають ці осколки. ховатись нікуди. Ці вибухи лунали десь години три, поки все не вибухнуло. На територію полка упало більше 30 всіляких осколків. Ну, мабуть, щастя було на нашому боці, що ніхто не був навіть поранений. Недалеко від цього складу був також наш полковий склад з боєприпасами. Там були і реактивні запаси полка. На територію цього складу, нашого, також прилетіло багато всяких різних осколків. Але наш склад остався цілий. Ну, каже командир дивізії, "Товаришу полковник, ви народились в сорочці"."
Аби зрозуміти, про що говорить Анатолій Паламарчук, треба пояснити деякі географічні особливості. Місто Файзабад, про яке серед іншого згадує Анатолій Паламарчук і де залишився один з батальйонів його полку, це центр провінції Бадахшан на півночі Афганістану, яка межувала тоді з Радянським Союзом, а нині з Таджикистаном (де, до речі, є однойменна область). Анатолій Паламарчук разом із двома іншим батальйонами пішов на південь через перевал Саланг. Саланг – стратегічний пункт у горах Гіндукуш. Це єдиний наземний шлях, який пов'язує північну частину Афганістану з місцевістю, де розташована столиця – Кабул. Висота перевалу майже чотири тисячі метрів. Через перевал іде автомобільна дорога, на якій збудовано тунель і багатокілометрові залізобетонні галереї, що захищають магістраль від снігових лавин. Тому, зрозуміло, чому люди в автомобілях почали задихатися від вихлопних газів. Баграм, про який також говорить Анатолій Паламарчук – це великий військовий аеродром біля однойменного міста на південь від перевалу Саланг і на північ від столиці Афганістану Кабула.
Фото із особистого архіву Анатолія Паламарчука із дружиною та доньками
Анатолій Паламарчук згадує, що було чимало ситуацій, коли військовим з його полку неабияк щастило:
"У нас була клубна машина, яка на базі ГАЗ-66, там апаратура, де можна кіно показувати і транслювати через гучномовці, всілякі програми, звернення, музику. Рядовий Дударєв і кіномеханік поїхали в місце розпорядку одного з підрозділів на другу сторону аеродрому показати кіно, деякі розважальні програми. Приходить Дударєв через години дві, весь обірваний, в пилюці. І мені доповідає: "Товаришу полковнику, ми всі живі, а машина підірвалась". Оказується, праве колесо відлетіло. Кіномеханік, який сидів, отримав контузію. А цей Дударєв прийшов доповісти, що от така ситуація. А кіномеханіка залишив спостерігати за машиною. Відремонтували машину. І далі нерядовий Дударєв показував нам кіно. І ще цікавий нюанс. Був такий скрипач, рядовий Суконник, механік, водій, четвертий танк. Виконували вони завдання по охороні маршруту. І в них було таке: піднімались на сопку, спостерігали там за дорогою з одного боку, з іншого – виконували завдання. А на вечір спускалися вниз, щоб було більш безпечно спостерігати. В один із днів цей Суконник спускається на танку вниз і він, будемо так казати, втратив керування: не спрацювали в нього гальма. І машина покотилась. Його зупинити дуже важко, тому що сила інерції… там гальма не працюють. А далі за дорогою невеличкий обрив і річка. І падає у річку танк. Екіпаж вже зрозумів, що треба тікати з цієї машини. Вони повистрибували, а Суконник намагається зупинити машину. І падає в річку. Люк відкритий, вода одразу захлинула, він винирнув і на берег вибирається, а його вже біжать рятувати. Там пішли піхотинці, з ним було відділення, біжать рятувати його. Він кричить: "Дивіться, там екіпаж, треба рятувати". Говорять, що екіпаж вже на місці, втік. Танк потім витягнули, висушили. Все нормально. Я навіть не знаю, коли страшно, ситуація така, що готовий до всього. Що буде, те буде. Голова працює, як не самому врятуватись, а як, щоб все було добре там."
У полку Паламарчука за півтора роки дислокування в Афганістані загинуло 22 людини
Коли полк Анатолія Паламарчука перебував у Баграмі, у військових було трохи вільного часу. Щоб не витрачати його дарма, радянські офіцери і солдати почали будувати там школу для афганських дітей. Перед цим, звичайно, погодили все із місцевою владою та радянським керівництвом:
"У нас уже були деякі запаси цементу, пісок там був, камінь також. Наші хлопці зробили проєкт невеличкий. Викопали траншею, заливаємо фундамент. Цих діток назбиралося!… Я вже поїхав, і полк перевели в інше місце. Вони самі добудували. Ми вже фундамент заложили і стіни почали класти своїми силами. Ми самі робили цеглу там. Ми вже уміли все робити. Там грунт такий, його трохи з травою перемішаєш і… будь ласка! Там багато людей не треба, а в мене 1200. І їхніх запрошували, і все нормально, все дуже гарно. Дружно працювали, аж бігом. До певних часових підходили. Мило – ого, там кусок мила, то раді. Цукерки всякі, печиво. Ну, у нас уже були, так сказати, розмови з афганцями. Ми ж історію Афганістану толком не знали. Це вже потім ми там з одним, другим десь почитали."
У полку Анатолія Паламарчука за півтора роки дислокування в Афганістані загинуло 22 людини. Це, як він каже, найменше з усіх полків, які там перебували. Усі ці загиблі і досі в його памʼяті.
Фото із особистого архіву Анатолія Паламарчука
Генерал-майор Паламарчук і досі усіма можливими способами намагається бути корисним українській армії
Після виходу з Афганістану Анатолій Паламарчук командував полком в Новоград-Волинському (нині місто Звягель в Україні). Потім став начальником штабу дивізії в Мукачеві (також на території ще тодішньої Української радянської соціалістичної республіки). Згодом заступником командира дивізії вже на Курильських островах на Далекому Сході СРСР і Росії. Також Анатолій Паламарчук закінчив Академію Генерального штабу. А через якийсь час став командиром танкової дивізії в Кривому Розі (знову УРСР).
Здавалося б, у Анатолія Паламарчука склалася стрімка військова карʼєра. Але кожна нова сходинка у просуванні на гору для нього це швидше виняток, ніж правило. За словами Анатолія Паламарчука, командуванню дуже не подобалося його українське походження:
"Я вже командир полку шість років, три роки командир в трьох дивізіях в Афганістані, і в Псковському воєнному окрузі, в Прикарпатському. Тобто досвід, характеристика сама красива. Висновок командувача військами округа Бєлікова "добре підготовлений офіцер, має бойовий досвід, достойний на призначення на посаду начальника штаба дивізії". Замість мене приїжджає майор Сергєєв після закінчення академії. На нього наказ є, що він призначений командиром полка, а на мене немає. Десь проходить 2-3 дні, а він приїхав, дружина, двоє маленьких діток і теща. А з квартирами і готелю в Новоград-Волинську – нуль… Я кажу, що як тільки отримаю, я одразу забираю свою сім'ю і їду в Мукачево. Тому що на перше вересня дітям в школу. Командир полка Анатолій Васильович, каже, що не переживайте, завтра буде наказ. Проходить ще пару днів. Знову немає. Проходить ще пару днів. "Анатолій Васильович, а які у вас були неприємності по службі?" Пробіг в думках, наче нічого нема. Потім… "товариш полковник, по наказу міністра оборони номер такий-то, ви назначені начальником штабу дивізії." Минає певний час. Я приїжджаю з Курил у відпустку, а цей Сергєєв уже начальник штабу дивізії. І запрошує мене. Виходимо на перекур, вже вечір, а він: "Ви пам'ятаєте, я вас питав, о ваших прикростях по службі?" Я говорю: "Звісно пам'ятаю". "Так от, одна прикрість". "Яка ще?". "Що ви українець". "А як це?". "А що, ви не знали, що був негласний наказ начальнику кадрів генералом армії Шкадова, в год назначати не більше двох українців на посади заступника командира дивізії. К моменту призначення Сєргеєва уже було два назначені, а ви не проходили. А моя теща, дружина генерала-лейтенанта, начальника управління кадрів у головному управлінні кадрів, а мій батько був начальником управління в цьому же управлінні, теж генерал". Одягають парадну форму, беруть мою справу і йдуть до Шкадова. "Товариш генерал, от так і так. Ви назначили, а цього не назначили". "Ну і що?" "Товаришу генерал, моя дружина і двоє дітей живуть в санчастині. А він виїжджає – і ми одразу переселяємося в його квартиру". "Ну, гаразд". І підписав."
Зі здобуттям незалежності України Анатолій Паламарчук залишився в Україні. Обіймав різні високі посади. Брав участь у створенні Збройних Сил України. Потім тривалий час працював в апараті уряду, де також опікувався армійськими питаннями. Каже, коли Віктор Янукович на початку нульових став прем'єр-міністром, йому стало некомфортно працювати в урядовому. Вирішив погодитися на посаду військового аташе посольства України в Китаї. Минуло вже 20 років, як Анатолій Паламарчук у відставці. Але китайські звʼязки досі не обірвалися. Після повномасштабного вторгнення Росії Анатолій Паламарчук, попри поважний вік і проблеми зі здоровʼям, використовує старі знайомства, щоб допомагати Україні. Нині Анатолій Паламарчук лікується у шпиталі. Після того, як на його дачу на Київщині прилетіло з десяток російських снарядів, генерал-майор у відставці власноруч розгрібав бите скло і будівельне сміття. Через це пошкодив ногу, яка уже понад два роки не загоюється. Попри це він завжди на звʼязку із військовими на фронті та людьми, які можуть їм допомогти. Наприклад, знайомі Анатолія Паламарчука займаються металоконструкціями. Вони за потреби роблять вироби і на фронт. Анатолій Паламарчук виконує координаційні функції.
На початку повномасштабного вторгнення великим попитом користувалися пічки типу "буржуйка" за ескізом Анатолія Паламарчука. Каже, такі вони робили в Афганістані. На трубу приварювали бак на літрів 150. Це і тепло додаткове, і гаряча вода. Тож, генерал-майор Паламарчук і досі усіма можливими способами намагається бути корисним українській армії.
