Ілюстративне фото: facebook/easternforces
"Головне ― стояти на своєму, допоки ти живий"
Ігоре, 21 січня 2014 року тебе та Юрія Вербицького викрали, катували, допитували про те, хто фінансує Майдан. Юрій тоді загинув, а тобі вдалося врятуватись. Що ти пам’ятаєш про дні 18, 19, 20 лютого?
18 лютого були дуже буремні події, зокрема сутички з беркутівцями. Мабуть, це був перший та останній день у моєму житті, коли я кидав пляшки-коктейлі Молотова. Тоді вдалося Майдан відстояти, а 19 лютого все було якось в тумані. 20 лютого вранці я був на сходах біля Жовтневого палацу, де якраз відбувалися розстріли. Перебігав від дерева до дерева, бачив поранених і як буквально скляніли їхні очі… Бачив, як намагалися їх рятувати. І було відчуття трагічного фіналу: це вже кінець.
Яке було уявлення про майбутнє України в той момент 20 лютого 2014 року?
Я був учасником і Помаранчевої революції 2004 року, тому почувався підкованим у тому, що відбуватиметься після приходу нової влади. Але трапилося трохи гірше, ніж я очікував. На наступний день стався історичний та вікопомний момент. Зібрали так звану раду Майдану і прийшли три лідери політичної частини Майдану, зокрема майбутній президент Петро Порошенко. І вони переконували нас, що треба підписати документ-капітуляцію з Януковичем. Коли партійні лідери закінчили свої промови, долучилося кілька послів європейських держав, які так само нас переконували, що єдина можливість щось зробити ― підписати цей меморандум з Януковичем. Тобто ― один в один ситуація, яка повторюється зараз, але з іншими персонажами: нас намагаються переконувати в єдино можливому варіанті. Між 21 лютого 2014 року та сьогоднішнім днем було декілька таких ситуацій, коли нас схиляли до капітуляції. Наприклад, коли підписувався Мінськ-2, сталося Дебальцеве. Історія ходить по колу, але треба чітко розуміти уроки. Я особисто тоді проголосував проти, звісно, але на наступний день Янукович утік! Дракон, яким нас лякали наші політики та іноземні посли, виявився картонним. Отже, головне ― стояти на своєму, допоки ти живий. Такий урок я для себе виніс 21 лютого 2014 року.
"У нас є можливість протриматися без американської допомоги. Ми вже навчилися трохи давати собі раду з виробництвом"
Сьогодні Україну хочуть змусити піти на певні перемовини, а США практично легітимізують Путіна та висувають якісь претензії до України. Що буде з нашим військом та зброєю, якщо США відмовляться нам допомагати?
Що може бути з нашим військом і зброєю, ми бачили навесні попереднього року, коли декілька місяців практично не було американських постачань. Будуть проблеми з гарматними набоями та іншими параметрами, але це не буде означати, що ми істотним чином втратимо здатність воювати. З моменту призупинення попередньою адміністрацією постачань зброї, наш тіньовий ВПК лише набув більшої спроможності. Можливо, не так, як хотілося б, але зростання його відбувається. Маю на увазі різні неформальні виробництва, які відбуваються під дахом різних силових органів. Багато цих виробництв розташовані біля лінії фронту, багато заховані глибоко в тилу. Оскільки наша війна дедалі більше стає дроновою, то роль традиційної зброї потроху зменшується. Відтак у нас є можливість протриматися без американської допомоги, тим більше, що європейці враховують попередні досвіди з припинення американської допомоги. Крім того, зараз американці наговорили європейцям такого, що вони просто шоковані. Тож я сподіваюся, що Європа зможе допомогти із заміною тієї зброї, котрої ми потребуємо, а також із фінансування виробництв, які вже є в Україні. Головне, що нам потрібно від Заходу, це гроші. Так, нам потрібна ще велика кількість обладнання і техніки від партнерів, але ми вже навчилися трохи давати собі раду з виробництвом.
"Недопрацьовують деякі державні органи, і мене це вганяє у сум"
Тобто настрої соцмереж "про помиральні ями" у твоєму оточенні не спостерігаються?
Не спостерігаються. Це достатньо очевидний психологічний ефект, тому що коли ти не перебуваєш у якихось процесах, то можеш фантазувати в негативний бік занадто сильно. Коли ж ти зайнятий повсякденною роботою і при цьому ще й бачиш об’єктивну ситуацію на фронті, то підстав до якогось песимізму немає. Я їх зараз не бачу. А от коли я бачу стан нашого тилу, то з’являються підстави для песимізму. Це стосується багатьох процесів, зокрема старого ВПК, який залишився нам від СРСР. Там недопрацьовують деякі державні органи, і мене саме це вганяє у сум.
Ігор Луценко. Фото: facebook
"Будь-яка притомна бригада на фронті має у складі три майстерні дронів"
Ти писав про тіньовий ВПК, який розгорнувся поблизу лінії фронту. Наскільки вагомим є внесок тіньового ВПК, організованого самими підрозділами?
Достатньо великий внесок. Якщо ми візьмемо все, що вражається дронами, то маємо від половини до двох третин уражень, які здійснюються за допомогою різних типів дронів. Більша частина боєприпасів для цих дронів ― це продукція тіньового ВПК, просто по звичайних сільських хатах і по квартирах. Зараз це розрослося буйним цвітом, тобто будь-яка притомна бригада, яка активно воює на фронті, має у складі як мінімум три майстерні. Дві спеціалізовані з ремонту дронів, а третя ― по вибухових речовинах, боєприпасах тощо. Фактично військові у неформальний спосіб зрозуміли, що їм потрібно забезпечувати самих себе. Це мабуть унікальне явище у світовій військовій історії. Тил не може забезпечити армію, з різних причин, тоді армія бере і забезпечує себе сама. Коли приходять погані дрони, їх треба перепрошивати й переобладнувати іншим зв’язком. А коли приходять погані міни, з ними вже нічого не зробиш, тож доводиться піднімати скандал. Так і живемо.
Але ж дрони ― це складна техніка. Потрібно бути інженером, щоб їх перепрошивати і ремонтувати. Чи гуманітарії теж можуть навчитися?
Не зустрічав жодної людини із закінченою технічною освітою у цих майстернях по хатах. Просто з’являються здібні люди, яких нормальні командири відбирають для такої роботи. Ці здібні люди навчаються одне в одного. Наприклад, один навчився класним способом ремонтувати антени, тоді він розповідає усім, як це робити. Відбувається постійне навчання. Звісно, в тилу працює велика кількість приватних компаній, а потім це все інтегрується з майстернями у тісному зв’язку з лінією фронту. Таким чином усе це в комплексі працює.
"Бійці нарешті побачили згори своє поле бою"
Коли ти зрозумів, що безпілотники ― зброя майбутнього?
Це було влітку 2014 року, коли в селі Піски під Донецьком я вперше у своєму житті запустив угору дрон. Це було ніби розкриття очей, і не лише для мене, а й для тих, хто воював там багато місяців. Вони нарешті побачили згори своє поле бою. Саме тоді я зрозумів, що за цим ― майбутнє, і почав концентрувати увагу на безпілотних технологіях. У той час було відчуття, що це нікому не потрібно, маю на увазі на державному рівні. Але під час непленарних тижнів можна було поїхати зі своїм дроном уздовж лінії фронту і підтримати розвідку тих частин, які там розташовані. Це завжди був позитивний відгук, бо тоді був страшенний брак дронів. А 24 лютого 2022 року я вже приїхав із трьома готовими дронами, ми успішно виявляли колони, намагалися завдавати уражень, тож робота почалась буквально в перші години повномасштабного вторгнення РФ.
"Той хто знайде протидію дронам, виграватиме у війні"
Ти пишеш, що антидронові системи зможуть змінити ситуацію на полі бою і дрони перестануть бути такими актуальними. Що тоді може вийти на перший план?
Думаю, що дрони будуть дуже актуальними в будь-якому разі. Зараз засоби боротьби з ними відстають від можливостей цих дронів. Ці засоби сьогодні інтенсивно конструюються, тому незабаром дронам буде набагато важче виконувати свої завдання. Це невідворотний шлях. Зовсім скоро танк за 300 доларів ти просто так ефпівішкою не удариш, бо на цьому танку стоятимуть кілька систем протидії дрону. Тому нам треба розуміти, що ми маємо також розвивати системи протидії дронам. Той, у кого ці системи будуть кращі, виграватиме на полі бою. У це треба вкладатися. Те, що зараз збирають на РЕБи, є маркером, що держава недостатньо уваги приділяє стратегічній політиці у галузі дронів і не розуміє пріоритетів. Отже, той хто знайде протидію дронам, виграватиме у війні.
