Фото надані Антоном Бондаренком
Досі невідомо, чи це були міліціонери, злочинці чи найманці РФ
Антон Бондаренко був активним учасником подій Революції, включно з найкривавішими, які сталися 18-20 лютого 2014 року. А на початку він і уявити не міг, що все так обернеться:
"Перший день, це ще листопад, я побачив перед собою невелику кількість людей. Буквально людей сто було. І на перший погляд це могло виглядати як просто чергове стихійне невдоволення, яке виникало час від часу і в Києві, і в регіонах. Можемо пригадати "врадіївську ходу" влітку 2013 року, коли так само люди невдоволені свавіллям міліції прийшли до Києва і були жорстоко побиті.
Однак, все ж таки інтуїтивно, вже тоді відчувалося, що це події значно більші. Певний час я там просто жив. Я був співкоординатором загону самооборони під назвою "Вікінг". Тож ми просто там жили на Майдані цілими днями.
Спочатку було побиття на Майдані в кінці листопада, кажуть студентів, хоча там не тільки були студенти. 29-го числа сталося побиття, жорстоке побиття силовиками. Втім, досі невідомо, яка кількість цих індивідів, які були вдягнуті в форму спецпризначенців, дійсно була міліціонерами. Чи це просто були якісь злочинці, значною мірою, чи це були взагалі надіслані агенти кремлівські, чи це були найманці з Російської Федерації, а ця акція розіграна".
"Моя тітка на все життя втратила зір на одне око"
Антон Бондаренко згадує, як в ніч з 29-го на 30-те листопада 2013 року учасників Євромайдану, табір яких розташовувався на Майдані Незалежності в Києві, було жорстоко розігнано силовиками. Ці події стали спусковим гачком для початку Революції Гідності. Вже 1 грудня 2013 року на Майдані зібрався величезний мітинг. Такої масової маніфестації, а в центрі столиці зібралося до мільйона людей, не було з 1991 року.
Перебуваючи у вирі тих подій, Антон Бондаренко спочатку відчував неймовірне піднесення. Але після того, як силовики жорстоко побили його родичів, усвідомив, що далі буде дуже важко.
"Тоді вже були сутички доволі жорстокого характеру. В той день мої близькі родичі — двоюрідні дядько і тітка, з дітьми — також прийшли підтримати мирний протест. Вони поверталися з Майдану Незалежності, піднімалися вулицею Інститутською до станції метро, не знаючи, що трошки далі по Інститутській, ближче до Банкової, відбуваються вже сутички. Вони побачили, що люди біжать, їх доганяють спецпризначенці. І ось ці групи "Беркута" або перевдягнутих злочинців в формі "Беркута" накинулися на мирних людей, в тому числі на моїх родичів, і сильно їх побили, нанесли тяжкі тілесні ураження. Після цього на все життя моя тітка втратила зір на одне око. Дізнавшись про це, я ухвалив рішення для себе, що це вже дійсно нагадує війну. Я вирішив зробити все можливе від себе, щоб протидіяти злочинцям.
1 грудня були доволі важкі події в плані кількості поранених. Після подій 1 грудня всі були готові, всі мали розуміння, що це вже ризик — якщо при режимі проросійському, прокремлівському приходиш на мирний протест, то ти вже маєш розуміти, що це вже небезпека. Там можуть побити, вбити просто так ні за що, виконуючи злочинні накази.
А 19 січня – це день, який вийшов в історію для нас як Вогнехреща. Дійсно, це були події теж доленосні, і такі події, що змінюють хід історії".
Вогнехреща
Антон Бондаренко досі детально памʼятає події 19 січня 2014 року. Вони увійшли в історію, як Вогнехреща. Того дня на знак протесту проти ухвалених 16 січня так званих "диктаторських законів" частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. Силовики ж блокували доступ до урядового кварталу.
"Відбулися спровоковані міліцією Януковича сутички і в хід пішли вже запалювальні суміші. Це відбулося доволі стихійно. Були просто групи людей, які не збиралися миритися з тим, що їх розстрілюють, на той час ще гумовими кулями, б'ють кийками, закидають гранатами світлошумовими і газовими. І таким чином дали відсіч. І, звичайно, цей день показав, що вже хто ми такі насправді, що наш дух, я так скажу, відродився і що це суспільство ніколи не буде поневоленим.
19 січня — показник, як люди були готові йти на ризик, буквально аж до загибелі, однак не перебувати в стані пригноблених путінських рабів Кремля через штучний маріонетковий режим Януковича. Це ще не була війна, однак це вже таке було міське протистояння, яке наближалося до ситуації міської війни. І коли з'явилися перші загиблі, це давало розуміння відповідальності за свої дії, це давало розуміння того, що ми маємо зробити — пройти цей шлях до перемоги.
Дедалі більше ситуація напружувалася. Потім в інший день з'явилися БТРи. Це був ще січень. Вони ще не використовувалися, але вже було видно, що вони знаходяться в районі вулиці Грушевського, десь в парку вони базувалися. Як і раніше, провокаторами були силовики Януковича, оці злодюги, нікчеми, запроданці московські, які потім отримали назву за прізвищем одного з них – "тітушки". Пам'ятаю, як теж відбулася дуже серйозна сутичка за нашої участі проти цих кремлівських запроданців Жиліна. Жилін повністю проєкт путінського ФСБ, який вже ліквідований на цей час".
Тут Антон Бондаренко згадує про ватажка харківського угруповання "Оплот" Євгена Жиліна. У вересні 2016 року того було вбито під Москвою. "Оплот" активно боровся з харківським Євромайданом, а в січні 2014 року майже у повному складі перемістився до Києва для участі в так званому Антимайдані. Саме "оплотівці" складали значну частину формально цивільних озброєних груп, які нападали на учасників протестів.
"Ми бачили, як деяких людей силовики скидали головами донизу з пагорба і якась частина з них залишилась біля Жовтневого Палацу"
Так почався і день 18 лютого 2014 року. Антон Бондаренко зранку взяв участь у "Мирному наступі". Це була багатотисячна хода учасників Майдану до Верховної Ради, де мало відбутися засідання, на якому планували розглянути питання щодо повернення до Конституції в редакції 2004 року і обмеження в такий спосіб повноважень Президента. Сама хода почалася близько восьмої тридцяти ранку 18 лютого.
"Ми дійшли до вулиці Шовковичної. В цілому вже відбувалися вуличні бої, насправді. Вже тоді використовувалася зі сторони силовиків режиму, або ж якихось їхніх найманців, вогнепальна зброя. Це ще не було масово, але вже було. Це ранок, 12-та година і вже були люди з саме вогнепальними пораненнями. І вже були загиблі теж від вогнепальних поранень. Пам'ятаю, як в районі вулиці Шовковичної почав працювати по нам і по іншим протестувальникам водомет, який без розбору заливав медпрацівників швидкої допомоги і всіх підряд. Однак потім він перестав працювати і, скоріш за все, був зіпсований не в ході сутичок, а просто був несправний, тому що його купляли так само по тендеру, і хтось з якихось чиновників зекономив на ньому кошти, напевно.
Відповідно, там тривали такі сутички з перемінним успіхом. Там вже були злодії в цивільній формі: досі невідомо, чи це була взагалі якась агентура, кремлівське ФСБ, чи найманці за кошти режиму. Вони з дахів кидали по нам, по іншим протестувальникам, запалювальну суміш, гранати світлошумові з накрученими на них цвяхами, шурупами, саморізами і так далі. Тобто, вже такий аналог бойових гранат. Це використовувалося і днями раніше, але, звичайно, тоді вже в день протистояння 18 лютого це було вже більш масово.
В подальшому почався масований контранаступ сил режиму. І так сталося, що трошки раніше, на певну ротацію, я зі своїми побратимами вийшов ближче до барикади вулиці Інститутської, під мостиком пішохідним, вона поруч розташовувалася. І весь час з різних сторін ці сили повстанців, протестувальників опинилися під такими ударами з різних сторін наступаючих груп "Беркута", інших спецпризначенців. І ми буквально за якісь миті, за хвилини побачили, як вже велика маса протестувальників швидко відходить до місця, де ми перебували. Ми теж зробили все можливе, щоб ці люди цілі і неушкоджені потрапили в межу умовно контрольовану Майданом. Після цього спецпризначенці почали атаку в напрямку Жовтневого Палацу. І ми бачили, як деяких людей вони скидали прямо так, головами донизу, з пагорба, і якась частина протестувальників залишилась біля Жовтневого Палацу. І на той час, навіть їм ніяк не можна було допомогти.
Потім наступ несподівано зупинився і поповзли чутки таким "сарафанним радіо", що, звичайно, буде штурм найближчим часом. Це було після 15 години. Заспокоїлася ситуація, тобто почалося позиційне протистояння. Силовики або ж, повторюся ще раз, якісь індивіди в формі підрозділів міліції з закритими обличчями, стояли на фактично домінуючих висотах".
"Перші пів години після початку штурму я перебував, ніби уві сні"
Антон Бондаренко розповідає як свідок і учасник. Головні події, під час яких демонстранти штурмували міліцейські автомобілі, що перегороджували шлях колоні, розгорталися в урядовому кварталі в районі вулиць Грушевського, Шовковичної, Липської, Інститутської, Кріпосного провулку, у Маріїнському парку і біля станції метро «Арсенальна». Протестувальники намагалися споруджувати барикади, але силовики витискали їх в бік Майдану Незалежності. Близько 16-ї години тодішня міська влада зупинила рух метрополітену.
В ці години Антон Бондаренко зловив себе на думці, що через страх він підсвідомо шукає привід піти з Майдану. Але відразу ж відкинув цю думку.
"І от в цей момент, коли я обірвав нікчемне бажання залишитись живим і неушкодженим, мені почало здаватися, що я бачу по очах своїх побратимів і просто сторонніх громадян, протестувальників, хто лишиться боронити свободу, а хто знайде якусь підставу і піде, піде і втече. І загалом так воно і сталося.
Коли вибухнули перші гранати, тоді стало зрозуміло, що почалося і хто вирішив не втікати, а стояти до останнього, боронити ці барикади, ці приміщення, які стали для нас і для всієї України символом нашої свободи від СРСР і від кремлівських кровопивць. Тож тоді ми почали діяти все можливе, щоб якомога більше протидіяти ворогу, що наступав, і якомога більше рятувати, допомагати побратимам і просто цивільним людям.
Перші пів години після початку штурму, тобто з 18 години, я перебував в такому стані, ніби уві сні. Я діяв, допомагав поранених витягувати, віддавав розпорядження, що робити моїм побратимам. Однак все тривало ніби в такому маренні. Тому що на той час я ще не бачив такої кількості поранених і покалічених за такий нетривалий проміжок часу. Ми збиралися біля входу в профспілки під час штурму, тобто таке було місце зборів, і постійно, коли ми там опинялися, повз нас несли нових і нових поранених, покалічених, дехто з них вже перебував буквально в предсмертних конвульсіях. Серед цих людей поранених були жінки, були люди літнього віку. Коли минулося пів години, я відчув, що вже все ж таки я наблизився до реальності, і тоді намагався ще більше ефективніше протидіяти наступу ворогів".
Підпал бронетранспортеру
Антон Бондаренко розповідає про штурм Євромайдану силовиками, який розпочався близько 18-ї години 18 лютого. Тоді загін Антона Бондаренка взяв участь у підпалі бронетранспортеру.
"БТРи атакували зі сторони Європейської площі. В той же час наступ вівся і вниз по вулиці Інститутській. І просто було видно, як насуваються колони, як насувається спецтехніка, серед яких були водомети і теж там десь були БТРи. В цей час лунав голос якоїсь істоти, напевно, це був посадовець тодішньої міліції, який дуже неприємним тембром закликав всіх покинути Майдан. Це сприймалося як глум, люди вже повністю були в небезпеці, багато було поранених, вже були покалічені. Тоді вже використовувалася дедалі більше вогнепальна зброя зі сторони цих силовиків і цих "тітушок". Не так тоді вона ще відкрито використовувалася, як вже в подальшому 20 лютого, однак по темряві я точно це бачив і маю точну даність, що була значна кількість вогнепальних поранень по протестувальниках або просто по цивільних людях, по медичних працівниках, які наближалися ближче в сторону їхніх рядів. Зокрема, в сторону Жовтневого Палацу.
І коли ці колони з вулиці Інститутської вже просунулися безпосередньо прямо до Майдану, від вогню, від запалювальних сумішей, від загоряння наметів, зокрема від загоряння одного намету, в якому зберігалися ящики запалювальної суміші, намет вибухнув. На щастя, там і поруч нікого не було, але це був такий сильний вибух. І така стіна вогню піднялася, яка сама по собі фактично припинила наступ сил режиму.
В той же час нам було відомо, що готується атака зі сторони Софіївської та Михайлівської площі, і що ближче до Михайлівської площі концентруються вже загони оцих терористів, цивільних злочинців, які отримували від міліції зброю, отримували гранати, світлошумові і бойові РГД. Вони мали наступати вниз, тобто заходити, умовно кажучи, з тилу. Втім їх вдалося зупинити. Ними був вбитий журналіст Веремій, який, не знаючи, де хто знаходиться, їхав на машині, чи то він їхав на таксі, і там він був вбитий. При цьому там було побито і буквально покалічено ще декілька людей. В тому числі один з наших товаришів, який їхав до нас, намагався прорватися на Майдан, щоб забрати поранених і завести до лікарні. Оскільки карети швидкої допомоги не справлялися, їх також зупиняли оці "тітушки" і подекуди силовики".
Близько опівночі з 18-того на 19-те лютого загорівся Будинок Профспілок, розташований на Майдані Незалежності. Антон Бондаренко згадує, як він зі своїм загоном евакуював звідти поранених активістів.
"На першому поверсі Профспілок був організований під час цього штурму польовий госпіталь. Всіх поранених доставляли саме туди в фойє. Потім не всіх вдалося врятувати, оскільки Профспілки були підпалені одночасно з двох частин — і з першого поверху, і з верхніх поверхів. П'ятий поверх профспілок штурмували: він був не тільки спалений, він був підірваний вибухівкою. Там були вивалені від вибуху міжкімнатні стіни, і навіть стіна, яка зʼєднувала будинки профспілок з наступним будинком. Були такі випадки, що лишилося декілька людей, теж наших знайомих на вищих поверхах, коли вже профспілки були у вогні. І от вони звідти врятувалися успішно. На горі був один товариш, який був альпіністом, і він дуже допоміг людям, які лишалися на верхніх поверхах і вже через вогонь не могли зійти донизу. Він врятував декілька людей, потім по ньому почали стріляти знизу спецпризначенці. Гумовими кулями його травмували, але все одно йому вдалося злізти. Він зістрибнув буквально з другого поверху, у нього стався перелам стопи, але, на щастя, вижив. Потім вилікувався і в нього все гаразд.
Разом з тим скажу, що, в принципі, всі ці політики зі сцени в процесі атаки на Майдан опинилися десь далеко. Вони зникли".
Після 1-ї ночі 19 лютого активний штурм Майдану припинився, частина Майдану Незалежності залишилася за силовиками. Але зранку прибули нові активісти із західних областей. Це додало протестувальникам оптимізму. Вони пішли у наступ і посіяли паніку серед солдатів внутрішніх військ, які стояли ланцюгом через увесь Майдан. Ті почали тікати і у паніці зім'яли "Беркут", який біг їм на допомогу. Контроль протестувальників за всім Майданом Незалежності було відновлено.
День Героїв Небесної Сотні
А попереду ще був вирішальний день 20 лютого, який увійшов в історію як День Героїв Небесної сотні.
Антон Бондаренко розповідає про події 19 і 20 лютого 2014 року:
"Це зрештою призвело до відступу і Беркута, і інших спецпризначенців, які були озброєні. Цілими відділами вони масово почали втікати до своїх автобусів. І цей табір "тітушок", який базувалися у Мар'їнському парку, буквально клубками скотився вниз до Набережної. Тож таким чином вдалося фактично поновити контроль над тими територіями, тими ж барикадами, які при штурмі були захоплені режимом.
20 лютого, я пам'ятаю, що десь це було 6-7 ранку, я вже перебував тоді в районі КМДА, І ми ходили між різними загонами самооборони, проводили координацію на наступний день. І от десь в районі сьомої ранку почався масовий рух — сотень самооборони, просто цивільних громадян в напрямку Майдану Незалежності, тобто, через Хрещатик, по Хрещатику до Майдану Незалежності. Був розголос, що нібито знов таки режим своїми силами атакує Майдан Незалежності. Насправді, цього не відбувалося. Однак таке переміщення всіх сотень і багатьох тисяч людей привело до великої концентрації на Майдані Незалежності. І, зрештою, відбулися дуже важкі події і невиправдані втрати, коли люди з дерев'яними щитами проривалися до урядового кварталу і просто розстрілювалися злочинцями режиму Януковича. В той час, дійсно, було багато жертв. І навіть троє загиблих були розміщені біля КМДА. Тобто, це загиблі, які полягли далі від Майдану, по вулиці Хрещатик.
Багато загадок лишилося з приводу цих розстрілів, які з кожним роком все більше в суспільній свідомості відходять на другий план, а так не має бути. Ці події треба пам'ятати, їх потрібно вивчити і, зрештою, в них потрібно розібратися, хто винен в загибелі і каліцтвах мирних цивільних людей. Тобто, немає сумніву, що кінцевим винуватцем є кремлівський режим і режим Януковича, як його фактично маріонетка або сателіт. Однак виконався тут, на місцях, і лояльні до цього режиму, фактично такі ж самі агенти впливу Кремля, не були покарані і навіть часто не були піддані люстрації".
Коли почалося АТО, Антон Бондаренко одразу пішов захищати Україну. У 2015 році повернувся зі Сходу, захистив кандидатську дисертацію. При цьому постійно волонтерив. Перед початком повномасштабного вторгнення Антон Бондаренко розумів, що воно буде. Адже крім своєї основної наукової діяльності, активіст ще й займався аналітичною роботою. Доповідні записки неодноразово надсилалися у відповідні державні органи. Антон з однодумцями вирішили хоч якось готуватися — створили мережу партизанського руху у різних регіонах. Це потім позитивно вплинуло на оборону Київщини і Чернігівщини.
З лютого 2022 року Антон Бондаренко у складі різних підрозділів знову захищає Батьківщину. Два роки він безпосередньо брав участь у штурмових діях. А на початку 2024 року почав займатися безпілотними системами у складі 37-ї Окремої бригади морської піхоти. Каже, саме безпілотники можуть допомогти не просто припинити війну, а дати гідну відсіч ворогу і зрештою перемогти.
Авторка матеріалу — Вікторія Будан.
