Катерина Калитко. Фото: Анастасія Телікова
Нове самоусвідомлення спільноти
"Відкритий перелом голосу". Що це за три слова?
Це фіксація того, що відбувається з нами усіма в нашому великому і страшному часі. Всі ми переживали, відчували неможливість говоріння, недостатність слів, те, як мова меркне перед реальністю і те, як власний твій голос ламається, коли пробує якось все-таки ословлювати цей час. Бо це потреба людини проговорити себе, описати себе в цьому часі і таким чином запам'ятати і виговорити себе для свідка. І з цього відчуття, з болю, з випробування свого старого голосу, усвідомлення його неможливості і спроби говоріння якимось новим ця книжка і виросла.
Що для тебе, як для поетки, для людини слова відбувається з українською мовою, з поезією в 2014 або в 2013 році?
Ми вже відтоді почали говорити про потребу нової мови. Бо те, що стало впродовж Революції гідності, було для нас великим шоком як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус. Бо насильницькими діями, спробами кількох розгонів Майдану, побиттям студентів під стелою, розстрілом Небесної сотні було зламано всі конвенції суспільного міського співіснування, які ми собі уявляли. Місто перестало бути територією безпеки, місто раптом стало територією смерті публічної на очах у інших. І це якось ніби змусило нас по-новому помислити себе. А те, що я називаю шоком зі знаком плюс, це якесь нове самоусвідомлення спільноти. Піднесення, яке ми мали на початку 2014 і яке ще трошки поступово вигасало впродовж 2015 і аж до 2016 року, коли почалися знову процеси атомізації в соціумі – це було нове розуміння себе, як громадян, розуміння себе, як спільноти. І це теж потребувало нового самоопису. І тоді вже мова почала шукати якесь нове русло. Якщо ми пригадаємо 2013 рік ще до Революції гідності, то ми побачимо, що в поезії вже тоді багато війни. Це таке візіонерство, якесь передчуття виймання її з повітря. Хоча ніби зрозуміло, що Україна мала завжди війну на своєму культурному бекграунді, емоційному фоні. Але коли війна стається з тобою, із твоїм поколінням, з тобою особисто, ти мусиш не тільки використати ту мову, яку успадковуєш від попередніх поколінь, а описати свою нову реальність, бо двох схожих воєн не буває попри якісь загальні матриці. І антропологічні дослідження в цій галузі війни не бувають однаковими.
Ми зустрілися з неможливістю жити так, як ми жили раніше. І зустрілися з потребою усвідомити себе нових. Для кожного з нас це означало щось своє. Хтось пішов воювати вже тоді, хтось загинув ще на Майдані або в такий спосіб був змінений цим досвідом і не повернувся в своє колишнє життя, хтось почав волонтерити. Але всі ми разом увійшли в якусь нову, іншу реальність співіснування. Так працює колективна пам'ять і свідомість, коли ми починаємо передчувати якийсь спільний досвід, який нас вчергове дуже змінить.
Я пригадую зараз із жахом атмосферу пізнього Януковича. Наскільки це було задушливо, заповнено відчуттям безвиході і нерозуміння, у що може переплавитися це. Передчуття суспільного незадоволення, можливість протестів, можливість політичних зіткнень на той момент. У нас уже у всіх була в резюме Помаранчева революція, Україна без Кучми, Революція на граніті. Ми знали, на що це може бути схоже, але масштаб того, що сталося, перевершив наші очікування.
"Війна підсвітила і посилила голоси українського Сходу"
Для тебе, як для поетки, що територіально на нашій території поезії відкрив 2014 рік і початок окупації?
Війна підсвітила і посилила голоси українського Сходу. В нас до цього був і завжди є Сергій Жадан. Ми почали чути інших поетів звідти. Країна перезнайомилася між собою в страшний спосіб. Ми не були достатньо мудрі, щоби робити це раніше. В цей час люди просто вимушено рухалися країною і мусили одне одного якось впізнавати вперше або наново. Мусили говорити між собою, розуміти, що в них різні культурні бекграунди, в них різні мовні патерни. Страшенно цікавий за наявності мудрості і виваженого підходу досвід. Але в той же час дуже тригерний і той, який вимагає зусилля, а відтак і внутрішнього ресурсу, щоби це продовжувати. Тому мені би хотілося, щоби колись ми опинилися в ідеальній ситуації без війни, коли зможемо вислухати одне одного. Зрозуміло, що вже з колосальним багажем травм, але спокійніше і глибше.
"Ветерани", "кіборги", "біженці", "фронт"
Говоримо про окремі слова. 2014 рік приніс забуте слово "ветерани", які раптом виявилися молодими і не "афганцями".
Це стало вододільним досвідом, коли раптом хлопці 20-річні, 25-річні на милицях в крамниці на касі поряд із тобою виявилися ветеранами. Для мене був великим шоком мій досвід волонтерства у шпиталі. Я завжди страшенно боялася ампутації, як явища. Життя ж виявилося іронічним і відправило мене працювати саме з цим видом травм. Для мене тим словом, яке залізно зафіксувалося в свідомості, було "кукса" – те, що залишається після ампутації.
"Кіборги"...
Учора мене віз у таксі водій, який виявився снайпером з ДАПу. І я вчергове собі нагадала про те, яке те перше раніше покоління ветеранів. Ми уже після 2022 року говоримо про два покоління ветеранів нової війни, відносно молодих людей плюс-мінус 50 років, а то й молодших. І я вкотре нагадала собі, наскільки вони були недопочутими в тій першій фазі на початку одинадцятирічної війни. Людина говорила з колосальною гіркотою, згадувала весь цей героїчний досвід.
"Біженці", "переселенці", "внутрішньопереміщені особи"...
У мене вийшла 2014 року книжка "Катівня. Виноградник. Дім". Вона була тематично пов'язана з крихкістю відчуття дому, з його втратою, з його неможливістю. Ми чутливо намагалися якось по-дитинному, але чутливо шукали слова для позначення людей, які втратили дім і змушені були рухатися Україною. Тоді на певний час в публічному дискурсі закріпилося слово "нові сусіди". І як ми раз за разом собі нагадували, що ми не маємо говорити про біженців, бо люди поки не залишили України, вони все одно у себе вдома. Навіть якщо вони виїхали зі свого міста, все одно залишаються вдома і не мають втратити цього відчуття.
Ми ставимо під питання можливість дому. Ми страшенно пов'язані з ґрунтом. І коли цей ґрунт постійно намагаються в тебе з-під ніг в різні способи вибити, це і ставить під питання можливість дому або тривалість відчуття дому. Наскільки ти можеш пустити коріння, наскільки тебе не покотить далі світом. Це поколіннєвий досвід, бо мало хто із нас є мешканцями свого міста в третьому, четвертому поколінні. Мало хто із нас успадкував щось велике матеріальне, що теж є прямим наслідком наявності дому і можливості зберігати в ньому ці пам'ятні речі. І тому це теж трансгенераційна травма, трансльована нам і зараз нами перепрожита по-новому.
У тебе є слова, які більше не вживаєш, певні метафори, які сьогодні уже видалися б поганими?
Я намагаюся зараз дуже обережно бути зі словами, бо все страшенно наелектризоване і ніколи не знаєш, що кого тригерне. Я вживаю слово "фронт" тільки в контексті слова "фронт". Культурний, економічний фронт чи навіть фронт робіт – це вже просто, як наждачним папером по шкірі. Намагаюся не говорити про вибух подиву, вибух радості, що для нас раніше було доволі звичним формулюванням. Дуже багато конкретного досвіду насправді замінило метафори і ми загалом перейшли від метафори до метонімії в своїх спробах художньо описати реальність.
"Весь наш колективний досвід заточує нас на виживання, біг, незвикання до дому, на мінімум речей в тривожній валізі із собою"
Ти в поезіях часто апелюєш до досвіду мертвих: поколінь предків, які зазнавали певні досвіди, зокрема екстремальні, воєнні. Хто ці люди? І загалом про образ предків, які, можливо, допомагають якось жити в теперішньому, можливо, не допомагають.
І допомагають, і роблять вразливішими. Ми всі дуже багато говорили на початку повномасштабного вторгнення, що наші мертві стають у нас за спинами, що всі зараз поруч і всі обороняються. Але коли ти маєш в собі індивідуальні, родинні, колективні історії великого болю, великих втрат, коли ти розумієш, що це не просто статистика, а живі люди, але це статистично повторювана історія… В кожному поколінні стається якщо не війна, то геноцид, або і те і інше. Весь наш колективний досвід заточує нас на виживання, на біг, на незвикання до дому, на мінімум речей в тривожній валізі із собою. Для людини, яка схильна якось ці досвіди пропускати і ферментувати всередині, це також крихка точка, де можна переламатися.
Що ти із собою найперше береш в укриття?
Коли я кілька разів спускалася в укриття під час повітряної тривоги, то я виносила із собою величезну торбу із сімейними альбомами. Це та зернина дому, яка може вціліти, якщо в тебе не стає цього великого дому і яку можна понести із собою кудись далі і посадити в іншому місці. Це той грунт, з якого ти формуєшся, попіл тих людей, з яких ти ростеш. Я страшенно хотіла пам'ятати ці обличчя, мати їх перед собою, щоби розуміти, що ми триваємо в межах родинної історії, ми триваємо в потоці великої спільної історії. Ніщо не береться нізвідки: ані наша приватна впертість, яка нас дуже часто рятує, ані наша боротьба і відчуття спільноти. Це історія про те, що в критичний час співбуття спільна боротьба стає сенсом життя. Це є символічний зв'язок із землею і з нашим спільним триванням.
"Я думала, що не писатиму більше найближчим часом точно…"
Що відбувається з твоїм голосом і словом у 2022 році?
Відбувається річ метафізична, через що я собі іноді дозволяю в такі речі впадати попри весь прагматизм і страшну конкретику війни. Я теж замовкла, як ми усі, і це абсолютно логічно, тому що дуже дивно на початку повномасштабного вторгнення, коли реальність просто в тебе на очах розвалюється, переформатовується і складається в щось інше… Хоча для людей, для яких війна почалася в 2014 році, це не було аж такою новиною, але все одно було дуже відчутно зміну руху тектонічних плит, що знову все буде по-новому, знову все не буде так, як раніше. Мовчання, ступор в такій ситуації були природними. І я думала, що не писатиму. Було б дуже дивно всім нам якось вирішити відгукнутися вінком сонетів або злободенним верлібром. Я думала, що не писатиму більше найближчим часом точно. Ближчий час – кілька днів. Тиждень був якимось максимально недосяжним горизонтом планування, бо все дуже змінювалося щодня. А потім десь у березні, коли ми всі просто перевели подих і зрозуміли, що бігти доведеться довго в такому режимі, почала працювати мова, як така. 15 чи 16 березня я сіла і записала вірш. Це в мене зайняло пару хвилин. І це був метафізичний досвід, коли щось вивантажилося всередину тебе. Я виклала цей текст і мені за 10 хвилин після того, як він повисів, теленькнуло повідомлення від Юрка Іздрика. Він написав, що мені вдалося знайти мову для цієї нашої нової історії. І закінчувався цей вірш рядками "ось укриття в самому серці мови, в яке ти зайдеш". Для мене це історія про те, що мова є не тільки інструментом, з яким працює поет, вона є стихією, яка робить поета своїм інструментом. Мова зі своїм багажем, зі своєю силою колективної пам'яті й колективного говоріння може підхоплювати в моменти безсилля і може повертати тебе в цей потік, якщо ти до неї чутливий.
Наскільки сьогодні в поезії етично писати про те, чого особисто не пережив чи не пережила?
Залежить від того, як ти про них пишеш. Для мене завжди це було питанням емпатії, чутливості й відчуттям міри, що для письменника хороша рамка, щоби приступати до будь-якого письма. Якщо ти намагаєшся писати від першої особи про досвід, в якому тебе не було, про історію, в якій тебе не було і таким чином ти апропіюєш його собі безпосередньо – це є злочинними моментами. Якщо ти пишеш із позицій формування колективної пам'яті й розповідаєш якусь історію про когось, хто або дозволяє тобі ретранслювати цю історію, або не може цю історію ретранслювати вже сам, але вона має бути розказаною, тоді це говоріння має право бути. Але це величезне питання чутливості, емпатії, тому що ми часто хайпуємо на темі війни. На цьому легко хайпувати. Не всі ми, але загалом ми – це більше, ніж одна людина.
