Я Настя Зухвала, комікеса, сценаристка, феміністка, радіоведуча, дружина військовослужбовця Сергія Ліпка і просто людина, яка любить сидіти біля мікрофона.
Не думаю, що я колись забуду хронологію подій 24 лютого. Мені було дуже страшно і дуже сумно. Останні дві доби перед повномасштабним вторгненням я вже майже не спала. Мене не розбудили вибухи, я просто почула їх і ще якийсь час думала, що це глюки, що я вже накрутила себе так, що придумала бойовик. Намагалася якось розсьорчити інформацію про те, що відбувається, але я чітко пам'ятаю момент, коли мені стало легше. Це було близько шостої ранку. Вийшло звернення президента, а потім я вийшла на балкон і побачила кількох людей, які йшли на роботу. Я зрозуміла, що життя продовжується, що це не кінець, що ми якось будемо вигрібати.
Цей день був одним із найсумніших у моєму житті. Я відчувала повну розгубленість, не знала, куди себе подіти, що робити. Пам'ятаю цей день як дуже темний для мене. Почуття гумору було у мене виключене. До 24 лютого ми вже з Ліпком пережартували всі жарти, які тільки є – не публічно, а між собою. Розганяли, що будемо, як опришки воювати. А вже 25-го до вечора дим стояв коромислом.
Сергій хотів мобілізуватися в перший же день. Зранку 25-го він накивав п'ятами і я зрозуміла, що треба забрати кота і шурувати на висілки в село до своїх друзів. І мені було так страшно, що на вокзалі, не дай Бог, мій Маркізик психоне, роздере переноску, подере когось і втече, і що я тоді буду робити? Мене просто переслідувало це відчуття. Але буквально за півгодини до мого виїзду Сергій сказав, що увечері ще повернеться додому, бо він стоїть у чергах, йому поки не знайшлося місця у війську. І ми вирішили, що кіт залишиться з ним.
Найромантичніша історія початку війни – це коли Сергій вперше приїхав до мене в Знамʼянку, у містечко, де ми жили з друзями. На той момент ми не бачилися вже кілька місяців. У нашої пари такої довгої розлуки ще не було.
Я знайшла якийсь готель, зняла найкращий номер. Це був важкий люкс – якісь кенделябри, оксамит, фотошпалери, картина з вовком. За інших обставин ми б у такому місці не опинилися. Ми були, як два шпигуни. Серьога був моїм інформатором, розказував про свої неймовірні пригоди. А щоб цю секретну інформацію ніхто не дізнався, ми телефони виключали, щоб поговорити. Відчувалося, наче ми з ним в якомусь військовому фільмі. Тільки у нас є ця картина з вовком, червоний оксамит і ковбаски, які ми купили в супермаркеті.
Памʼятаю один із найважливіших виступів для військових – і цей виступ був не найбільш вдалий. Ми приїхали дуже близько до лінії зіткнення. Виступ йшов важко, взагалі нічого не заходило. Зі мною був Вася Байдак і Антон Тимошенко, ми намагалися адаптуватися, шукати якихось можливостей. Пам'ятаю, як Вася з одним бійцем уклав парі: якщо я розсмішу тебе, то ти платиш мені тисячу, а якщо не розсмішу, то я тобі заплачу. Це вже не був стендап, це було якесь взагалі інше шоу. Я пам'ятаю, що це все закінчилось простою якоюсь людською розмовою, ми обійнялися. Це було дуже по-справжньому і стало одним із моментів, коли я набагато більше зрозуміла війну.
На початку вторгнення я вже за кілька днів відновила зв'язок зі своїми глядачами, вела стріми. Чесно кажучи, досі не наважуюсь їх дивитися. Важко буде побачити себе такою трішки божевільною і десь розбитою, але оця потреба триматися за людей, а їм триматися за мене – це, мабуть, досягнення, в яке я готова повірити.
Коли ми говоримо про благодійність, я бачу сьогодні нашу роль якраз у стабільності того, що ми робимо. Вважаю досягненням, що благодійність для нас стала рутиною. «Підпільний Стендап» не знизив свого вкладу, ми досі шукаємо можливості, додаткові джерела зборів, придумали багато креативних варіантів залучати аудиторію. Ми робимо благодійні концерти, благодійні стріми, благодійні тури. І ні в кого не виникає відчуття спокою, бо потреби війська значно більші за наші можливості. Тому пошук, як нам ще бути корисними, триває.
Порівняно з усім, що було за ці роки, мій емоційний стан зараз можна назвати відносно врівноваженим. Я серйозно над цим питанням працюю, тому що не хотіла б, щоб мене знову довелося рятувати. Перші місяці війни і перший тур повномасштабного вторгнення для мене закінчилися депресією. Я більше не хотіла би повертатися до стану, коли ти не можеш дати собі ради.
Якщо говорити про якісь побутові штуки, то я намагаюсь знаходити час для неробочої діяльності. Це не завжди виходить, але я розумію, що якщо не буду знаходити якогось часу для себе, щоб складати дурні пазли чи прийняти ванну, то це закінчиться для мене недобре і не буде ніякої роботи. І мій психотерапевт постійно про це нагадує. А ще рятує моє оточення, мої друзі – це дуже велика підтримка і опора. Значно легше, коли в тебе є близькі люди, які розуміють твою ситуацію, які поділяють твої цінності, які приймають тебе, до яких ти можеш приходити і плакати, і сміятися, і не боятися якогось осуду. Моє оточення – це і є фундамент моєї менталки.
Якщо підняти питання, наприклад, моїх сімейних стосунків, то я розумію, що моєму чоловікові потрібна підтримка. І я знаю, що можу її дати, але при цьому в цих обставинах я значно меншою мірою можу розраховувати на його підтримку. Тому що в нього зараз головне – робота, а не підтримка дружини. Хлопці взагалі звертають увагу на свій стан тоді, коли вже хата палає. Дівчата більше просунуті в цьому плані. Думаю, для дівчат це є частиною такої здорової соціалізації, коли ми шукаємо підтримки одна одної. І це дуже важливо. Так що пацани, це ваш недолік.
