Володимир Тихий. Фото: facebook
Ви народилися в Шептицькому Львівської області. Як Львівщина сформувала вас?
На момент мого народження це був Червоноград — робітниче місто, яке сформувалося з переселенців, значною мірою з інших регіонів України. Мої батьки, наприклад, не галичани: вони з Чернігівщини, пережили окупації, голодомори, всю цю історію, що стосується центральної України, й опинилися в Червонограді через працю. Батько — гірник, я за першою професією — теж, а мама — вчителька фізики. Тамтешнє оточення було доволі-таки багатонаціональне: євреї, росіяни, навіть корейці були — директорка нашої школи, приміром.
Звісно, тоді існувало зневажливе ставлення до всього українського. Однак у Червонограді це було інакше, ніж у центральній Україні, адже більшість населення становили місцеві українці з навколишніх сіл, які берегли свою ідентичність і боролися за незалежність. Останні упівці там були, здається, до 1956 року — зрозуміло, у підпіллі. Це рідне місто Степана Хмари, одного з провідних борців за українську незалежність. Тож, незважаючи на те, що Червоноград був багатонаціональним і нібито зросійщеним (наскільки можливо на Західній Україні), саме у нас вперше взагалі в Радянському Союзі прибрали пам'ятник Леніну (ще навіть у країнах Балтії його не чіпали). Це були перші страйки шахтарів, страйкувала Західна Україна. Шахтарське місто Червоноград тоді й зняло пам'ятник Леніну. Люди взагалі висунули не економічні, а політичні вимоги повернення незалежності України, перейменування вулиць і тому подібне.
Напевно, на противагу стереотипам багатонаціональний простір і сформував вас як документаліста, якому легко зрозуміти будь-кого в Україні.
Побутовим, примітивним шовінізмом було просякнуто все радянське суспільство, це одна з його підвалин — анекдоти про чукчів, євреїв, молдаван, інші нації, гендерні стереотипи, дискримінаційні жарти. Думаю, це була система, одна з непублічних політик Радянського Союзу: певні групи в Москві придумували це все й закидали в маси. Атомізація суспільства гарантувала, що тоталітарному режиму буде легко ним керувати.
На той момент (здається, 1979 рік) у нас був дуже сильний вплив Польщі завдяки телебаченню. Ставиш антену, дивишся — а там інший світ. Моя кіноосвіта почалася з польського телебачення, яке було дуже прогресивне, максимально позиційне. Там показували багато речей, за які можна було отримати статтю в Радянському Союзі. Наприклад, коли Параджанов сидів у тюрмі, демонстрували "Тіні забутих предків" без дубляжу — просто субтитрували його польською мовою. Показували фільми, які отримали нагороди Каннського кінофестивалю, що вважалися в нас буржуазною пропагандою. Поляки дуже добре працювали. Завдяки їм я відчув магію кіно як фантастичного світу.
Поговорімо про фільм "Брама", який ви знімали в Житомирській області на хуторі Граки. Цікаво, як знайшлася ця локація, чому саме вона впала в око?
Для мене поліська культура стала відкриттям, коли я почав розробляти тему "Брами". Полісся — серце особливої регіональної української культури. Там дотепер залишилися рунічні позначки, місце належності земель тому чи іншому господарю, давня традиція. Це одне з місць, де постійно садовилися варяги, і частина тамтешнього населення має їхнє коріння — вірування, різні візуальні речі, просякнуті вікінгською культурою.
І все це лягло під Чорнобиль. Ця подія невимовно страшна не лише з екологічної, а й культурної точки зору, бо катастрофа поховала під собою цілий регіон. Утратилося розуміння, що це унікальна історія саме України. У Граках, де ми знімали, християнство з'явилося 100 років тому. Там не існувало кріпацтва, бо туди не могли пролізти: не було доріг, адже там болота й ліси. Перші дороги були збудовані на початку ХХ століття; приїхали перші священники, що почали боротися з поганськими звичаями. Втім, їх не дуже-то й побороли, бо прийшла радянська влада, попів порозганяла, і звичаї повернулися. Місцеві соромляться, але все це тримається досі — наприклад, зв'язки з демонами лісу. Ти опиняєшся там — і раптом час починає по-іншому плинути.
От історія. Ми викупили хату, відновили її для зйомок. Залишили двох хлопців для охорони, військових АТО. Вночі чують, що хтось ходить. А там був хлопець місцевий, з якого ми зняли пластику героя Вовчика, — піроман, він спалив генератор, і була велика ймовірність, що підпалить нашу хату. Тому й охорону поставили. Військові подумали, що це він прийшов, але нікого не знайшли, тож вирішили, що вовки. А місцевий дядько — типу шериф, має вигляд на років 40, а насправді йому 70, — каже: та ні, то не вовки, бо зараз не сезон, вони в Білорусі гуляють, у нас будуть через місяць-півтора. Ви не хвилюйтесь, мовляв, то духи ходять. Хлопців це вельми налякало.
Там особлива енергетика простору. Її можна примітизувати, звівши до рівня забобонів, але там справді по-іншому фізика працює — і час, і відчуття простору. Провалюєшся в абсолютно іншу реальність. До хутора було важко добиратися (ми витрачали щодня три години туди, а потім назад), але це унікальне місце. Коли загримована Ірма там ходила, я взагалі втрачав розуміння, що це знайома мені Ірма Вітовська. Я переходив на "ви" з цією жінкою. Магія.
Чи є місце в Україні, де ви б хотіли зняти щось, але поки немає можливості?
Я для себе не закрив тему Полісся, хотів би там ще зняти ігровий фільм про людей з Києва, які опиняються у специфічній реальності цього місця. Ми знімали Житомирщину, але пару подібних локацій є і на Чернігівщині. Документальний вимір, мені здається, спрощуватиме: потрібне художнє осмислення, бо лише завдяки ігровим формам можна передати цю магію.
У "Наших Котиках" зображується зона бойових дій: цікаво, де ви обрали місця для зйомок, бо я наразі не знайшов інформації, де робилося це кіно.
Звісно, ми не знімали в зоні бойових дій. Зйомки відбувалися, знову ж таки, на Чернігівщині, частково у Десні на полігоні. Привезти танк до знімальної групи дорожче, ніж знімальну групу — до танка, тож ми поїхали до танків. У Києві знімали, ясна річ: були збудовані павільйони, там багато інтер'єрної частини. А екстер'єрна — це Чернігівська й Київська області.
Досліджуючи регіони України, я знайшов три області, де найменше знімають українське кіно: Рівненська, Сумська і Кіровоградська. Не знаю, як це пояснити, але цікаво запитати вас: чому так відбувається?
Щодо Рівненської взагалі не розумію: мені здається, вона зручна, недорога, там непогано з інфраструктурою. Напевно, це питання до місцевих влад. Останні 10 років почали створювати місцеві кінокомісії, що комунікують із київськими кінематографістами, і процес розростається. Виходить, Рівненщина пасе задніх і там потрібно створювати кінокомісію, працювати в цьому напрямку, адже всі плюси там є.
Щодо Сумської області, вона не дуже зручна, а станом на сьогодні тим паче. Однак там є Шостка — якщо хочеш зняти Росію, не виїжджаючи за територію України, треба їхати туди (свого часу Лозниця зняв там ігровий дебют). Шостка, до речі, була потужним виробником багатьох хімікатів для кіновиробництва. Щойно кіновиробництво розвалилося, утворилася економічна яма, що дуже вплинуло на регіон. Там руїна й покинуті будинки були ще до великої війни, можна було навіть постапокаліптичні речі знімати.
Ви заснували кінооб'єднання "Вавилон'13". Зйомки коротких метрів часто ведуться на передовій; ми бачимо, як зникають села й хутори на Сході України. Коли я був там упродовж тривалого часу, помітив, що дуже важко адаптуватися після виїзду із зруйнованої місцевості до звичного міського життя. Як ви психологічно — а може, й фізично — виходите з цього стану, коли, наприклад, знімальний період у зруйнованому селі триває довго?
Звісно, всі ці моменти даються взнаки. Проте, хоч би як довго тривали зйомки, ми там усе одно в гостях. Тільки місцеві можуть відчути цю трагедію вповні. А ми все-таки люди, які приїхали подивитися і, хоч би як цинічно звучало, використати цю історію для драматизації того, що хочеться розповісти. Передусім знімаємо промовисті моменти, пов'язані з трагедією. Документалісти, я б сказав, працюють етичніше; ми ж насамперед шукаємо драматичні події. Тут професійний нюанс: нам не можна ставати частиною цих подій, бо якщо так, втрачається можливість художнього осмислення, робишся публіцистом, рупором.
Дистанція — важливий момент. Є в мене колеги, які занурюються у страшні речі, і потрібно залишатись психічно здоровою людиною, щоб повертатися до сім'ї, не "лікуватися" алкоголем. У "Вавилоні'13" ми вже понад 10 років більш-менш нормально переживаємо це все. Жахливо, що багато людей, які тікали від війни, не повернуться туди, звідки їх вигнали. Те, що ми робимо, є правдою, яка потім буде вкрай важлива, бо вона фіксує, як було до того, це документ. Хай це додасть нам сил повернути ту частину України, і не тільки в плані територій, а й духовно, культурно.
Туризм через кіно: чи можливий він в Україні завдяки нашим фільмам?
Теоретично — так, абсолютно. У нас величезний потенціал у регіональних речах, щоб, наприклад, під час відпустки сісти в машину і поїхати Україною. Частина унікальних національних парків, на жаль, наразі в окупації. Я от якраз роблю фільм про те, як впливає війна на природні парки, був на Закарпатті, у Карпатах, на Заході та Сході України. Приміром, "Святі гори" — один із найбільших в Україні. Він знищений, а там унікальні крейдові сосни: у світі, здається, всього три місця, де вони ростуть. Навіть у 60-70 кілометрах від зони бойових дій природа потерпає: літають шахеди, впливають на птахів, ті впливають на рослини й так далі, тобто все має свою ціну.
Зі зрозумілих причин і в Карпатах поменшало туристів. Туди багато приїжджали, зокрема завдяки фільму "Тіні забутих предків", бо дивишся це кіно — і хочеться опинитися у світі, де його знімали. Ці фантастичні гори… Хоч би які були потужна техніка і талановитий оператор, коли там опиняєшся, розумієш, що вповні передати цю красу, це повітря неможливо.
Радянський Союз і Росія знімали чимало фільмів в Україні, використовуючи нашу територію і людей для поширення своїх наративів. Як нам ставитись до цих фільмів? Це документи епохи? Яке місце вони посідають у культурному контексті?
Так, у цьому плані розпал їхньої боротьби з Україною припав на 70-80-ті роки, і шлейф простягся у 90-ті, незважаючи на те, що відновилася наша незалежність. Так сталося тому, що на повну силу функціонувала радянська схема придушення голосу регіонів, наче їх узагалі не існувало. Була шпаринка, крізь яку могла пролазити шароварна культура — так би мовити, знеземлена. Наскільки культурно багатий кожен наш регіон, а все було зведено до примітивного формату, що мав провокувати відразу, почуття меншовартості. Це дуже добре працювало. Я зіткнувся з цим явищем, коли прийшов у кіно, це був 1992 рік, — зневажливим, принизливим ставленням до всього українського, до України як суб'єкта. Була ціла стратегія ігрового кіно: подати історію так, що це ніби десь у Росії, щоб воно вписалося в уже сформовану традицію.
У нас є чимало того, що назнімали у 20-ті роки у ВУФКУ. Це ще навіть незвукове кіно фіксує безліч моментів — той же Чорнобиль, який не знав іще ніякої атомної електростанції, зі своєю природою і культурою. Звісно, "совок" там є, але за ним ми бачимо Україну — модну, круту, красиву. Фільми ВУФКУ були в топі, вони робилися на весь Радянський Союз. І Росія дивилася і показувала це кіно, де було чітко зрозуміло: ось Харків, Одеса, Київ, регіони.
До речі, ВУФКУ знімало передусім у Києві, Одесі й Харкові. Чому не на Заході України?
Західноукраїнські землі тоді ще входили до складу Польщі та Румунії, а коли стали частиною Радянського Союзу, вже й ВУФКУ не було, а люди, що працювали в цій індустрії, були або засуджені, або фізично знищені. Лишилися одиниці, той же Довженко. Вони були готові на все, аби вижити. Ті ганебні фільми про возз'єднання, які Довженко знімав… Наскільки антилюдська ця тоталітарна сила, що здатна зламати, здавалося б, такі речі, які ніби вже затверджені назавжди. От ми зараз думаємо, що наша культура, окроплена кров'ю, вже витримала всі навали. Але буквально за 10 років вона може бути знищена. Як приклад — 20-30-ті роки в Україні, коли сподівалися на її розквіт, не відчуваючи загрози.
Тож чи варто все-таки показувати радянські та російські фільми, зняті в Україні? Є думка, що так, якщо подавати ці стрічки у відповідному контексті, налаштовуючи оптику глядача. На чиєму ви боці?
Я на боці "Довженко-Центру". Вони дуже добре працюють із цими матеріалами, вміють знайти правильний контекст. Честь їм і шана — як вони тримаються, як виживають в умовах тиску. Те, що їм вдається робити в цих обставинах, переосмислювати українське культурне надбання, створене тут у часи Радянського Союзу, — це унікальна здібність, надсила. Для нас це шлях цікавий і потрібний, адже ми маємо не забути про те, що було, зрозуміти, прийняти і сформувати виразне розуміння, чому і як це сталося. Якщо не аналізувати тодішні процеси, культурні, політичні й економічні, виникне велика небезпека неочікувано отримати ті самі проблеми через декілька років.
Чи добре, якщо іноземці приїжджатимуть в Україну, щоб знімати кіно — а чи краще нам самим це робити?
Це була поширена практика у 90-ті роки: певні країни, як-от Болгарія, Чехія, Румунія стали клондайком для виробництва закордонного кіно. Вона й дотепер існує. Зараз, наприклад, якщо треба дешево зняти фільм про війну в Україні, можна поїхати в Болгарію — там є все, що потрібно, зокрема танки, плюс абсолютно гарантовано, що на робочий день не вплинуть тривоги, вимкнення світла чи комендантська година. З економічної точки зору чи технології виробництва це, звісно, добре — проте елементом національної культури воно не стане. Злет виробництва іноземних фільмів не став подушкою, з якої б виросла, наприклад, нова хвиля чеського чи болгарського кіно, це їм не допомогло. Тож наша національна тема — вона суто наша. Ті виклики, що стоять перед нашими друзями, колегами, країною, часами, в яких вони розгортаються, — тільки наші, і лише ми можемо щось адекватно з ними зробити.
