Ілюстративне фото: Олександр Гордієнко, Суспільне
"Сьогодні українська військова медицина є найпотужнішою у світі"
Як змінилася українська військова медицина за три роки повномасштабної війни?
Ми почали цей шлях змін ще з 2015 року. Запроваджені реформи дали змогу на початку повномасштабного вторгнення розуміти систему і навчитися реагувати на виклики. На сьогодні українська військова медицина є найпотужнішою в усьому світі. З такими викликами, які ми маємо, не стикалася жодна країна з моменту Другої світової війни, але тоді не було зброї, яка є сьогодні. Тому наш досвід, що пишеться кров’ю, є просто неоціненним. У світі це розуміють, до нас звертаються, наш досвід вивчають.
"Змінилася структура травми"
А яка специфіка, якщо говорити про зброю? Йдеться про мінно-вибухові травми та артилерійські поранення?
У 2014-15 роках було десь 50 на 50 кульові поранення від стрілецької зброї та мінно-вибухові травми. На сьогодні це приблизно 75 на 25. Переважно це удари дронами, бо маємо фактично війну дронів проти людей, удари КАБами, це дуже потужні ракети. Причому ворог б’є по цивільних містах, по дітях, тож доводиться мати справу з такою нечистю, для якої немає меж у її злочинах. Відповідно, змінилася структура травми. Як правило, це не моноураження якоїсь однієї частини тіла, а обов’язково поєднуються ураження декількох органів та систем. Часто поєднується із травматичним ушкодженням головного мозку — баротравми, закриті черепно-мозкові травми. З’явилося застосування термобаричних снарядів — "солнецепьоки", "буратіни", застосовуються термічні заряди з фосфором, сумішами магнію тощо. Це страшенні опіки. Загалом, дуже важко працювати, масштаб величезний і навантаження на військових медиків, яких не вистачає, величезне.
"Мобілізація медичних працівників — це проблема"
На сьогодні змінилася підготовка бойових медиків та санінструкторів, організація лікувально-евакуаційного забезпечення. Ми тут просунулися навіть за стандарти НАТО — йдеться про створення стабілізаційних пунктів, які в НАТО представлені як передові хірургічні групи, що працюють аж 72 години. Наші стабілізаційні пункти працюють безперервно. Але є брак кадрів — лікарських, фельдшерських, середнього медперсоналу. Це колосальна проблема, яку ми не можемо подолати через низку причин. Величезна кількість середнього медперсоналу — це були переважно жінки. Вони або виїхали за кордон, або закріпилися тут і їх не можна було мобілізувати. Щодо лікарів, ми відновили роботу дев’яти військових кафедр, це важливо. Та всі патріотичні лікарі пішли на фронт у перші дні. Вони працюють, є втрати, лікарі виснажені. Мобілізація медичних працівників — це проблема. Маючи зв’язки у МСЕКах та серед лікарень, медики оформлюють відповідні документи. У нас такий відсоток важкохворих з інвалідністю, як серед медиків, є лише серед прокурорів. Мені дуже прикро і соромно за своїх колег, які у цей час продовжують займатися естетичною хірургією. Дуже прикро, що вища медична школа дуже слабко відгукнулася. Так, вони працюють на кафедрах і працюють з пораненими. Але кого вони будуть вчити, якщо ми не переможемо? Для кого ви будете готувати кадри — для рашистської армії? Чи вам все одно, на кого працювати? Я знаю багатьох, які сьогодні отримали підозри. Колись ми сиділи за одним столом, спілкувалися. У мене не вкладається у голові — ти ж просто працюєш на ворога, який знищує нашу армію! І ставлення має бути таке, як до ворогів, які стріляють. Рішення ВЛК та МСЕК, яке виводить здорових людей із потенційних лав, де вони мають зайняти своє місце, нічим не відрізняється від того, що їх було вбито кулею чи бомбою.
Торік був класний подарунок від президента до Дня медичного працівника. Це указ, що лікарів можна призначати на офіцерські посади навіть без військової кафедри, після базового курсу. Це офіцерське звання і професійне зростання. Цьогоріч був указ про рішення РНБО щодо заборони використовувати осіб з медичною освітою на інших спеціальностях у війську. І тут — виходить постанова Кабміну, яка гарантує стовідсоткове бронювання медичних працівників у комунальних закладах. А де ж ми знайдемо людей, якщо вони будуть заброньовані? У мене хлопці працюють цілодобово.
"Виросло нове покоління військових лікарів"
Але радує, що за цей час виросло нове покоління військових лікарів. Ці молоді полковники й підполковники правильно отримали свої погони, вони працюють, мають бачення. Прізвища не називаю, бо це таємниця, але є 6-10 прізвищ тих, що виросли з 2014 року. І сьогодні я у них вчуся. Дуже радіо за своїх випускників, яких навчав у Військово-медичній академії, коли зустрічаю їх у госпіталях на фронті. Радію, що вони стали справжніми професіоналами.
Ми зробили фактично організаційно-технічний переворот у системі медичного забезпечення Нацгвардії. Створюємо самостійні стабпункти, спільні стабпункти зі Збройними Силами, передові хірургічні групи, передові госпітальні відділення. Практично кожна бригада наступу має стабілізаційний пункт. Ми налагодили стратегічну евакуацію на далекі дистанції, маємо реанімаційні автобуси. У нас виросли зразкові медичні командири. За роки великої війни Нацгвардія створила зі старого санаторію найсучасніший реабілітаційний заклад. У Силах оборони такого точно немає. Наші фахівці постійно навчаються на курсах за кордоном, і нам вдалося зібрати найкращих лікарів реабілітаційної медицини, які створили свої команди, запросили фізичних терапевтів. У нас дуже багато завдань. Зокрема — реінтеграція тих, хто повертається з полону. Надзвичайно важка й болюча тема. Люди абсолютно змінені, їх треба повернути до нормального життя. Це також відбувається у наших центрах.
"Сьогодні стають у стрій пацієнти, які ще років десять тому були безнадійні, ми їх втрачали"
Ми не називаємо прізвищ висококласних лікарів, але можемо розповісти про певні унікальні речі, які вони роблять.
Багато унікальних речей почали робити саме на досвіді цієї нашої війни. Найперше — це організація евакуації. З 2014 року ми вивчали моделі НАТО, коли прилітає гелікоптер, забирає з окопу, "золота година", привезли у шпиталь, все зробили і врятували життя. Спробуйте сьогодні гелікоптером підлетіти ближче Дніпра — не вийде. Отже — зміна схеми, нові обсяги надання допомоги на стабпунктах, переливання крові. Але до стабпункту ще треба потрапити. Є питання евакуації з першої лінії, проблема з турнікетними синдромами, бо турнікети треба послаблювати. Усе це вперше. Організація медичного забезпечення — це той базис, без якого ні один хірург не буде мати сенсу.
Наступна річ, з якою довелося працювати, це інфіковані рани. Антибіотикорезистентність — це проблема, шукаємо шляхи вирішення. Робилися унікальні відновлювальні операції. За старою школою, можна було зробити ампутацію і забути, але сьогодні кінцівки рятують. Широке застосування відкритого ведення ран, вакуумсистем, також робота з важкими ускладненнями турнікетних синдромів, наприклад, ниркова недостатність. Упровадження нових інженерних рішень, тобто маємо колосальний досвід. Ті пацієнти, які сьогодні стають у стрій, ще років десять тому були безнадійні, ми їх втрачали. Нам треба перемогти, зберегти Україну, і наші фахівці будуть найшанованішими у військовій медицині та й у медицині взагалі.
Всеволод Стеблюк у студії Радіо Культура
"Найбільше болить, що СБУ регулярно ловить у нас посібників ворога"
Світ проґавив народження величезної страшної потвори, яка загрожує усім. Мені довелося говорити з цивільними росіянами на підконтрольних нам територіях. До того ж я організовував їм медичну й гуманітарну допомогу. І повірте, вони впевнені у своїй правоті. Там дуже промиті мізки, виховано "народонасєлєніє". Не знаю, як вони житимуть далі у світі, не кажучи вже про наші взаємини з ними. Однозначно — вони повинні нас боятися. Це монстр, потвора, біосоціальне утворення. Пухлина на тілі світу.
Найбільше мені болить і жахає те, що СБУ регулярно ловить у нас посібників, які передають координати, підпалюють машини, влаштовують вибухи біля ТЦК. Цим людям все одно, вони за тридцять срібників готові продати Батьківщину, поставити під загрозу своїх близьких, наводити ракети на дітей та лікарні. Десь ми втратили контроль чи пильність, бо ці люди є серед нас.
Тим не менше — нам своє робить чи як?
Безперечно. Я впевнений, що ми вистоїмо. У нас вже є покоління, яке не знало совка. Це чудова молодь. Ми жили 30 років як держава. Це в принципі для держави нормальний термін, для того щоб сформуватися і триматися свого. Якщо ми будемо більш нетерпимі до корупції, до внутрішньої зради, якщо об’єднаємось у боротьбі із внутрішнім ворогом, то вистоїмо і будемо жити як нація, як країна.
"Люди, що пройдуть посттравматичне зростання, стануть нашим золотим фондом"
Якщо, з медичної точки зору, поглянути на українське суспільство років на 5-7 вперед, що б ви сказали? З погляду фізичного й ментального здоров’я.
Не можу спрогнозувати. Усі ті уявлення про наслідки війни, які надбало людство, працювати не будуть. У нас зовсім інша війна, інші розлади ментального здоров’я. У США зразкове формування ветеранської політики, у них 180 потужних ветеранських медичних центрів, але за всю історію у них не було такої кількості ветеранів. У нас же прийдуть з війни мільйони, із них буде велика частина людей, які мали досвід бойових дій. Крім того, у нас величезна кількість родин, які зазнали горя з цією війною, втративши своїх людей. Якщо американці можуть говорити про якийсь ветеранський соціум у великому суспільстві, то у нас травмоване усе суспільство. Але коли ми говоримо про стрес і травму, є таке поняття — посттравматичне зростання. Я це пройшов. У мене був важкий посттравматичний розлад, я це розумів і лікувався. У мене були ситуативні флешбеки, наприклад, я не міг бачити соняшники. Тому що в Іловайську ми виходили через соняшники. І у серпні-вересні мене завжди трусило, я боявся їхати дорогою, де росли соняшники. Зараз я спокійніше ставлюся до вибухів, звісно, боюсь, але обираю позицію, де краще стати, щоб уберегтись. Так само суспільство. Я дивлюсь на наших хлопців, які повернулися з полону. Є тяжко травмовані, а є такі, що переходять на зростання. Ви б бачили ці очі, які палають бажанням стати до строю, бажанням відплати не лише за особисту трагедію, а за все горе, яке принесла Росія в Україну. Люди, що пройдуть посттравматичне зростання, стануть нашим золотим фондом.
Що нам, травмованому суспільству, варто і треба робити?
Я працював у Міністерстві ветеранів — протримався пів року, наступаючи на горло власній пісні. Поки ми не припинимо видавати за ветеранську політику сесії стратегічного планування, круглі столи, слайди, навчання щодо лікування ПТСР у швейцарських психологів, поки не припинимо робити бізнес на проблемах, ставити власні інтереси збагачення чи окозамилювання вище за реальну роботу, у нас нічого не зміниться. Є чудові напрацювання, центри, через які пройшли десятки тисяч бійців, є розуміння, як із цим працювати, і допомога партнерів. Але не можна із цього робити "проєкти". Бо це відмивання грошей.
А як щодо громад? Коли ветеран повертається у своє село.
Вони повернуться до своїх. Набагато важче буде у великих містах. Треба, щоб ми були "своїми" одне для одного. Гуртом легше долати труднощі.
Що не розуміють цивільні люди про цю війну, а їм би варто розуміти?
Це не лише про взаємини військових і цивільних. Це питання людей, для яких є війна, та людей, для яких війни немає. Все.
