Вікторія Рощина. Фото: detector.media
"Це далеко не все, що ми знайшли"
Журналісти агенції "Слідство.Інфо" спільно з колегами з організації "Репортери без кордонів", Суспільним та "Гратами" презентували розслідування про умови утримання в російській в'язниці української журналістки Вікторії Рощиної. Як довго ти працювала над цим розслідуванням і що було найскладніше?
Яніна Корнієнко: Ми почали це розслідування одразу після того, як з'явилася звістка про те, що Вікторія померла в полоні. Ми з командою "Слідство.Інфо" одразу почали збирати інформацію. Редакторки Анна Бабінець, Настя Станко спочатку ініціювали загалом цю історію. Ми працювали над цією історією майже 5 місяців. Все, що нам вдалося встановити на цей час, ми опублікували. Це далеко не все, що ми знайшли, і що ми плануємо далі досліджувати. Тобто це такий проміжний результат.
Це було в серпні 23-го року
Людмило, ти, як правозахисниця, на якому етапі долучилася до розслідування, і що тобі вдалося зрозуміти, що все ж таки сталося з Вікторією?
Людмила Янкіна: Почнемо з того, що про викрадення Вікторії я дізналася буквально на другий день, коли мені про це повідомила Севгіль Мусаєва з запитанням, що робити, куди ми маємо звертатися, як ми маємо її шукати. Севгіль – головна редакторка "Української правди", де Вікторія Рощина була журналісткою-фрілансеркою. Про те, що Вікторія не виходить на зв'язок зі своєю сім'єю Севгіль повідомив батько Вікторії. Відповідно, далі Севгіль вже звернулася до мене і ми почали її шукати. Це було в серпні 23-го року. Далі ми зверталися до Офісу Генпрокурора України для того, щоби відкрити кримінальне провадження про викрадення Вікторії і позбавлення її особистої свободи. Тому що нам потрібно було розпочати не лише пошук журналістський, а й офіційне розслідування, щоби звернути увагу держави Україна на те, що наша співгромадянка, журналістка, представниця громадянського суспільства викрадена на окупованих територіях. І офіційне розслідування – це було дуже важливо на той момент.
Неофіційні місця несвободи і СІЗО №2 у Таганрозі
Що було далі? Як ви знаходили інформацію і чому взагалі взялися саме за цю справу? Адже це непоодинокі історії викрадення людей в окупації, такий затримань там безліч.
Яніна Корнієнко: Перш за все зазначу, що дуже важко отримувати інформацію з Росії, з окупованих територій. Це з самого початку була досить складна задача. Ми були свідомі того, що ми не зможемо одразу просунутись надто далеко. По-перше, Вікторія нікому не повідомляла, куди вона їде. Це теж суттєво ускладнювало ситуацію. Вона сама знаходила для себе історії, які пропонувала редакції. Вона працювала як фрілансерка, відповідно, ніхто не мав уявлення, куди саме вона їде. Якісь фрагменти ми збирали серед її знайомих, з її оточення, які, можливо, чули якісь деталі стосовно її відрядження. Потім ми спілкувалися з Людмилою Янкіною, яка з Севгіль Мусаєвою почала збирати цю інформацію. Це було таким стартовим поштовхом для нас. Потім ми спілкувалися з правозахисниками, правоохоронцями, які займаються цією темою. І ми змогли знайти свідків, які розповіли про те, що Вікторія їхала на окуповані території Запорізької області для того, щоби висвітлити ситуацію на цих територіях і, зокрема, зробити розслідування, репортажі про місця утримання цивільних. Це та інформація, до якої немає доступу звичайним громадянам. І це дуже добре і шана Вікторії, що вона хотіла це зробити. Однак там її спіймали. Її спочатку ув'язнили у неофіційних місцях несвободи на окупованих територіях, а згодом перевезли в Таганрог – СІЗО №2.
Яніна Корнієнко. Фото: facebook/yanina.korniienko
"Нам відомі деталі її утримання і це про прояв максимальної жорстокості"
Що могли там робити з Вікторією? Як взагалі процес її затримання міг відбуватися?
Людмила Янкіна: Наскільки ми знаємо зі свідчень людей, які сиділи з Вікторією в одній камері, з високою ймовірністю, за припущенням Вікторії, її запеленгував якийсь дрон російських силовиків і її затримали. Деталі безпосередньо затримання нам невідомі, але нам відомі деталі її утримання і це про прояв максимальної жорстокості. Ми знаємо, що Вікторію катували. Нам стало відомо, що до того, як її помістили в СІЗО №2 в Таганрозі, її утримували в якихось гаражах. Тобто це були чи справжні гаражі, чи просто якісь підвальні або інші приміщення, де росіяни організовували катівні. І, власне, з нею там поводилися абсолютно жорстоко. Тобто на момент, коли вона потрапила вже в Таганрозьке СІЗО, її співкамерниці говорять про те, що в неї вже були сліди від катувань на ногах. Вже були поранення, які виглядали як ножові поранення. В неї були шрами, садна і вона сама розповідала про те, що її катували. В деталі, я думаю, не варто вдаватися. Але суть у тому, що з нею не поводилися так, як мали би поводитися за Женевськими конвенціями. І насправді, коли українці потрапляють в російський полон, взагалі не йдеться про будь-яке гідне поводження. Чи це цивільний заручник, який, в принципі, не мав би там опинитися, тому що будь-яка цивільна людина, яка опиняється в місці несвободи – це воєнний злочин. І цивільні люди, в принципі, не мають утримуватися і не мають бути позбавлені свободи. Відтак, складається стійке враження, що для людей, які це з нею робили – це звична справа. І насправді, якщо говорити про загальну картину, то це дійсно про абсолютно жорстоке нелюдське поводження. І навіть до того, як ми отримали сумну звістку, цей незрозумілий лист про смерть Вікторії, ми розуміли, що людям в російському полоні надзвичайно важко і виживають не всі. Відповідно, зараз ми не знаємо про долю Вікторії, чи вона жива. Ми сподіваємося дуже на це. Але те, в яких умовах її тримали, яким чином з нею поводилася, що вона пережила і що їй довелося витримувати – це про дуже високого рівня жорстокість, цинізм. І якщо чесно, я не можу навіть уявити, яким чином вона взагалі могла це витримувати, як і будь-хто інший, хто витримував ці тортури. Власне, в фільмі-розслідуванні, авторкою якої є Яніна, є деталі. Тому перед тим, як його передивлятися, просто потрібно бути морально готовим. Я вже багато місяців в історії Вікторії про її викрадення, і начебто це не моя історія, але все одно, дивлячись фільм, мені було дуже важко емоційно. Але разом з тим, це потрібно знати нам всім, щоби розуміти, через що проходять наші співгромадяни, виносячи або іноді навіть не витримуючи катувань, які з ними відбуваються.
Росія бреше в своїх публічних комунікаціях
Яніна Корнієнко: Я би тут додала ще про знахідки, окрім того, що були тортури. В принципі, вони будуть у фільмі й досить відомими є ці види катування, які застосовувались до Вікторії. Зокрема, це електричний струм, побиття і те, що їй не надавали належної допомоги, про яку вона просила. Але я би ще додала, що ще одним доказом того, що Росія намагається умисно приховувати свої злочини є те, що Вікторію ховали від перевірок і, в принципі, Росія бреше в своїх публічних комунікаціях. Коли журналісти, наші партнери з міжнародної організації "Репортери без кордонів" надсилали листа і намагалися з'ясувати, в яких умовах утримували Вікторію, що з нею відбувалося, то у відповідь на цей лист керівництво СІЗО №2 написало, що Вікторія не утримувалася в СІЗО. Однак ми маємо низку свідчень, які говорять про протилежне. Відповідно, ми можемо ставити під питання все, що говорить Росія. Тому що це виглядає так, що вони намагаються приховати, зняти з себе відповідальність за скоєні злочини, усвідомлюючи, що інформація, яку ми оприлюднили, так чи інакше буде публічною.
Це не якісь поодинокі випадки самодурства на місцях, а чітка ієрархія у Росії з наказами діяти жорстоко
Чи розумієте ви, хто саме вчиняв усі ці злочини, і чи можете вже конкретно називати, хто винний в затриманні і катуванні Вікторії?
Яніна Корнієнко: У нас буде тривати робота над тим, щоб ми могли це висвітлити і належним чином показати. Однак однозначно – це керівництво СІЗО, це керівництво лікарні, в яку Вікторію помістили. Це теж ще один факт, що вона була в настільки поганому фізичному стані, що вона дуже схудла, не могла сама підніматися з ліжка, тільки співкамерниці їй допомагали це робити. Їй не надавали належної медичної допомоги. І коли стан Вікторії став настільки поганим, її поклали на кілька тижнів у лікарню, після чого перевели в одиночну камеру і відтоді свідки вже не бачили того, що відбувалося з Вікою. Тому ми можемо точно казати про співробітників колонії, про керівництво цієї колонії, про керівництво лікарні. І важливо розуміти, що це не якісь поодинокі випадки самодурства на місцях, на низькому рівні, насправді це система, вибудована з самого верху. Це чітка ієрархія з певними наказами діяти жорстоко. Тут я хочу пригадати матеріали Washington Post, які були нещодавно оприлюднені. Там колишні тюремники, наглядачі з цього СІЗО №2, які виїхали за кордон, дали свідчення іноземним журналістам, де сказали, що їм надавали вказівки, що вони можуть з українськими полоненими поводитися жорстоко, тобто, не стримувати себе.
"Крім листа батьку, немає більше ніяких підтверджень від країни-агресорки того, що Вікторія померла"
У жовтні 2024 року Міноборони РФ надіслало батьку журналістки лист про те, що Вікторія померла в полоні. Наскільки ця інформація взагалі підтверджена, чи можна її якось верифікувати і чому тоді тіло Вікторії досі не повертають Україні?
Людмила Янкіна: Ми намагалися верифікувати цей лист. Ми спілкувалися з усіма державними органами, які мають мандат для того, щоби вимагати тіло Вікторії або якихось підтверджень про те, що цей лист справжній, підтверджень смерті Вікторії. Я думаю, що для слухачів тут важливо просто зрозуміти, що окрім того, що надійшов цей лист, природу якого ми насправді до кінця не розуміємо, чи дійсно він надійшов від Міноборони, більше ніяких підтверджень для наших державних органів не відбулося. Тобто ні Координаційний штаб, ні Офіс уповноваженого з прав людини, ні інші не мають будь-якого підтвердження з боку країни-агресорки про те, що дійсно Вікторія померла. Тобто їм подібні листи не надходили, або якість додаткові підтвердження. Немає також свідоцтва про смерть Вікторії. Його ніхто нікому не надсилав. Немає будь-яких інших підтверджень її смерті. Відповідно в нас є причина думати, що Росія просто застосовує ще один вид психологічних катувань по відношенню до близьких і оточення Вікторії, надаючи не справжню інформацію про те, що вона померла. Або вони знову ж таки катують психологічно все її оточення, лише говорячи про те, що вона померла, але не надаючи додаткових підтверджень. Тобто зараз у нас немає причин для того, щоби вважати, що інформація в цьому листі на 100% – правда.
Людмила Янкіна. Фото: facebook/lyudmyla.yankina
"У нас були різні гіпотези"
У Координаційному штабі повідомляли, що Вікторія мала бути обміняна 13 або 14 вересня 24-го року. Але тоді Росія журналістку не повернула. Чому цей обмін зірвався?
Яніна Корнієнко: У нас були різні гіпотези. Одна з гіпотез – якщо ми припускаємо, що інформація в листі справжня, то можливо на момент, коли вона мала бути в обміні, її вже не було в живих. Але тут питання в датах. Чи справді дата, яку російське Міноборони вказує в листі, справжня – 19 вересня. І взагалі, що відбулося? Була одна з гіпотез, що Вікторія могла померти під час етапування на обмін, оскільки свідчення людей, які її бачили останніми, говорять про те, що вона була в критично поганому стані і могло так статися. Але це ми припускаємо лише, в нас немає підтвердження, що вона могла не витримати просто самого етапування. І питання в тому, що в нас немає інших свідків, які би могли або спростувати, або підтвердити, що саме з нею відбулося. Була гіпотеза, що її мали етапувати спочатку до Москви, а потім вже на обмін, але щось пішло не так і на обмін вона не з'явилася. Перша інформація, яку ми отримали, що Вікторія не з'явилася на обмін.
Росія повинна повертати цивільних безумовно
За даними Міністерства культури і стратегічних комунікацій, станом на зараз в російському полоні перебуває 30 українських журналістів. Загалом, за даними омбудсмена, починаючи з 2014 року і станом на липень 2024-го росіяни примусово утримували понад 14 тисяч цивільних українців. Навіщо взагалі Росії цивільні заручники і чому вона їх не повертає?
Людмила Янкіна: Тут важливо розуміти, що є різниця між поверненням військовополонених, які дійсно є і були комбатантами на момент їхнього затримання, і цивільних людей. Тобто механізм повертати комбатантів є, тому що є визнана світом процедура. А для цивільних такої процедури немає. Відповідно, кожен раз, коли мова йде про повернення цивільних, ми не можемо назвати це обміном, тому що, наприклад, в нас немає російських цивільних полонених. Ми їх не затримували, не утримуємо і взагалі це злочин, цього немає бути.
По-факту нам немає на кого міняти, так?
Людмила Янкіна: У нас є тільки військовополонені. Але це не є основною причиною. Основною причиною є те, що Росія чинить злочин проти цивільного населення і незаконно позбавляє їх свободи. Але і процедури, яка би дозволила нам говорити про те, що Росія якимось чином офіційно має повертати, немає. Росія повинна повертати цивільних безумовно. Росія не має права їх затримувати, утримувати і катувати. Росія не має права схиляти їх до того, щоби вони визнавали себе комбатантами і фабрикувати проти них різні справи. Але питання в тому, що державі Україна вдалося повернути лише 171 людину, з тисяч. Це остання цифра, яку я чула.
У нас є поняття "зниклий безвісті", є поняття "полон не підтверджений" і "полон підтверджено". Підтверджується полон через механізм Міжнародного комітету Червоного Хреста, який має якимось чином дізнатися, чи є людина в місці несвободи, якимось чином це зафіксувати через свої процедури і поінформувати країну, громадянином якої є ця людина. І через процедуру "полон підтверджено" лише близько 1600 людей зараз підтверджено. Всі решта – це "полон не підтверджений". Ба більше, можу сказати, що понад 14 тисяч людей, які ви називаєте, це ще не фінальна цифра. Це лише ті, про кого нам відомо. Є тисячі людей, про яких нам невідомо. Бо коли їх утримують, їхні родичі перебувають все ще на окупованих територіях і вони бояться поінформувати українську сторону про те, що їхню близьку людину затримали. Чому? Тому що вони бояться, що можуть цим нашкодити близькій людині. Вони намагаються якось домовитися з росіянами. І дуже часто буває так, що ми дізнаємося про те, що людина в полоні, вже через тривалий час. Тому ми розуміємо, що ці цифри не точні. І вони не можуть бути точними, тому що велика кількість людей, які затримувалися як цивільні заручники і утримуються в російських катівнях або на окупованих територіях – це люди, про яких ми можемо банально не знати через страх їхніх родичів і неможливість поінформувати.
Росія – країна-терористка
Як повертати тоді цих людей?
Людмила Янкіна: Це надзвичайно складно і саме тому, така неспівмірність між затриманими і поверненими. Росія – країна-терористка, яка буквально тероризує наше населення на окупованих територіях, затримує людей просто десятками, сотнями, тисячами. Але ніяким чином неможливо до цієї країни достукатися, щоби повернути людей. Відповідно, потрібно залучати міжнародні інституції, закликати інші країни, щоби якимось чином закликали Росію повернути, застосовували якісь санкції. Потрібно, власне, через такі розслідування шукати тих, хто вчиняв ці злочини не лише на найвищому рівні, а й на особистому – стосовно керівництва СІЗО, керівництва лікарень, щоби потім ми могли говорити про те, що держава Україна інкримінує цим людям вчинення злочину проти українського цивільного населення і застосовує якісь персональні санкції. Приміром, подає в розшук через Інтерпол. Тобто механізми є, але їх потрібно постійно шукати і вони не є прописаним алгоритмом.
