Закрита автозаправка в штаті Орегон під час кризи 1973 року. Фото: wikipedia.org
У 1970-ті Джек Андерсон працював на невелику логістичну компанію в Техасі, що в Сполучених Штатах Америки. Як водій вантажівки, головний обов’язок Джека полягав у тому, щоб вчасно і за графіком доставляти товари між штатами. До нафтового ембарго він мав стабільний дохід, що дозволяв утримувати сім’ю, оплачувати іпотеку та забезпечувати дітей освітою. Але події 1973 року кардинально змінили його життя. Одразу після оголошення нафтового ембарго ціна на бензин зросла майже вчетверо. Для Джека, який залежав від пального, це стало ударом: його роботодавець не міг підвищити заробітну плату, щоб компенсувати витрати, і почав скорочувати рейси. Полюючи за пальним для вантажівки, Джек годинами стояв у черзі на заправках. Часто рейси зривалися тільки тому, що він не міг знайти бензин у потрібному обсязі. Згодом його компанія, не маючи змоги витримувати фінансовий тиск, оголосила про банкрутство. Джек залишився без роботи, з великою іпотекою та двома дітьми, які навчалися в коледжі. Знайшов роботу механіка у невеликій майстерні, що спеціалізувалася на ремонті економних японських автомобілів. Вони тоді одразу стати дуже популярними через низьке споживання пального. У той час, коли американські автомобілі витрачали багато пального, компактні японські моделі розбирали наче гарячі пиріжки. Джек не просто швидко навчився ремонтувати нові для американського ринку автомобілі, попит на його послуги зростав щодня. Завдяки цьому чоловік не тільки зміг забезпечити сім’ю, але й згодом відкрив власну автомайстерню. Більшість американців швидко адаптувалися до обставин і вже за кілька років змогли подолати енергетичну кризу. Однак, з чого все почалося? Чому взагалі виникла нафтова криза в світі, яку досі переповідають у книжках як одну з найбільших в історії?
Виявляється, її передумови з’явилися набагато раніше за 70-ті роки – говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Фактично повоєнна відбудова світової економіки 1950-1960-х років призвела до того, що економіка почала бурхливо розвиватися. З розвитком економіки, безумовно, підтягується і використання енергоресурсів. На той час нафта була одним з постачальників виробництва і для електроенергії, і, безумовно, для заправляння автомобілів. Зростало використання її неймовірно швидко. Тому що знижувалась ціна на приватні автомобілі. Плюс – зростала можливість. І на той час нафта не була дуже дорогою. Окрім цього, те, що використовувалася вона й в хімічній промисловості, і в інших галузях економіки. Тобто, споживання нафти зростало, але основні експортери нафти на той час, як правило, арабські країни, теж були цьому неймовірно раді, тому що кошти перетікали до них. Вони могли собі так само забезпечити якісь свої базові потреби для своєї країни. Тому всі були в цьому задоволені. В чому було незадоволення? Це, як не дивно, було в питанні Близького Сходу. Тому що на той час вже з 1949 року існує країна Ізраїль, яка активно боролася за свою незалежність. Потім, звісно, у 1967 році так звана 6-денна війна, яка фактично дозволила державі Ізраїль відновити контроль над Східним Єрусалимом. Він завоював дуже великі додаткові території – так звані Голанські висоти, повністю Синайський півострів. Баланс змістився, тому що дійсно, багато країн арабського світу були цьому незадоволені. Вони хотіли його скинути, але отримали розширення цієї держави ще більше. І це напруження тривало до того, що фактично у жовтні 1973 року вибухнула нова війна, так звана, "Судного Дня". Арабські країни не були готові до цієї війни, але за підтримки того ж Радянського союзу напали. Ізраїль швидко оптимізувався. Переломив ситуацію, ще більші зайняв території. І ця ситуація вже не задовольнила більше країни арабського світу. Тому що Ізраїлю, безумовно, надали допомогу Сполучені Штати Америки - стратегічний союзник - і в тому числі зброєю. Пізніше і країни Європи надавали підтримку Ізраїлю. Ізраїль фактично переміг у цій війні, але це мало вплив на глобальні процеси вже з точки зору політичних думок, з поглядів країн арабського світу".
1973-й рік – час глобальної холодної війни. Тоді існувала політика детанту або розрядки між двома таборами – капіталістичним (на чолі зі Сполученими Штатами Америки) та соціалістичним, основним диригентом якого був Радянський Союз. І це мало свої наслідки – говорить історик, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:
"Із середини 1960-х років одним з локальних вимірів протистояння між Заходом і Сходом був Близький Схід. Тобто, традиційний, давній конфлікт між Ізраїлем та арабськими країнами, які оточували його. Варто сказати, що Радянський союз на початку створення держави Ізраїль був на боці саме цієї країни. Але з часом переорієнтувався саме на арабські країни. І такий локальний вимір мав дуже глибокі глобальні наслідки. Агресія арабських країн, передусім, Сирії та Єгипту проти держави Ізраїль. Час для атаки був обраний не випадково. Це ізраїльський видатний день, Йом-Кіпур, тобто Судний день. У цей день заборонено працювати будь-яким закладам, навіть в аеропорту не проводять ретельні перевірки через заборону працювати взагалі. І саме в цей день розпочалася війна. Вона тривала не дуже довго. І фактично Ізраїлю вдалося вдало чинити опір, навіть перейти у контрнаступ. Перемога Ізраїлю призвела до того, що арабські країни, а разом з тим і їхні союзники, вирішили, що якось треба відповісти Заходу. А чому саме Заходу? А тому що Захід підтримував Ізраїль. Підтримував всебічно. Якщо подивитися на теперішній час, то з одного боку і тепер існує підтримка справедливої боротьби Ізраїлю за його існування. Але водночас і в країнах Євросоюзу, і не лише існує і антиізраїльська позиція. Тоді, у 1973 році в умовах глобального протистояння між Радянським союзом і Заходом, Радянський союз підтримував арабські країни. Підтримував теж не лише морально, а й військовими радниками, була, звісно, й радянська зброя й інше. Тобто, ця війна і її наслідок призвели до того, що було вирішено організацією країн експортерів нафти (ОПЕК) вчинити енергетичне ембарго. Це призвело до глибокої енергетичної кризи у світі".
Ситуація на глобальній політичній арені розвивалася дуже стрімко. 6 жовтня 1973 року почалася війна Судного дня, а вже 17 жовтня ОПЕК у відповідь на підтримку США та інших західних країн ухвалили рішення про ембарго на постачання нафти. До цього прецеденту мало хто взагалі чув про існування такої організації експортерів нафти – картель, створений нафтовидобувними державами для стабілізації цін. Інакше кажучи, членами цієї організації були країни, чия економіка залежить від доходів з експорту нафти. Наразі членами ОПЕК є 12 країн: Алжир, Ангола, Венесуела, Габон, Екваторіальна Гвінея, Ірак, Іран, Республіка Конго, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ та Саудівська Аравія. Звісно, 50 років тому цей перелік був менший, однак мета залишається незмінною – координація та уніфікація нафтової політики країн-членів організації задля забезпечення справедливих і стабільних цін на нафту на світовому ринку. А тоді, у 70-х роках, нафта стала ще й об’єктом політичних маніпуляцій. 19 жовтня Саудівська Аравія наклала ембарго на поставку нафти до Сполучених Штатів Америки. А в листопаді ембарго розширили на всі країни, що підтримували Ізраїль, включно з Нідерландами, Португалією, Японією. Продовжує доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Ціна нафти з комфортних $3 піднялася до $12. Ще раз зауважу, що $12 70-х років це зовсім не сучасні $12. Зараз ми вже звикли, що нафта може бути і по $100, 120, 80, 60 – на той час це було різко. Майже в 4 рази, менше, ніж за 2 місяці зросла ціна на нафту, що стало надзвичайно великим ударом по економіці, при чому по всіх її галузях. ОПЕК – Організація країн експортерів нафти – більшість цих країн є мусульманськими. І це впливало на економічну поведінку інших країн. Вони домовлялися скільки видобувати нафти. Вони не конкурували між собою, а виступали як практично єдиний гравець на ринку нафти. Тим самим могли впливати, навіть диктувати в певній мірі ціни. Фактично всі були задоволені до 1973 року. Тому що економіка розвивалася, зростав попит на нафту, всі заробляли. Але тут зіграла абсолютно не економічна позиція. Що ми розуміємо під ембарго? Ембарго означає зупинку експорту нафти. Це з одного боку, ти не отримаєш гроші за цю нафту, а з іншого – нафтовидобуток не рубильник, який включив і виключив в один момент. Свердловини працюють, ти не можеш їх одночасно заморозити. Тобто, ти отримуєш прямі збитки, тому що ти змушений обслуговувати ці свердловини, тому що це твої люди, які там працюють. Вони мають підтримувати її роботу і все одно цю нафту треба кудись подіти. І це було збитково. Але з політичної точки зору це підтримка єдиновірців. Хоча ані Сирія, ані Єгипет до ОПЕК не мали жодного відношення. Тут зіграло те, що політика переважила економіку, створивши абсолютно всім величезні проблеми. Але ОПЕК показало, що які б не були дружні стосунки, в певний момент монополія може впливати на інших виробників, і на цілі держави, на цілі економіки".
Нафтове ембарго стало частиною ширшої антизахідної позиції арабських країн, яка передбачала політичний тиск на Захід щодо підтримки Ізраїлю. А енергоресурси були використані як інструмент впливу на міжнародну політику. Головною метою була незалежність від західного контролю в економічних та політичних справах. Тож ситуація, яку розіграли на світовій арені у 1973-му із запровадженням нафтового ембарго, на думку історика Ігоря Тодорова, була першим проявом антизахідної позиції глобального півдня.
"Зараз цей термін часто використовується. Він не відповідає змістовно реаліям. Бо, насправді, країни Глобального Півдня дуже різні. Проте, елементи консолідації присутні і тепер. А тоді, у 1973 році, на мій погляд, це було першим проявом. Зв’язок тут відстежувався дуже відверто. Дещо такий суб’єктивний момент. Якраз тоді, в середині 1970-х років я закінчував навчання в загальноосвітній школі, але цікавився політикою. І, спираючись на вплив радянської пропаганди, уважно слідкував за тими подіями, і думав, що ось нарешті світовому імперіалізму колишні колоніальні країни завдають дуже суттєвого удару. Я не думаю, що це все напряму було узгоджено з Радянським союзом, але не виключаю такої можливості. Насправді, по факту ця енергетична криза, різке зростання цін на енергоносії, передусім на нафту, призвела до збільшення прибутків Радянського союзу. Це об’єктивно. Радянський союз, звісно, не приєднувався до ембарго стосовно західних країн. Дуже швидко відчув реальну вигоду собі від кризи, яка тривала десь до кінця 1980-х років. Радянський союз реально збільшував видобуток нафти, видобуток газу. До того ж, користувався західними технологіями, всупереч навіть обмеженням Генеральної угоди про торгівлю і тарифи, яка висувала певний список на обмеження експорту в Радянський союз. Але деякі речі подвійного призначення, яких можливе було використання і у військовому секторі, потрапляли до Радянського союзу саме завдяки тому, що він посів більш вагоме місце, як енергетична країна, яка є експортером енергоносіїв на тлі цього ембарго, на тлі такого дуже помітного зростання цін".
Радянський союз отримав від цього конфлікту глобальних світових інтересів дуже багато. Передовсім, економічно. За рахунок того, що наприкінці 60-х дуже активно почали освоювати родовища Сибіру, СРСР опинився у виграшній ситуації, адже почав більше експортувати нафти за кордон. Цікаво, що одне з основних родовищ тоді розташовувалося і на Заході України – говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"З нафтовими родовищами була, як не дивно, Західна Україна, Харківська, Полтавська області. Безумовно азербайджанська нафта – Баку, плюс Приволзький басейн. Але Сибірські родовища дали справді необмежену кількість нафти. Почали активно будуватися нафто- і газопроводи – згадаймо нафтопровід "Дружба"! Країни Східної Європи на той час, були частиною соціалістичного табору і повністю стали залежними від дешевої радянської нафти. Але так само і ФРН було вигідно отримувати трубопровідну нафту. Тому що це дешевше, ніж возити її танкерами. І плюс за рахунок елементарного зростання – Радянський союз радикально в 4 рази збільшив доходи від експорту нафти, плюс, безумовно, розширився ринок збуту. Тому що континентальна Європа почала напряму або через посередників отримувати відносно недорогу радянську нафту. Радянський союз свого часу мав дуже сильні економічні програми кінця 60-х років, коли соціалістична система тріщала повсюди, оскільки були дуже сильні перекоси у бік важкої промисловості. Люди об’єктивно не отримувати цілого спектру харчових продуктів, особливо товари побутового вжитку. Легка промисловість була точно не в пріоритеті. Але за рахунок отримання великої кількості іноземної валюти можна було безперешкодно закуповувати зерно, що відповідно тоді робилося за вигідними цінами. Плюс можна було підтримувати всередині різні соціальні програми. Другий момент, це безумовно, політичний вплив. Радянський союз побачив, що може впливати через країни Близького Сходу на ті чи інші процеси дуже відчутно. З іншого боку, посилення торгівлі дозволило налагодити відносини з американською адміністрацією, з іншими країнами Європи. І в другій половині 70-х це було потепління у відносинах. Тоді були підписані важливі угоди щодо скорочення ядерного озброєння, але до моменту 80-х років, коли Рейган прийшов до влади, і коли політика знову змінилася на різке протистояння між двома економічними таборами".
Вигоди Радянського Союзу були очевидними. Через дефіцит нафти, спричинений ембарго, ціни зросли вчетверо (з $3 до $12 за барель). Це забезпечило СРСР значне збільшення прибутків від експорту енергоресурсів, зокрема до Європи. Радянський Союз став важливим постачальником нафти, що дозволило зміцнити економіку. Європейські країни, які шукали альтернативу арабській нафті, збільшили закупівлі радянської нафти. Особливо вигідними були експортні контракти з країнами Західної Європи, зокрема з ФРН. Завдяки постачанню нафти Радянський Союз отримав важіль впливу на країни Західної Європи, які прагнули диверсифікувати джерела енергопостачання. Цікаво, що разом із цим, СРСР активно підтримував арабські країни в їхній боротьбі проти Ізраїлю (постачав зброю, надавав політичну допомогу). Це дозволило зміцнити відносини з ключовими арабськими державами, такими як Єгипет, Сирія та Ірак. А як щодо країн ОПЕК? На що розраховували вони? Оцінює професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:
"Коли ОПЕК ініціювала таку політику обмежень, чи заборони на експорт енергоносіїв до США, вони теж розраховували на певні власні політичні здобутки. І організація, про яку до 1973 року чули лише фахівці, стала дуже помітним загальносвітовим брендом. Вплив ОПЕК на стан енергетичного ринку в світі збільшився. Тобто, поступово, вони, звісно відмовилися від такої різкої позиції, але якраз через координацію власних зусиль вони могли і можуть реально впливати на цінову політику на енергоносії у світі. Хоча, звісно, країни ОПЕК не є такими, що забезпечують питому вагу енергоносіїв у світовому експорті. Проте, їхня позиція на ринок енергоносіїв, на нафту, передусім, є дуже важливою. Безумовно, саме на 1973 рік, коли розпочалася ця політика, звісно, вони втратили, оскільки їх поточні контракти перестали виконуватися і відповідно припинилися фінансові надходження. Але, враховуючи, що ця криза призвела до дуже помітного зростання цін, то я думаю, з часом всі країни ОПЕК, які долучилися до цього ембарго, все ж таки значною мірою компенсували собі втрати 1973-1974 років".
У 1970-х роках нафта і газ стали основними статтями експорту Радянського Союзу. За різними оцінками, тоді частка валютних надходжень від продажу становила 40-60% загального експорту країни. А після 1973 року, завдяки зростанню цін на нафту, валютні надходження від продажу енергоресурсів зросли у кілька разів. І ця залежність від експортних доходів призвела до вразливості СРСР щодо можливих коливань цін на нафту. Адже ці надходження використовували для фінансування соціальних програм, таких як субсидії на продовольство і товари першої необхідності. Також із цих грошей Радянський Союз забезпечував військові витрати, що становили значну частину бюджету. Коментує доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"В експорті це була левова частка. І сьогодні, якщо порівняти, в російській федерації, доходи від нафти і газу основні. Насправді, якщо подумати, світовій економіці Радянського союзу не було що запропонувати, оскільки радянські товари були неконкурентоспроможними у капіталістичному світі. Радянський союз серйозно відставав за технологіями. Військові технології, безумовно, не могли йти на експорт, взагалі бути об’єктом торгів, крім хіба що Африки та дружніх країн. Туди, безумовно, зброя йшла. Але за ними не йшли гроші. За ними йшла лише лояльність цих країн. Тобто, на цьому Радянський союз не заробляв. Це був інструмент впливу. Радянський союз давав прямі грошові вливання в будь-яку країну світу, яка заявляла, що стає на соціалістичні рейки".
Після запровадження нафтового ембарго в 1973 році Європа та Сполучені Штати Америки опинилися у складній ситуації, що позначилася на економіці, енергетичній політиці, суспільстві та геополітичних відносинах. У США цю ситуацію і досі називають "енергетичним шоком". Там прості люди дуже сильно відчули наслідки ембарго у своєму повсякденному житті. На автозаправних станціях утворювалися довгі черги, а продаж бензину часто обмежували. Ціни на бензин значно зросли, викликаючи невдоволення серед населення. Різке підвищення цін на енергоносії спричинило інфляцію та зниження темпів економічного зростання. Промислові підприємства, залежні від дешевої енергії, стикнулися з кризою, що призвела до втрати робочих місць. Обмеження на використання пального вплинули на повсякденне життя громадян: скорочення поїздок, економія енергії вдома. А підвищення цін на бензин змусило споживачів шукати економніші автомобілі, розповідає історик, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:
"І в США і в Європі одразу спливли дуже помітні негативні явища, пов’язані зі зростанням цін на бензин. У США з цією ситуацією справилися більш просто, бо у США свій потенціал видобутку нафти. І значна частина цих місць була законсервована. В результаті цієї енергетичної кризи США розконсервували свої давні ресурси і певною мірою вийшли більш-менш без суттєвих втрат. У Європі ситуація була гірша. Але це призвело також до певних таких переорієнтацій у зовнішньоекономічній сфері. Ці переорієнтації виявилися дуже корисними для Радянського союзу".
Під час нафтової кризи 1973 року в США виникла низка заходів, спрямованих на зменшення споживання пального. Одним із помітних заходів стала ініціатива "день без автомобіля", яка мала за мету заохотити людей використовувати громадський транспорт, велосипеди або ходити пішки. Аби тільки знизити споживання бензину й продемонструвати підтримку економії енергії. Ініціатива охопила як міські, так і сільські райони. У деяких містах, таких як Нью-Йорк і Сан-Франциско, "дні без автомобілів" супроводжувалися пропагандою використання громадського транспорту. За оцінками, такі заходи дозволяли суттєво зменшити споживання бензину, хоч і тимчасово. До речі, саме після цієї економіко-енергетичної кризи уряд почав більше інвестувати у розвиток громадського транспорту, щоб зменшити залежність громадян від автомобілів. Ініціатива "день без автомобіля" надихнула подібні рухи в майбутньому, включно з сучасними міжнародними "днями без автомобілів", що проходять у багатьох містах світу. Але тоді для американців це був дійсно великий шок – говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Оскільки одночасно піднялися ціни на нафтопродукти, на бензин, фактично зупинилися автомобілі. Фотографії з довгими чергами до бензоколонок облетіли весь світ. Треба розуміти, що таке Сполучені Штати кінця 1960-х - початку 1970-х років. Це максимально бурхливий розвиток всього. Люди зажили щасливо. Це перше покоління, яке не знало війн, яке жило в достатку, було абсолютно вільне у своїх поглядах, традиціях, можливостях. Це було справді благоденствіє. Величезні автомобілі, їх було багато. На родину – по два, по три, по чотири автомобіля. Власне житло, власний будинок. Люди жили. І в одну мить вони цього не змогли собі дозволити. Тому що не тільки були високі ціни на бензоколонках, а саме через те, що різко зросли витрати на виробництво всіх основних товарів. Тому що нафта на той час була основним виробником електроенергії, взагалі енергії для всього, що безпосередньо бере участь у виробничих ланках, чи вже побічно джерело електрики. Природно, почали зростати інфляційні ціни. Частина галузей була неконкурентоспроможною – отже, вона закривалася. Тобто, почало зростати безробіття. І тут традиційна державницька модель була неспроможною відповісти на ці виклики. Тому що чим більше ми будемо умовно витрачати на підтримку чи по безробіттю, чи якимось чином "гасити" ціни, відповідно зростають державні витрати. Що треба робити? Друкувати більше грошей. А друк більшої кількості грошей що робить? Ще більше зростає інфляція. Тому отримуємо це явище – стагфляція, коли одночасно зі зростанням грошової маси зростання витрат в економіці, зростають ціни, при цьому через скорочення виробництва, через скорочення економіки зростає безробіття. Взагалі друга половина 1970-х років була одна з найстрашніших у США. Це одночасно підштовхнуло до радикалізації, до зростання кримінальних явищ, до зубожіння населення. Тобто, коли спершу було все, а потім різко його не стало. Хоч нафтова криза є менших масштабів, але Велика депресія нагадувала і до сьогодні навіть. Цікаво читати деякі коментарі, які порівнюють 1970-ті роки з 1990-ми у нас з усією мультиплікаційною картинкою. Певною мірою був острах, але з іншого боку це змусило переглянути наявні економічні політики та підходи".
Нафтова криза зачепила всю капіталістичну економіку, не лише Сполучені Штати Америки. Ринкова економіка першою відчула на собі наслідки запровадженого ембарго – просіла торгівля, зросла вартість енергоносіїв. Тоді Чиказька школа економіки запропонувала вихід з ситуації – продовжує економіст Віталій Паздрій:
"Чиказькі хлопці, зокрема на чолі з Фрідманом, запропонували саме неолібералізм плюс монетарна теорія. На сьогодні це просто, на той час було ні – повернутися, по-перше, до ринкової економіки, де приватні ініціативи першочергові, якщо вже брати у 80-х роках. У Британії, це дуже було відчутно, бо високий сектор державний: масова приватизація всього і всіх, максимальне скорочення державних видатків, більша приватизація соціальної сфери, плюс регулювання монетарної бази, тобто регулювання грошової маси через ставки Федеральної резервної системи, вплив через банківські проценти, через певне доцільне вливання, або навпаки, вилучення коштів. Це вплинуло досить сильно. Ринок – найкраще без втручання держави, тобто фактичне повернення до самих основ ще до Сміта, до Рікардо".
Тобто саме нафтове ембарго і нафтова криза кардинально вплинули на роль держави і "підняли з попелу" приватну ініціативу, яка тоді якраз почала активніше розвиватися. Загалом, це одна з небагатьох криз, якій вдалося перевернути світову економіку догори дриґом.
"Капіталізм зміг перебудуватися, переоновитися. Знадобився певний час. Радянський союз від цього прямо дуже зловтішався. Якщо почитати пресу, то вони насолоджувалися з кримінальних справ, що бідність і так далі, що там "загниваюча Америка". Але ця зловтіха тривала 5 років, ну 5-6-7. У 1970-х роках дуже яскраво вибухнуло – соціалістична економіка не змогла знайти відповідь ані до цього, ані після цього. Вони просто підсіли на нафтову голку, а коли нафтові доходи скоротилися, то бай-бай! З іншого боку, нафтова криза підштовхнула до розвитку нафтовидобутку. У самих США були розконсервовані родовища. Почалися інвестиції в нові способи пошуку і видобутку нафти. Вигідно стало видобувати нафту з великих глибин. Це стало, безумовно, не одразу, але фактичним вирівнюванням ситуації в економіці".
Яку роль у подоланні кризи відігравали міжнародні організації, такі як Міжнародний валютний фонд чи Світовий банк? У 70-х саме ці організації не дозволили світові скотитися в економічне провалля, а нафтова економічна криза не мала настільки серйозних і трагічних наслідків, як Велика депресія 1929 року – пояснює економіст Віталій Паздрій:
"МВФ і Світовий банк надали кредити для стабілізації ситуації. Тобто, умовно касові розриви в економіці, коли була нестача грошей, щоб не розкручувалась інфляція, дійсно надання кредитів. Держава могла не друкувати стільки грошей, а стабілізувати. Виключно стали глобальними стабілізаторами. Треба пам’ятати, що такі глобальні інструменти не є чимось магічним. Вони можуть дати непоганий вплив на економіку і вирівнювати. І це добре, коли є така надструктура, така велика глобальна фінансова підтримка".
Які висновки зробило людство після подолання наслідків енергетичної кризи 1970-х років? Щонайперше, змінилися стратегічні підходи до створення резервів нафти. Передусім це зробили на національному рівні країни, що зазнали найбільших економічних втрат – говорить історик Ігор Тодоров:
"Більш серйозно тоді поставилися до диверсифікації постачання ресурсів, створення, резервів на випадок повторення подібних криз. Сполучені Штати розконсервували значну частину своїх місць видобутку нафти, які були тривалий час законсервовані. Уроки на той час, на той момент були враховані. Але з іншого боку, саме тоді, з кінця 1970-х, у 1980-ті роки відбувається переорієнтація на Радянський союз, а потім відповідно на його наступника Росію. І це, я б сказав, свідчить про те, що не всі уроки енергетичної кризи 1973 року пішли на користь. Тобто, якщо від початку можна було казати про певну диференціацію, але ж вже потім ми бачимо, що та ж сама європейська економіка значною мірою була орієнтована на відносно дешеві енергоресурси з Росії".
Енергетична криза 1970-х була першою кризою, яка продемонструвала залежність країн від первинних енергоресурсів. До Радянського Союзу гроші лилися рікою. І наслідки цього, певною мірою, ми відчуваємо і сьогодні, адже частина військового потенціалу, який був тоді створений за гроші від експорту нафти, нині спрямований проти нас на фронті. Продовжує економіст Віталій Паздрій:
"Накопичували, розвивали. Але питання як це використовувалося. Коли у тебе йдуть воєнні кампанії і так далі, все одно є цей мультиплікативний ефект. Тобто, гроші все одно втікають і далі йдуть в економіку. В Радянському союзі вийшло, що ми накопичували величезні арсенали зброї, яка нікому була не потрібна. Тобто, державна економіка державним підприємствам дала гроші на те, щоб ми виробили в державному секторі ці танки і вони пішли на державні склади, потім були законсервовані державою. Замість того, щоб витратити на розвиток людей, це пішло в метал. Безумовно, цей метал, по-перше, пішов під час афганської війни. Тому що коли ти бачиш, що у тебе є багато чим воювати, то чому не зробити собі війну? І плюс об’єктивно на той час у партійних високих керівників явно закрутилася голова від успіхів. Арабська війна сильно похитнула позиції Радянського союзу таки єдиної і сильної держави. Гроші, ти багатий, ти можеш собі зіграти! Можна собі почати відносно маленьку війну. А тут якийсь Афганістан під боком – чому б це і не зробити, не зміцнити і почати тиснути на союзника США Пакистан і взагалі на той регіон? Плюс – вже відбулася іранська революція. До речі, теж не забуваймо, що там у 1970-ті роки один з прямих наслідків у тому числі й цієї кризи. Вийшло, що зіграли проти себе. І плюс було багато зброї. Безумовно, ця зброя зараз вбиває нас також, тому що ці всі арсенали зараз розконсервовуються, які придатні, то йдуть на фронт. Але в цілому політика ерефії була дуже подібна до політики Радянського союзу. Чи то кінець 70-х, початку 80-х, чи то 2000-ні роки, коли у 2000-х зросли ціни на нафту за рахунок розвитку наноекономіки, плюс нотки дефіцитності самого вже ресурсу, тому що нафти стало трохи менше. Друге – плюс витрати на видобуток нафти. І це все закрутило голову Росії. Спочатку Росія дуже швидко вийшла з економіки проблемних 90-х, через те, що був такий ефективний шлях. Росія погасила всі борги, дійсно виплатила МВФ, Світовому банку усе, що була винна. Плюс потім почали заощаджувати. Проте, була зроблена та ж помилка: було вкладено не в людей, не в соціальну сферу, не в освіту, не в технології. Гроші почали вкладати у воєнні технології, у воєнну промисловість. Даваймо, знов побрязкаємо зброєю! Ну, побрязкали. Тепер маємо, на жаль, це розгрібати. Але це теж нічим добрим не закінчилося. Тому що ерефія втратила шанс насправді стати великою країною. Якби ці всі гроші були направлені в розвиток соціального, людського капіталу, я не уявляю де б ми зараз були. Тоді б, на жаль, ерефія стала б великою. Але зараз ми втрачаємо людські життя".
Нафтове ембарго 1973 року стало переломним моментом для енергетичної політики США та Європи. Воно спричинило економічні та соціальні потрясіння, але водночас стало поштовхом до змін у сфері енергетики, зокрема розвитку альтернативних джерел енергії та зниження залежності від імпорту нафти. Натомість Радянський Союз отримав значні фінансові вливання в економіку завдяки збільшенню цін на нафту та обсягів експорту. Однак неправильне державне управління й небажання розвивати інші сфери економіки, які могли б не гірше наповнювати бюджет соціалістичної імперії, у 80-х стали фатальними для СРСР.
