Михайло Пуришев у студії Українського Радіо
"Я досі думаю, чому я звідти не забирав більше людей"
Минає 3 роки з того моменту, як ми почали пригадувати всі події, які відбувалися в Маріуполі, коли почалася повномасштабна війна і люди почали виїжджати вже тоді з блокадного Маріуполя. Якими ті дні були для вас і що найбільше закарбувалося у вашій пам'яті з того часу?
Найбільше я пам'ятаю дітей. Вони не розуміли, що відбувається. Тому що вибухи, коли ми їхали в холодному бусі, це була зима, холодно. Ми з дітьми танцювали, щоб розуміли, в "сірій зоні". Просто зупинились, тому що не пропускали. Ми стояли і з дітьми починали просто танцювати, щоб якось зігрітися. Так ми відволікалися. В Маріуполі на той момент, якщо брати всю мою поїздку і все, що там відбувалось, то найважче мені здалося – це розуміти те, що я бачив у драмтеатрі. В драмтеатрі дуже багато було діток на другому поверсі. І вагітні були, і маленькі дітки. І важко було побачити, тому що я не знав (про авіудар Росії по цьому театру – ред.), я не дивився Telegram. Я приїжджаю на евакуацію і бачу, що драмтеатр просто знищений. Я зразу згадую тих дітей, які там були, матусі і все це. І думаю: ну як, як? Це мене дуже сильно… Я досі думаю, чому я звідти не забирав більше людей. Дуже важко.
"У мене не вистачало навіть грошей на бус"
У Маріуполі ви займалися бізнесом, а з початку повномасштабної війни почали волонтерити. Як взагалі прийшло розуміння, що потрібно вивозити людей? Як з'явився червоний бус, яким ви і вивозили людей?
У мене був нічний клуб у Маріуполі. Я зателефонував співробітникам і сказав, що я приїду. Вони кажуть: "Ми чекаємо, тут люди приходять, ми їх годуємо, зробили бомбосховище, притулок для людей". Я кажу: "Я приїду". І я починаю шукати, щоб купити бус, а бус дуже важко знайти. Знайшов його випадково. Але поки я їхав його купувати, ціна зросла. Плюс долар зріс тоді. Пам'ятаємо, що він тоді був і по 50-т. І в мене не вистачало навіть грошей на цей бус. Слава Богу, в "Монобанку" тоді можна було взяти гроші в борг і я ще зміг кредитними коштами розрахуватися. Так я купив цей червоний бус і поїхав, тому що співробітникам пообіцяв. А коли вже приїхав, поки там жив із дітьми, з людьми і виходить, що співробітників я вивозив в останню чергу. Їхав за ними.
"Так я почав це все волонтерство"
А по дорозі ви зустрічали інших людей?
Ні, вони в мене були вже у клубі. Вони всі приходили і ми там жили. Але в першу чергу треба було забрати дітей. І мої співробітники розуміли, що треба забирати дітей, жінок, людей літнього віку. І таким чином вивозили. І вийшло так, що в останню чергу я вивіз своїх співробітників, з якими їхав. І так я почав це все волонтерство. Я навіть не думав, що це так буде.
"Тоді не було часу рахувати"
А ви рахуєте, скількох людей вдалося вам вивезти?
Це запитання мені всі ставлять. Я б уже збився, якби рахував. Скільки вмістилося в цей бус, стільки і їхало. Плюс після авіаудару в мене вилетіли двері, лобове скло і багато не засунеш. Якби ще були двері, то можна було б ще "утрамбувати", впихнути і зачинити двері. А так, скільки влазило, стільки влазило. Із маленькими дітьми старався брати наперед, щоб їх не притисло. А так не рахував. Тоді не було часу рахувати.
"Це моє знайомство з війною"
Як ви взагалі провертали цей процес евакуації, причому туди-назад їздили? Що ви робили, коли вас зупиняли окупаційні блокпости? Як ви спілкувалися з росіянами, колаборантами чи хто там був?
Перша поїздка була найважча, тому що ти не розумів, що з тобою буде. Тобі на кожному блокпості кажуть: "Куди ти їдеш в Маріуполь, тебе розстріляють, ти не доїдеш". А коли вже зупинили, коли це все відбулося, чесно, я дуже сильно переживав. Це моє знайомство з війною. Горять танки, міни і ти таким чином знайомишся з цією війною. Тоді ж ти не розумів, що це таке. Це зараз ти вже розумієш більше. А тоді ні. Тому першу поїздку ми навіть згадували буквально позавчора. Зустрічалися теж волонтери з Маріуполя і кажуть: "7-го числа розстрілюють волонтерські автівки, які намагалися приїхати, а 8-го ти їдеш". Кажуть: "Ми навіть думали, що ти дурачок. А коли ти приїхав, ми були в шоці". Тому що нікому не вдавалося приїхати в Маріуполь, а тобі вдалося.
"Найжорстокішими були "ДНРівці"
А як вам вдалося?
Я просто їхав. Просто їхав. Я співав пісню "Незалежно від раси чи кольору людей, ти люби усіх, усім роби добро". Молився і їхав. І потім блок-пост мене зупиняє. Я бачу вже ці російські шеврони. Питають: "Хто ти, що ти, куди ти їдеш?" Я кажу: "В Маріуполь їду". А чого їдеш? Кажу: "Я живу в Маріуполі". І там у них прямо якась операція – вони відійшли від буса, навели зброю, з БТРа свого навели зброю, все понаводили. А я згадую, що я його завантажив битком. Думаю: "Господи, зараз щось відкрию, щось як впаде. А вони всі на нервах, думаю, зараз ще й розстріляють". Але я там все притримав, акуратненько відчинив, вони подивилися, що нічого немає і кажуть: "Їдь, у наступному населеному пункті розвантажишся". А я сам про себе думаю: "Та ні, мені в Маріуполь треба". Але вони навіть не розуміли, що зі мною робити. Їхній командир там комусь телефонував, щось дізнавався, що зі мною робити. А другий підходить і каже: "ми прокинулись, поїхали і я вже в Україні". І я тоді зрозумів, що командування знало, а деякі військові ні. Їм навіть нічого не говорили, просто повезли і все. Дуже багато було провокацій на блокпостах, але в основному найбільш жорстокими були "ДНРівці".
Блокпости російських хапуг і п'яниць
А в чому ця жорстокість проявлялася?
Щоб запам'ятати всі блокпости, я їх якось називав. Був блокпост "Хапуги" – це блокпост, на якому вони все забирали. Дитяче харчування – їм байдуже, їм щось потрібно забрати. Такі хапуги. На іншому блокпості п'яні. Могли водити людей, роздягати. На деяких блокпостах могли стріляти біля ніг, щоб налякати. Тобто, в них така була риторика. Я не знаю, чому вони постійно кажуть: "Ой, вісім років, вісім років, де ви були?". У них одна і та ж "планка". І вони дуже жорстокі. А коли я вже на 7-му поїздку потрапив у підвал до них, то найжорстокіші були саме вони ("ДНРівці" - ред).
"Мені це здавалося вічністю"
Як вас затримали і як взагалі вам вдалося повернутися з полону?
Це дуже довга історія. Я їхав на "Азовсталь" за дітьми. А коли ти кажеш, що ти їдеш на "Азовсталь", бо там діти, а тоді вони якраз бомбили "Азовсталь", то вони тебе забирають одразу. Мені це здавалося вічністю, хоча це було 3-4 дні. Електрошокери, допити тощо. Але, слава Богу, відпустили. Сказали, щоб більше тут не з'являвся.
"Росіяни не хочуть, щоб на картинці були українські волонтери"
Крім вас, у той час у Маріуполь їздили й інші волонтери. І якраз наприкінці березня 33 волонтери потрапили в російський полон. Ви тоді знали про цю ситуацію? І взагалі переживали за свою безпеку?
Я попереджував. У мене була шоста поїздка, нас зняли на фільтрацію і я навіть зробив сторис з цього приводу. Сказав, що їхати вже не можна, тому що вони саме українських волонтерів… Їм не потрібна гуманітарка з України. Це об'єктивно. Розумію, що вони не хочуть, щоб на картинці були українські волонтери. Вони хочуть своїх, вони хочуть показувати свої колони з Росії. А тут українські. Звичайно, що вони будуть їх затримувати. І я сказав, що не можна їхати, тому що вони будуть робити все, щоб їх не було. І в той момент, буквально через 2 дні їдуть волонтери і їх забирають. І вони довго сиділи.
109 днів. А ви за свою безпеку переживали тоді?
Та я щоразу переживаю. Кожну поїздку. Херсон – це теж була важка операція, яку ми робили з волонтерами.
"Я – батько чотирьох дітей"
Тобто ви переживаєте, але все одно продовжуєте евакуювати людей. Чому?
Я не знаю. Чому я – батько чотирьох дітей і досі їжджу – не знаю. Мені ставлять це запитання, але я не знаю. Інколи здається, що просто заради людей, дітей. Більше дітей. Діти для мене – це все.
"Краще виглядати як дурачок, але живий"
Після Маріуполя ви допомагали вивозити людей з Херсона, зокрема після підриву росіянами Каховської ГЕС. І знаю, що вам вдалося вивезти людей з окупованих Олешок. Як ви це робили?
По-перше, ми не планували їхати у Херсон, тому що ми зателефонували місцевим волонтерам, я запитав, чим допомогти? Вони відповіли, що ні, все є, дуже багато волонтерів приїхало. І ми якось почали відпускати цю ситуацію. А потім я бачу відео, де дитині скидають з дрона воду. І я команді кажу: "Будемо їхати". Ми в цей же день знаходимо човен, купуємо. У нас грошей немає на човен, ми позичаємо гроші в людини, купуємо цього човна та їдемо. Я думаю: "Господи, ну як я буду цих дітей забирати?" Команда не знає, а в мене в голові плани… І ми заїжджаємо по дорозі в будівельний гіпермаркет, перефарбовуємо човна в червоний колір, а в нас він вийшов не червоний, а рожевий, малюємо сердечка. Я кажу, що треба ще купити вудочки, прапор, шолом. Команда навіть не розуміла, що це буде. Мене навіть здивувало те, що вони все це робили. Але у нас вийшов рожевий човен із чотирма білими прапорами і рожевий шолом. Команда просто в шоці. І ми приїжджаємо. У нас була "Пума" (волонтерка Оксана Волжина - ред.), ми з нею в Бахмуті евакуацією займались. І "Пума" каже: "Я з тобою поїду". Я команду залишаю і першу поїздку я роблю з "Пумою". Виїжджаємо з нею з Острова, навіть не знаємо куди. Дістаємося на лівий берег. Бачимо човна назустріч, з якого нам показують, що, мовляв, "дурачки". Ми з "Пумою" поміж себе: "Зате живі будемо". І їдемо туди. Це, до речі, мій перший такий досвід ходіння на катері. Не було до цього такого великого досвіду. І ми їдемо. У нас був гучномовець, ми кричимо: "Люди, люди". І тут починають люди виходити з дахів. Ми бачимо людей і бачимо чоловіків. Вся проблема в тому, що чоловіки – це проблема. Тому що не відомо, хто це може бути. Але ми дізнались, де люди, повернулися, взяли гумового човна і так почали. Андрій "Боксер" (волонтер Андрій Пєтухов - ред.) долучився. У нас ще був капелан Михайло, який теж з командою долучився. І так у нас вийшла така команда, з якою ми почали забирати з лівого берега. І так склалася ця операція. Дурачок? Як кажуть, "краще виглядати дурачком, але живий". Дрони літали, ми боялись, але робили.
Скільки людей вдалося вивезти, скільки дітей?
10 дітей, 12 дорослих і навіть собаку знайшли. Він плавав біля стовпа, ми забрали собаку.
