Фото: Український інститут національної пам'яті
Події, описані в радянських підручниках, не збігалися з документальними свідченнями
Чому ви свого часу зацікавилися цією темою?
Радянська історія багата на різні події, як позитивні, так і негативні. Негативні події, які завжди показували радянську владу в негативному світлі, завжди містили якусь таємницю. І це завжди по-особливому притягує, адже про це не писали в тих підручниках, за якими ми вивчали історію. Про них мало відомо, вони дуже часто оповиті міфами. Тому для дослідника такі теми дуже цікаві. Коли тремтячими руками береш в архіві документи і дізнаєшся про те, що там відбувалося насправді. І часто те, що ми знали про ту чи іншу подію, не збігається з документальними свідченнями. І тоді починається наукова робота. Ця тема зацікавила мене своєю утаємниченістю, недослідженістю і частково інформаційною спотвореністю.
Збірка документів і матеріалів, яка є у відкритому доступі
Ви є упорядником праці "Куренівська трагедія 13 березня 1961 року в Києві: причини, обставини, наслідки. Документи і матеріали". Розкажіть про цю працю.
Я є одним з упорядників. Це збірка документів і матеріалів, які готував Інститут історії України з нагоди 50-річчя трагедії, яка припадала на 2011 рік. Ми звернулися до архівів, і вони надали нам документи, які стосувалися цієї трагедії. Ми їх науково опрацювали, підготували публікації на цю тему і випустили тематичний предметний збірник. Він, до речі, міститься на сайті Інституту історії України у вільному доступі, кожен охочий може з ним ознайомитися. І таким чином ми закрили одну наукову проблему: ввели ці документи до наукового обігу і дали можливість громадськості якомога глибше познайомитися з подіями Куреніської трагедії.
Знаємо ми про трагедію багато, але далеко не все
Чи означає це, що, впорядкувавши документи, ви в цій історії поставили крапку?
Ця збірка документів і матеріалів, які доволі повно відображають передумови, причини, обставини цієї трагедії і те, як влада долала наслідки. Втім, у нас немає підстав говорити про те, що ми знаємо все. Адже сама трагедія замовчувалася, відповідно багато документів в архівах зберігаються без прив'язки до трагедії, хоч і дають інформацію про те, як влада долала негативні наслідки трагедії, як людям надавали житло, як їх забезпечували тощо. Ці документи не містять жодної достовірної інформації щодо кількості жертв. Тож знаємо ми багато, але говорити проте, що поставлено крапку, ми не можемо.
Цегляним заводам заважали відходи
Нагадайте, будь ласка, що тоді сталося. Що ми називаємо Куренівською трагедією?
Почати треба з 1950 року, коли і почалися ті події, які в підсумку призвели до трагедії 13 березня 1961 року. В 1950 році повоєнний Київ відбудовувався дуже бурхливо, і це вимагало величезної кількості будівельних матеріалів, перш за все, цегли. Петровські цегляні заводи номер 1 і номер 2, які знаходяться на Сирці за 5 повоєнних років у 15 разів збільшили випуск своєї продукції. Ця потреба була абсолютно обґрунтованою, і вони могли б розширювати виробництво й далі. Але їм заважали відходи. Що з ними робити? Цим питанням почали займатися в 1950 році. Було два проєкти: перший проєкт передбачав скидання цих відходів в Дніпро, другий проєкт передбачав скидання цих відходів в Бабин Яр. Бабин Яр на той час виглядав наступним чином: це був глибокий рівчак заввишки до 50 м і завдовжки 2,5 кілометри. В ньому було три рукави. І оскільки Бабин Яр знаходився до Петровських цегельних заводів набагато ближче, організувати скидання відходів у Бабин Яр було набагато простіше. На озброєння Міністерства промисловості і будівельних матеріалів в 1950 році взяло на озброєння саме цей другий проєкт. І невдовзі почався відмив Бабиного Яру.
Відходи способом гідромеханізації за допомогою води скидали в Бабин Яр
Як все це виглядало?
Відходи способом гідромеханізації, тобто розрідженням за допомогою води перекочували по трубах і скидали в Бабин Яр. Це була відстань від 1,5 км до 2,8 км. Тобто для технологів – це невелика відстань. Далі передбачалося, що ці відходи в відрогах, тобто рукавах Бабиного Яру ущільняться, вода вийде на поверхню, воду відведуть за допомогою теж спеціальних технологій і повернуть у виробництво. Таким чином ці відходи осядуть, утрясуться і вирівняють рельєф Бабиного Яру. Так з 1950 по 1961 рік і відбувався замив рукавів Бабиного Яру. Рукави Бабиного Яру швидко заповнювалися цими відходами, перший і другий вже пройшли стадію консолідації, тобто ущільнення. І там по їхній поверхні вже навіть могла їздити техніка. З 1954 року почався замив третього відрога, або рукава Бабиного Яру, в якому через 7 років і сталася трагедія.
Про Бабин Яр, як місце трагедії євреїв, радянській владі пам'ятати було невигідно
Бабин Яр – це трагічне місце для кожного українця, для кожного єврея, для кожного рома. Там були знищені тисячі людей. І з огляду на роки це сприймається, як варварство. Зрозуміло, що для радянської влади таких категорій не існувало, для неї наруга і зневага була нормою. Але в 50-х роках ще свіжими були трагічні події війни. Чи намагався хтось тоді протистояти цьому? Чи говорив хтось, що так робити не можна?
Проекти вирівнювання рельєфу Бабиного Яру і створення там культурної зони існували ще до війни, але реалізовані не були. Після війни, звісно ж, пам'ять про Бабин Яр була жива. Всі знали, що тут, в Бабиному Яру з 1941 по 1943 роки було поховано близько 100 000 осіб різних національностей і соціального статусу. Але найбільше серед них було євреїв. Вони складали приблизно дві третини. Це місце перетворилося на братську могилу. Певний час не знали, що робити з цим місцем, влада була зайнята господарськими справами: відбудовою, відновленням, підтримкою радянських політичних режимів в країнах так званої народної демократії.
Але про це місце пам'ятали євреї, єврейські активісти, люди, які пережили Голокост в Києві. В питанні замиву Бабиного Яру розійшлися дві різні тенденції, і обидві були вигідні для влади. В 1948 році проголошується держава Ізраїль. Оскільки вона обрала своїм зовнішнім політичним партнером США, а не Радянський Союз, який на це дуже розраховував, то Радянський Союз очевидно вирішив помститися своїм євреям, не випускаючи їх за межі Радянського Союзу, розпочавши державну кампанію боротьби з антисемітами, коли євреїв звільняли з роботи, закривали наукові установи, вбили єврейського актора тощо.
Тобто про Бабин Яр, як місце трагедії євреїв пам'ятати було небажано. З іншого боку, радянським керівництвом рухали господарські потреби. На нарадах, які відбувалися в 1950 році, на яких ухвалювалися рішення, що робити з цими відходами, жодним чином не згадувалася, що Бабин яр – це могила. Господарські інтереси та економічні міркування – тільки ці чинники були вказані, як спонуки до ухвалення рішення на користь замиву Бабиного Яру. Протоколи не містять жодних натяків на те, що це місце пам'яті. Це навмисно робилося проти євреїв. За сукупністю непрямих доказів ми можемо говорити про те, що владі це було вигідно. Окрім того, в Бабиному Яру були й інші категорії загиблих, небажаних для радянської влади. Наприклад, українські націоналісти. Там були радянські військовополонені, які "недостатньо" хоробро билися, раз потрапили в полон до радянської влади. Тому Бабин Яр, як місце пам'яті, для радянської влади був абсолютно невигідний.
З кінця 1950-х років було відомо, що із замивом в Бабиному Яру відбувається щось не так
Що було далі? Адже вже з 1959 року були помітні певні руйнації, було зрозуміло, що щось пішло не так.
Третій рукав Бабиного Яру, в якому, в якому і трапилася трагедія, почали замивати з 1954 року. Він був найбільшим. Туди на початок 1961 року влили близько трьох мільйонів кубометрів відходів. Загалом в Бабиному Яру було близько 4 млн кубометрів відходів. Тобто це був найбільший рукав. Здавалося, що все йшло гладко, яр вирівнювався, рельєф ставав рівнішим. В певний момент виробничники підходили до проектувальних відміток, до початкових планів, до виконання початкових завдань. І тоді своїм силовим рішенням міська влада наполягла на підвищенні цих відміток, на дозвіл на замив більшої частини. З кінця 1950-х років було відомо, що із замивом в Бабиному Яру відбувається не все так, як хотілося б.
Вода періодично сходила на Куренівку та Подільське трамвайне депо
Тому що періодично з намитих площ сходила вода вниз на Куренівку, на Подільське трамвайне депо і заливала ці території. Такі сигнали з'явилися вже в 1957 році. Вода не відводилася повністю з намивів, а збиралася і завдавала певної шкоди навколишнім територіям. Важливо наголосити на тому, що проєкт замиву Бабиного Яру способом гідромеханізації в рамках Радянського Союзу в таких масштабах був експериментальним. В Києві відбувався експеримент. І виробничники допускалися багатьох помилок. Не забуваймо і про традиційну радянську недбалість.
Чи були намагання виправити ці помилки? Чи розуміла влада, що іде до катастрофи?
Відомі мені документи не свідчать, що влада намагалася враховувати ці помилки і звертала належну увагу на причини сходження води. Таких намагань я в документах не бачив.
А чому почали будувати земляний вал, який мав би бути міцнішим, ймовірно бетонним, адже земляний вал під час трагедії і було знесено?
Проєкт, як я вже сказав, був експериментальним. Він не передбачав якихось надійних капітальних захисних елементів, які б стримували всю цю землю. Третій рукав Бабиного Яру можна порівняти з ванною, де три стінки природні і надійні, а четверта зроблена з того ж матеріалу, яким і замивали Бабин Яр. І коли нагорі зібрався надмір води, і вона розмила цей бортик, вода пішла все нижче й нижче, розмиваючи слабенькі й абсолютно нікчемні захисні споруди нижчих намитих площ. Тоді вся ця маса і прийшла в рух. Вона і так була зволожена, а коли ще й додаткова вода діє згори, трапився виніс величезної кількості цих відходів.
То чому ж побудували земляний вал, а не бетонний?
В документах не йдеться про те, що треба поставити бетонний вал, бетонне захисне укриття. Про це в документах немає жодного слова. Таким укриття стало, коли долали вже наслідки трагедії.
Тривожні сигнали Бабин Яр посилав вже за кілька днів до катастрофи
Що відбулося 13 березня, і що відбувалося за два дні до цього? Є свідчення очевидців, які говорять, що щось йшло катастрофічно не так.
Трагедія відбулася 13 березня 1961 року. Але тривожні сигнали людям Бабин Яр посилав вже за кілька днів до цього. Вже напередодні, 11 березня, з Бабиного Яру зійшла величезна кількість води на Подільське трамвайне депо та прилеглі житлові території. Люди сигналізували про це, але влада недооцінила загрозу. Були вихідні дні, і ліквідовувати цю "невеличку" проблему не поспішали. А безпосередньо 13 березня о 7-й годині робітник, який обходив намиті території, побачив розмив одного з цих бортиків. Він спробував ліквідувати цю проблему самотужки, але йому це не вдалося. Було холодно, було багато замерзлої землі. І вода легко розмивала те, чим робітник намагався її зупинити.
Важливо наголосити на тому, що і проєкт був недосконалим, і недосконалим було його виконання. Намиту воду передбачалося відкачувати за допомогою водовідводних колодязів. Однак документи свідчать про те, що ці колодязі мали труби меншого діаметру, що напередодні намиву вода не відкачувалася як слід, води накачували більше, ніж це передбачалося за технологією. Процес мав виглядати так: 8 годин перекачування – 8 годин відстоювання – 8 годин відкачування. Сукупність всіх цих чинників призвела до того, що на миті маси були в неконсолідованому вигляді, тобто неущільнені, і вони змогли легко прийти в рух. Повернімося до цього робітника, який не зміг впоратися самотужки. Він побіг на квартиру до прораба, але коли на місце прибула техніка, було вже пізно. Зарадити трагедії вже було неможливо.
За півгодини вал заввишки 8-10 метрів зі швидкістю 3-5 м/с спустився з Бабиного Яру на житловий масив Куренівка
Документи про цю трагедію – це голоси свідків? Про що розповідають ці свідчення?
Попри численні жертви, багато людей вижили. Тобто було багато очевидців цієї трагедії. Вони й зберегли пам'ять про неї. Згідно з документами, трагедія відбувалася дуже стрімко. Приблизно за півгодини вал заввишки 8-10 метрів зі швидкістю 3-5 м/с спустився з Бабиного Яру на житловий масив Куренівка і на Подільське трамвайне депо. Фотографії, які збереглися завдяки КДБ, показують, що в деяких будинках був замитий перший поверх, а в деяких приватних будинках цей потік доходив до стелі. Картина була жахлива. Щось незрозуміле неслося незрозуміло звідки. Ніхто не зміг зорієнтуватися, що треба робити і куди бігти. Хтось залазив на дерева, хтось намагався врятуватися на огорожі стадіону "Спартак", який теж тоді постраждав. Кожен шукав порятунок, як міг. В цей момент дорогою їхали і автомобілі, і громадський транспорт. Цей вал перевертав навіть трамваї та вантажівки. З вантажівок виливався бензин, були порвані лінії електропередач, відбулося замикання і спалахнула пожежа. Коли читаєш ці свідчення, волосся стає дибки.
Що в цей момент робила офіційна влада?
Офіційна влада взялася за подолання наслідків все ж оперативно. Вона зреагувала швидко. Було створено три комісії: одна комісія займалася ліквідацією наслідків, інша комісія з'ясовувала причини трагедії, третя комісія займалася подальшим облаштуванням Бабиного Яру. Вже з першого дня почалася ліквідація наслідків. Цей бруд зупинився на площі 34 га. Десь він був 50 см, десь – 1,5 метри. Коли цей бруд зупинився, влада почала оцінювати масштаби і думати, як подолати наслідки трагедії.
На сьогоднішній день ми не знаємо достеменно, скільки людей загинуло внаслідок цієї трагедії
Чи відомо достеменно, скільки людей загинуло?
На сьогоднішній день існує кілька цифр, які визначають кількість жертв цієї трагедії. Перша цифра – це 145 осіб. Саме стільки було названо у висновку державної комісії, яка займалася розслідуванням причин. Довіри до цієї цифри ні сьогодні немає, ні тоді не було. Адже йдеться про великі руйнування на великій площі. В своїх спогадах відомий партійний державний діяч Петро Шелест говорив про 198 загиблих. Очевидно, йдеться ще й про людей, котрі померли дещо пізніше внаслідок отриманих травм. Також Шелест говорив про 250 поранених.
Найпоширеніша цифра жертв трагедії – 1,5 тисячі осіб. Вона найчастіше зустрічається в літературі. Її назвав краєзнавець Олександр Анісімов. Але в його працях немає докладних розрахунків і посилань на конкретні факти. Тож ця цифра є припущенням. На сьогоднішній день ми не знаємо достеменно, скільки людей загинуло внаслідок цієї трагедії. Також дослідникам і досі не вдалося знайти матеріали кримінальних справ, порушених проти двох московських посадовців, авторів цього проєкту і чотирьох українських посадовців, які займалися організацією робіт. Ці документи найімовірніше зберігаються в московських архівах, доступу до яких ми не матимемо ще дуже довго.
