Фото з особистого архіву Леоніда Федевича
"Я мусив поїхати на Майдан"
Коли почалася Революція Гідності, Леонід Федевич працював юристом у великій будівельній компанії у Львові. Чоловік відчув, що обовʼязково має поїхати на Майдан. Тож разом із двома своїми синами вирушив до Києва.
Леонід Федевич: Ще з 90-го року я був у Гельсінській спілці, починав боротися за незалежність України, коли ще її не було. Для мене навіть вибір не стояв. Я мусив туди поїхати. Поїхав у 2004 році та в 2013-му. Практично в бунтах, революціях ще з 90-го року. Мій дідусь був репресований, він сидів у таборах сталінських. Напевно, сімейне виховання спонукало. Не може Україна розвиватися саме таким чином, маючи багато землі, працьовитий народ, стільки ресурсів, а жити, вибачте, гірше, ніж сусіди. Це було моїм передумовчим стимулом, що потрібно боротися з корупцією, боротися за свої права, відстоювати їх. Так було у мене все життя. Я закінчив юридичний факультет заочно, щоб боротися за свої права і за права інших. Я брав відпустку на роботі, їхав на Майдан. Найстрашніше було 22-ге число, коли несли Небесну сотню, ми стояли в охороні, труна за труною... Лише на війні потім бачив стільки трупів. І зараз, коли я чую "Пливе кача", у мене розривається серце. Це вразило дуже сильно, як можна було стріляти у беззбройних людей. У нас був намет на вулиці, ми туди збирали волонтерку, люди активно несли все. Підійшов маленький хлопчик, років 10, і сказав: "Дядя, то всі можуть солдатам щось покласти?". Кажу, безперечно, що всі, тоді він купив пачку печива і поклав туди солдатам. І я подумав: якщо я роблю те саме, що десятирічний хлопчик, то це не зовсім правильно. І пішов написав заяву. Вступив до Національної гвардії у батальйон Кульчицького і поїхав воювати.
"За два тижні у Петрівцях навчилися більше, ніж за два роки радянської армії"
Добровольці поїхали на навчання до села Нові Петрівці, що на Київщині. Саме там розташований полігон бригади спецпризначення "Барс", яка теж увійшла до складу Нацгвардії. Ще кілька тижнів тому силовики стояли проти активістів на Майдані. Тепер усім довелося постаратися забути минуле і зосередитися на боротьбі зі спільним ворогом
Леонід Федевич: Спочатку було дуже тяжко. Згодом навіть на фронті біля Горлівки, у Вуглегірську зустрічав тих самих беркутівців. І геніально воювали, я би сказав, що війна нас примирила. Було важко спочатку й офіцерам, тому що майданівці були трошки нечемні, не сильно слухались команд. Але тим не менш на самій війні у майданівському підрозділі були козацькі правила, тому що ми самі між собою вирішували, хто що робить, хто готує їжу, хто копає. Це не було так, що нам давали команду. Зустрів потім у Вуглегірську беркутівців одного разу. Нічого, нормальні хлопці, воювали так само, як ми, так само били ворога. Але тоді перші моменти були важкі, безперечно.
Навчання на полігоні тривало кілька тижнів. Більше часу не дали, адже треба було терміново ставати на захист країни.
Леонід Федевич: Видали зброю, бігали, щось пробували стріляти. Люди приїхали з таким запалом захищати свою землю. Це були найкращі люди України. Усі особистості, усі горіли, що ми мусимо відстояти нашу землю. Я в радянській армії служив у 1985-87 роках. Там не було зброї. За два роки я 10 патронів вистріляв, там не було такого навчання серйозного. За два тижні у Петрівцях, а потім на полігоні у Старому коло Борисполя більше навчилися, ніж за два роки радянської армії. Там реально нам і медицину розказували, і поводження у різних ситуаціях. Усі були дружні, веселі, дуже гарні, люди дійсно прекрасні. Добровольці — це унікальні люди, тому що це треба зрозуміти, це треба побачити.
"Тоді не було ні дронів, ні авіації у тих сепарів"
5 квітня 2014 року перші 300 резервістів першого резервного батальйону оперативного призначення Нацгвардії склали присягу на вірність українському народові та вирушили на фронт. А через місяць закінчили навчання ще 270 добровольців, які сформували другий резервний батальйон оперативного призначення Національної гвардії України. Ці добровольчі батальйони були перекинуті у район Словʼянська для блокади російських бойовиків, які 12 квітня 2014 року захопили місто. У липні 2014 року ці батальйони обʼєднали, створили батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, який трагічно загинув 29 травня 2014 року в районі гори Карачун у Словʼянську.
Леонід Федевич: Перший раз побачив танки, які йдуть, було дійсно страшно. Це був страх, коли бачиш, що машина 45 тонн на тебе лізе, і ти розумієш, можливо, ти вже і пожив. Якби їх не накривала артилерія, то мене б зараз не було. Війна зовсім не така, як зараз. Немає з чим порівнювати. Тоді не було ні дронів, ні авіації у тих сепарів. Було значно менше техніки, менше обстрілів. Хороша історія була у 2014 році, коли у Вуглегірську п'ятирічну дівчинку спасали, вона помирала. О 5-й ранку прибіг дідусь, кличе, що там онучка помирає. У неї був апендицит. Ми на машину сіли, погнали в Дебальцево, знайшли п'яного хірурга, змусили його робити операцію. І вона вижила. Ми зустрічаємось 29 травня, у день загибелі генерала. Приїжджаємо у Львів на Личаківське кладовище, на його могилу кожного року.
"Кузня почалася з молодшого сина"
Два роки Леонід Федевич захищав Україну на фронті. Потім демобілізувався, повернувся до своєї юридичної практики. Згодом чоловіка запросили очолити муніципальну варту в Бориславі. Але така робота йому не дуже сподобалася. Каже, характер має "неполіцейський". Тож знову почав працювати юристом. А у 2020 році Леонід Федевич із синами заснували власну справу — відкрили кузню. Молодший син Михайло має вищу економічну освіту, але його все життя тягнуло до металу. Тож він став ініціатором, а рідні підтримали.
Леонід Федевич: Кузня почалася з молодшого сина. Він працював ковалем на кількох підприємствах. Просто навчився сам по життю. Багато читав, багато вивчав по ютубу і так став ковалем. Я би сказав, що він у нашій місцевості один із найкращих. Ми вирішили спробувати створити щось своє. Починали з нуля, можна сказати, з найпростіших інструментів. Але основна заслуга — це заслуга молодшого сина, тому що він цю ідею виношував і так ми створили сімейний бізнес. Найбільша наша робота — скульптура либака у місті Бориславі. Вона навіть є на Вікіпедії під статтею "Либак". Найбільш знакова і прекрасна робота — Алея слави загиблим у місці Дрогобичі. Там люди ходять, постійно квіти приносять. Дуже гарно вийшло. Ескіз робила архітекторка Христина Соломчак. У неї загинув на фронті чоловік і рідний брат. Вона намалювала цей ескіз, намалювала ідею, а інженерію розробляли ми самі, як то все мало бути, і виготовили. Воно складається з восьми великих арок. Кожна арка має вигляд вишиванки. Всередині проведено світло і вишиванка вночі світиться. Крім того, по боках від тих арок портрети загиблих героїв, а згори сотня голубів білих, які теж вночі світяться. Ця робота цікава ще тим, що не виділяли ні міських коштів, ні державних. Робилося все за кошти людей. Люди скидалися, хтось допомагав металом, хтось закуповував ще якісь речі, фарбу.
Леонід Федевич із синами
"24 лютого о 6-й ранку мене розбудила дружина, сказала: війна"
Леонід Федевич зізнається, що саме син Михайло навчив його ковальському ремеслу. У вільний від юридичної роботи час чоловік власноруч виготовляв різноманітні ґрати, сходи, ворота, паркани. Бізнес ішов непогано, поки одного разу Леоніду Федевичу не подзвонили із ТЦК і не попередили, що буде велика війна.
Леонід Федевич: Нас, атовців усіх старих, знали, тому що у 14-му році нас було 20 чоловік на ціле місто, усіх, хто воював. І військкомат нас знав, кожного, мали телефони. Вони подзвонили десь за тиждень, сказали, готуєшся, буде війна. Я не знаю, звідки вони знали. Я зібрав речі повністю, рюкзак, бронежилет, каска, в мене все своє було. І 24 лютого о 6-й ранку мене розбудила дружина, сказала: війна. Я встав, одягнувся і пішов. Після обіду вже був у 24-й бригаді імені Короля Данила у Яворові. Вийшов командир, сказав, хто має бойовий досвід, хто має свої бронежилети, каску і готовий їхати, ми їдемо вже. Отримуємо зброю і їдемо. Перші два автобуси поїхали, зразу 80 людей. Бо треба було зразу в бій, тому що проривалися. Луганська область, Донецька, більше Луганська. Перший день з Бахмута ми вже поїхали по селах. Там був тотальний вогонь, навіть не можна підняти голову, і навіть спати часу не було. Я перший раз побачив, що таке фосфорні заряди, коли все горить, побачив, як літак бомбить зверху, немає ж де сховатися. Були дуже хороші люди, українці, які допомагали, місцеві — можна було до них піти помитися, випрати щось. Самі приходили, допомагали, за тих українців вартувало боротися.
"Пішов навчатися на нову професію — фахівець супроводу ветеранів"
У травні 2022 року Леонід Федевич отримав поранення. Згадує, коли тримали оборону в Золотому, що на Луганщині, вибухом на голові розбило каску, але череп витримав. Після того, як у Леоніда Федевича діагностували сильний струс мозку, його евакуювали. Потім у військового виявили ще чимало проблем зі здоровʼям і згодом його повністю виключили з військового обліку. Хай там як, на той момент панові Леоніду було уже 57 років. Але поважний вік не став перешкодою для отримання нової освіти та нової професії.
Леонід Федевич: Після повернення з фронту деякий час я просто був на кузні. Знову повернувся до волонтерської діяльності. У мене зараз в хаті склад усякого, медицина і таке інше. Все, що знаходжу, все, що дружина знаходить. У 23-му році я подав заяву на новостворений тоді проєкт "Помічник ветерана" на навчання. Пройшов тести і пішов навчатися у Львівську політехніку на нову професію — фахівець супроводу ветеранів. Вивчився, закінчився, отримав сертифікат — і мене запросили знову в місто Борислав керівником Офісу ветеранів. Зараз я там працюю. Робота дуже важка, але я розумію, що вона дуже потрібна. Важко в тому плані, що інколи ти стикаєшся з моментами, коли негаразди у сім'ї, алкоголь, ще різні речі такі, що хлопцям треба просто допомагати, витягувати, говорити з ними, умовляти, щоб підлікуватися чи ще щось. Далі похорони. Похорони — це найстрашніша річ. Прийти в сім'ю, сказати: ваш син загинув. Від міста, разом із представником ТЦК, я йду і займаюся похоронами практично повністю. Багато випадків тяжких, дуже тяжких. Буває так, що допомагаєш людині вийти із запою, відвозиш його у лікарню відкапувати, потім проводиш із ним бесіди, стараєшся, щоб людина соціалізувалась, тому що дуже тяжко після війни людям повернутися у мирне життя. Бо все життя тобі кажуть "не вбий, не вкради", вчать нормальних речей, а туди приходиш — і тобі кажуть "вбий". І в тебе весь світ перевертається, повна зміна свідомості. Я був набагато спокійнішим раніше. Маю такі самі проблеми. Набагато більшу нервозність, більшу агресивність. Психологи кажуть, що зміна свідомості приходить через 20 днів бойових дій. Достатньо 20 днів, щоби повністю змінилася свідомість людей.
"Створити команду однодумців, які зможуть потягнути справу помічників ветеранів"
З-поміж іншого, Леонід Федевич допомагає ветеранам писати проєкти власних справ, щоб подавати їх на різні ґрантові програми.
Леонід Федевич: Коли люди вертатимуться, це буде надзвичайно потрібно, щоб ветерани починали свою справу. Тому що своя справа дає не тільки забезпечення, а якусь свободу. Прийняті рішення, свободу у діях. І людині буде значно легше, коли вона займатиметься власною справою, а не працюватиме на когось. Я думаю, це дуже потрібний напрямок моєї роботи — допомагати організовувати свої справи. Один хоче зробити підприємство перевізників, він буде кілька автомобілів, кілька людей брати на роботу, буде займатися перевезеннями, в тому числі й за кордон. Інші хочуть зробити мийку, магазинчик запчастин. Хлопчина такий молодий, він ще служить, але вже думає "що я буду робити потім". Мій основний план зараз — створити команду однодумців, які зможуть потягнути справу помічників ветеранів, тому що нашу країну чекають величезні проблеми. Нашу країну захлине хвиля, коли закінчиться війна. Мені потрібна команда, чоловік п'ять, які зможуть працювати з людьми. Робити цю важку роботу. Будуть самогубства, алкоголізм, наркоманія тощо. І це правда, це не треба приховувати, про це треба говорити. Коли психіка зірвана — це дуже важко. Це не робота за гроші, треба зрозуміти, наскільки це важливо, і тягнути. Це дуже важка робота, психологічно важка.
Крім роботи в Офісі ветеранів, Леонід Федевич далі займається ковальською справою. Щоправда, головний натхненник кузні, молодший син Михайло, нині теж на фронті. Маючи важке захворювання з дитинства, він, як і батько, пішов воювати добровольцем. Тож основна ковальська робота тепер на старшому синові Андрієві. Він теж мав бажання йти захищати Україну, але після смерті дружини сам виховує дитину. Леонід Федевич зізнається, що важко сприйняв бажання Михайла стати до лав Нацгвардії, але не відмовляв його. Каже, постійно хвилюється за нього, але прекрасно розуміє. Бо також був добровольцем.
