Фазел Манан. Фото з особистого архіву Фазела Манана
Із Пакистану в Харків
Уродженець Пакистану Фазел Манан уже 37 років живе в Україні. За цей час він встиг стати батьком пʼяти доньок, відкрити бізнес, обратися депутатом до ради Горностаївської громади, що на Херсонщині. Чоловік багато волонтерив, активно допомагав військовим під час АТО. А після повномасштабного вторгнення і окупації рідної Горностаївки, маючи на той момент трьох неповнолітніх дітей, Фазел долучився до Збройних Сил України та служить парамедиком у 8-ій окремій санітарній роті.
"Я народився у місті Чарсадда, близько до столиці Ісламабаду, провінція Пахтунхва, 20 лютого 1967 року. Там же в своєму місті я закінчив школу, у мене є старший брат і ще старша сестра. Я молодший в своїй родині. Батько займався місцевим самоврядуванням, був депутатом. Зараз у мене, на жаль, матері немає, вона померла. Навчався в Пешаварському університеті. Закінчив, здобув вищу освіту. Я політолог, тобто, політичні науки там закінчив. А потім я уже приїхав сюди в 1987 році, в Харків. Тоді ще була радянщина, була така програма, що кожен рік майже нас відправляли. Я приїхав в Харків, спочатку в університеті Каразіна вивчав російську мову. А потім в 1988 році вступив у Харківський медичний інститут, зараз університет. Я до 1993 року там навчався, одружився. Дружина була з Херсонщини, з лівого берегу, Каховський район. І ми приїхали туди".
Спочатку Фазел Манан планував повернутися до Пакистану. Він зазначає, що у нього там доволі демократична родина і гарні умови для проживання. Та і дружина Олена була не проти. Жінка приїздила в Пакистан до чоловікових родичів, бачила, що стереотипи про становище жінки у цій країні у їхній родині залишаються тільки стереотипами. Але Фазел все одно вирішив, що для дітей буде краще, якщо сімʼя житиме в Україні.
"У нас народилась перша донька, потім друга донька, перша донька пішла в садок, потім — друга. І коли старша донька пішла в школу, а друга донька — в садок, народилася третя донька. І я вже не хотів, чесно кажучи, повертатися в Пакистан заради своїх дітей. Вони тут мають навчатися, бо там їм буде важко. З дітьми їздили, був там місяць, два. Раз було, що на півроку ми їздили туди.
У мене у батьків дуже великий будинок в Пакистані. І дружина хотіла переїхати: "Може, туди поїдемо?". Я кажу: "Ні, давай, Олено, заради дітей ми залишаємося тут". Я вже звик, чесно кажучи, до України більше. 37 років я живу в Україні, а там — 20 років, тож більше я вже живу в Україні. Мені подобається український борщ. От мені сподобався з їжі борщ. Коли готують борщ, то все, я можу два-три дні їсти його. Коли приїхали на Херсонщину і були якісь свята, дні народження, то мені дуже сподобалось, як збираються сусіди, застільні пісні, українські пісні співали. Мені дуже сподобалось. Такого немає, я вам кажу чесно, у світі, як тут є".
На Донбас, у Маріуполь, Волноваху…
Фазел Манан після того, як осів на Херсонщині, заснував власну родинну справу. У нього був салон, де надавалися фото-відеопослуги, реалізовувалося канцелярське приладдя. А після анексії Криму і початку війни на Донбасі чоловік почав волонтерити. Мешканці бачили таку активність і згодом обрали Фазела депутатом ради обʼєднаної територіальної громади в Горностаївці.
"Як у 2014 році почалось, то у нас почалось на кордоні з Кримом. Ми так зібралися з хлопцями, мовляв, там є хлопці наші військові, давайте поїдемо. Ми перший раз поїхали, я пам'ятаю, 11 березня 2014 року туди до хлопців. Картоплю, помідори якісь були, смаколики, домашнє печиво повезли хлопцям, і з того моменту понеслось. Потім були десятки, якщо не сотні, поїздок на Донбас, в Маріуполь, Волноваху. І далі, далі, далі, майже вся Донецька область, Луганщина.
Я дуже вдячний Україні. В першу чергу за те, що вона мені дала дружину. У мене п'ятеро дочок. Я громадянин України з 2005 року. Це для мене дуже складне рішення, що я відмовився від громадянства Пакистану і отримав громадянство України. І якось так сталося, що в 14-му році хлопці мої — знайомі, сусіди — вони пішли, мобілізувались. Тоді було АТО, поїхали і кожен дзвонить, треба то, то, то. І я старався. І я чесно вам кажу, не шкодую, що я це роблю. Я – депутат ОТГ і зараз ним є, Горностаївського ОТГ Каховського району. Було дуже багато проєктів. Ми допомагали старшим людям, військовим, демобілізованим, якісь інші, такі добрі справи були. Люди бачили".
"Я відчував, що рано чи пізно до мене прийдуть"
У перший же день повномасштабного вторгнення Горностаївка була окупована. Спочатку Фазел Манан намагався підтримувати життєдіяльність селища і не виїжджав звідти. Але через 2 місяці в окупації, чоловік зрозумів, що окупанти можуть прийти за ним і його родиною.
"Ми всі зібрались: "Хлопці, давайте в першу чергу будемо надавати допомогу всім, кому треба". Потім дуже багато наших хлопців залишились на лівому березі, і приходилось їх рятувати. Ми надавали човни через Дніпро і переправляли. Це було саме спочатку. Але потім, коли майже 2-3 тижні минуло, я відчував, що рано чи пізно до мене прийдуть і до моїх друзів. І ми вже вирішили, що все, треба покидати. Я — волонтер і мої друзі також волонтери, то до нас доходило, що ми для них вороги. Але ми майже два місяці там трималися. Робили все, що могли. І 24 квітня ми з усіма родинами виїхали. Це була така спецоперація. Ми поїхали такими шляхами, не по дорогах, майже до Мелітополя, з Мелітополя на Херсон, з Херсона на правому березі, з Берислава на Кривий ріг. Більше ніж 50 блокпостів. Це було, я не знаю, кожний блокпост, це було дуже важко. Діти, дружина, я… Нічого ми з собою не взяли. Все там залишилося. У мене були два будинки — один будинок на мене, один на дружину. Одного будинка нема вже, а в іншому хтось з окупантів живе. Але там нічого немає. Все, що було в будинку, все майже вони забрали. І бізнесу, і обладнання теж немає. У мене був дуже хороший класний сад, теж там нічого вже немає. Нічого. Головне, що я, чесно кажучи, маю надію, що рано чи пізно ми туди повернемось. Бо там ще дуже багато залишається людей, які дуже-дуже хочуть, щоб якомога скоріше Україна повернулася туди. Бо їм дуже важко. Є, на жаль, і такі, що з окупантами співпрацюють, є і такі, але їх дуже мало".
"Не шкодую, що я в Збройних Силах, бо я вважаю, що я тут потрібніший"
Після евакуації родина Фазела Манана переїхала до Львова. Місяць проживали у церкві, потім їм надали невеличке окреме житло. А у серпні 2022 року дружина Олена з доньками вирішила виїхати за кордон. Кликала і Фазела. Йому як багатодітному батькові виїзд тоді був дозволений. Та чоловік відмовився. Весь час у Львові він волонтерив у шпиталі, пройшов багато різних медичних курсів.
"Зараз є дуже багато дуже класних курсів — як зупинити кров, як правильно надягати турнікет, як бандажі. Дуже багато речей, і практика. Є такий госпіталь Личаківський, я там допомагав пораненим. Познайомився з хлопцями, з лікарями. Тоді перед операцією дають наркоз, лікар-анестезіолог, я не буду казати його, але скажімо, Вася, Василь. "Бачиш, хто це стоїть? Це пакистанець, а він тобі допомагає". Він спочатку не повірив, той хлопець. Операція пройшла, слава Богу, дуже класно, все зробили. У нього була рука. І як тільки він прийшов в себе, перше, що сказав: "Я хочу побачити свого пакистанського друга". І мене там санітарка кричить. "Михайло!", у мене позивний був Михайло у лікарні, "Тебе кличуть! Давай, швидше!" Я як прийшов, він мені руку потиснув, каже, все, ми будемо з тобою дружити. Я з тим хлопцем зараз спілкуюся, інколи буває, що телефонуємо один одному. Він там залишився. А я майже через тиждень, уже приїхав сюди, на Донеччину.
Я не сказав дружині, що я буду в Збройних Силах України. Я кажу, я буду тут, у Львові, буду хлопцям допомагати. З Херсонщини дуже багато хлопців було, і на Харківщині, на Херсонщині. Я їм допомагав, аптечки відправляв, якісь турнікети, броніки. Я вам кажу, до сьогоднішнього дня не шкодую. Не шкодую, що я в Збройних Силах, бо я вважаю, що я тут потрібніший".
Фазел Манан із дружиною Оленою. Фото з особистого архіву Фазела Манана
Потрапити до Збройних Сил України Фазелу Манану було нелегко. Через вік і багатодітність представники ТЦК до нього спочатку поставилися скептично.
"Я перший раз прийшов, пройшов ВЛК, документи здав. І дають мені "бумажку", "через два місяці ви прийдете". Я кажу: добре. Я через два місяці ще раз приходжу. Вони: "все добре". Ну, через два місяці ще раз. Кажу, ні, я не буду через два місяці. А чому? Я кажу, я хочу. Як? Вам буде важко. Я кажу, ні, я знаю, там-то там-то, я волонтер, працюю, я хочу. І вони мені допомогли з Личаківського госпіталю. Там був один анестезіолог, полковник, він допоміг, сказав: "Фазеле, я тебе відправляю в санітарну роту". Він мене порекомендував і тоді мене направили сюди. Вони самі в шоці у військкоматі. А чому ви хочете? Вам уже 56 років, навіщо вам все треба? Я кажу: я хочу. У нас є окрема автомобільно-санітарна рота. Ми займаємося евакуаціями на Донеччині. Я не буду казати на яких напрямках, але на Донеччині ми евакуюємо поранених. Це наша основна робота. Родина, дружина дізналися на початку квітня, я 14 березня прийшов, а з початку квітня я дзвоню дружині, кажу: "Олено, ти знаєш, де я? Я на Донеччині". А що ти там робиш? Поїхали до хлопців? Я кажу: "Ні. Я в Збройних Силах України". Чесно кажучи, вона була в шоці. Ну, а потім вона казала, ну все, це твоє рішення. Я два рази вже їздив до родини, давали відпустку. В цьому році я ще не їздив, торік їздив, в серпні. І в тому році я в жовтні їздив. Дружина з меншими доньками у Німеччині, старша донька в Нідерландах, а друга донька — в Данії".
"Батя"
Перші дні на фронті для Фазела Манана стали дуже важкими. Він не був морально готовим до того, що побачить.
"Чесно кажучи, шок. Тому що те, що я навчався в медінституті, і те, що у Львові було — одне, а коли з поля бою хлопці поранені, це дуже важко. Ментально дуже важко. Я вважав, що мені буде фізично важко, чесно кажучи. Але фізично – ні. А ментально спочатку було важко. А потім до всього звикаєш. Зараз хлопці всі — мені вже 20 лютого було 58 років — кажуть, що я вже не Михайло, а Батя. Всі мене кличуть "Батя", якщо їм потрібна якась допомоги.
Бували різні моменти: один крок і все, і не стало б нас із хлопцями. Але Бог допомагає, я вірю. Все буде добре. Одна така історія: привозить до нас медична рота хлопця. А він — у кайданках. Я кажу: ти звідкіля, він каже, що з Одеси. Я кажу, чого в кайданках? Хлопці кажуть, що ми не знайшли ключі від кайданків, треба ж кайданки зняти. У нас якраз там це Курахівський напрямок. Там були поліцейські, ми їм подзвонили, вони приїхали, відкрили кайданки. Я у нього питаю, а чому ти в кайданках? Розумієте, так стало, що його вранці, того хлопця, забрали окупанти. У полон взяли. І так стало, що через майже 2 години, об 11 дня сталися бої, наші почали їх атакувати. І хлопець каже, я дивлюся, що туди побігли орки, туди побігли окупанти. І я — шух і назад на свою позицію. Я кажу тому хлопцеві: "Ти — герой, що майже з полону втік”. А він каже, думав, що все одно мене убʼють окупанти. Так хай вбʼють, коли я буду тікати. У нього там були легкі рани на нозі, страшного нічого не було".
"Я зроблю все, що від мене залежить, щоб Україна була європейською"
Уже 2 роки Фазел Манан рятує життя українських воїнів. Коли це можливо, йому часто дзвонять доньки та дружина. Фазел каже, що хоч не має біологічних синів, але зяті для нього стали рідними. Фазел Манан уже й тричі дідусь. Звичайно, парамедик мріє усіх їх разом побачити у рідній звільненій Горностаївці.
Фазел Манан не сумнівається, що рано чи пізно це станеться.
"Я хочу повернутися на лівий берег Херсонщини. Там зараз окупація. Але це мій будинок, це будинок родини моєї. Я хочу туди повернутися. Я хочу далі допомагати. І дуже хочеться, щоб якомога скоріше Путін здох. Вони, росіяни, не розуміють. Дуже багато горя, дуже багато хлопців на моїх руках, на жаль, гинуть, але Україна має бути незалежною від рашки, європейською. Дуже хочу для своїх доньок, для своїх внуків цього. Бо я вважаю, що вони того заслуговують. Я зроблю все, що від мене залежить, щоб це якомога скоріше стало. Як і кожен українець".
Фазел Манан має кілька військових відзнак. В тому числі від Президента України та Головнокомандувача ЗСУ. Але Фазел зізнається, що найбільша нагорода для нього — бачити людину, яку він врятував, уже здоровою, після реабілітації. Ці відчуття не можна порівняти ні з чим. Саме такі емоції і мотивують Фазела Манана працювати далі.
